Крила

Чи може людина літати? Усі чудово розуміють що ні. Але я дружив з одним прекрасним хлопцем, який таки зумів злетіти…

Сонячне проміння розігрівало стару поодиноку п’ятиповерхівку, в якій доживали свій вік «улюбленці пані Долі». Кожен поверх наче своє окреме королівство, з присущою їм ієрархією, титулами і розвагами. Звичайний чоловік приблизно тридцяти років примостився під сонцем на напівзруйнованому балконі четвертого поверху. І тільки його одяг та дикі очі, що запали в очниці і залишали великі фіолетові мішки на обличчі, розповідали про те, ким він був насправді. Чоловіка звали Перевертень. Адже в цьому місці всі мешканці забули імена, прізвища, звички та біографії. Але ті, що їх ще пам’ятали жили на першому поверсі. Перевертень жив, ні, радше існував на передостанньому поверсі. Там дружною зграєю жили ті, хто ще не перейшов МЕЖУ. Ту саму, яка відділяла більш-меньш здорову свідомість від сліпих інстинктів предків. А поверхом вище, вхід до якого був майже перекритий, скидалися привиди живих людей, які вже давно і безповоротно зламалися. Тих страшних, схожих на повноцінних зомбі, створінь, у Прихистку звали Первісними. Бо в цих шкаралупах людей були лише відточені до ідеалу інстинкти: створити свою нору, затягнути туди свою здобич та найголовніше – знайти дозу, пляшку чи сигарету. І за це вони могли перегризти залишками зубів чиюсь горлянку, та приготувати собі з мертвечини багатокалорійну вечерю. Там вже ніякі принципи, мораль і суспільні рамки не мали своєї влади. Лише суцільний, всепоглинаючий, ядучий, мов кислота, голод. Первісні рідко виходили на вулицю, але коли виникала жагуча потреба втамувати Пана Голод, вони ні перед чим не зупиняться.

Перевертень зняв остогидлу куртку, підставляючи під промені свою білу шкіру в маленьких цяточках від минулих доз та синці від нових. Він єдиний, хто приносив новини із зовнішнього світу у їх королівство залежних, що НА МЕЖІ. Цей чоловік як вовк в овечій шкурі – ззовні зовсім звичайний втомлений роботяга. В нього навіть була робота на заводі. І ніхто з четвертого поверху не заздрив його причетності до навколишнього суспільства. Ззаду тихо підійшов Янгол, і сів поряд, спрямувавши свій погляд на пейзаж літньої природи.

– Як там той зовнішній світ? – почувся ліричний баритон хлопця-альбіноса двадцяти років із зеленими очима, хворобливим виглядом та худорлявістю, що виглядала у дірках з-під мішкуватої затертої кофтини. Він довіряв Перевертню як собі, цікавився усіма новинами і був його найкращим єдиним другом, допитливим та живішим з усіх п’яти поверхів. Його не чіпали навіть Первісні, створюючи прохід, коли парубок хотів вийти на дах Прихистку. Тому Перевертень відчував невід’ємне почуття опіки і обов’язок оберігати «малого» від усіх негараздів будинку.

