Крегова спокуса

Заглиблюючись у сирі коридори під глухий стук кліщів об втоптану земляну підлогу, Крег волочився по підземеллю. Як не один, то інший різець норовив випасти з рук, підвішене до пояса відро хлюпало студеною водою на ноги, тільки акуратно скручена на лікті мотузка нічим не заважала. Мимоволі Крег простромив поглядом спину діда, що, постукуючи посохом, легко крокував поперед нього. "От хитрий старий пеньок, — подумав він. — Хоч би з пилою допоміг".

— Мені потрібні сили, — раптом крехотнув стариган. — Їх неможна марнувати, тим паче на таку дурню, як твої пили.

"Чортів маг", — подумки лайнувся Крег. Дід змірив його презирливим поглядом та покрокував далі. Крег пом'явся та, кашлянувши, почвендяв за ним:

— Магістре, — промовив він, — одне поясніть: нащо я вам потрібен?

Дід зирнув на нього, як на комашину:

— А нащо потрібен кат? Роботу робити, а не воландатись псом шолудивим. Шмагати злодія, нігті йому рвати, ноги пиляти, — що ти там ще вмієш?

— Багато чого, — буркнув ображений Крег, спритно впіймавши аж троє щипців однією рукою. — Роботу свою я знаю краще над усіх в королівстві. Тільки ж я на власні очі бачив, як ви помахом руки піднімали флот до неба, і ударом палиці об скелі кришили.

— Флот я піднімав, егеж, — форкнув дід. — Чвертьстоліття тому. Ще вино бурдюками пив, та баб вкладав по дві —три за ніч. Все було, та загуло.

Крег мимоволі заспівчував старому:

— Ну корабель же ви все одно на друзки розірвати можете.

— Та можу-можу. І підняти сажені хоча б на чотири. Тільки заслабну потім і хворітиму три дні. Знаєш, скільки сил на таке витрачається?

— Ну... — потягнув Крег. — Це як ведмедя на руки підняти, а потім пузом мучитись?

— Десь так, — зітхнув старий. — Тільки не пузом. Я маю берегти свої сили, синку. Аж поки цей пройдисвіт не заговорить. Чи не забрикається.

— Та куди йому брикатись, тому чахлику? — форкнув Крег, штовхаючи ногою дубові двері каземату. — Ножиком ніготь колупнути — все видасть, як рідний.

— Добре, коли б так, — Маг протиснувся у прохід та потупцював до дальньої камери. "Хоч би двері прикрив", — подумки лайнувся Крег та, пнувши ногою дверину (і ледь не вронивши при цьому шкуродер), прочмигав за старим.

Той вже стирчав під ґратами, за якими виднівся худезний чоловічок, прикутий по руках і ногах до стіни. Знепритомлений, він звисав зі срібних кайданів (маг таки змусив короля витратитись), як довжелезний богомол. Він виявився навіть тоншим, аніж Крег його пам'ятав. "Тьху, курча, — сплюнув він, вивалюючи інструменти. — Такий пилу побачить — коней двине, а метушні — наче демона скрутили. Та то навіть добре: може, хоч сьогодні на вечерю встигну".

Перед очима, наче справжній, постав рідний дім. Його пухкенька затишна Фіона своїми маленькими ручками дістає з печі баранячу ногу і, втягнувши носиком запашний пар, спритно розтинає її по шматочках. Поруч крутиться малий рудий Кел, що так і норовить щось стягнути. Ось він хапає розпечений шмат, і з вереском його кидає. Фіона здригається і, побачивши, що сталось, хитає головою:

— Ні, синку, — лагідно, але суворо, каже вона, — так не годиться. Тата чекай. Коли прийде — сядемо всі разом.

— Іііііі! — захоплено пищить з люльки крихітна Лана. А потім дивиться на тата, простягає до нього пухку долоньку і хрипко питає:

— Чого став, ледар?

Крег отямився та покосився на бранця.

— Та ви його хоча б пнули для початку, — буркнув він, розчиняючи ґрати.

— Сам пинай, — крякнув дід. — Я не для того тут.

— Гигнеться воно від мого пинка, — сплюнув Крег та зняв з поясу відро. Крутонувши його звичним рухом, він плеснув трошки водички в морду в'язневі. Той верескнув та отямився.

— Хто ви? — пискнув той.

— Хто ти? — навис над ним дід.

— Де я? У в'язниці? Мене заарештовано? — відсахнувся бранець, гепнувшись головою об стіну. — За що? Ви помилились. Я — ніхто, звати мене ніяк.

— Як це "ніхто"? Так не буває. Викладай, хто ти? — наказав маг, злегка покрутивиши в повітрі долонею.

