Люди і Спека

Надія господарювала. Вдома. Витерла піт і тужливо подумала, вже вголос, про свою важку долю:

– І вони ще кажуть, що ми, жінки, не працюємо. А насправді, живемо майже що цілодобово ніби у пеклі – злякано зиркнула на вже ненависну батарею централізованого опалення, боячись таки побачити гемонське полум’я. Пощастило. Його не було. Поки-що…

– За що мені це? Я ж хороша. Ну щонайменше – непогана. Ні, таки хороша! За що мене в пекло? Прію тут як свиня… А це ж зима! – пропищала, задихаючись сухим дряпучим повітрям, і гірко заплакала. „А скільки ж то коштуватиме! Економиш. Світло, газ, воду… А потім якісь мерзотники отак-от силою заливають тепло. І пшик всій економії. Що ж робити? Як так жити..? Бо ж вмерти я повинна останньою… І ще халепа: доводиться виходити розпареною на холод, не знаючи наскільки тепло вдягатись. А під ногами там – слизота і вже навіть швидкою ходою не зігрієшся…”

Аномальна домашня спека тривала вже понад тиждень. Виснажувала людей, знеохочувала рухатись, висмоктувала сили, гасила мозок… Кожен м2 проклятого житла щодоби марнотратно жер по 2 кВт•г тепла – якраз в три горла. Стовпчики термометрів вперто тримались понад 30°С і не бажали відступити навіть на градус, ніби війська якогось чергового оскаженілого диктатора, що дізнався про чудодійну силу загороджувальних загонів і, як властиво особам такого типу, не може вгамуватись, поки не похихоче сотню разів над своїм заїждженим жартом…

Спека не лякалась ні відкритих вікон, ні навіть дверей. А й справді, чого там боятись якогось нуля або й слабкого морозцю, якщо маєш безмежні ресурси – ніби з самого пекла? Легко, невимушено й неперервно жертвувала частину себе на обігрів вулиці. „Ууух. Лоскотно. Але мееенеее щеее багато єєєє…”

Більше того, навіть всесильне телебачення не вразило батареї, і вони так само завзято катували все живе довкола, не зважаючи на якісь там вечірні новини по загальнонаціональному каналу ТБ.

Надія згадувала подробиці: „показували одну згорьовану сусідку. Навіть рослини у неї в’януть! Але чим їй допомагає мокрий рушник на батареї? Може й собі спробувати? Бо ж якщо вийти в мокрому одязі на вулицю, то буде ой-як холодно! Може й батареям так буде? Хай знають…”

Думки у спеку плутані, тому закономірно, що невдовзі мокрий рушник грівся від розпеченого чавуну. Вода, зі властивою їй ненаситністю, поглинала тепло, завзято випаровувалась і летіла гарячою, насиченою парою – гріти все довкола… Термометри здригнулись і поволі посунули вгору.

Втім, так було не у всіх будинках. Цьому "пощастило" особливо…

Тим часом, черговий у районній котельні теж журився. Щоправда, з інших причин: „Начальничок сичить і зло зиркає своїми зміїними очицями. Ох і слизький же тип… А зарплату, мало того, що малу, й давненько не підвищували, то ще й затримували. Ніби-то за невиконання плану. Але як його виконаєш, якщо на вулиці відносно тепло? А горілка ж дорожчає, і на все це не зважає. І що робити…”

– А йдіть ви всі до чорта! Дихати треба свіжим повітрям. А отже, необхідно частіше провітрювати. А значиться тепла треба би додати!

І з відчуттями ніби у благодійника всього людства (або хоча б окремо взятого кварталу) оператор радісно запустив другий котел. Загуло полум’я, зашуміла швидше вода. А подвоєне пекло потекло до людей, незважаючи на всілякі дрібниці на кшталт „мій дім – моя фортеця”. А що? Що вони зроблять?

Незабаром.

Секретарка увійшла до кабінету зі стосиком паперів.

– Пане Всеволоде, я переглянула пошту й надрукувала листи, які можуть вас зацікавити.

– Дякую – відповів навіть якось байдуже. „Образиться? А…, яка тепер різниця?”

„Навіть не зацікавився візерунком на нігтях! Треба мстити! Чи не треба…? Бо щось він надто заклопотаний останнім часом. Бідолашечка ж ти моя. Обійняти, чи що? Ні… Пищатиме, мабуть.”