– Усе ще гниє, разом з його двоногими тваринами. – відповів оксамитовим центральним басом Перевертень. І замислився: звідки він знає про відтінки голосу? Та потім вирішив закопати ці думки іще живими, щоб нізащо не згадувати минуле життя, і як він зміг перетворитися із звичайного на залежного. Але думки самі спрямувалися на персону, що сиділа поряд, проводжаючи очима зграю голубів. Увесь будинок нізащо б не випустив Янгола у світ за стінами, бо, як не дивно, дорожив і пишався цим малим. У парубка була своя власна історія потрапляння у Прихисток. Адже всі жителі не від хорошого життя стали залежними – сховалися від проблем за занавісою «полегшуючого» самообману у пляшці, шприці та тютюнові. Хлопчина виріс у нормальній повноцінній сім’ї середнього достатку, навчався у вузі, мав довгі стосунки із перспективною дівчиною, гарні здібності у різних галузях, трохи малював, любив читати і відзначався добрим характером. Усе б, здавалося, чудово: Янгол не мав схильностей до різних видів замінників реальності, і повинен бути щасливим, але не з такими рамками. Він прагнув до свободи від усього, включаючи навчання, дівчину, батьків, які опікалися лише його майбутнім, не поглядаючи на те, чого парубок хотів насправді. І коли чаша терпіння переповнилася гидотливими проявами контролю з усіх сторін, Янгол зібрався та пішов з дому. Не зважаючи ні на що. Переборовши страх перед невідомим майбутнім, він йшов туди, куди його вела невблаганна Дорога. Саме під час подорожування на своїх двох, Крилатий і зрозумів, що йде не тільки від контролю та колишнього себе, але й від навколишньої реальності. Тоді у його життя увірвалась пригнічена фізіономія Перевертня, який привів цього мандрівника у Прихисток. І щоб втекти від гнітючої реальності та її проблем, Янгол спробував усі види діючих на свідомість та організм речовин. Навіть ширнув у вену наркоту, занюхав коксом, запив горілкою та закурив сигаретою. Після того, як він вивернув увесь шлунок навиворіт, його відволокли у галюциногенному стані на четвертий поверх під опіку Перевертня. Ось тому в цього хлопця найкраще варить голова, бо «опікун» дає дозу лише два рази на тиждень, щоб якнайдовше зберегти янгольську подобу.

– Я бачу, що ти знову мені щось приніс. Дивись, розбалуєш! – хлопчина відкрито посміхається, і нетерпляче поглядає на кишені куртки. Перевертень одразу дістає куплену ялинкову прикрасу у вигляді голуба, що розправив крила в польоті.

– Від тебе важко щось приховати, малий. – Чолов’яга тріпає за біле волосся Янгола і щиро сміється, коли хлопець у відповідь незадоволено хмуриться.

– Знову твої ведмежі звички. Коли ти вже перестанеш сунути свою лапу у моє життя? Я давно не маленький і сам здатен слідкувати за своїми дозами. – Насупився ще більше Крилатий.

– Я просто прагну зберегти твою особливу красу. І вберегти від неприємностей, які завжди поряд з тобою. – Перевертень підводиться із насидженого місця, не зводячи очей з подарунка. – А чи знаєш ти, що сьогодні вже як два роки з того дня, відколи я привів тебе у Прихисток?

– Так пташка це подарунок з цієї нагоди? Такому мені вже цілих два роки… – Альбінос з винуватим виглядом поглянув на друга знизу вверх. – Вибач, але твоя опіка наче горло душить. – він все ще обводив пальцями контури керамічного голуба. – Дякую за пташку. Ще один експонат у мою колекцію. – У Янгола був своєрідний музей, присвячений крилатим усіх видів. Він ще в інституті захопився орнітологією та мріяв стати спеціалістом з птахів. Його мрії хвилями розбивалися об гостре каміння батьківських рішень – слово «ветеринар» звучало як вирок. І саме через це хлопець пішов з дому. Увесь Прихисток знав цю історію, знав про це захоплення та всіляко задовольняв потребу у нових знаннях про крилатих. Тому у Янгола малося чимало книг, опудал, скелетів, живих екземплярів та малюнків у його кімнаті.

– Чи може людина мати крила, Перевертню? – Хлопчина підвівся, закривши пташку у своєму кулаці, ступив на край даху, примруживши очі від сонця і розкинув руки в сторони, розкочуючись зі сторони в сторону.

– Не починай цю пісню заново, Янголе. Одного разу мене не буде поряд, і ти навіть на тверезу голову зірвешся вниз. Згадай, як сам казав мені, що людина має бути маленьким карликом з трьохметровими крилами з обох боків плечового поясу, аби злетіти. – Чоловік взяв за праву руку Крилатого та потягнув на себе. – Злізай вже, пташко. Док приготував для тебе ще один подарунок. – Альбінос зіскочив з краю, відпустив руку Перевертня, слідуючи за ним у найзагадковіший куточок будинку – лабораторію Доктора.

