Лекція з історії

Прийшовши зранку в інститут до своєї лабораторії, я був впевнений, що прийшов першим, але, як виявилось, я помилився – там вже порався Іштван.

– Хвилюєшся? – Замість привітання спитав він, на мить відірвавшись від роботи та озирнувшись в мій бік.

– Ні. – Збрехав я у відповідь. Мені не хотілося виказувати своє хвилювання, адже те, що нам належало зробити сьогодні, ми вже робили раніше неодноразово, і тому для хвилювання причин не повнинно би бути. Але ми хвилювалися. В цьому році Світовий конрес істориків проходив в нашому рідному місті, в Ужгороді. Мабуть вперше в його роботі приймали участь не тільки вчені-історики, а й їх колеги – фізики. Причиною всього цього було рішення Нобелівського лауреата, професора Шомоді Іштвана оприлюднити перед світовим вченим загалом свій винахід – “генератор Шомоді” або, як його називає переважна більшість людей – “машину часу”. Нобелівську премію він отримав за свої праці в області теорії часу, але про головне його дітище мало хто знав. Минуло майже п’ятнадцять років з того дня, як Іштван, ще будучи студентом-фізиком, створив цю машину, але робити її досягненням загалу він досі не наважувався. На це в нього були вагомі причини – перша ж подорож в минуле (в ній приймав участь і я) трохи не стала для нас останньою. І хоча з того часу минуло вже багато років, спогади про ту подорож нас не залишають досі, вона кардинально змінила тоді наше життя і саме після неї я став істориком.

П’ятнадцять років Іштван Шомоді працював над своїм дітищем, вдосконалюючи його і намагаючись зробити як най безпечнішим, як для людей, так і для історії. А я майже весь цей час користався “крихтами з його столу” – тими мізерними (але, що важливо – достовірними) історичними даними, що були отримані при тестуванні генератора. Але минулого року ситуація змінилася, Іштван закінчив багаторічну роботу над своїм винаходом і нам тільки залишилось випробувати його в “польових” умовах. Пам’ятаю, що п’ятнадцять років тому весь його генератор можна було заховати в одну велику валізу; зараз його машина нагадувала великий транспортний гелікоптер, тільки без гвинтів. В ній могли зі всіма зручностями розміститися до п’яти десятків людей, а зроблена вона була таким чином, що могла літати, плавати, їздити та повзати, а також витримати будь-які жорсткі умови, чи то низькі полярні температури, чи то високі, як в кратері вулкану. Одним словом, професор Шомоді створив справжну фортецю, що могла мандрувати як-завгодно далеко в минуле, при цьому, гарантуючи максимальну безпеку людям, які знаходяться в середині, не залежно від того, в які умови в минулому вони потраплять. П’ятнадцять років тому ми могли тільки мріяти про таке, і не тільки ми, це була справжня знахідка для будь-якого історика.  

– Ти вирішив куди ми зануримося з нашими гостями? – Іштван зікінчив роботу і, скинувши халат, підійшов до мене.

Сьогодні в останній день конгресу повинна була відбутися демонстрація “генератора Шомоді”. П’ятдесят вчених мужів-істориків повинні були прийняти участь в демонстрації можливостей цієї машини, а я досі не вирішив, що саме показати їм в минулому, щоб справити на них якомога краще враження і щоб в них не залишилося жодного сумніву в реальності цієї машини. На жаль, серед вчених досі залишалося багато, скептиків які не хотіли вірити в реальність генератора.

 

* * *

 

Капітан Едвард Джон Сміт з висоти свого містка спотерігав за метушнею внизу, де матроси закінчували завантажувати поштові тюки та великі скрині з харчами та іншим провіантом, потрібним в дорозі. Всі пасажири вже піднялися на корабель, але трап, чомусь, досі не було прибрано. Погляд “старого морського вовка” ковзнув через натовп людей, що юрбилися на березі і на якусь мить зупинився на башті Кінгстаунської мерії. Під сивими вусами зявилася ледь помітна посмішка, Сміт відмітив, що башта менша за найвищу його щоглу. Приємні порівняння перервали гучні лайки знизу, матросам ніяк не вдавалося прилаштувати чергову скриню.

