Культ

18+

Я сплю, моє ж серце чуває... Ось голос мого коханого!... Стукає...

Пісня над Піснями 5:2

Дощ дрібними краплями падає на темний асфальт, у якому відбивається неон вивісок, екрани телефонів, діоди сигарет та тьмяно освітлені людські постаті. Це — та подія, на яку чекала із трепетом і на яку довго не могла наважитися. На яку відкладала з двох місяців роботи баристою, доглядальницею та ще бозна-ким. Двох місяців голоду, чи не цілодобового гарування і втоми, сил через яку не лишалося на відстоювання прав перед співмешканками. Під її діафрагмою нуртує, мурашками вкривається шкіра під чорною лаковою курткою та світлим топом з художнім принтом. Її трусить, і трусить не від холоду. Тремкою рукою вона намацує в сумці-поясі розчин регідрону, косметичку, аптечку; витягає смарт, перевіряє квиток та внесені дані. Роззирається. Люди навколо: виразні, незвичні, красиві, різні — курять, здіймаючи клубки густої у вологому повітрі пари, перемовляються, цілуються, чекають. Відчуває руку на своєму плечі. Обертається, киває хлопцеві позаду, ступає крок чергою. На один крок ближче. Дівчина глибоко вдихає, наповнюючи легені холодним повітрям і мружачись. На один крок ближче до входу до старої склепінчастої споруди, оповитої димом, освітленої неоном та мерехтінням лазерів.

Макс сидить у невеликому приміщенні-авдиторії, у півколі із десятком інших людей. Панує тиша. Стіни приміщення темно-сірі, відбите в них світло жовтих ламп на стелі створює атмосферу теплого мороку, утробного затишку. За спиною у Макса, вздовж стіни — вщерть заставлені книжкові полиці. Вікна, на стіні ошую від нього — завішені, одесну — ще кілька полиць, шафа, портрети. Попереду, навпроти півкола знаходиться підвищення, стіл і трибуна, при стіні висять хоругви. На одній — багряна хризма на золотому тлі, на другій — білі молот і кинжал у формі патріаршого хреста — на чорному. На обидвох — написи грецькою та гебрейською. Посередині стіни — близна білого квадрату для проектора, що, вимкнений, звисає зі стелі. Макс сковтує слину і нервово проводить їжаком голеного волосся на потилиці, посувається на простому офісному стільці. Люди навколо майже непорушні, дивляться перед себе, угору, закинувши голову, чи тупляться в ноги, обуті зазвичай у військові боти. Майже всі — міцні молодики, майже чоловіки за статурою, але з юністю в рисах і поглядах. Двоє — дівчата: волосся однієї в тугій ґульці, короткий хвіст другої лежить на плечі.

Тиша уривається, щойно до приміщення заходить чоловік. Він зачиняє двері, киває авдиторії та йде до трибуни. На нім чорна сорочка, заправлена в чорні ж брюки, на шиї — багряна краватка. Він невисокий, але коренастий та рвучкий у русі, з-під круглих окулярів вогнисто палають очі.

— Мир вам, побратими! — вітається він, ставлячи на трибуну склянку з водою.

— Я радий бачити вас тут, радий бачити ваші обличчя, — продовжує він, обводячи людей поглядом, — У них горить вогонь надхнення, запал, тверда віра й залізо переконання, — по цих словах він відпиває зі склянки.

— Ніхто з нас не вибирав, у який час він народиться, на це — воля Господня. Але, — чоловік робить павзу, — ми вільні вибирати, як ми проживемо це дане нам життя, і всі ви цей вибір зробили, вирішивши стати Господнім голосом і молотом у його десниці. Всім нам випало народитися у час Кінця часів, день, коли кривда назоветься правдою, коли нечестивець кликатиметься праведником, коли розпуста танцюватиме в Домі Божому. Час, про який написано: ”як стало розпусницею вірне місто: було повне воно правосуддя, справедливість у нім пробувала, тепер же розбійники!“ Бо ж направду, місто наше, рівне Єрусалимові, вірне Господу Богу, зрадило йому у блудійстві своєму й осквернило саму Мудрість Божого задуму. Адже Мудрістю Божою був створений світ, та людська гординя спокусила її. Облудники, зухвалі грішники, Бога не боячись, ґвалтують мудрість його, і з нього насміхаються, як перелюбники. І зречеться він її, і станеться так, як написано, що ”за многоту блудодійства розпусниці, привабно ласкавої, вправної в чарах, що народи за блуд свій вона продавала, а роди за чари свої, ось Я проти тебе, — говорить Господь Саваот, — і подолка твого підійму на обличчя твоє, і покажу Я твій сором народам, а царствам твій стид! І кину на тебе огиди, і погордженою вчиню Я тебе, і зроблю Я тебе, мов позорище!“ — чоловік коротко переводить подих, — І об’явилося Іванові Богослову: ”Упав, упав великий Вавилон! Став він оселею демонів, і сховищем усякому духові нечистому, і сховищем усіх птахів нечистих та ненавидних, бо лютим вином розпусти своєї він напоїв всі народи! І земні царі з ним розпусту чинили, а земні купці збагатіли від сили розкоші його!“

