Легенда про тапіра-громовицю

- Як ти гадаєш – що нам слід робити? – Канек VII, володар Та-Іци, глянув на молодшого брата-жерця.

Три дні тому вартовий сповістив, що до їхнього міста наближається чи військо, чи якесь мандрівне плем’я. Цар наказав чекати й стежити. Збирав він, звичайно, й війська, проте нападати не квапився – надто загадковий вигляд мали ці чужинці. Розвідники казали про їхню дивну зовнішність, зброю та чудернацьких тварин, що вони за собою вели. Куди вони прямують? Чого хочуть? Чи досить в нього сил, щоб впоратися з ними? Ніхто не знає, на що вони здатні...

Вчора їхня армія, нарешті, зупинилася – о кількох годинах шляху від столиці. Канек велів двом людям йти до табору – дізнатися, чого бажають гості. І вони доповіли таке...

- Їх ватажок розмовлятиме тільки зі мною! Нахаба! За кого він себе має!

- За рівного, - тихо промовив жрець.

- Піти чи ні?

- Це може бути пасткою. Але... Ти б хотів подивитись на них, чи не так? Перевірити усі ті чутки і балачки?

- Мені важко діяти без цього. Про них вже таке наплели...

- Я теж дещо чув... Я якщо... Висунути зустрічну пропозицію? Ти відвідуєш його, він – тебе?

- Не такий він дурень, щоб погодитись! Всі знають...

- Не смій думати про це! Тоді від міста не лишиться й каменю. Є інший спосіб приборкати чаклунів.

- А якщо він – звичайна людина? Як діяти?

- Залежно від обставин. Я піду з тобою і даватиму поради.

*     *     *

Чужинський цар сприйняв пропозицію, і вдосвіта Канек із почтом вирушив до табору можливих ворогів. Сонце відблискувало від поверхні озера, вітерець грав пір’ям балдахіну. Човен стрімко рушив уперед.

Скоро Канек зміг побачити чужинців, які розмістилися на березі. Чим ближче підпливав човен царя, тим дивнішим ставало видовище.

- Отже, усі ті нісенітниці – правда? – думав Канек, споглядаючи численні хижі, біля яких стояли чи ходили вояки у дивних шатах. Дехто мав одіж, що вкривала з голови до п’ят, дехто – обладунки з сірого металу. Неприкритими були лише обличчя – бліді, мов змащені вапном. У багатьох волосся пробивалося... на підборідді – неначе в північних богів. „Божественною” видавалася і зброя – міцні списи, мечі з того ж металу, що і обладунки, і незрозумілі довгі труби. Канек відчув неспокій, що за мить змінився жахом: поряд з людськими, хоч і дивними істотами побачив й нелюдські. Чотириногі та двоголові потвори. Раптом... Цар не повірив очам. Одна з цих потвор розділилася. Перша половина обернулася на людиноподібного чужинця, друга – на невідому тварину, схожу на гігантського тапіра.

- Брат був правий. Ці істоти – боги чи могутні маги, котрих дражнити справді небезпечно. Чи вдасться обдурити їх та відвести загрозу?

План, що сприймався дотепним ще вчора, здався маячнею й нісенітницею.

Човен наближався до землі. Чужинці кинули буденні справи. Одні шикувалися на узбережжі, інші – біля найбільшого намету. Двійко тапірів-перевертнів проскакало до води. Більший здійняв голову. Почувся дивний звук і – гуркіт грому без грози і блискавки. Канек ледве втримався на ногах.

*     *     *

Зблизька в око впала виснаженість війська: бліді обличчя змарніли від голоду, чудернацькі шати мало не зотліли. Та воно було великим – біля тисячі осіб.

- Змагатись з ними важко і без магії, - думав владар Та-Іци. Здається, вони люди, а не боги, та все-таки – могутні чаклуни.

Мандрівний цар – невисокий рудуватий чоловік у залишках коштовних шат - поводився, неначе увесь світ слугує йому. Чи то попрохав, чи наказав Канеку нагодувати всіх його людей. Вимагав, щоб той відмовився від богів предків, прийняв їхніх. Погрожував у разі спротиву спалити все. Питав про багаті золотом краї десь там далі на схід, закидав, щоб йому показали дорогу.

Говорити як нормальні люди він не міг, тож перемови вів через вродливу жінку. Був присутній поряд з ним і жрець, з яким чужинець час від часу радився. Канек робив те саме, радіючи, що доречно послухався брата. Він не сприймав і половини з маячні, яка верзлася – мабуть, бажав кращого переклад, та нахабство чужоземних зайд вражало. Може, вони справді мають силу? Грім без блискавки для них – проста забавка...

