Кожному землянину по піраміді

Юта зауважила нову вогняну точку противника, впала на землю і поповзла вперед. Рухатися у важкому озброєнні з плазмовим автоматом на спині важко, але завдання потрібно виконувати. На зачистку території відведено п’ять годин, які швидко спливали – до запланованої висадки десанту плацдарм має бути підготовлений вчасно. Проте робити неможливо – це і є основним завданням «щасливої» дванадцятої роти. Не вперше така ситуація: здається, що все скінчено, провал неминучий, а в останній момент Юта з товаришами виривають перемогу у ворога.

Сьогодні за наказом – підготовка до штурму підземної бази чужих. Проти величезних розумних черв’яків Юта билася не вперше. І як їх викурювати з нір теж добре знала: кілька світло-шумових гранат кинути вниз, відбігти подалі й чекати. За кілька хвилин, після вибухів далеко під землею, черв’яки виповзали самі. І тут головне не схибити й встигнути вдарити з автомата – щойно рогата голова визирне з нори. Сьогодні не встигли – ні Юта, ні її напарник Сем, якого тварюка затягнула до нори в одну мить. Юта лишилася сама, навіть не вистріливши жодного разу. Тим часом союзники черв’яків – павукоподібні панцирники пішли в атаку, стріляючи з усіх верхніх лапорук. Черга прошила кущі над головою Юти. Що робити?

– Допомогти? – невідомий в одному захисному комбінезоні тихо притулився до плеча дівчини. Як він сюди потрапив?

Незнайомець швидко підхопився, вскинув автомат і точним прицілом накрив вогнем той пагорб, з якого стріляли. Влучно, бо противник замовк. Добровільний рятівник подав Юті руку і посміхнувся, підморгнувши одночасно трьома очима. Чужий!

***

– Що відбувається? – Юта стягнула з голови віртуальний шолом і почала вибиратися зі зручного крісла.

– А що таке? Завдання виконано. Ми, як завжди, перемогли.

– Ну ти взагалі мовчи, Семе! Як там, у гостях у черв’яків?

– Не знаю, я відключився ще до того, як щось побачив. Вже годину на тебе тут чекаю. Не хочу сам виходити до хлопців.

– Ти не винен. Я теж не встигла відреагувати. Надто швидко цей черв’як тебе схопив.

– Дякую. Але не розповідай нікому про цей інцидент. Добре?

– Авжеж. – Юта помовчала. – Слухай, тобі не здалося сьогоднішнє тренування дивним?

– Хіба що тим, що для мене воно тривало півгодини… – гірко посміхнувся Сем.

– Годі, пішли! У нас «зелений коридор», тому що завдання виконано. Ти і сам це знаєш. – Юта кинула погляд у бік виходу із симулятора. – Знаєш, я б одна не впоралася. Мені допомогли.

– Хтось з наших? Алекс? Нік?

– Ні.

– А хто ж тоді? Наче інші вибули з бою ще раніше за мене.

– Чужий.

Сем замовк і здивовано подивився на Юту.

– Який чужий? З іншої роти?

– Ні, Семе. Справжній «чужий». Хоч і дуже схожий на нас.

– Дивно, такого ще ніколи не траплялося. Ти напишеш про це у звіті?

– Звісно. Пам’ятаєш, як інструктор казав, що в нашій підготовці немає нічого другорядного. Якщо чужий з’явився в симуляції на нашому боці – це не випадково.

***

Вдома дідусь, як завжди, замість привітання, затягнув улюблену «пісню»:

– Усе в комп’ютерні ігри граєшся? А наче доросла. Я ще розумію, коли твій брат в стрілялки з друзями розважається. Але ж ти доросла молода жінка!

– Діду, тобі ж добре відомо, що за місяць потрібно або 20 годин відволонтерити, або відбути підготовку в симуляторі. Нас готують до майбутньої війни з інопланетним ворогом, а я не хочу ні витягати поранених, ні гарувати на збройному заводі.

– Тобі більше подобається нищити живих істот – розумних, як і ми?

Ця розмова відбувалася не вперше, але з кожним разом Юта шукала нових аргументів, щоб переконати впертого дідуся у своїй правоті.

– Ніхто не говорить про знищення розумних видів, до того ж їх не так багато у Всесвіті. Йдеться виключно про оборону. Що ти будеш робити, якщо твій будинок захоплять величезні черв’яки або павуки-панцирники?

– Я вже другу сотню років землю топчу, але поки що не бачив нікого, хто б зазіхнув на нашу планету. А ось знищену ядерними ракетами планету Мір-Ко-Тер у сузір’ї Терезів, я пам’ятаю. І все тому, що там знайшли розумний вид – червоних комах. Ми так і не дізнаємося, чи можливий був з ними контакт. Але ж то комахи, які з ними можуть бути спільні справи в людей...