Лектор хапає склянку з трибуни й жбурляє її в центр півкола, бризки і друзки розлітаються залою: ”З таким розгоном буде кинений Вавилон, місто велике, і вже він не знайдеться! І голос гуслярів, і співаків, і сопільників, і сурмачів уже не буде чутий в тобі! І вже не знайдеться в тобі жадного мистця й ніякого мистецтва, і шум жорен уже не буде чутий в тобі!“

Чоловік окидає поглядом приголомшену, захоплену авдиторію. Переводить подих. Спокійнішим, твердим голосом продовжує: ”Немає в Господа іншого воїнства аніж ми, і не знає іншого молоту його рука. Ми сьмо сірка і пломінь, полум’яний меч херувима, ми сьмо праведники і вершителі Божого суду над тими, хто прокляли Благодать Господню. Як ревниві Маккавеї, увійдемо ми в Дім Божий, як праведний Йосія, очистимо його від скверни“.

Чоловік виходить з-за трибуну й спускається до зали. Стає одразу нижчим. Промовляє: ”Встаньте“. Люди встають. ”Підійдіть“. Молодь підходить. ”Сьогодні буде велична ніч, найтемніша ніч. Ніч боротьби духу і міцності рук. Як ви вірите в Бога, так і я із ним на вас покладаюся. Бо ви йсте праведники, ті, хто не боїться стати й діяти за правду і за віру, заради порятунку Світу й на славу Бога. У цьому ваша сила. Пам’ятайте про це. Пам’ятайте, ким ви є, і хай Голос Господній провадить вас.“

— На те воля Божа! — лунають одностайно голоси.

— Ідіть з Духом святим, — відповідає чоловік.

Чоловік складає великі пальці і вказівні із середніми, утворюючи долонями подобу серця. Цим серцем він осіняє присутніх хресним знаменням, тричі справа на ліво, тричі зліва на право. Повторює благословення. Люди коротко проказують до себе молитви, кивають й одне за одним виходять із зали. Макс, виходячи одним із останніх, доказуючи ”Амінь“, краєм ока бачить як проповідник підходить до книжкових полиць. Відвертається, іде.

Пройшовши контроль при вході, вона потрапляє до просторого, високого склепінчастого приміщення, у якому одразу ж маліє і губиться. Навкіл нею, на вичовганих плитах підлоги, вже стоять юрбами люди, рухаючись, смикаючись дрижачи у шаленому ритмі музики. Вона й сама відчуває його, він струмом пронизує її тіло і мозок. Їй паморочиться. В ніздрі б’є суміш запахів — марихуани, ароматизованої пари, штучного диму, розпашілих людських тіл. Вона задкує до старої колони і роззирається, тулячись спиною. Залу пронизують лазери, розтинають прожектори. На помості навпроти входу, під меншим склепінням, наче вівтар, стоїть пульт, за ним — тьмяна постать. Під банею нависають трутовики колонок та світлотехніки, приміщення раз-по-раз виринає з темряви в яскравих спалахах. З горішніх галерей звисають люди, там менше танцюють і більше затискаються й курять. Все бринить ритмом.