– Сер!– За спиною капітана з’явився старий, з сивою, як у Сміта, головою, матрос.

– Боцман Інч. – Старий козирнув віддаючи честь. – Сер, вугілля та пошта завантажені, харчі теж. Накажете завершувати роботу?

– Так. А чому трап досі не прибрано?

– Сер, один з кочегарів пішов на берег і досі не повернувся. Ми сподіваємося, що він ще повернеться.

– Повідомте на берег про дизертира і підіймайте трап.

– Буде зроблено, сер. – Старий вже повернувся, щоб піти, та капітан зупинив його.

– Як ваше ім’я, боцмане?

– Інч, сер. Джек Інч.

– Ми вже плавали разом? Ваше обличчя мені здається знайомим.

– Так, сер. Я був боцманом на “Балтику”.

– На “Балтику” була чудова команда. Сподіваюся на вас і тут, Інч.

– Можете бути впевнені, сер. Команда тут, як і корабель чудові. І обіцяю, що дизертирств на кораблі більше не буде.

– Сподіваюся. Йдіть.

Саме в цей момент з рубки до капітана підійнявся його помічник Уільям Мердок. Разом з ним був незнайомець - невисокий гладкий чоловік в модному англійському костюмі. Капітан дуже не любив, коли в нього в рубці чи на містку з’являлися пасажири, він насупив свої білі брови, щоб здаватися дуже заклопотаним та злим. Але його суровий вигляд змінився привітньою посмішкою, як-тільки Мердок відрекомендував гостя.

– Сер, це Томас Ендрюс, директор розпорядник “Харланд енд Вольф”.

Сміт, посміхаючися, протягнув руку для вітання, хоча правила хорошого тону не зобовязували його робити це в себе на кораблі.

– Сподіваюся, я вам не завадив в роботі? Ви ж, мабуть, вже повинні відходити? – коротенькі, але спритні пальці Ендрюса вийняли з кишені золотого годинника.

– Не варто вибачатися. Людина, що створила цього красеня, не може нам завадити. Скоріше навпаки, ваша присутність на містку може бути корисною.

– Ви мені лестите. – по-котячому жмурячись, засміявся гість. – Яка користь від звичайного інженера такому досвідченому “морському вовку”, як Ви, сер!

Капітан кивнув помічникові, щоб той віддав команду буксирам виводити корабель на рейд, а сам жестом показав гостю на військовий есмінець, що стояв пришвартований поруч.

– Вчора зранку ми точнісінько так виходили з Саутгемптона. Зліва від нас, як ото есмінець, стояв “Нью-Йорк”. Коли ми наблизились до нього, наче якась невідома сила пообривала всі швартові кінці, що тримали клятого американця біля причалу. Якби я негайно не віддав команду “стоп”, “Нью-Йорк” відчув би на собі всю масу мого лайнера, між нашим бортом та його кормою було всього три метри, коли він нарешті зупинився. Капітан “Нью-Йорка”, цей дурнуватий янкі, навіть не намагався нічого зробити!

– О, я Вас розумію. Таке трапляється. Особливо з великими кораблями. Коли вони дуже близько одне від одного, вони притягують одне одного. Якщо мені пам’ять не зраджує – “Нью-Йорк” великий лайнер?

– Так. Сорок тисяч тон. І цим велетнем керує людина, якій я б не довірив і буксирний катер. Я не здивуюся, коли довідаюся, що “Нью-Йорк” пішов на дно десь посеред Атлантики, через недбалість свого капітана.

– Ви не полюбляєте американців? – Знову по-котячому засміявся Ендрюс.