Ніхто у Прихистку не пам’ятає, коли саме з’явився Лікар зі своєю Медсестрою і валізою з колбочками, реактивами та наркотою. Він сам не вживав нічого, окрім одної сигарети на день та кальяну по вихідним. Вхід до його лабораторії був відомий лише старожилам четвертого поверху та Верховному Первісному. Там Док варив усі доступні види наркотичних речовин та лікував поранених. Але за проханням Верховного, Лікар виходив на п’ятий поверх і видавав найтяжчим істотам абонемент на вічний сон. Не кожному мешканцю будинку він презентував свої наркотики, адже тільки обрані могли скуштувати «делікатеси». Це слово означало той вид речовин, за наслідки вживання яких Док не відповідав. Янгол входив до числа «обраних», і міг або прийняти наркоту, або відмовитися.

Темноволосий чоловік, приблизно сорока років, у вкритому плямами вже-не-білому халаті, з маленькою пляшечкою в руках, сидів на ледве живому стільчику, та споглядав на гостей карими очима. Жінка поруч з ним у медичному чепчику, халаті та яскравою червоною помадою на губах, тримала шприц із темною рідиною і ніжно поглядала блакитними очима на Янгола. Медсестра була його «хрещеницею», бо врятувала від передозу у перші дні перебування в Прихистку і дала йому ім’я Янгол.

– Я радий бачити вас обох у моїй скромній барлозі. – посміхнувся Лікар.

– Ми також щасливі бачити тебе і твою супутницю у доброму настрої, Док. – відповів усмішкою Перевертень. Він чудово знав, яким може бути Лікар у нападах безпричинного гніву. Та яка це страшна істота, що вдає з себе людину.

– Дякую за добрі слова, друже. Але я хочу, щоб ти залишив нас з Янголом наодинці. Йди поніжся на сонечку, Перевертню. З хлопцем нічого не станеться. – все ще випромінюючи втілення самої доброти, сказав Док.

– Не переймайся, він нічого не зробить поганого, поки тебе не буде. – спокійно сказав Янгол. «Якби ж то так усе й було б, якби ж то», – подумав чоловік, виходячи через вентиляцію на свою територію.

– У мене є до тебе просто неймовірна пропозиція, малий. – Лікар жестом вказав на стілець навпроти нього. – Я можу дати тобі те, про що ти бажав іще з дитинства. – Його очі блиснули таємничим жадібним світлом.

– Невже це те, про що я думаю? – не вірилось Крилатому. Любов до птахів змалечку поступово переростала у палке бажання літати самому на своїх крилах.

– Так, малюк, я подарую на твій другий День Народження два білосніжних янгольських крила. Щоб ти став Янголом по-справжньому. Але спочатку дай згоду на щеплення із знеболюючим. Бо я буду вшивати в твої лопатки крила.

– А чому саме вшивати? Хіба ви не дасте мені настоянку після якої ростуть крила? – допитувався хлопець, забувши про неможливість людини літати як птах. Док просто кинув найулюбленішу кістку голодному собаці.

– Тому що в тебе були крила з самого народження, малюк. Твої батьки відрізали їх тобі, бо не бажали мати потвору-напівкурку в себе вдома. – з серйозним виразом обличчя переконував Лікар.

– Ми зробимо тебе ідеальним, сонечко. – ніжно сказала Медсестра. – Згоджуйся. Це не задасть тобі шкоди. Лише вивільнить справжнього тебе. Без усіх цих масок, за якими ти ховаєшся. - цей останній коментар зруйнував стіну опору хлопчини.

– Добре, я згоден. Але спочатку покажіть крила. - зажадав доказів Янгол, усе ще сумніваючись у здійсненні його заповітної мрії.

– Їх побачиш лише при операції, і ніяк інакше. Це мої умови. Або приймаєш, або ні. - Док був суворим та безкомпромісним.

– Давай вже починати, раз таке діло. - сумніви відійшли на другий план, бо чоловік перед ним не давав часу на роздуми.

– Авжеж-авжеж! - одразу змінив суворість посмішкою Лікар. – Оголюй свій торс та підходь до мене. - Янгол швидко розправився з кофтиною, і відкинув її геть. Медсестра вколола "пацієнту" п'ять кубиків знеболючого прямо у вени на правій руці.

– Ну як ти, сонечко? Щось відчуваєш?