Втім, то мало причини. Рейтинги партії чомусь не росли. А може й падали. Хоч це й дивно. Гарне ім’я – є; візажисти – є; харизма – є; трохи добрих справ у портфоліо – теж є!

„Та яке там "чомусь?" – просто грошей на рекламу мало”, тужливо подумав Всеволод. „А ще той лядський прохідний бар’єр… Наступні вибори можуть стати останніми. Що ж робити? Як догодити тим невдячним людиськам? Їм же завше мало… Та ще й хочуть чомусь, щоби великою складною країною прийшли (звідки?) керувати супер-пупер високопрофесійні, вчені, мудрі й 100% чесні люди (звідки гроші на рекламу!?) І все те казкове чудо повинне працювати як прокляте, і не інакше як за "мінімальну зарплату"! Неймовірно дивовижні бажання у людей. Навіть не хочеться вгадувати, хто міг таке придумати… Аж цікаво: а чи поїхали би (ті ж таки люди) поїздом, яким керує машиніст із зарплатою-мінімалкою? А от жити (тобто, їхати в майбутнє) у країні з "безкоштовною" владою – чомусь готові. Й навіть прагнуть. І здається щиро! Бррр…”

Листи. Оберемок був невеличкий. Втім, відповідний до значимості партії.

„Це пропущу. І це. І навіть це. Бідолашна секретарка. А їй же ж в рази більше переглядати. І що ж там на вході, коли навіть найкращі листи – отакі недолугі?”

Аж раптом один аркуш зацікавив депутата. Жителі висотки знемагали від спеки. Взимку.

„Дивно це якось… А хоча… Непогана тема! Жадібні олігархи гноблять простих людей. Нав’язують їм зайві й дорогі послуги. Безпрограшне питання. Золоте дно. Ідеальний лозунг: "Люди – хороші; лиш олігархи погані!" Переконливо ж звучить. У це обов’язково повірять! І легко можна розробити порядок дій для таких "гарячих" випадків. І люди знатимуть хто їх врятував. Тож, може й не такі страшні ті вибори, як їх малюють!”

„Але ж і дика ситуація. Пітніти взимку. В голову не вкладається. Добре, що маю регулятор на батареї… О! Саме час ним скористатись, бо скоро сонце світитиме у вікна. А голову таки треба тримати в холоді, інакше "не варитиме."

Але, просування ідеї в маси – "забуксувало"… Вона чомусь не потрапляла в новини й телевізійні проекти. Її щоразу заступало щось "важливіше". Наприклад, собака десь когось покусав. Ну може й не покусав, але невиправдано зло обгавкав і навіть трошки послинив штанину зубами. Немитими! Звісно ж, це "важливіше" за мільярди, які країна витрачає на зайве опалення…

Правда, вдалось виступити на громадському телебаченні. Але хто його дивиться? Бо ж навіть якщо там і буває щось цікаве, то вони таки примудряються подати те у якнайнезручнішій формі. Наприклад, фільм, хоч і цікавий, пізнавальний, але тривалістю понад дві години – можуть показати без жодної рекламної паузи чи хоч би якоїсь перерви! І далеко не всі глядачі готові до такого "екстриму"…

„Гм… Халепа.” – думав Всеволод. – „А втім, і не мало бути просто. Олігархи-теплопостачальники так просто "клієнтів" не випустять. І свої телеканали для цього не нададуть. І друзів-олігархів про те саме попросять. Але тема таки вдала для передвиборчої компанії, особливо якщо врахувати, що голосування якраз у квітні, коли спека буде справді нестерпною.”

Минуло кілька днів.

Помітно злякана секретарка підійшла й прошепотіла:

– Пане Всеволоде, до вас пара якихось підозрілих типів. Схожі на бандитів. Що робити?

– Гм. Запросіть. Навряд чи у них злі наміри. А депутат повинен спілкуватись з народом, хоч який він є – сказав, витиснувши непереконливу усмішку. – Але будьте готові викликати охорону, бо ця кампанія на диво брудна…

Увійшло двійко з незмигними поглядами:

– Нам порадили перейти одразу до справи. Пане Всеволоде, ви не тим зайняті. Ми не схвалюємо. Навіть можна сказати – категорично проти. Ні, вам не треба знати, кого ми представляємо. Пропонуємо 1 млн. € (кількома траншами) за зміну позиції. Вам необхідно публічно вказати вагомі причини, що унеможливлюють виконання поточної програми. Ось текст. Бо інакше…

– Ого. („вже мільйон…; хоч я і не зміг пробитись на комерційні канали!”). І скільки ж часу я маю на роздуми перед тим, "інакшим…"?

