Світ не є щось довершене чи повільно просувається по дорозі досконалості. Я запевнився і тілом, і душею, що гріх мені був зовсім необхідний, адже я потребував любо хтивості, марнославства, зганьбленого відчаю, аби навчитися відсудженню від протидії, щоб навчитися любити світ, щоб не порівнювати його з чимось мені бажаним, мною уявним світом, видуманим мною образом досконалості, а залишити його таким, який він є, і любити його, і радіти власній до нього належності…
Герман Гессе.
Якби театр був на низині проекту думок, ми визріли б просто малими скоморохами, раділи би з того. Наші дії зовсім не дієві, не користуються ніякими призивами. А час летить, а строки підкреслюють, що люди живуть у такому секторі, коли думки не є простими трапунками людського бажання, а співіснують із Всесвітом, коловоротом блукають у безмірі, і підрізаються в корекції, як вітрові хвилі, коли проникають у зазорину між До і Потім.
Гори не завжди проникають до глибини людської свідомості. Пройдисвітом точиться рукотворне – міста і села, де оселився люд. Там оленям не раді, але самі народи стали такими , гіллястими, могутніми у своєму поселенні. Міста, села… Без початку, без кінця дороги, скривлені тривоги. Ідеш, рахуєш кроки, зупиняєшся, і знову йдеш. А там плаче альтанка, скригочуть дерева, тікають вагони, біжать тролі-тролейбуси, співають півнями сирени автівок. Асфальт прогинається під сонячним склепом. У містечку над Ужем танцюють діти, по набережній тягнеться коса вечірня. Сонце розказує казку. А місто мовчить. Місто готується стати до шлюбу із тихою нічкою Кари. Зупинка, прорив. Прозорими тілами гуртуються в купу чуття. Нікому не треба ворожих позорів. Тамується біль, проростає озоном дорога добра. Ми стали теплим щирим місивом. Ми просто тісто, адепти огня. Ми стали помислом неба, нам миру треба. Місто торочить сторінку. Місто спочинок планує. Вечір у розмарінку.
Хочеться впасти навколішки й плакати. Без причини, без натяку на недоречність. Просто впасти, просто липами вкритися щемко, просто впитися в цвіт волошковий далекого неба, і рамена прикрити зеленим місивом із листочків омели та липи. Встати навпроти сонця, рокинувши руки в узвишшя, і в голубіні торкнутись пальців пушком.
Хочу впасти, як сніг на озиму пшеницю. У тумані спочити між крилами птиць. І неспокоєм душу зросити під ранок, аби покорити таїнних ягниць опівнічного неба. Кожну краплю роси світанкової на повіках гойдати своїх. І зірок натрусити у пазуху , засвітити надранок слізьми. Роздягнутися , злізти у зворик, освятитися в гілках лози. Розлягтися на березі хвилею, білим маревом вкрити пороги бистрокрилого водовороту, приголубитись в паростках айви, загубитися в глині віків. Хочу душу дзвіночкам послати, поміж пальців пахучих меланок злетіти бджолою світів. Пізнім ранком скропити обличчя, окунутися в ситро оливкових слів. Заяскрітися завтрашнім днем…
Я вмію жити так, як сонце хоче. Я можу бути там, де вітер прагне. Я Є.
Я та, що вірою впивається. На сонячних кларнетах сонце грає: «до» від «ре», як «мі», як міракулум, диво. На ноту «фа» натискує примхливо. То сонячна система варіює. Соль – сонячне окрилля. До «ля» рахує кроки Молочний шлях. А потім «сі» на небесах танцює. Ах! По кллавішах вдаряє плинно: співаю, аю, маю, знаю… Сім Просторів дороги, пороги – нотний стан. Скрипічний ключ поєднує натуру й дух. Рух: до, ре, мі, фа, соль, сі. Почини гупають в затори. Пори, доли, гори. Схиляю голову додолу, знаходжу зорі. Простори створюють простори.
Я синя долина при вівтарі, я сонячний зайчик у митаря, я цвіль на хлібах, що без вороття. Воскреснула милість лінком Ангела. Прозріли очі миром наміра Слави. Слава воскреснула Словом.
Аж тоді, коли зеленіє трава, синіє небо, блищить плесо сповідань, ти входиш тихо, підкрадаючись до першої сходинки, аби не сколихнути вітер мрій. Пророцтва вишивають вишневими полями. Хочеться замріятись, забутися, пройти відразу з першої до сьомої ступеньки, аби не замастити стіп, не впасти, не заблудитися. Душа знає куди краще пробитися, йде напролом: перша, сьома. Світанок замочує думки у кориті з чебрецем, толочить, тисне, викручує. А слово вкривається краплями, стічками, стрічками стікає на помості. До митих скронь, до чистих висків. До уст лебединих. Пташиним співом зривається спозаранку, проникає до піднебесся, на восьмий ступінь медових ковтків, проникає до глибини душі.