— Сміттяр я, — випалив чахлик. — За містом живу, сміття щодня забираю. Усе цінне, що в мене було — каблучка з камінчиком з комашине око, та срібна ложечка, разом з лайном з панського горщика вилита. Це ви за них мене скрутили?

— До біса твої ложечки! Якими силами володієш, зізнавайся!

— Та що тут зізнаватись? Вила й лопата — ось усі сили мої.

— Не бреши! — пригрозив посохом маг. — Двоє чоловік бачило, як ти помахом руки каміння над землею здіймав. Що це за сила? Звідки вона в тебе взялась?

— Руки? — покліпав на нього бранець. — А, то все так і є. Я рукою з вилами змахую — вони каміння й підіймають. Все як треба.

— Ану, — крутонувся до Крега старий, — нігті йому поколупай. Бо щось він не договорює.

— Та ви й без мене справляєтеся, — повів той плечима.

— Годі лінуватися! — гаркнув дід. — Досить на нього мої сили марнувати.

Крег пирхнув і витягнув із суми ножа. Ледве він підчепив кінчиком грубий брудний ніготь чахлика, той заверещав молочним поросятком, аж вуха заклало. Крег відсахнувся, маг навіть оком не моргнув. "Заглушився, козел старий", — подумав кат. З колючого позиру старого він зрозумів, що вгадав.

— Скажеш? — каркнув той на бранця.

— Я б радий, — схлипнув чахлик, — та не маю, що.

— Про силу свою розповідай, бо гірше буде.

— Та звідки в мене сила, ясновельможний пане? — показав чахлик свої худющі руки. — Я поки воза свого з місця зрушу, живіт тричі надриваю. Раз напився й у бійку вв'язався — так мене парубок хирявий одною лівою вдвоє склав. Сором це, а не сила, а ви про неї питаєте.

Маг відмахнувся та вказав Крегові на шкуродер:

— Нутро його помацай — хай заговорить!

— Де ви нутро знайшли? Раз проведеш — кістки обскубаєш.

— То проведи півразу! — процідив стариган.

Крег повів плечима та потай прикинув, на скільки курчати стане, і як його скубати, щоб не заглохнути. Та тілько він взявся за знаряддя, бранець заволав ведмедем й повис без тями.

Маг підійшов до нього на один крок та, зміривши зпідлоба сухе обличчя скривився.

— Розворуши його, — наказав він Крегові. — Прикидається.

— Яке там? — відрізав той, піднявши повіки сміттяра та вдивившись у осклянілі очі. — Висить як шмаркля бездиханна.

— Ну тоді відлий. Ми ще не договорили.

— Та що вам цей дохляк так здався? — не витримав Крег. — І чого ви з ним цяцькаєтесь: колупаєте, пинаєте, відливаєте... Прочитали б його, і відпустили б у яму відлежатись.

— Не можу, — хрипнув маг.

— В яму? Чого це не можете?

— Прочитати його не можу. Не думки в нього, а суцільний туман.

— Ото таке й у голові його, — форкнув Крег, підтягаючи відро. — А ви з нього щось вичавити силуєтесь.

— Хтозна, що то за голова. Бризкай.

Крег хлюпнув водою в кістляву мордяку. Бранець чхнув та вилупив очі.

— То як, пройдисвіте, зізнаєшся? — навис над ним маг.

— Не маю в чому, ласкавий пане чародію, — ледь промямлив чахлик. — Дайте знати, чого ви хочете, та пустіть мене з миром.

Дід тільки змахнув рукою:

— Давай на дибу його! — наказав він Крегові.

Той зітхнув та мовчки покрокував на вихід.

— Куди? — верескнув старий.

— По коваля посилати,. Щоб із кайданів оцю дохлятину вийняв.

— Від срібла його вивільнити? Нізащо! Так крути.

— Та як же я його натягну? — розгубився Крег.

— Хто тут кат: я, чи ти? Придумай щось.

Подумки проклинаючи старого, Крег оглянув чахлика. Ланцюги, якими його припнули до стіни, були коротесенькі, не більше ліктя кожен: щоб бранець хіба що на ногах міг стояти. Дибу тут не примостиш.

— Є в мене думка одна, — промовив Крег, беручись за вірну мотузку. — Диба — не диба, але погнути його можна.

Не звертаючи уваги на вжаханий погляд чахля, він міцно зв'язав йому зап'ястки та пару разів окрутив мотузкою ноги. Залишалось тільки перекинути мотузку між верхом й низом — і готово!

— Ну от, одразу б так, — задоволено пробурмотів старий. — Давай, натягни його трошки.

Крег смикнув за мотузку, і бранця зігнуло грудьми вперед. Чахлик скрипуче скрикнув.

— То як, сміттяре, говорити будеш? — знову навис над ним дід.