– Добу. І до побачення.

„Гм; але таки добре, що не маю коня; втім, посилити охорону, а потім поторгуватись – мабуть, варто…”

------------------

Тіньовий уряд Землі.

Головує пан Кроко.

– Панове. Вам всім роздали зведений річний звіт. Кожен з вас відповідальний за частину наших досягнень, але я певен, що буде цікаво ознайомитись і зі здобутками колег. Як завжди, звіт замознищиться через Х хв. А потім ми його обговоримо.

1.1) Профанація ідеї "зеленої енергетики" – вдалась;

1.2) Боротьба з ГЕС – переможна.

2) Культивація жлобства і нерівний поділ праці серед людей; створення дедалі більшої маси "зайвих людей" – успішно;

2.1) Повсюдна імітація кипучої діяльності й навмисне ускладнення простих речей і життя в цілому – аж кипить;

2.2) Рабство (де-факто) у екваторіальних і тропічних країнах – збережене;

2.3) У холодніших місцях – створення його "добровільного" різновиду – вдалось.

3) Скеровування людей у потрібному напрямку, за допомогою нашої мас-медіа імперії – успішне;

3.1) Реклама всілякого енергоємного непотребу – незмінно дієва;

3.2) Ослаблення людського генофонду (дешевими методами, зокрема інформаційними атаками) – очевидне;

3.3) Експеримент з доведення до самогубства малих людинят – на диво вдалий;

…

Пан Кроко дочитав, задоволено облизнувся і просичав:

– Можливо, не всі добре розуміють процеси за межами своєї професійної діяльності. А отже, і не вірять деяким пунктам. Тому прошу – питайте. Не дозволяйте сумнівам себе точити.

Озвався міністр культури.

– Я не зовсім розумію про яку профанацію зеленої енергетики йдеться. Ті людиська вже мало чи не всюди понапихали сонячні батареї (СБ). Думаю, ситуація загрозлива…

Міністр енергетики заспокійливо вишкірився:

– Відповім. Панове, СБ – то, на перший погляд, звісно ж страшно. Але насправді, чорна чи й темно-синя поверхня, якщо її ще й активно охолоджують (для збільшення вихідного струму), чудово нагріває довкілля. Люди, які так тішаться СБ – навіть разу не тримали їх у руках. І не уявляють, як ті батареї розпікаються під сонцем. І що електрика – то, власне, майже що побічний ефект сонячної батареї!

– Як це?

– Типовий ККД СБ = 8…20%. Тобто, кожен кіловат електрики супроводжують 4…12 кВт тепла. Яке навряд чи використають. Найімовірніше, просто звіють повітрям, чи змиють водою. І той неприродній нагрів (бо Природа зазвичай не містить чорноти; каміння, пісок – відбілюються на сонці) вже не щезне. На відміну від тепла й СО2 після спалювання дров, газу, нафти, вугілля… Бо налагоджена мільярдами років система фотосинтезу таки краще знала, як мають співвідноситись температура і СО2 і як те все регулювати. Але ми її зламаємо. Вже скоро. Пошили міф про шкідливість СО2 і він на диво добре прижився. Навіть не знаю як йому це вдалось. А той факт, що саме завдяки цій СО2 рослини можуть вилучати енергію (тепло) з повітря – здається вже й не беруть до уваги. І хто зна як Природа відреагує на підвищення температури не маючи додаткового СО2?

Отже, викопне паливо, біопаливо – демонізовані. Розробка кращих, чистіших методів спалювання і переробки – немодна відсталість. І якщо АЕС вже не вдається поширювати, то хоч би й завдяки СБ є всі шанси, що потепління стане незворотнім.

Крім того, зверніть увагу на наше найбільше досягнення: зусебіч очорнена ідея ГЕС. Ми довго над цим працювали. Бо в середні віки ситуація була й справді жахлива – кожен придатний шматок будь-якої річечки мав загату, млин… Нині ця ідея вбита й похована.