- Я вислухав усі твої бажання, - сказав він після перешіптування з братом, - і присягаюсь виконати їх. Чи ти пам’ятаєш про нашу угоду? Я радий прийняти тебе у Та-Іці.

*     *     *

Після прийому владаря чужинців Канек з’явився в тронній залі вже надвечір. Почувався він втомленим, проте щасливим.

- Подіяло! – доповів братові-жерцю, який давно очікував на нього. – Той зайда все забув! Не бентежив вже наших богів, не зазіхав на наші землі і багатства. Проте як ти здогадався, як...

- З легенд. Боги й чаклуни на бальче слабкі.

- Люди – теж, - скривився цар від болю.

Що ж – в жертву себе він приносив не даремно. Чужинці вшились геть.

Та радіти довго не судилося.

До зали вбіг заклопотаний хлопчисько - з тих, хто навчався і служив при храмі.

- Там... чужинці... – відхекуючись, розпочав він.

- Повернулись! – підскочив, неначе ошпарений, цар.

- Ні... вони... Залишили у храмі одного з тих звірів.

*     *     *

Цар не без остраху ступив на храмове подвір’я. Що, як той перевертень почне...

Тапір-гігант не думав перетворюватися, та ревів й бив копитами так, що викреслював іскри.

- Зараз буде блискавка. І грім, - подумав Канек.

Однак нічого не трапилося – певно, без чужинців магія не діяла.

Цар зітхнув з полегшенням. Зарано! Один з молодших жерців наблизився до звіра. Той брикнув. Поневічений відлетів убік.

- Він скалічив вже трьох. І ще двох покусав, - доповів учень храмової школи.

- Звідки він взявся тут? Для чого? – спитав в брата цар.

- Гадаю, це ТИ краще знаєш.

Канек замислився. Що було вчора? Бальче... Забагато. Браталися з білим царем, клялися один одному в одвічній дружбі. Обмінялись дарунками. Що!!! Невже оця потвора – дар чужинців?! Боги! Щось там було... Про богів. Можливо, страхітливий звір – то їхній бог, той самий, для кого вони ладні всіх нищити? Тоді... Як бути? Що подіяти?

Рішення прийшло напрочуд швидко.

*     *     *

Після приборкання тапіра-громовиці жерці ще довго лікували рани. Проте богам страждання до вподоби, чи не так?

Врешті-решт подарунок чужинців загнали до старого приміщення школи. Про цю споруду рік як точились суперечки: ремонтувати чи простіше розібрати? Тапір вирішив давню проблему.

Проте швидко з’явилася інша – чим годувати чудовисько? Крові воно випило досхочу, проте це не пішло йому на користь. Тож вирішили: жертвопринесень не влаштовувати, годувати, як створіння з плоті. Та що звірі чужинців їдять?

Запропонували вишуканий харч: м’ясне рагу, пелюстки квітів. Тапір не оцінив: він так заслаб, що майже не міг підвестися.

*     *     *

Після прийому у Та-Іці ватажок чужинців три дні не брався до докладної реляції, яку він готував для короля. Нарешті примудрився записати:

„Я провів у цьому місті разом із царем цілий день, відпочиваючи.”

Так, відпочив він добряче. Навіть коня загубив. Пропив, чи що? От капость! За таке він би стратив будь-кого з своїх солдатів.

Справді, куди ж він подів свого Морсільо? Невже... подарував отим клятим язичникам?

Ні! Не подарував – віддав на лікування. Кінь не міг далеко йти, бо забив ногу. Важкий похід він все одно не витримав би.

Проте... Що з ним буде в отих дикунів? Він не надав жодних інструкцій щодо нагляду. Важливіші справи були...

Подумавши, від дописав у реляції:

„Цар обіцяв піклуватися про коня, та я не знаю, що він буде з ним робити”

*     *     *

Жрець роздратовано махнув рукою служці – йди, мов, геть! – та присів на мату, обхопивши голову. Оце так новина! Тапір помер. Я як доповідати про це братові?

За себе особисто жрець не хвилювався – брат є брат, та щодо долі помічників, що схибили, не мав ілюзій. Шкода хлопців!

Треба терміново вигадати щось, поки цар ще не довідався – від інших. Раптом... Неначе згори хтось нашепотів таке просте і елегантне рішення.

За мить жрець віддавав розпорядження.

*     *     *

- Ти кажеш – бог чужинців скам’янів?