– Діду, ти з розумієш, що не буває досягнень без помилок. Не помиляється той, хто нічого не робить!

– А Плутон? А Астероїдна цивілізація? Теж помилки?

– Жертви неминучі, але тепер політика колонізації інша. Ми співпрацюємо з аборигенами. Ніхто не намагається нищити місцеве населення заради майбутніх земних колоній.

– Ти впевнена?

– Авжеж.

– І на якій планеті сьогодні проходила твоя віртуальна підготовка? На Землі?

Юта замовкла. На щастя, десятиметрових черв’яків і панцирних павуків завбільшки з ведмедя на Землі не існувало. Хоч після сеансів у симуляторі дівчина ще кілька днів прокидалася вночі з криками і лякалася навіть маленьких павучків, що спокійно спускалися на павутинні з дерева в саду.

– Діду! – Юта наважилася запитати. Хоч вони не завжди одне одного розуміли, але дід був єдиним авторитетом для дівчини. Батьки давно полетіли шукати кращого життя до системи Сиріусу, і вже кілька років про них нічого не було відомо. – У мене сьогодні сталася дивна ситуація.

Дідусь мовчав.

– Уперше до бою в симуляторі приєднався чужий. На нашому боці. Він допоміг мені виконати завдання.

Дідусь одразу посерйознішав.

– Розказуй!

***

Юта не знала, що так насторожило дідуся, а він не став нічого пояснювати. Однак і сама відчувала якусь неправильність у сьогоднішніх подіях. Завжди все було просто і зрозуміло. Є ми, земляне, наше завдання – захищати планету від усіляких інопланетних потвор. Жахливий зовнішній вигляд чужих це завдання значно спрощував: Юта з дитинства боялася черв’яків, змій і павуків, тому стріляти в них було просто. Іноді дівчина замислювалася: якби її противником були звичайні солдати, подібні до людей, то чи змогла б вона діяти так само?

І саме тому триокий чужий, який приєднався до бою, цілком логічно сприймався як союзник. Ну шкіра в нього трохи бузкового кольору, ну реакція надлюдська, але ж він не живе в норах, не повзає на череві, не має купу волохатих лап. Дідусь завжди казав, що симулятор підлаштовується під кожного учасника програми, як у комп’ютерній грі. Юта не вірила. Вона точно знала, що Сем бачить те саме, що й вона. І битися вдвох їм добре, не дарма психологічні тести показати найвищий ступінь емоційної злитості.

– Юту, Юту! У мене нова гра! Вчителька в школі дозволила після виконання домашнього завдання всім пограти разом. Дивись, яка цікава стратегія.

– Доре, не зараз!

– Ну глянь, будь ласка! Гра дуже не звична! Ти не уявляєш, як це цікаво!

– Ну що може бути цікавим у комп’ютерній грі? Це ж розваги, які відволікають тебе від навчання. Дивно, що вчителька дозволила.

Молодший брат Юти, Дор, вже натягував на неї шолом. Простіше було погодитися, ніж пояснювати, чому не хочеться цього робити. Як завжди...

– Ну добре!

Перед очима замиготіли команди входу. І на екрані шолому з’явилося зображення великої недобудованої піраміди. Інші гравці, певно, однокласники Дора, будували її разом з… чужими. Доброзичливими фіолетовими гуманоїдами з трьома очима. Один з них відірвався від роботи, посміхнувся і помахав Юті рукою, на якій було три пальці.

Дівчина одним рухом зняла шолом з голови, не перериваючи гру.

– Некоректний вихід з програми! Поверніться до гри! – почулося з шолома.

– Це справді вчителька порадила?

Під суворим поглядом сестри Дор почав нервувати, але повторив:

– Так, вона навіть сказала, що завтра будемо обговорювати на уроках стратегії будівництва пірамід.

– І все? А про те, що разом з вами працюють... фіолетові істоти... нічого не говорила?

– Це ти про Мірко і Терко?

– Про кого?

– Про наших помічників у грі. Юту, вони ж несправжні, вони намальовані. Ти що, не знаєш, як створюються комп’ютерні ігри?

– Несправжні, кажеш?

***

Наступного тренування в симуляторі Юта чекала з острахом, але все пройшло, як завжди. Складне завдання, злагоджений бій і впевнена перемога. З черв’яками і павуками цього разу впоралися без сторонньої допомоги. Але розслабитися Юта не встигла.

– Солдате, зайдіть до мене після виходу! – сержант повідомив по індивідуальному каналу. – Терміново!

– Ти куди? – Сем здивувався швидкості переодягання. – Ми ж домовилися з хлопцями в пабі посидіти. В Ніка день народження...

– Починайте без мене. Я приєднаюся.