– О! То це ви доклали рук до катастрофічних руйнувань гребель?

– Ми старались. Але без людей і їх бажання "зекономити на будівництві" або нашкодити сусідам – було би важче. Бо все, що робимо – мусимо робити не викликаючи якнайменших підозр. Якийсь час ми навіть заохочували затоплення під водосховища великих рівнинних територій, де користь ГЕС вкрай сумнівна – щоби спаплюжити ідею в цілому. І воно того варте. Тепер закриття гірських ГЕС (інколи навіть на рівні проекту) – це подвійний тепловий виграш для нас. По-перше, збережемо високу швидкість води, і вона матиме змогу розігріватись тертям. А по-друге, людям доводиться добувати енергію гріючи Землю всілякими АЕСами СБ і т.п. З чим усіх нас і вітаю.

І, крім того, це ж така цікава розвага: спостерігати як вони раз за разом будують житло на затоплюваній споконвіку території, а потім пищать як миші, коли висока вода, стікаючи зі всуціль знелісених схилів і не спинена неіснуючим каскадом гребель, таки приходить (сюрприз!) і за день все руйнує. А люди навіть аж на державному рівні виділяють кошти на т. з. "відновлення". І не лише завдяки нашому впливу. Частково це і їхнє власне рішення. Причому, дивовижно, що відбудовуються на тому ж непридатному й небезпечному місці! Нє, ну хіба не цирк? Не хочу здатись людинолюбом, але без них, мабуть, буде не так весело.

І одразу ж передбачаю заперечення щодо вітроенергетики. Але насправді – це не проблема. Навпаки – саме зменшення сили вітрів дає нам можливість так легко розігрівати міста (чим багато з нас вже скористалось, переїхавши ближче до полюсів). А міська спека – чудовий привід влаштувати полювання на „злочинні СО2”.

Отже, з енергетикою все гаразд. До речі, маю цікаву ідею для оформлення у майбутньому якогось пам’ятного мавзолею для людства. Уявіть: поле повне СБ, а в центрі – вітряк, і тиша…, лиш інколи вітерець гуде в лопатях, чи попискують збиті ними пташки…

Разом з тим, у свою чергу, хочу зазначити, що мені не зовсім зрозумілий пункт про зростання кількості "зайвих людей". Так, у країнах де наша влада непорушна (а це, на жаль, поки-що лише екватор, тропіки і лиш одна приполярна – яка, на диво, є керованою і в дистанційному режимі), ми вже змогли довести людей до апатії й байдужості – за допомогою масового безробіття. Але холодніші пояси Землі мене непокоять. Там, здається, неабияка економічна активність…

Озвався міністр економіки:

– Я чекав цього питання. Але запевняю: нема причин для хвилювання. Якщо звикнути до метушливості теплокровних, то видно, що справжньої загрози – нема. Люди наразі завзято поборюють одне іншого. Як і споконвіку, з нашою допомогою – спочатку автоматизують працю, а потім, коли її загальна кількість закономірно зменшується, то не відпочивають, не роззираються довкола, не планують краще майбутнє, а гризуться між собою за дедалі більший шматок праці (з меншого "пирога").

Власне, що більша десь економічна активність (т. метушня), то більше праці було вкрадено у інших, т. з. депресивних місць. Люди спотворюють статистику, але вже неможливо приховувати, що третина або й половина працездатного населення є безробітною і поступово деградує від бездіяльності… Якщо врахувати, що працездатні в деяких країнах й самі в меншості відносно всього населення, то стає зовсім весело. Дедалі менша кількість людей може становити для нас загрозу. Бо частина людства вже в прострації, а решта загнана абсолютно невиправданими, але таки масовими недосипанням і зростаючою складністю і виснажливістю праці й життя – поступово теж дійде (хоч і з іншого боку) до такого стану. Депресії універсальні.