- Так-так. Без них він поступово втрачав силу. Спочатку не міг викликати грім, потім заслаб, і от...

- І що означає той знак?

- Чужинці – далеко.

- А коли...

- Так. Разом з ними повернеться й магія бога.

- Мабуть, тоді вже буде нам кінець, - промимрив цар. – Двічі спокусити їх не вдасться.

Чи я можу... побачити його?

- Звичайно.

„Добре, що ми встигли”, - думав жрець, проводжаючи Канека до нового храму. – „То була робота для гігантів! На щастя, вдалось зберегти таємницю, і нас не турбували кілька діб. Зараз ми готові до усього.

Кам’яний ідол у напівтемному приміщенні був справді дуже схожий на коня. Скульпторам вдалося відтворити і чималий зріст тварини, і вишкірені зуби, й розпатлану гриву. Нога з страхітливим копитом націлилася просто на царя, здавалось, мить – і вдарить.

- Що ж... – мовив владар. - Шануватимемо його і у цій подобі. Вклонятимемося, як новому богу. Та пам’ятатимемо: його голос віщує нам смерть. Коли він оживе, ми загинемо.

Сто років потому

Канек XVII, володар Та-Іци, слухав зі роздратуванням. От дурня! Його молодший брат – служитель богів - каже: вчора у лісі упіймали двох жерців. Жерці у лісі! Треба ж таке вигадати!

- Це не наші жерці, а чужинські, - вів брат далі. – Вони дивно одягнені, дивно говорять, до того ж вони... (на цьому жрець зробив чималу паузу і голосно промовив) білошкірі!

- БІЛОШКІРІ!!! – підхопився цар. – Цього тільки нам не вистачало!

Про білих магів ходили зловісні легенди. Казали, вони можуть приборкати грім, котрим нищать все навкруги себе. Щоправда, чаклуни далеко від Та-Іци. Та був час, коли вони підходили до неї. Вів їх мандрівний цар, що залишив на згадку Тапіра-Громовицю. Бог чужинців незабаром скам’янів,  проте, коли вони наблизяться, воскресне. А як подасть голос і викличе грім – то буде смерть для їхньої держави.

Жерці вмовлять бога вже сто років, щоб він змилувався з них, коли прокинеться. Його олтар завжди вкривають свіжі квіти, під час служб не шкодують копал для курінь. Та все ж таки невідворотне наближається.

- Настав час випробувань! – промовив цар. – Йдуть жерці чужоземного бога, а за ними – мандрівний владар. Що діяти? Як захищатись?

- Нас порятує тапір-громовиця, бо ми завжди шанували його.

- Тобто... Ти радиш залишити справу вам, жерцям?

- Так-так. Не слід вбивати чужоземних зайд – це небезпечно. Хай заходять у місто і далі – у храм, де Тапір вирішить їхню долю.

*     *     *

- Нарешті, дякувати Господу, дійшли!

Двійко ченців ордена Св.Франциска перезирались з подивом, не вірячи, що відчайдушна мандрівка – позаду. Ніхто не сподівався в успіх експедиції – пошуки загубленого міста, що, за старовинними хроніками, знаходиться посеред озера у джунглях. Докладних мап місцини не було. Йшли навмання – через тропічний ліс, щохвилини наражаючись на небезпеку від хижих звірів й підступних двоногих. І ось...

Човен стрімко рушив уперед. Все ближче й ближче – білі мури міста, за якими – палаци на платформах, піраміди і непоказні оселі простих городян.

...Їм надали найбільшу честь – сповістити Боже Слово в серці міста, біля храмів, царського палацу. На майдані зібралося безліч людей, проте не було чутно ані звуку. Юрби дикунів, схиливши голови, дослухалися до одкровень святих отців.

- Якщо так далі піде, то вже завтра можна буде починати їх хрестити. А поки непогано б оглянути храми брехливих поганських богів – підшукати, який можна перетворити на церкву.

На подив ченців, жерці самі радо запросили їх відвідати святині. Можливо, слід було застерегтися, проте... Тубільці поводилися так чемно, так гостинно...

У першому з поганських храмів було те, про що вони читали в давніх хроніках. Ідол мерзенного вигляду, стіни, змащені кров’ю бідак. Не вистачало лише вирваних сердець на таці.

Ченці знали, куди і на що вони йдуть, тому зберігали спокій й рівновагу. Щось подібне було і в наступному храмі. А в третьому...

Спочатку божим служителям здалося, що у темній кімнаті – живий кінь. Сяйнула думка: „Звідки він узявся?” Коли очі трохи звикли до темряви, стало зрозуміло: то не тварина – її кам’яна подоба. Побачили ченці і дещо інше: олтар, чаші з курінням, амулети.