– Анічогісінько. Навіть думок в голові не відчуваю. Я неначе легенька пір'їнка. - блаженно відповів Крилатий, трохи хитаючись і задоволено мружачи очі.

– Тепер випий вміст цієї пляшечки, та лягай грудною кліткою мені на коліна. - Мовив Док та підсунув до себе каталку із хірургічними інструментами у вигляді голки, клубка червоної ниток, швацьких ножиць, баночки спирту, шматка вати і скальпеля. Він підготувався до будь-яких сюрпризів у вигляді розлючених перевертнів.

– Люба моя, неси наш подарунок. - і жінка відкотила в сторону ширму, за якою були підвішані до стелі два величезні крила. Теплий літній вітер легесенько пригладжував білосніжні пір'їни із золотистими кінчиками, піднімав з підлоги декілька, і відносив у свої володіння за вікном.

– Які неймовірні... Невже це відбувається насправді? - Янгол не вірив своїм очам, з яких вже котилися сльози щастя.

– Еге ж! Ти найкраща безгрішна кандидатура для володіння ними. - Лікар ошкірився на всі зуби розмотуючи нитку, протягнув її кінець у вушко голки, і попросив Медсестру змочити ватку спиртом.

– Доторкнися до них, сонечку. - Жінка зняла з петель на стелі одне крило та піднесла його до хлопця. Він тремтячими руками провів по пір'їнам. На перший погляд вони здавалися суцільною м'якістю, але насправді відчувалась твердість кожної і сила усіх.

– Ну добре, надивився, полапав, зараз вже шити будемо. - Доктор все не переставав шкірити зуби, вже дезинфікуючи лопатки альбіноса. Медсестра під'єднала мотузки, що тримали крило, до петель над Лікарем і "пацієнтом". Док лівою рукою взявся за основу, підтягнув точно до правої лопатки хлопця і швидко почав пришивати правицею, з'єднуючи шкіру людини і шкіру птаха червоними нитками. Кров із ран стікала на підлогу, тихо капаючи у невеличку калюжку. Із крила випала пір'їна, що приземлилась прямо у кров, миттєво забарвлюючись в багряно-червоний. Лікар закінчив з правою лопаткою, пройшовши голкою два рази навколо основи.

– Які почуваєш себе, малий? - запитав чоловік, якого Янгол чув якось віддалено і розмито. Йому здавалося, що він сидить песеред суцільного сірого туману, вкритий з головою ватною, теплою, затишною ковдрою.

– Чую смак свободи, що прямує до мене. - І зімкнув лопатки, відчуваючи там важкість тільки першого крила.

– Зараз ми переходимо на фінальну стадію нашої операції, тому раджу тобі навіть не ворушитися. - Док продезинфікував ліву лопаку, витер кров з ран на правій і знову з'єднав нитку з голкою. Медична сестра прилаштувала і друге крило, та, взявши стільчик, сіла біля Янгола. Ніжно поклала його голівоньку, що просто звисала, собі на коліна, і почала перебирати білосніжне волосся, щось тихо бурмочучи. Лікар вже дошив друге коло навколо основи крила, і Янгол підвівся, порухав своєю новою власністю та попрямував на дах Прихистку. Усі, хто зустрічались йому на шляху, бажали вирвати хоч декілька пір'їн, за що хлопець відправляв у нокаут одним сильним поштовхом крила.

– Нарешті... Скільки я страждав заради цього моменту. - мовив справжній Янгол, стріпуючи своїм подарунком, в останній раз обернувся, і...

Блакитне небо забрало мене до себе, хмаринки тепер моє ліжко, сонце мій приятель, а місяць - добрий друг. Крила віднесуть мене куди завгодно, даруючи незмінну свободу. Тепер я не зв'язаний кайданами суспільства та моралі, наркотиків та алкоголю, почуттів та обов'язків, влади та контролю. І лише смерть колись забере мене із цього світу, аби показати той інший, що схований від людських очей...