І, зрештою, хоч би на підсвідомому рівні, більшість з них, мабуть, усвідомлює, що працюючи (за)багато – краде право на працю у інших. Причому, без вагомих на те причин. У поєднанні з популярною і схвалюваною (принаймні, на словах) заповіддю типу „не вкради” – гарантованим є наростаючий когнітивний дисонанс. Але зупинитись вони вже, мабуть, не можуть. Все це вкупі – золоте дно для нас. Та ще й невичерпне. Повсякчасний надлишок робочої сили – зумовлює її знецінення. А бажання працюючої людини "відновити справедливість" і витиснути для себе більше з перегрітого ринку праці – ще додатково здешевлює рабів. Як справжніх, так і тих, що продають себе самі. Це стійкий зворотній позитивний зв’язок. Система саморозігрівається. Власне, маємо самопідтримуваний демпінг. А людській владі він і досі здається вигідним. Тож і вона не становить загрози, очманіла від таких щедрот, "манни небесної", "чуда природи", і взагалі: безупинного врожаю чистої вигоди.

– Але ж у них бувають вибори. Хіба люди не можуть змінити ситуацію?

– Від виборів всі вони так само очікують лише особисту вигоду. От, наприклад, у багатій Європі молодь масово безробітна. Але їхніх голосів замало для зміни ситуації. Це демотивує голосувати. Як наслідок – політичні партії взагалі переорієнтовуються на старший електорат. І дедалі більше людей так і залишаються зайвими.

І зрештою, навіть вдалу спробу якоїсь країни повернути до порятунку – легко виправить сам людський світ. Демпінг на рівні країн легко зруйнує крихку нову економічну модель. Наше втручання має бути мінімальним. Зрештою, ми цивілізовані істоти і маємо бути гуманними. Краще ж, якщо люди вже змиряться зі створеною власноруч зайвістю – ще до того як дізнаються, що вже зайві й для нас.

Отже, поки-що Status Quo збережеться. Але наголошую, що це все можливе саме завдяки нашій таємності, невидимості. Лише у безпечних умовах вони біжать не дивлячись під ноги, кидають відстаючих і так безтурботно розтягуються в ланцюжок. До людоїдства (і звичайного, і переносного) люди історично звиклі, але щойно запідозрять, що леви вже давно користуються розпорошеністю, щоби витягувати собі обід – можуть збитись у зграю. Нам стане незатишно…

І маємо усвідомлювати, що навіть за умови цілковитої таємності, ця гонитва може мати лише один наслідок. Приблизно такий, як і наближення мікрофону до працюючих від нього акустичних систем. І ми повинні бути готові вчасно втрутитись, бо "людський бунт – нещадний і безглуздий", що навіть і самі визнають деякі з них. У давні часи ми відтіснили людей до полюсів (подія відома у них, як "втрачений рай") саме задля освоєння холодних земель; і скоро зможемо пожинати плоди.

– Чи не надто оптимістичне таке бачення? – знову втрутився мін. культури. – Може, вони розумніші, аніж здаються? Бо от, наприклад, німці, попри всі мої зусилля, доводять свою ощадливість, як економічну, так, зокрема, й енергетичну, аж до непристойності, та ще й відходять від атомних станцій до викопного палива! Хіба ж це не суперечить вже заявленим досягненням, і не є загрозою, що відбудеться стабілізація економіки й енергетики, а ми втратимо перевагу?

– Насправді, економність у німців – лише видимість. Заощаджень не так вже й багато мають. Так, вони аж занадто утеплюють житло. І ми поки-що не знайшли протидії. Але кожному з них треба дедалі більша площа того житла. Більше мотлоху. Більше марнувати їжу. Більше всього. Бо жлобство ж не зникло. Воно росте й квітне. І людина у країнах золотого мільярду споживає енергії таки в рази більше не лише за слона, а й за марнотратних жителів неекономного третього світу. Бо зрештою все зводиться до суми витрачених грошей (з урахуванням паритету). На жаль, при незначно більшій тепловій віддачі, сміття багаті люди виробляють аж занадто. Найгірше, що забруднюють воду. Тому й надалі триматимемо людство у бідності.

Мене значно більше непокоїть інше: як довго вони нас впритул не помічатимуть? Бо хоч люди й неодноразово доводили свою, як це назвати…, недалекість (наприклад, в часи ГУЛАГу в’язні у бараках, коли ми їм влітку вмикали опалення, щоби дослідити як здихатимуть від спеки, ще й самі погіршували своє становище – накривали батареї ганчірками, змоченими сечею!; нащо!? буде ж додаткове тепло + ще й сморід = помирали на верхніх ліжках; тобто, в умовах спеки, мозок у багатьох з них не вмикається навіть під страхом смерті); але все-таки, і у людей є фахівці, які зобов’язані ж таки думати далекоглядно. Хто з нас, і як, їх стримує?