Вони дивились на скульптуру довго – жрець-провідник нікуди їх не квапив.

- Ви впізнаєте? – мовив він нарешті.

Старший з ченців знесилено кивнув.

- Так. Це ваш бог, який став нашим. Ми виконали наказ вашого царя, який колись відвідав наше місто: слугували богу, пильнували бога. І тепер він чекає на вас, щоб ви повернули його давню силу.

Слугам Христа спочатку відібрало мову. Потім прийшла лють.

- То диявол спокушує вас! – вигукнув старший.

Молодший час на балачки не марнував. Він схопив першу-ліпшу річ – грубезну курильницю з нефриту – і почав гамселити ідола. Ритуальний предмет постраждав, проте й диявольський витвір був пошкоджений – голова скульптури втратила шмат вуха. У розпалі ченці не помічали, що їхній супровідник тихо зник...

Незабаром до храму увійшло кілька кремезних воїнів з мотузками. Вони пов’язали служителів білого бога та відвели до якоїсь комірчини.

*     *     *

- Отже, ти кажеш, ці жерці – несправжні?

- Так. Вони не вміють чаклувати. Їм запропонували оживити бога, а вони...

- Досить про це, - скривився цар. – Вони – твої. Роби те, що належить. Може, цим хоч трохи вдасться втішити розгніваного бога.

- Я б зробив інше. Відпустив би їх.

Цар мало не вдавився.

- Я...як!

- Так. Відпустив би. З попередженням.

Ми переконалися: ті юрби білих зайд, що наближаються – не з тих, що колись гостювали у нас в місті. В них – інший бог. Вони не знають магії. Хай і вони дізнаються, що нам відомо все, і їм не вдасться обдурити воїнів Та-Іци!

*     *     *

Ченці усю ніч готувалися прийняти мученицьку смерть за боже діло – молилися, сповідалися в гріхах. Та коли за ними прийшли, зрозуміли, що їм шкода розлучатися зі світом.

Святих отців випхали з комірчини й потягли – не до зловісних олтарів, а в протилежний бік. Незабаром дісталися берега озера.

- Зараз втоплять! – подумав старший із ченців. – Але це, здається, не за їхніми традиціями...

Їх закинули в човен – недбало, наче не дуже вартісний товар. Відштовхнули від берега.

- Вшивайтеся геть! – горлав натовп на пристані. – Нам не потрібен білий бог із бородою. В нас є інший – Тапір-Громовиця!

- Шахраї! Ваш бог – слабкий, і ви не вмієте нічого. Це неправда, що ви родичі могутніх магів!

- Ми приймемо нащадків давнього царя, який вміє приборкати грім, - мовив цар наостанок. – Та ви довели, що не є його слугами. Отже, скорятися нам ще не час. Попередьте про це ваших. Ми не вестимемо справ із шахраями.

*     *     *

Жрець м’явся у передпокої до тронної зали. Ніби все йшло добре, і от – маєш! Як доповісти братові про це? Хоча, можливо, саме в цьому – порятунок. Не його особисто – брат є брат, і навіть не тих бовдурів, що схибили. Держави.

- Тапір-громовиця вирішив сховатися у водах, - за мить віщував він, - і звідти буде боронити нас. Допоки його голос не викликає грім – Та-Іца стоятиме!

„Та-Іца стоятиме вічно”, - думав жрець. – „Щоб оживити потвору, її слід підняти зі дна. Точне місце, де вона впала з плота, швидко забудуть. Перевізники-невдахи хочуть жити, тому не будуть базікати”

Ще майже сто років потому...

Мартін Урсуа-і-Арісменді, губернатор Юкатана, Кампече й Петену, стояв на палубі флагманського корабля та споглядав останню твердиню нескорених майя. Незважаючи на солідну військову підтримку, він зовсім не був певен в успіху. Це кляте місто вже згубило багатьох – і вояків, й місіонерів.

Коли напівживі від голоду ченці продралися крізь джунглі до цивілізації й розповіли, що відшукали давне місто майя, було споряджено військову експедицію. Вона згинула безвісти, а потім -  і декілька розвідників в сутанах. Зовсім нещодавно отець Авенданьо ледь вирвався живим із Тайясалю, а загін Субийяра був розгромлений. Самі ж іци трималися впевнено за кам’яними мурами фортеці, яку відділяло від світу кілька ліг води.

