Днями у видавництві «Навчальна книга — Богдан» вийшла повість Олени Колінько «Глиняний птах», що яскраво представляє екологічний напрямок у фантастиці. Про цю книжку та її створення розповідає авторка.
Одна батарейка, якщо її не утилізувати, отруює близько 16 м2 землі. Сині кити щодня проковують понад 40 кг мікропластику. Два дерева, якщо їх не спиляти, здатні забезпечити сім'ю з чотирьох осіб киснем на рік.
Ми неодноразово чули ці факти. Здається, що аргументи достатньо переконливі, щоб припинити викидати батарейки, користуватись одноразовим пластиком, вирубувати ліси. Але проблеми, пов’язані з екологією, не зникають. Чому?
Я замислилась над цим питанням. Але знайти відповідь виявилось не так і просто. Тому я вигадала героїв-підлітків, занурила їх у щоденні проблеми, а потім «оживила» сміття в їхньому місті. Дев’ятикласниця Леся та її друзяки Макс і Данько потрапили у вир незвичних пригод, а я спостерігала за ними й намагалась розібратись: то чому ж люди пиляють гілку, на якій сидять, чи то – забруднюють місто, в якому живуть.
Усе починається з того, що Данько випадково дарує своїй дівчині-керамістці Лесі автентичну трипільську статуетку. Трохи крові, трохи первісної магії – і маємо закрите на карантин місто, в якому безчинствують велетенські сміттємонстри.
Сюжет вийшов місцями пророчий, бо книжка писалася ще у 2016-2017 роках, але герої переживають досвід карантину, зникнення світла та зв’язку, зруйнованих будинків. Зараз, коли перечитую, це викликає в мене дивні емоції. Трохи моторошні.
Мої герої знайшли те, що їх тримає у скрутні моменти. А я відшукала відповідь на своє «екологічне» запитання. Сподіваюсь, читачі також знайдуть в екоповісті «Глиняний птах» щось для себе важливе.
— Це як поїздка у сміттєвозі, — перекрикував свист вітру Гламурчик. — Неестетично, але оригінально. Слухай, я зараз у цього Валєри дешо спитаю.
Макс зіпнувся навшпиньки і прокричав просто туди, де у сміттємонстра мало бути вухо.
— Зізнайся, ти ж прибулець так? Коли інтернет повернете, додіки?
Леся вчепилася в залізо, аж нігті заскрипіли. На мить їй здалося, що велет повертає до Макса голову.
— Не лізь до нього, бовдуре! — заверещала вона.
— Добре, — Макс повернувся на своє нагріте місце. — Воно нас усе одно не чує.
Їхали мовчки. Підскакували від важких велетових кроків. Намагалися не дихати, бо сморід тільки посилювався.
— Після такого я відмокатиму три тижні у ванній, — зітхнув Макс.
Це звучало розпачливо. Ванної, як і кухні, спальні чи вітальні, в них уже не було.
Олена Колінько навчалася на філологічному факультеті Полтавського державного педагогічного університету імені В.Г. Короленка. Працює в Полтавській обласній бібліотеці для юнацтва й очолює Клуб анонімних книголюбів.
У 2014 році здобула першу премію в номінації «Прозові твори для дітей» у конкурсі «Коронація слова» за роман «Вітри Великого Лугу». Дитяча повість про комп’ютерного домовичка «Піксель Петрович» отримала диплом «Корнейчуковської премії» (2015) за сучасність та своєчасність казкового сюжету. У 2018 році підліткова екоповість Олени Колінько посіла перше місце «Корнейчуковської премії» в номінації «Проза для дітей старшого віку та юнацтва».