– О! На це вже зможу відповісти я – самовдоволено оскалився пролазливий мін.культ. – Наша імперія мас-медіа недарма їсть свій хліб. Думаєте просто було змусити людей зненавидіти крихітну, неагресивну і навіть життєво необхідну (рослинам) молекулу СО2?

Її зростання з 311 частинок на мільйон (ppm) у 1950-му до трохи більш як 400 у 2015-му. Кого може вразити зміна 0.031% на 0.040%? Неотруйної і інертної речовини! Та ще й темпи зростання концентрації від початку цього століття, схоже, сповільнюються. За даними Кінана (команда науковців на чолі з Тревором Кінаном із Національної лабораторії ім. Лоуренса в Берклі), між 1959-м і 1989-м рівень CO2 підвищувався від 0,75 до 1,86 ppm за рік. А з 2002-го і донині ледве зрушив із місця. Падлючі рослини розрослись ще на 18 млн км2 і, відтак, почали більше їсти! Отже, суто для людей – паніка безпідставна. Але як їм з нею воювати? Що вони могли зробити проти наших простих і дешевих вкидів дезінфи? Це ж схоже на бій зі списом проти вітряків. Та ще й у мегаполісах і справді наростала спека. Але дослідити й спростувати наші фейки – людям надто дорого обійдеться.

А от ми довго, наполегливо й поступально працювали над популяризацією ідеї про глобальне СО2 потепління. Причому, без суттєвих затрат. І нині СО2 вже демонізована. Майже для всіх людей. Це вже "тренд". А може й мода. Чи навіть релігія для когось.

Зате рослини права голосу не мають. Та й окремі люди – власне теж. Бо для глибокого думання і широкого висловлення теж потрібні гроші, гранти… А хто ж їх дасть на немодні справи? Та й взагалі – ми неодноразово їм доводили, що йти проти трендів, моди, релігій – майже як … плювати проти вітру. Або, загальнодоступною мовою, для найпростіших: "не тринди проти тренду".

О! Мода! Як багато у цьому слові. Ми всім завдячуємо їй. Бо що ще може змусити розумну істоту поводитись ірраціонально, перекреслювати майбутнє: своє власне або навіть свого виду – задля якогось чергового різновиду скляного намиста, дзеркальця, брязкальця чи й взагалі чогось "віртуального"? Оооо…

Пан Кроко нервово смикнувся і постукав молоточком, щоби привернути увагу присутніх:

– Ми вас зрозуміли. Дякуємо. Панове, як бачите, кожен з нас знає свою справу, і сумніватись в результативності нашої праці – нема підстав. Тому, раджу у випадку будь-яких вагань – обговорювати їх з колегами. Наразі маємо цікавіші питання, важливі для всіх. От, наприклад, ніби-то й дрібниця, але вона може розростись майже що до стихійного лиха. Депутат на ймення Всеволод, з напівдикої країни, де нам і досі вдається, хе-хе, безкарно опалювати вулиці, будує свою передвиборчу кампанію на питанні зниження витрат на тепло, яке ніби-то подають "надмірно". А для нас, звісно ж, небажаний розголос на цю тему. Які будуть пропозиції?

– Там? Купити.

– Купити.

– Звісно ж купити.

– Панове. Це очевидно. Але яку суму виділяти на такі дрібні, регіональні випадки?

– Мабуть, мільйон?

– А в якій валюті?

– Місцева явно не підійде. Надто скромна сума, якщо емігрувати.

– Це ж ніби-то Європа. Хай буде €.

– Згодні.

– Гаразд. Так і зробимо.

Через добу після пропозиції.

Всеволодові було страшно лише зранку. Згодом, оточений купкою розкабанілих сек’юріті, почувався майже спокійним.

– Заїдемо до підземного паркінгу? – спитав один з новеньких.

– Згоден. Він і охоронюваний, і до ліфту там зовсім близько.

Нині, назустріч їхньому натовпу, чомусь вперто не вибігали бодай якісь вбивці. Навіть смертники. „Це аж принизливо, трохи. Депутат я, чи що? Але, зрештою, хто ж у наш час так ризикуватиме за однесенький мільйон” – подумки всміхнувся Всеволод.