Вона заплющує очі, віддаючись вібрації повністю, тремтячи усім тілом, сіпаючись на холодному камені. Їй бракне свідомості переживати те, що вона відчуває — щось неймовірне, незбагненне потойбічне. Те, що вона не могла б уявити, мріючи; те, на що нарвяд чи могла б сподіватися. Вона — одне ціле із залою, орган єдиного організму, що колишеться одним пульсом, одним шаленим серцебиттям, вирує й тріпочеться. Її рухи інтуїтивні, природні й чуттєві, непідвладні розуму. Розуму? Думка про це губиться й зникає в темній порожнечі, вона вже не думає, вона — відчуває. Приглядається до людей навколо. Їхні постаті й риси: розпашілі, рвучкі, несамовиті й блаженні — відбиваються в глибині її свідомості невисловленими, вільними від мовного опису. Вони — це рух, вона — це любов, вони — це вічність і єдність.

Вона ступає кілька кроків, намагаючись не зраджувати ритму. Люди не звертають на неї уваги. Вони — справді незвичні, виразні, яких вона рідко коли зустрічала у повсякденні. Вони — такі, якими є, якими захотіли бути. Щирим і справжнім є їхній одяг, їхні зачіски й зовнішність. В них є щось тваринне, щось предвічне й непідвладне. Щось від тієї сили, що пульсує нею і рухає, що наповнює і єднає всіх присутніх у залі, а може, й увесь всесвіт.

Вони стояли вдванадцятьох у холодному тісному коридорі. Брак повітря, низьке склепіння, темрява і пекельна, рвана музика — гул, що глухо долинав згори, тиснули й гнітили. Утім, адреналін, що почав виділятися в напруженому передчутті, притлумлював відчуття і залишав лише дріж, нуртування в животі та нервове посмикування.

Макс скинув високий обтяглий комір з обличчя, зробив пару вдихів, натягнув знову. Постискав руки в кулаках, похукав на них, сховав у кишені. Намацав звичне руків’я телескопічного кийка, подумав дістати й випробувати, але завагався. Роззирнувся, лише зараз звертаючи увагу на обличчя людей, ледь помітні в світлі спрямованого донизу ліхтаря. Напружені, безрушні. Кілька людей сперлося на стіну й молилося, безшумно, ледь видно ворушачи губами; хтось робив це опустившись на холодну долівку. Одна з дівчат, із волоссям під облеглою шапкою ритмічно гойдала головою, наперекір стугону згори. Макс замружував очі й не міг зосередитися, не міг витворити перед заплющеними очима жодного сталого образу, не міг вловити думку. Був наче бик перед коридою — промайнуло в голові. Молитву не міг про себе дочитати до кінця, слів бракло, голос уривався. Спробував наче суфій повторювати одну й ту ж фразу — ”Амінь, амінь, амінь“, та гул, що просочувався й колихав каменями, і тут заважав йому. Пробував струсити з себе запаморочення, розім’ятися. Скільки ще?

Вже скоро, — мов знаменням прозвучав голос. Чоловік з цупкою бородою, нагортаючи рукав і ховаючи підсвічений циферблат, окинув усіх поглядом і повторив: ”Уже скоро. Менш ніж за годину. Тримаймося“.

Час линув непомітно, вона не думала й не могла б усвідомити, що було хвилини тому. Для неї існував момент, мить, поточний ритм. І втім, вона знає, що він змінився. На тлі дрож стає частішим і глухішим, натомість, все навколо пронизує щось невимовне й космічне: холодний, неземний гул. Змінилося те, як вона рухалася, інакше окреслився простір. У неї з’являється потреба іти кудись, тим помітніша й несподіваніша, що з нею приходить усвідомлення попередньої відсутності потреб. Наче момент усвідомлення себе уві сні — з яким не настає пробудження, але мить дотику до потаємного й величного. Вона рушає крутими сходами до галерей, проводячи рукою вкритими написами стінами, вдивляючись в обличчя зустрічних людей, несвідома сама, навіщо вдивляється. З галереї дивиться додолу, відчуває запаморочення й дивну легкість, сахається. Дивиться вгору й бачить очі, обличчя, постать. Непомітна в темряві й димі знизу, вона заглядає їй прямо у вічі.