Янгол вже зробив останній видих, коли у кімнату увірвався Перевертень. Його очам відкрилася картина, що до самого кінця буде жити у лабиринті нічних жахіть, де він раз за разом не зможе, не встигне врятувати свого найкращого друга від неминучої смерті. На секунду чоловік побачив величезні білосніжні крила із золотим кінчиками, що дуже природно виростали з лопаток хлопця. Миттєве марево зникло, і Перевертня, що побачив в своєму житті достатньо жахливого, ледве не вирвало: до шкіри на лопатках альбіноса були пришиті напівобскубані заляпані кров'ю крила голуба, а вздовж спини виднілося вирізане скльпелем слово "КРИЛА". За ширмою валялися понівечені тіла безкрилих голубів, на підлозі навколо Дока – калюжки крові, в яких плавали багряні пір'їни. Обличчя Лікаря заляпане червоними краплинами, в руках все ще скривавлений скальпель, який він із задоволенням облизує, не перестаючи злісно усміхатися. Перевертень здригнувся, прикриваючи рукою рот, глибоко вдихнув і відчув полегшення - більше не хотілося заблювати усю кімнату Лікаря, а радше якнайжорстокіше вбити цього покидька.

– Як ти посмів, гівнюк, випробувати свою байду на невинному Янголі?! - Скрикнув він, ідістав свого ножа.

– Я подарував йому жадану свободу! Яку ти не зміг віддати! - грізно і гучно відповів Доктор, сильніше стискаючи у руці скальпель. Медсестра у цей час відтягнула скалічене тіло Янгола до стіни, надала йому сидячого положення. "Літай спокійно, сонечко" - мовила вона, поцілувала у лоб, і стерла рукою сліди червоної помади.

– Тобто це я його не відпускав? Замкнув кайдани на його зап'ястях? - гнів, образа, жадоба помсти та муки совісті заповнили душу чоловіка. Він міг це зупинити, адже відчував щось неправильне, недобре, у погляді Лікаря. – Ти не бог, аби забирати життя!

– Ти у всьому винен, любчику. І я, як повноправний господь-бог Прихистку, не міг дивитися на страждання Янгола. - Док підвівся і підійшов до чоловіка. – Невже ти не бачив, ЯК він дивиться на небо? Чому ти завжди знімав з нього зашморг? Друже, ти як ніхто інший знав, що Крилатий не вписувався ні в цей дім, ні в цей світ, ні в цю реальність. Тому так і жадав якнайшвидше піти в той інший світ.

– Я не міг його відпустити! Якби малого не стало, що було б зі мною?! - сльози лилися із очей, вантаж знання "я у всьому винен" розчавлював душу, ніж в руці додавав частку холодної впевненості у тому, що це Лікар став причиною смерті його друга, а не він.

– Ти став би холоднокровним вбивцею із п'ятого поверху. Ти був би найжахливішим первісним виродком, любчику. - Доктор і Перевертень стояли один навпроти одного на відстані витягнутої руки. – Ну давай, вбий мене! Адже це я дав "делікатес" Янголу. І я винен у тому, що він сам згодився випити те. Інакше я прикінчу тебе за те, що перешкоджав малюку стати вільним і нав'язував свою волю.

– Ніхто в цій кімнаті не залишиться живим, сволота. Я про все подбав, любчику. ФАС! - і з темного коридору позаду почулося божевільне реготання та клацання зубів, а через декілька секунд до звуків приєдналися пару десятків червоних очей, і на світло вийшло двадцять первісних.

– Я помилявся щодо тебе, здоровяк. Як ти привів їх сюди? - У очах Лікаря замерехтіли тривога і страх.

– По вентиляційній трубі. Я заманив їх дозою твого виробництва, і вони попрямували на запах. - тепер вже Перевертень продемострував свій звіриний оскал, дивлячись на гримасу страху Дока, що відходив все далі. – Бувай, божевільний покидьку. Ти розплатишся за все що зробив. - Друг Крилатого забрав його тіло з собою, і поховав за Прихистком, під старим дубом, на стовбурі якого вишкріб: "Ти отримав свою довгоочікувану свободу, Янголе... Але не забувай мене, свого друга Переветня." А на задній стіні будинку намалював вугликом силует хлопця з крилами, який розмалював на слідуючий день, додавши біле волосся, зелені очі, протерті джинси з кофтиною та найголовніше - білосніжні крила із золотою облямівкою і щасливу посмішку на обличчі. Та внизу підписав балончиком: А чи може людина літати?..