„О! Нарешті сторонній не злякався цих лютих кабанів і наважився підійти до нас. Але то, схоже, якийсь миршавий службовець. Одяг обтягуючий. Отже, зброї нема. Таких боятись – себе не поважати. … Йой! Та це плюгаве щеня плюнуло в охоронця! Дарма воно так… Ото зараз буде! Але чому ця недешева сек’юрятина завмерла? Невже аж так вражений нахабством? Вже в другого плюнуло! І так швидко! Що ж це робиться?..” Лише коли плювок потрапив на власне обличчя, а щось ніби скувало ноги, руки, шию, і навіть стало важко дихати – Всеволод зрозумів все і подумки застогнав – „мільйон тепер вже, мабуть, не дадуть”…

Бабусі біля під’їзду:

– А ви чули про Всеволода?

– А що? Хороший ніби-то депутат.

– Коли то було… Знайшли його, голого, з секретаркою, застрелених. І п’яних. І з наркотиками!

– Яка мерзота…

І ще якісь документи й гроші там були. Виявилось шо він злодій. Як там їх… Корупціонер. Аж 100 тисяч гривень хабара отримав. От! А ми ж думали… А ми вірили. А він, виходить, про все-все-все брехав.

– Ага… Там злодії всюди.

– А заробляють же скільки!

– І скільки?

– В десятки разів більше за наші пенсії, і все їм мало.

– Все одно крадуть! І коли вже наїдяться?

– Голосуватиму за тих, які оде вчора казали, що депутати будуть працювати за мінімалку.

– От-от. Хай поживуть як люди… Хай дізнаються як це…

(І таки проголосували. А потім знову дивувались: звідки корупція береться. І гадали: як ті чиновники так гарно живуть на ту "мінімалку"…)

"Тіньовики":

– Чи аж так треба було його вбивати?

– Він вперся рогом…. Чомусь не продався. Не платити ж кожному 1млрд$. І дорого, і чутки нехороші підуть. А так: і шкідника усунули, і наслідки мінімізували. А наступним це буде за попередження. Тож, проблема вирішена. Бо, зрештою, на що здатні люди без вождя, спасителя, рятівника, провідника, натхненника, лідера, обраного і т.п.? От що вони зроблять?

(Це міг бути кінець. Але таки зазирнімо у майбутнє).

------------

Одна з конференцій щодо питань клімату (не прилюдна частина).

– Зима наближається – зажурено мовив Кроко (любить головувати; всюди де є нагода). Зал ледь чутно простогнав. Звісно ж, це не було новиною, бо зими зазвичай щороку, але все-одно неприємно зайвий раз згадувати.

– Втім, нинішня конференція не така абстрактна. Хоч і не настільки глобальна, як може видатись з її назви. Бо потепління й досі не поширилось за межі мегаполісів, а інколи навіть і відступає! Рослини винуваті. Накинулись, ніби з голодного краю, на додатковий СО2. Розрослись. Зупинили потепління. Звісно, багато хто з нас вже якось привчився всього того не помічати, живучи постійно в теплі. Але якщо вийти з дому, а не виїхати з теплого гаража, то запевняю – помітите. Отже, панове, варто визнати – ми розніжились. Якщо пустити людство на самоплив, то вони такого наекономлять, що ми взагалі замерзатимемо, якщо ненароком потрапимо взимку на вулицю. Особливо в снігових заметах метрової глибини. А це суттєвий ризик викриття. Хоч які заклопотані люди, але дещо таки помічають. А як десь застигнете, то й без інфравізора зможуть. Тому вкотре закликаю всіх бути пильними.

– А тепер до приємного. Запрошую до виступу представника наших наукових кіл, професора Саламандру. Вітайте.

Істоти в залі, достоту схожі на людей, помітно пожвавішали. Залунали бурхливі оплески. І, ваблячи погляди витонченою зміїною ходою, горда Саламандра зайняла місце на трибуні.

– Панове учасники, я не буду тягнути ящірку за хвоста, і з радістю, одразу (від колег-людей набралась) повідомлю, про наше епохальне відкриття: керований термоядерний синтез вже доступний. Зосталось лише якось змусити людство прийняти "дар" і запевняю вас – про данайців забудуть. Поки-що люди в роздумах. Чимось занепокоєні. Здається навіть підозрюють, що на Землі стане надто тепло для них, коли енергія стане необмеженою і майже що дармовою. Але ми розробляємо кілька шляхів подолання опору. І сподіваємось на скорий успіх.