Дівчина заплющує очі, відходить за колону. Її обличчям відбивається подив, вона, здається, краще розуміє свою потребу іти. Наче сновида, ступає, проминаючи людей, що безпам’ятно тремтять чи втискаються у стіни, парами й поодинці. Іде, несвідома, але певна, покладаючись на силу, що веде її плетивом галерей і сходів. Незчуючись, вона опиняється у закутку, подалі від решти людей, що тремтять у шаленому танці, майже сама. Вона спирається на стіну, відчуваючи, як її трусить. Руками сягає під темну складчасту спідницю і стягує білизну, намагаючись не перечепитися. Впирається в коліна, заплющує очі, відчуває тепло пари, що здіймається від підлоги та теплі краплі на литках. З полегкістю видихає, намацує в сумці серветки, по кількох спробах розриває пачку і витирається. Стоїть так мить, несподівано для себе відчуває запах сечі, кидає серветку, випростується. Роззирається. Розуміє, що вона не перша, хто сюди приходив. Відчуває розлад, наче від’єднаність від загального ритму, потребує його й із тим же боїться. В неї паморочиться в голові. Дивиться долі, на відблиски світла в калюжі. Вагається і остаточно скидає білизну, мало не запорпуючись у взутті. Помічає рух десь збоку, відчуває, як хтось підходить. Випростується. Спалахи вихоплюють постать хлопця що стоїть за пару кроків і дивиться на неї. Він має коротке кучеряве волосся та темну шкіру, очі незвично відблискують жовтим. Вона заціпеніла й непевна, зрештою, розпружується й відхиляється на стіну. Хлопець підходить, м’яко й обережно, не відводячи погляду. Його зіниці вузькі, мов зміїні, і справді жовті, як і білок.

Хлопець підходить до неї впритул, однією рукою впирається в стіну, іншою торкається її рівної гривки. ЇЇ мов пронизує струмом, ритм і гул відчувається виразніше й сильніше. Спершу непевно, згодом сміливіше вона торкається светшоту на його грудях, його шиї, обличчя. Притуляє його, вбирає його запах. Цілує його, її проймає дріж, гул наростає. Його губи шорсткі. Їхні роти розтуляються, її язик торкається його язика, і цей дотик її приголомшує. Він довший, ніж здавалося б, гладкий як щока і — роздвоєний. На мить вона розтуляє очі, але страх минає. Вони цілуються, вона запускає руки в цупке волосся, пестячи його. Його рот відривається від її, слинячи підборіддя, обціловуючи відкриту шию. Руки торкаються стегон і задирають спідницю. Від його доторку вона мало не точиться, її перехоплює подих, заплющені очі проймає світло, пальці впиваються в потилицю. Вся вона — нерв, що відчуває його губи, його язик і космічний гул, що пронизує все її тіло, всю будівлю, увесь всесвіт.

Час, — коротко вимовив бородань і розім’яв плечі. Хто сидів — підхопилися, розпружилися, приготувалися. Макс, майже не відчуваючи пальців, стиснув у кишені телескоп і з усіма повернувся за напрямом коридору. Приспішеним кроком, з лунким стукотом важких ботів, що мішався із воланням музики, крізь темряву, вони рушили вперед.

Нарешті. Кров пульсує у його скронях, адреналін трусить тіло, світ коливається в такт руху. Поворот, другий. Музика гучнішає, він відчуває близькість моменту. ”Сходи” — вимовляє чоловік, люди попереду починають підійматися, без надмірного поспіху, заощаджуючи сили.

Заворот коридору, на стінах — відблиски світла. Музика навісніє. Скриплять відчиняючись ґрати, вони затримують рухи і задні напирають на Макса. Знову рух. Вони виходять назовні, в оглушливий пекельний біт, у свій судний день. ”Вперед“ — крик, що майже цілком тоне у шумі, проте всі усе розуміють. Ляскіт телескопів — Макс розкладає і свій, і невпинний, виплеснутий рух, мов натягнута тятива, розпружується й вивергає їх у безтямний натовп. Бій, біт, біль. Простір розтинають лазери і палиці, люди точаться й неприродньо смикаються. У холодній вібрації та тремтінні, що наповнює приміщення, не чути зойків і криків. Макс безгучно розтуляє рот: ”Так тобі, погань! Ось тобі, скверно“, раз-по-раз цвьохкаючи кийком, валячи спотворених людей, розтинаючи їхні звірячі морди. Рука рухається механічно, він продирається натовпом, боковим зором бачачи удари побратимів. Вони задають свій ритм, страшний і величний, як Божий гнів. Осатаніло ляскає телескопом, з силою топче ботом обличчя, лівою рукою смикає за коміри та волосся. Музика виходить на нові тональності оглушуючи його й пронизуючи. Його сліплять спалахи, він просто йде перед себе, вже не бачачи куди, несамовито вимахуючи кийком, важко ставить ноги, натикаючись на слизьку долівку чи повалені тіла. Відчуває запаморочення та млість, відчуває як терпне рука і забиває дух, відчуває сіль поту, що пече у очах. Беззвучно розтуляє рот, відчайдушно вслухаючись у свій крик, навідмаш тне рукою, точиться і без тями падає на долівку, встигаючи відчути лобом холод і біль.