 

* * *

 

– Розміщуйтеся зручніше панове! Наша подорож займе кілька годин, і вона буде нагадувати вам звичайну лекцію з історії, прочитану під час подорожі літаком. – Мені довелося інструктувати наших гостей, доки мій товариш з асистентами порався біля керування, готуючи машину до подорожі. – Як я вже говорив, ця подорож цілком безпечна, ні саме занурення в минуле, ні подорож там не може завдати нам шкоди. Є тільки одна проблема…– Я бачив, як на їх обличчах від цих слів промайнуло занепокоєння і я поспішив їх заспокоїти.

– …Це проблема – куди нам вирушити, який саме етап людського розвитку нам відвідати в першу чергу. Проблема в тому, що про багато надзвичайно важливих подій ми не знаємо достовірно дати, коли вони відбулися, а тих, котрі знаємо напевне, надто багато, щоб вибрати одне з багатьох. Тому я осмілюся вам запропонувати, не якусь конкретну дату в минулому, а яку-небуть випадкову, років сто тому. Спочатку ми з’явимося де-небуть в безлюдному місці, щоб не щокувати людей в минулому нашою появою, потім зможемо оглянути деякі куточки Європи, під час нашої подорожі ми вже будемо недосяжні для людей які там живуть, вони нас навіть не побачать. Все це завдяки особливій будові цього корабля, який створювався спеціально для розвідувальних рейдів в минулому.

Мені вже дають знак, що все готово для початку нашої подорожі. Тому прошу всіх відкинутися зручніше в своїх кріслах і спробувати відчути максимум задоволення від нашої подорожі. За хвилину в наших ілюмінаторах ми побачимо, який вигляд мав початок минулого століття.

Я сам позручніше вмостився в своє крісло, позаду Іштвана та його асистентів, котрі вже чекали, коли я закінчу промову, щоб розпочати занурення. За мить я почув, а точніше – відчув, слабкий гул корабля – процес занурення було розпочато. Зловив себе на думці, що я чекаю відчуття перевантаження, наче в літаку чи авто, коли ті стартують. В нашому кораблі чекати цього було б даремним, він стояв в лабораторії, займаючи майже весь об’єм цього приміщення, і розганятися йому звичайно було б ніде. Я трохи почав хвилюватися, минуло так багато років з останньої моєї подорожі в минуле, важкі спогади навалилися на мене, але одразу ж відійшли, я відчув, що моя свідомість згасає, що я засинаю.

Прокинувся я, відчувши хитавицю нашого корабля. Всі присутні стурбовано гомоніли,визираючи через ілюмінатори назовні. Я схилився над Іштваном, очікуючи коментарію.

– Де ми?

– За хвилину я з’ясую це. Зрозуміло тільки, що ми в океані, я спеціально розраховував опинитися в безлюдному місці. На дворі ніч, за вікнами зовсім темно, але зараз я ввімкну пристрої нічного бачення. – Іштван без зайвої метушні займався обладнанням. – Зараз наші ілюмінатори нижче рівня води, але за хвилину ми піднімемось в повітря.

Я повернувся до наших пасажирів. Всі з нетерпінням чекали, що я скажу.

– Як бачите панове тут зараз ніч. Ми знаходимося десь в Атлантиці і наш екіпаж зараз з’ясовує наші координати, як в просторі, так і в часі. За кілька хвилин ми підіймемося в повітря і, в залежності, куди буде ближче, попрямуємо до Америки або Європи.

На продовження моїх слів пролунав голос мого товариша:

– Ми поряд з Європою. Зараз 1912 рік, 14 квітня, без двядцяти хвилин північ. Займіть знову свої місця ми злітаємо, за півгодини ми будемо над сушею.

Я не встиг сісти – пролунав страшенний гуркіт і я полетів, збитий з ніг, під крісла. З-зовні лунав страшенний гуркіт та скрежет, це був єдиний звук який я чув.