— Бу...ду... — проскрипів той. "Ну нарешті!" — полегшено майнуло в Креговій голові.

— Сили магічні маєш? — маг підступив ближче.

— Ма...ю... — кашлянув бранець.

— Надибав десь, чи зроду?

— ...ди... бав...

— Де? — аж сполошився дід. — У кого?

Бранець розкрив губи та щось заклекотав горлом. Маг звів на Крега очі.

— Я... — ледве розчув той. — ...під замком... стрів... самого...

— Що він там хрипить? — гаркнув дід.

— Біс його розбере. Про замок якийсь. Стрів він там когось.

— Кого? — грюкнув чародій посохом. — Підтягни сильніше.

— Та зламається ж, — вже нервував Крег. Ще бракувало через мага без жалування залишитись.

— Я доплачу! Тягни, окаянний!

Крег неохоче витяг мотузку ще на сажінь. Бранця склало, він захрипів ще голосніше. Під його рубахою завиднілось щось червоне.

— Кажи негайно! — верескнув йому старий аж у вухо. — Від кого в тебе сила?

— А ось від кого! — раптом чітко пробасив бранець.

І рвонувся на чародія. Той вчепився в посоха, та пізно: з викочених колесом худющих грудей вирвався червоний стовп і вдарив магові в обличчя. Старий заверещав, розпластавши руки. Посох спалахнув та вмить обернувся пилом. Щось невидиме гупнуло Крегові в груди та відкинуло в дальнью стіну головою. Перед очима попливло, у вухах задзвеніло, спину вчавило в каміння. За галасливим туманом Крег ледь вгледів мага. Затуливши тонкою прозорою завісою своє випалене лице від згубного світла, дідуган набирав у долоню жовтуватий дим. "Давай!" — щосили ревнув Крег магові. Та, ледве той замахнувся на бранця, його наче щось вхопило за ноги та рвонуло вперед. Маг похитнувся, гублячи свою завісу, і червоний промінь увірвався в його впалі груди. Дід заверещав та почорнів. Мить — і він розлетівся сірим порохом.

А в кайданах повис худезний сірошкірий чолов'яга з криваво-червоними очима і величезними товстими рогами на голові. Струхнувши з себе попіл від мотузок, він розпрямився і зареготав. Крега миттю відпустило, і він мішком гепнувся на землю.

"От же хрін! — майнуло в його голові. — Самого архімага, одним махом, на пил... Що ж це за гадину я в свою клітку запхав?"

Бранець раптом затих та зупинив на ньому погляд. Ліве його око примружилось, праве кілька разів пробіглось по Крегові, з п'ят до маківки.

— А ти міцний, — промовив він міцним людським басом. — І здоровий. Від ночі в полі не загнешся, від стусана не зламаєшся. З тебе діло вийде, не як з цього виздихайла.

— Чого? — не зрозумів Крег.

Рогач примружився та завів улесливим голосом:

— Нащо ти на світ народився, чоловіче? Кашу зі смальцем жував, м'язи нарощував, різці й щипці вивчав... Хіба для того, аби за медяк дрібній наволочі нігти рвати? Невже тобі не хотілося чогось більшого?

"Що йому треба? — гарячково мізкував Крег. — І чого він хоче від мене?"

— Хотілося, — зізнався він. — Грошенят побільше, та помічника, аби інструменти тягав.

— Грошей? Це добре, чоловіче, — посміхнувся бранець. — А от помічник — це аж соромно. Невже оця комора — то все, чого ти хочеш? А як же армією керувати, долі вершити? Може, королівством заправляти?

— А нащо я, коли король є?

— Так ти королем стати можеш, — підморгнув рогач. — Кращим за вашу стару розвалину, чи його шмаркача-синочка. Не бійся, друже, я допоможу тобі, тільки на поміч мою погодься.

— Та нащо воно таке треба? — відповів той. — В кожній тарілі отруту винюхувати, як сусідній правитель, що вже третього блазня поховав? Чи, як наш, на конях гарцювати, коли в заду вогнем пече, і мечем махати, коли руки на дощ крутить?

— Гаразд, — відступив чахлик, — коли такого не треба, ти на міністра свого подивись. На коня не сідає, в бій не пнеться, їсть-п'є й не трясеться, а королівство під п'ятою тримає. Чим погано? Як чхне — податки до кишені рікою ллються. Де плюне — там палац постане. Чи не хочеш так?

— Так — хочу, — погодився Крег. — Тільки хто ж мене на таке візьме? Міністр той — з діда граф, з прапрадіда мудрець, а я й читати ледве навчений.