Сповідь минулого вкриває пишним маревом-пуншем, прохолоджує випрілу плоть, моделює тіло, гоїть спазми вчорашнього. Тепер розумієш: Слово явилося.
Це прорість кохання – назад пізно. Радієш і боїшся водночас. Моє піднебіння для тебе. Стікає краплями крові у псалтирі дарунків, сліз. Дощами топиться душа, проникає до трунку сонячних променів. Я жива. Схлипами заживляю мовчання. Зрання наповнюю спомин, занурюю плечі у плин доби, чекання, подій. Розламую хліб на частинки, вклоняюся стильним чаринкам вогнистого неба. Потреба у смілих починках. Потреба у променях крильних на синьому тлі прозорого неба. Губи губляться в цілющих цілунках вчорашнього літа.
Осінній передих в гамі синьоно- жовтих півтонів. Зведень виграв на днині, завтра знову стоятиме Осінь. Завтра вкриється падина ліловими сходами. Завтра, а сьогодні сяйними зливами – цмки.
Сокирою кельта пронизує вчора. Сьогодні до Косми молюся в покорі. Учора пройшли перевізники Гропу, а нині святкує прощення Укропом.
Тож маємо свідчення синього неба, акафист пророка Іллі. Біблійний камінь визрів в синіх водах Карпатської ріллі. На верхньоьму Потиссі тис дозрів. А камінь філігранно полискує ходи у однострої смуг, що сходяться в Роди, до черняхівської натури.
Подібні до піщинок мезозою, плекаються у плесах течії. На горизонті осені стрічаються коханці. Насильник, бранка, вітер, сланці, свобода і пророк на вівтарі. Округлі перса виступають на скелях тур’їнських порфір. До скольських монастирських знахарів. Там перша ступінь, друга… Сім останніх закрилися в горнилі слів. На скелі два хлібні помости: До і Після. Поруч Збруч. Сьогодні час полощеться у водах, у стіках Сиьозвору. Пустоти. А ти? Соната, форма, роль – іди. Ти станеш тим, ким є насправді. Метаморфози крізь роди. Іди у тінь Імення. Карпати приймуть звуки, закарбують перші трипільські проріхи на лоні Говерли. А ти кликни посвідчувати про буття Чугайстра і Життя, святою правдою скропивши груди. Каміння, книги, люди …місцина, що після мови випрямила спину, після слів. Блаженство скелі: лежати в небо і кожен раз проводити пряму , що вище горизонту. Що крок за кроком, що глибою , як полонинський вітер, терзає ще не знайдені слова. Там гори стеляься розлогими горбами, а скеля Довбуша суттєво зміщує всю вісь Землі. Снується білий світ на вершки, верхи, Верховину. Суть не міняється, приміром , на родину одна слизька дорога, одне чистилище-буття. Ще кілька кроків, кілька схлипів, ще кілька рухів, кілька вирів – і тягнеться униз рука. По небу йти навиворіт, упасти і підвестися знову. А на слизькій дорозі гори, гори. Знемога тіло обіймає, пече по піднебінню, посланця сила вберігає від ненароком жертви. Внизу тумани, горі пропасть, ізвітрене лице. На скронях прорість недавніх віх. І знову крок звитяжний знульовує Вівтар. В розчавлених полотнах стікає віск, течуть окалини беріз, на хлібах повниться бурштин, солодким соком бризкає у синь Життя. Оркестром висвячених співів буркоче пагорб, чи Тартар? Як в шлюбну ніч, уже над прірвою нога… А ти ідеш, як вперше вийшов, ідеш повітрям крізь Нірвану. Ігнор усіх законів Мага. Ідеш, бо вийшов на дорогу змагу Добра і Зла. Назустріч Ангели співають, у ноги б’ється форс, чи Фрас. О шлюбна ноче, чи незрада, чи чиста виднота Порфір? Стікає в дзбан кровинка ночі, хлібів кришаться мякуші. М’ятою в’ється ранок буднів, прошийок в місячнім ужі. Як вперше після родів, танцюєш голим но Слідах. По голім, голім небі малюєш фузіглями шпаги. Хоснуєш ніч, як буйну жінку, на вихрі молишся за маму. Авесалон, душі надсила, пророк пройшов. Протиснула, застигла на небі місячна Ореля.
Політ у гості до святих Агафії й Франциска. Стигматом горнеться дорога зиску: шануй той шлях, до різочки, до риски.
На крилах очманілих душ малює першу ноту. Останню намалює перший стриж, котрий приб’ється всоте до зав'язку моїх й твоїх доріг. Годі, розперезалася, як перед любощами хтива двійка. А Бог погойдує мої одвірки…і вириває з прірви Слово. Блаженство Каменю дивится на прірву, лежати просто, проти неба. Чіплятися молитвами за дзвони, що гепають з-під горизонту. І рахувати стоги літ. Відливом сонце зустрічати і напрвляти в серце Слів. На литні феромонів знаходити протони, що з’єднують буття. Синхронно – в запах місячних течінь. Відкрився менструальний цикл… амінь.
…