 

* * *

 

Боцман Джек Інч разом з ще одним матросом сиділи в “воронячому гнізді” майже на самому кінчику шогли. За півтори години їх повинні були змінити, боцман зі всіх сил боровся зі сном, допомагав йому в цьому його напарник – матрос Фреді Фліт. Фреді ще за молодих років, служачи в війську майже повністю втратив слух, тому тепер, розповідаючи старому про дівчат з портовіої таверни в Кінгстауні, він майже кричав. Старий Інч, підперши голову, починав дрімати в ті миті, коли Фреді на деякий час замовкав, згадуючи подробиці своїх пригод. Та тільки но він продовжував свою розповідь, як голова боцмана здригалася від громоподібного голосу матроса. Тоді старий обводив поглядом темінь горизонту, і, нічого не побачивши, знову опускав свою сиву голову на руки. Зате Фреді, у якого слабкий слух було компенсовано гострим зором, ні на мить не зводив свого погляду з океана. Саме він годину тому помітив вогні “Карпатії”, що вдалині пройшла зустрічним курсом. В якусь мить Фліту здалося, що він побачив вогні. Він довго вдивлявся в той бік, але вогнів більше не було. Матрос вирішив вже, що йому здалося, коли вогні з’явилися знову.

– Інч, дивися – зліва корабель!

Боцман, знову прокинувшись, глянув туди, куди вказувала рука Фреді. В цей момент вогні знову згасли.

– Дивина, вогні то горять то згасають. Чому б це?

Але боцман не встиг відповісти. Він побачив попереду лайнера щось, що було чорніше за безодню океану та неба. Різко викинувши вперед руку й показуючи туди, він вигукнув:

– Дурню, попереду айзберг!

Та Фреді вже сам побачив. Він, в мить забувши про невідомий корабель з дивними вогнями, схопивши слухавку телефону, доповів на капітанський місток: “Прямо по курсу айзберг, сер!”. У відповідь він почув спокійний голос помічника капітана Мердока: “Дякую”.

В ту ж мить з містка було віддано команду “Ліво на борт!”, а згодом “стоп” та “повний задній хід”. Та незважаючи на це, лайнер нісся вперед, назустріч мороку та велетеньській горі попереду. Минуло півхвилини перш ніж ніс корабля розпочав повільно повертати вліво. Мердоку здалося, що ще дві-три секунди і айзберг пройде з правого боку, не торкнувшись лайнера. Та в цю мить він відчув поштовх та якусь дивну вібрацію корабля.

В той момент коли всі звуки стихли, на місток піднявся капітан Сміт.

– Що сталося?

– Айзберг, сер. Ми намагалися обійти його, але він виявився надто близько.

На капітанський місток почали надходити повідомлення про пошкодження з різних частин корабля. Сміт вирішив сам піти оглянути пошкодження, вже спускаючись, він зустрів інженера Ендрюса.

– Саме ви мені зараз і потрібні. Корабль отримам деякі пошкодження і я хочу щоб ви разом зі мною оглянули їх.

Томас Ендрюс без всяких вагань погодився і попрямував вслід за капітаном. Йдучи, вони зустрічали стурбованих пасажирів, що виходили зі своїх кают, розбуждені гуркітом. Капітан, мило посміхаючись, заспокоював їх і просив повернутися в свої каюти.

Вони стояли в нижній частині трюму і спостерігали, як через довгу, шириною в півметра пробоїну, з шумом вривалася вода. Ендрюс щось швидко писав в своєму записнику,а Сміт оглядав пошкодження.

– Ну що? – Тихо спитав капітан, коли інженер закінчив розрахунки. Було чути, що голос капітана тремтить.

– Через дві з половиною години ми підемо на дно. “Титанік” приречений.

 

* * *

 

Наш корабель вже третю годину кружляв над велетенським пароплавом, котрий задерши корму, повільно занурювався в чорну безодню Атлантики. Всі мовчки спостерігали, коли хтось мовив: “Тепер ми знаємо, чому він загинув.”, ще хтось спитав: “А що було б, якби ми тут не з’явилися?”

– Ми повинні були тут з’явитися. – Відповів я.