— Та то не біда, чоловіче. Я мудрим був, коли його прапрадід під себе пудив. Ти як згоду даш, увесь мій розум до тебе перейде, ще й я без поради не залишу. Куди тим вашим мудрецям високолобим? А там, як себе покажеш та спритно підв'яжеш, і сам правити станеш.

"А, може, погодитись? Ну його, з ним сперечатсь, — подумав Крег, — коли він вже стільки мені наобіцяв. Та й он, що він із магом зробив, що ж зі мною буде, як вибрикнусь? Тілько, чи відкушу я той шмат, на який рота роззявлю?"

Рогач, наче вловивши його вагання, знову хитро посміхнувся:

— Не переймайся, я все в цьому світі знаю. І як владу взяти, і як втримати, і як нікчемами, що себе "людьми" називають, заправляти. І тебе навчу — нічого складного тут немає. Тільки уяви: ти, в шовках й оксамиті собі походжаєш, а перед тобою всі твої неприятелі в поклоні розтягнулись. Наказ — і військо в бій виходить, а ти — на чолі, на білому коні. А як тебе книжки й літописи величатимуть? Точно ж не безвісним катом, без імені та роду. Всемогутнім, непереможним, підкорювачем світу.

Крег аж заслухався. Й справді йому жадалось, аби стрічні перед ним схилялись замість того, щоб втікати, а дорослі дітей його ім'ям не лякали. А на троні сидіти? Точно приємніше, аніж по підземеллях волочитись.

— А жінки, чоловіче? — вів собі рогач. — Ти про них думав? Як у тебе з ними? Ну, може, раз на десятину, так? А десяток на ніч не хочеш? Худих, грудастих, крутозадих, — яких завгодно. Жодна не встоїть, тільки пальцем поведи.

— Та ну, не буває такого, — буркнув Крег. — Тут до одної поки підберешся, всі пальці покрутиш.

— Буває, чоловіче, — лукаво підморгнув йому бранець. — Ти тільки згоду дай, а решту вже я на себе візьму.

Крег відчув, що от-от здасться. Часом так хотілось ловити на собі солоденькі погляди з-під довгих вій та з їх володарками всамітнюватись. Коли цей чаходій таке може, то нема про що й думати. Фіона ж не образиться, якщо, звісно, дізнається.

От тільки кого той чахлик брати зібрався?..

Від раптового здогаду Крег аж знависнів:

— То ти, падлюко рогата, — гаркнув він, — мою жінку залапати надумав?

— Що? — вронив щелепу рогач.

"Ага, — подумав Крег, — попався!"

— Ще й моїми ж руками, скотино, аби сковороди не скуштувати?

— Друже, заспокойся! — затараторив бранець. — Ніхто твою дружину не чіпатиме, не потрібна вона мені.

Але Крег його наче не почув:

— Та я тобі, паскудо, роги повикручую! — заричав він.

— Роги? — перелякався чахлик. — Які ще роги? Нащо роги? Не треба роги...

На його грудині тьмяно проступила якась рожева кривулька. Пику бранця перекосило:

— Ну давай, — пробурмотів він. — Ще раз. Ще разочок.

Кривулька набрала світла. Роги пожовтіли, наче хтось в них запалив крихітні смлоскипи.

— Еее ні! — гаркнув Крег та, підскочивши до бранця, вхопився за його роги. Теплі, та розпечений прут гарячіший. Стиснувши мозолисті руки, Крег з усіх сил рвонув їх в різні боки. Жалібно дзенькнувши, роги відламались. Чахлик викотив очі та заверещав.

— Що, боляче, паскудо? — рикнув Крег. — А зараз гірше буде!

Він щосили тріснув рогами одне по одному. Обпікши долоні, вони з дзвоном розлетілись на друзки. Струсивши руками, Крег заніс їх над бранцевою шиєю, і вже хотів у неї вчепитись. Та раптом чахлик завив, його руки й ноги випростались, груди здійнялись догори, з кривулини повалив сірий дим. Шкіра навколо неї посіріла та почала відлітати.

— Куди? — рикнув Крег, хапаючи того за руку. Вона тільки хруснула і розсипалась, залишивши сірий слід на Креговій долоні. Бранець востаннє скрипнув та розлетівся. Крег пошарпав туди-сюди головою, та про всяк половив ручищами сірий порох.

Рогач зник. Тільки грубе брудне лахміття купою осіло на земляну підлогу. Крег уважно роздивився його, потім попинав чоботом і навіть переворушив кліщами. Чаходій пропав, наче не було.

Шкода, що в пику так і не отримав, паскуда.

— Дружину йому мою подавай, — буркнув Крег, витираючи руки об рогачеве дрантя.

Плюнувши на сіру купку, він розвернувся та покрокував до дверей. Інструменти підлетіли з підлоги та строєм попливли слідом.