Але затримка вийшла довшою, ніж передбачала дівчина. Разом із сержантом на неї чекав незнайомий чоловік у штатському. Останній не вважав за потрібне представлятися. У руках він тримав Ютін рапорт зі звітом про минулі події.

– Солдате, Ви тут написали, що перемогти в бою допоміг представник іншої раси.

– Так точно.

– Я ще нічого не питав... – співрозмовник задумливо подивився на дівчину, потім на звіт, наче вперше його побачив.

– І що Вас так здивувало?

– Це вже питання?

– Солдате, відповідайте! – втрутився сержант.

– Раніше ніколи ми не співпрацювали з інопланетними військами. Я вирішила, що можливий програмний збій.

– Програмний збій? Прекрасна версія! – штатський радісно посміхнувся. – Саме програмний збій!

– Ви правильно зробили, що доповіли про відхилення від звичного сценарію. Проте це просто технічні негаразди. Дякуємо за уважність! І гадаю, зрозуміло, що про нашу зустріч нікому говорити не треба.

– Ви вільні! – сержант, як завжди, сухо віддав команду.

Він терпіти не міг цих штабістів, і не дуже радів з їхнього інтересу до своїх підлеглих. До того ж солдат діяла за уставом, дорікнути їй ні в чому.

– Спасибі за співпрацю. А рапорт я забираю.

Чоловік у штатському сховав папірець у теку.

Уже сівши в автівку, він порвав його на дрібні шматки, які викинув у попільничку. Потім рзслабився, прикурив сигарету і замислився: «Сподіваймося, що мовчати ця курка не буде. Хай патякає більше про фіолетових прибульців, час уже настав».

***

До пабу Юта запізнилася, хлопці пішли по третьому колу тостів. Юрба сміялася усім жартам Ніка. Що вдіяти, якщо природа позбавила хлопця почуття гумору? Але сьогодні можна зробити вигляд, що весело. День народження все ж таки.

З голови не йшла дивна зустріч, і Юта трохи абстрагувалася від спільних веселощів. Щоб нікого не образити – робила вигляд, що дивиться телевізор. Футбольний матч уже закінчився, і на екрані тривав рекламний блок. Типова білявка зі штучними губами і наклеєними віями щось віщала своїм подругам, які відрізнялися лише кольором волосся і одягу. Звуку Юта не чула, бо хлопці перекрикували не лише телевізор, а й один одного.

«Певно, якусь косметику рекламують» – дівчині стало нудно.

Раптом на екрані головна героїня з’явилася вже в іншому вбранні – весільній сукні. Червоною доріжкою під руку з чоловіком похилого віку вона урочисто рухалася до церковного вівтаря.

Юта зацікавилася. «Послуги шлюбного агентства? Весільний одяг? Що ж вони рекламують?»

Нарешті білявка опинилася перед нареченим, радісно демонструючи на весь екран білозубу посмішку.

«Крем для фіксації зубних протезів «Наречена» ніколи не зрадить! Ваш весільний поцілунок буде незабутнім!».

Білявка нахилилася, щоб злитися в поцілунковому екстазі зі своїм обранцем. І Юта, яка вже почала сміятися з недолугих рекламістів, завмерла. Наречений відповів на поцілунок, не побоюючись випадіння щелепи своєї коханої на церковну підлогу. Він навіть примружив очі від задоволення. Усі три.

– Який він класний! Правда? Тобі теж подобається? – Юту штовхала в бік незнайома дівчина, захопливо дивлячись в екран телевізора. – Який няшний!

– Хто?

– Як це «хто»? Ти що не знаєш Мірко?

– Мірко? Щось чула... Герой комп’ютерної гри?

– Якої гри? Ти телевізор дивишся?

– Хіба що новини.

– Тоді зрозуміло. І про новий серіал «Гра планет» нічого не чула?

– Тепер вже чула.

– Переказувати зміст не буду, подивись хоч один сезон. Я б теж за цього хлопця вийшла заміж, він класний. Дарма, що триокий... Ну, бувай!

***

Юту мало не знудило після першої ж серії рекомендованого перегляду. Дідусь кілька разів заглядав до кімнати, але запитати не наважувався. Видно, вирішив, що в онучки глибока депресія: слізливі серіали Юта не дивилася з підліткового віку.

– Діду, – нарешті мазохистські досвіди було припинено, – ти чув про серіал «Гра планет»?

– Чув, але не бачив. Тебе раптом зацікавили серіали?

– Ні, але в цьому – головний герой...

– Твій старий бузковошкірий знайомий?

– Як ти здогадався?

– Я ж не сліпий. Тепер його зображення всюди – реклама і новини, кіно і телебачення. Ще коли ти розповіла про дивний випадок під час тренування в симуляторі, я підняв всю доступну і недоступну інформацію. Ти ж знаєш мої можливості...