- Місто на озері без флоту взяти неможливо, - здогадався губернатор Юкатана. Він згадав, як майже двісті років тому великий завойовник Фернандо Кортес подолав Теночтітлан, столицю могутніх астеків. До речі, кажуть, він проходив повз цих місць. Та, мабуть, дуже поспішав – не став підкоряти тубільців. Залишив справу нащадкам, а вони... Так, треба зізнатися собі – йому далеко до Кортеса. Хоч і зброя в нього зараз досконаліша, і кораблі кращі – все одно потай вважає, що здолати іців може лише диво. Ці дикуни так знахабніли, що вночі їх було помічено біля самісінького табору.

- А ось і ворожа флотилія. Спритно! Тепер залишається тільки триматись, - зазначив Урсуа-і-Арісменді, споглядаючи незчисленні ряди бойових човнів іців, що вкрили озеро, неначе ряст. Мить – і сотні стріл здійнялись у повітря. Багато з них не долетіло, ще більше відскочило, та декотрі досягли цілі. На палубі почулись зойки і прокляття.

На додачу Урсуа помітив – на березі теж відбувається щось зле. У таборі здійнялась метушня, до води мчали сполохані коні без вершників. Один з них голосно заіржав. В той же час котрийсь з поранених солдатів відповів на постріл пострілом. І... диво таки сталося. Індіанці на човнах заклякли, потім – стрибнули в воду, усі як один. Та зчорніла від голів ворожих воїнів, їхніх жінок та дітей, що кидались у озеро й, мов риби, пливли геть – подалі від приреченого міста.

*     *     *

Канек XXVII був певен у успіху. Він усе ретельно спланував: поки велетенські чужинські човни будуть змагатися з флотом Та-Іци, відбірні загони атакують табір ворога. Розвідники вчора знайшли слабке місце.

Щоправда, принесли вони і іншу новину, яка не могла не бентежити. У чужинців є тварини, схожі на тапіра-громовицю – їхнього давнього бога, що оберігає Та-Іцу з дна озера. Пророцтво каже, що коли той бог постане і викличе грім без дощу – то буде кінець їхньої держави. Та все це – казки забобонних жерців. Грому без дощу, він знає, не буває. Та-Іцу боронить не Тапір – його хоробрі воїни. Він і зараз не відступить – план хороший.

Спочатку й справді йшло, як планувалося. Він скерував напад човнів й подав сигнал до дії воякам на узбережжі. За мить дізнався, що вони почули – з галасу, який здійнявся серед ворогів. А потім...

Чужинський човен плив над заклятим місцем. Саме там, за переказами, пірнув Тапір. Зазвичай це місце обминали, але зараз... Війна – то війна.

Цар дав команду лучникам. І тут... Почувся дивний звук. Дали все відбулось одночасно.

На березі з’явилася тварина – така, як Тапір на малюнках із храму. Звір здійняв голову, відтворив моторошний звук. За ним почувся грім – просто з безхмарного неба.

- Пророцтво! То Тапір! Тапір прокинувся! – загорлав хтось.

І здійнялась паніка. Вої кидали зброю і стрибали в води озера. Цар пробував кричати та погрожувати, проте його наказів вже не чули. Та й Канек відчував, що ціпеніє з жаху. Побачити пробудження богів – таке видовище не кожен здатен витримати.

- Пророцтво ствердилося. Та-Іці – кінець! – промовив він, кидаючись у воду.

Епілог

- І ми заради цього перлися сюди! Казали – незлічені скарби, а тут – нічого, крім зруйнованих будівель.

Шукач пригод – кремезний пишновусий чолов’яга – не приховував розчарування.

- Скарб точно є – я читав у книжках, - відповів худорлявий напарник. Але це – не золото, як ти гадаєш, а якась потужна давня зброя. Кажуть, що вона захована у озері, бо має силу знищити весь світ.

- Може, запитаємо в аборигенів? – глузливо промовив вусань. – Хто-хто – вони достеменно все знають.

- Чому б ні? Ходімо до села, - не сприйняв іронії читач книжок, і вони рушили до скупчення благеньких хиж, де доживали вік нащадки майя.

*     *     *

- Я – Канек XXXVII з роду Канеків, одвічних владарів оцих земель, - промовив стариган у драній одежині, - і знаю все, що відбувалось тут. Скарби? Як і було щось, до вас вже вивезли. Таємна зброя? Кажуть, що була. Спочатку захищала нас, а потім... Самі бачите. Куди вона поділася? Не знаю.

Та в озері справді є дещо. Не скарб, не зброя – просто статуя коня, подоба того, що залишив нам у давнину могутній цар...