Її будить притлумлений гул музики. Власне, його вона чує, і подив, викликаний усвідомленням цього, її будить. Не розтуляючи очей, вона прислуховується до інших своїх чуттів. Від холоду її проймають дрижаки, вона інстинктивно підтягує те, чим накрита до шиї, і усвідомлює що це щось закоротке, бо холодно стало її ногам. В ніс їй б’є запах сечі, людського тіла й кохання, кислий і солодкий водночас. Ще трохи вона лежить поміж сном і пробудженням, відчуваючи як повертаються відчуття: шалена втома, голод і спрага. Важко розтуляє рот, відриваючи присохлий до піднебіння язик та набряклі губи. Тремтячими руками впирається в холодну плиту підлоги, підводиться. З неї спадає светшот, яким вони була вкрита. В присвітанковому світлі, що пробивається крізь вікна з-під склепіння розрізняє його колір — темно-синій. Через несподіваний холод розуміє, що не має на собі спіднього, роззирається і бачить їх у калюжі поодаль. Поміж тим бачить і кілька тіл — людей що ще лежать, сонні й непритомні, і тих, що вже звелися й сидять туплячись перед себе, обібгавши руками коліна. Намагається згадати уривки минулих подій. Їй паморочиться і нудить. Звертає увагу на музику. Її ритм відчувається глухо, але з тим значно виразніше, напрямленіше. Згадавши свій подив пробудження, вона торкається вух. І чує свій дотик. Чує, як музика змінює тон, якщо вона затуляє вуха. Приголомшена, впирається в стіну. Намацує у сумці регідрон, розчинений у пляшці з-під мінералки, пожадливо випиває. Видихає і чує свій віддих. Точачись іде, як їй здається, до виходу, ведучи руками вздовж холодних списаних стін, минаючи сонні тіла та людей, що мовчки, виснажено курять. Хтось, як і вона, іде. Вона йде слідом, чуючи власні нерівні кроки та втомлену вже музику. Натрапляє на вихід — не головний, через який входила, а втім, їй це вже не важить. Вона мружиться на світло ранкового сонця, спирається на стіну й ніжиться в його теплі, що починає прогрівати ще холодне з ночі повітря; тихо сміється й радіє щастю чути цей сміх.

Макса з мороку вириває настирний біль, що пульсує черепом. Він змушує його розплющити очі й заплющити їх знову, зціпивши зуби. Рука обережно, інстинктивно тягнеться до чола, підбираючись до епіцентру болю. Пальцями він намацує кров, що запеклася на шкірі та в лівій брові, й чималу ґулю. Не розплющуючи очей, пробує згадати, що сталося. Його охоплює переляк. Він не може. Де він? Хто він? Він ставить собі ці питання, й радий здатності їх поставити, але відповісти — не може. Тривога змушує його розплющити очі, спершу праве, потім — обережно і з зусиллями — ліве. Він лежить, спертий на холодний камінь углибині просторого приміщення з рядом колон перед собою. Поруч нього сидить кілька постатей. Кілька з них курять, кілька — безгучно перемовлялися. Постаті — людські, точніше, майже людські. Один, що курить неподалік від нього, має загострені, перетинчасті вуха, які він не може вважати людськими. Вуха іншої, рудої, наскільки можна гадати у тьмяному передсвітанковому світлі, пухнасті та мають китички. Її веснянкувате обличчя посміхається до нього із кпином і цікавістю. Він пробує вслухатися в розмову постатей пообіч, але намарно. Вони, тим часом, звертають на нього увагу й посуваються, не встаючи, туплячись на нього й теж посміхаючись. ”Хто ви такі?“ — пробує спитати він, але не чує свого голосу. Навколишні, схоже, сміються. Один із них, негр зі зміїними очима, щось наче каже до інших та простягує Максові сигарету. Тремтячими пальцями він бере її. Невпевнено затягується, кашляючи. Решта посувається до нього, насмішкувато ворушачи губами. З очей Макса виступають сльози. Певно, від диму.