– І в результаті? Що ти знайшов?

– Точних відомостей немає, але є думка, що людство готують до приходу чужих. Час відвертої експансії минув. Навіщо витрачати сили на бойові дії, коли можна прийти як рятівники?

– Гадаєш, що позитивний образ чужого штучно створюється всіма доступними способами?

– Так, бо в реальності таких гуманоїдів поки що ніхто не бачив. І серед знайомих нам рас їх не зафіксовано.

– Та невже люди так легко погодяться на присутність чужих?

Дідусь не встиг відповісти. Двері грюкнули, і до вітальні увірвався Дор.

– Ви вже чули, що Мірко подав свою кандидатуру на вибори до Всесвітнього парламенту? – очі малого горіли. – Одним із пунктів його програми – будівництво пірамід для всіх мешканців планети. Уявляєте, точно, як у грі!

– А другим пунктом, випадково, не пільгова роздача крему для фіксації зубних протезів?

– Завжди ти все псуєш! – Дор ображено кинув на підлогу шкільну сумку.

Звідти посипалися маленькі фігурки-іграшки. Нова колекція супергероїв «Мірко рятує Землю».

– Ось і відповідь на твоє запитання... – дідусь покачав головою.

***

Високий чоловік, якого б Юта, напевно, впізнала, хоч і бачила лише один раз в штатському, нахилився до монітора. Усе відбувалося за планом. За його планом.

Він, звичайний екзопсихолог, який мріяв усе життя досліджувати чужі форми життя на найближчих планетах, вважав свою першу експедицію поза межі зоряної системи Терезів неймовірною вдачею. Врешті-решт, так воно і було. Правда, шкода було залишати дружину і маленьку доньку, але це ж не надовго, три планетарних місяці – і він повернеться з матеріалом для дисертації. На Мір-Ко-Тері наука розвивалася шаленими темпами, тому для успіху потрібно було постійно рухатися вперед. І міжзоряні експедиції здавалися найкращим шляхом для просування кар’єрними сходами.

Коли науково-дослідний корабель повернувся після виконання завдання – на поверхні панувала ядерна зима. Живими лишився екіпаж корабля і науковці – близько ста червоних розумних комах, які найкращі вміли збирати інформацію, проводити експерименти й робити наукові відкриття. З’ясувати, хто напав на їхню рідну планету, було не складно: земні важкі кораблі щойно покинули орбіту. Енергетичний слід привів міркотеріанців до Сонячної Системи, які завжди були мирною расою, давно пройшовши у своєму розвитку періоди воєн і вдосконалення. І добре знали, що помста не воскресить загиблих близьких і друзів. Але життя на кораблі у відсутності природного світла і води ставило під питання існування міркотеріанської раси загалом.

І тоді молодий екзопсихолог, якого майже ніхто з досвідчених учених і астронавтів не сприймав серйозно, подав божевільну ідею. Ідею, яка спрацювала. На це пішло кілька довгих місяців, хоч за земним часом минуло лише три тижні. Образ ідеального чужого, якого земляни сприймуть як рівного, було розроблено в результаті багатьох дослідів. Огидне двоноге фіолетове створіння з трьома очима, на диво, виявилося пошукуваним елементом складного рівняння. Далі почали працювати фахівці з контактовстановлення й нейролінгвістичного впливу. Програмісти реалізували поставлені перед ними завдання на «відмінно». Навіть ім’я новоствореному гомункулу обирали разом, майже відтворивши назву власної раси. За нетривалий час населення Землі почало мріяти про симпатичного прибульця, і ступінь довіри до нього, за відомостями аналітиків, давно перевищив прогнозовану межу. Прогнози справдилися.

– Переходимо до останньої стадії вторгнення! – команди лунали з передавача у вусі.

– Головна умова маскування – тримати ввімкненою голографічну оболонку.

Чоловік ввів комбінацію символів на віртуальній клавіатурі й покинув кімнату.

***

Корабель чужих приземлився на великій площі перед будівлею Планетарного уряду. На нього вже чекали. Діти з фіолетовими прапорцями, щасливі дорослі.

– Мірко! Мірко!

Прибульці потягулися до виходу, вони нарешті відчули природне кисневе повітря. Ця планета дуже нагадувала їхній світ. Світ, якого вже немає.

Юта стояла далі від основного натовпу, дідусь порадив їй взяти потужний бінокль на церемонію привітання дружньої раси. Але навіть вона не побачила, як кілька десятків маленьких червоних комах непомітно виповзли з корабля чужих і швидко зникли в траві.

Свято зустрічі двох гуманоїдних рас транслювали усі телеканали світу. Дідусь відірвався від екрану планшету, зняв зі стіни стару військову гвинтівку і перевірив приціл.