Зрештою, завжди можна звернутись безпосередньо до простих людей. Вони явно зрадіють безкоштовній електриці й опаленню. І багато залежить від кожного з вас: маєте ж можливість м’яко тиснути на людство і заохочувати прагнення до енергетичного раю…

Зала шаленіла. Овації стоячи. Радісні обійми. Дехто почав зривати людські контактні лінзи або навіть змінювати подобу…

– Зупиніться! – заволав Кроко – Ще трохи зарано святкувати. Щойно ж казав вам про холод! Він і досі там. Потрібно ще впровадити термояд. Прокласти додаткові електромережі. Купа роботи.

І ще трохи зіпсую настрій. Є незначні халепки: час від часу хтось вигулькує з дійсно дієвими ідеями економії енергії. На жаль, все те якось надто анонімно й безлико: джерело зарази ми й досі не виявили. А її ж треба придушувати в зародку, поки не поширилась. Як у електронних мережах, так і в реальності. Всі мусите спрямувати частину ресурсів на перевірку й зачищення інету й справжніх дощок оголошень. Зрештою, це просто навіть у холод – використайте підлеглих людей.

Група прихильників теорії змови. Таємна. Зовсім. Ми не знаємо ні як виглядають, ні як звуться. Є лише уривок розмови:

– З опаленням в цю осінь таки щось не те…

– Дійсно. Аж голова від спеки болить.

– А смерть Всеволода. Пам’ятаєте? Явно ж щось не клеїться.

– А я пробував поширювати деякі з його ідей – зачистка в соц.мережі була майже миттєва… Хтось відповів, але я навіть не встиг прочитати коментарі.

– У мене те саме з наклеєним оголошенням – щезло як свіже повітря зранку у місті.

– Отже, висновок лише один: це справжня змова!

– Оооо… Як довго ми її чекали.

– Може не розкривати всю й одразу? Давайте хоч трошки її подражнимо? Розтягнімо задоволення! Ну будь-ласочка-ласочка-ласочка…

– Не ний, змовникам не так не можна. Але й дійсно. Давайте.

І от, раптом, нізвідки, масово поширились листівки. Віртуальні й справжні. Наприклад, отакі:

Зекономте на Опаленні.

Перекрийте краник або закутайте батарею в теплі й сухі речі (шуби, ковдри…)

(передрук і поширення дають + до карми)

Одне з них прочитала і Надія. Вперше за багато днів їй не так страшно було вертатись додому з прохолодної вулиці. Через кілька годин оголошення чомусь вже не було (здер якийсь "доброзичливець"?), але доти її батареї вже були закутані як немовлята в мороз… Вони лютували, гріли повітря біля себе до захмарних висот, але майже все воно так і лишалось на місці, легко зупинене пухкими, самовдоволеними, сухими й теплими зимовими ковдрами. Термометр здригнувся, засмучено подумав про вже недосяжні рекорди своєї юності, і поповз донизу. Згодом можна було й вікна закрити…

„Оооо… Як добре… Я остигаю… Мммм… … Треба розповісти сусідкам!”.

Минув час. Інфо ширилась… І ось, нарешті:

Котельня.

Оператор, прийшовши на роботу, з жахом витріщився на показники термометрів зворотньої води. „А підігрів же ж неперервний! Ще трохи, і на виході закипить, а ми тут злетимо разом з котлами” – забилась у мозку думка, поки він похапцем зупиняв останній працюючий котел.

Запала тиша, яку порушував лише шалений стукіт сполоханого серця. „Встиг…”

Раптом заревіло якесь розлючене чудовисько:

– Хто дозволив? – верещав червонопикий начальник – Всіх згною!

„Ого. Як його накрило” – мовчки позадкував оператор, намацав двері й вибіг, молячись, щоби не перечепитись.

Вже на вулиці, під подувами ледь-ледь прохолодного вітерцю, отямився. Мозок охолов і запрацював:

– Алло! Швидка? Це надтерміново! Пришліть санітарів з гамівною сорочкою…

P. S. Рахунки за тепло знизились в рази.