Нещодавно у Видавництві Старого Лева відкрили перепродаж фентезі Катерини Корнієнко «Дивокровці». Ми не могли оминути увагою такий анонс, тому Катерина розповідає для вас коротко і яскраво про свою книжку та відповідає на питання, яке схвилювало багатьох: чому головну героїню звуть Коханнячко.
«Дивокровці» народилися в кілька етапів. Спершу я придумала історію про трьох магічних сестер, одна з яких живе з людським чоловіком, а той нічого не знає про магію, поки його дівчина не зникає. Я негайно зрозуміла, що цю історію хочу не тільки придумати, а ще й написати, але інакше: очима підлітки, яка водночас пізнає і новий магічний світ, і нову — дорослішу — себе. Так з'явилася Коханнячко (а насправді Люба) Латник — їй 13 років, їй незручно в тілі, яке почало дорослішати, вона ще багато про себе не знає, але вже тепер вирішила, що не хоче бути Любою всім підряд, тому називається прізвиськом, яке сама для себе вигадала.
Коханнячко намагається знайти зниклу дівчину батька, а знаходить магічні народи, що вже більш ніж століття живуть у Києві. А ще дізнається, що вона літавиця і може перетворюватися на пташку. Вірніше, зможе — коли навчиться керувати своїми силами.
Довгий час ця ідея, а потім і сюжет, і його персонажі, просто жили в мене в голові, поступово набуваючи форми, характеру, стилю. А одного дня я вирішила, що час прийшов. Сіла перечитати "Нечисту силу" Василя Короліва-Старого і "Лісову пісню" Лесі Українки, попутно записуючи ідеї і нотатки для дивокровних народів, якими заселю київські спальники. Потім занотувала короткий план — і стала писати.
«Дивокровці» — історія про Київ і його магічну громаду: одинадцять дивокровних народів, відьом, в яких з дивокровцями досить напружені стосунки, і ще один людський наглядовий орган, про який всі вже й думати забули. Хисткі домовленості і зв'язки раптом перестають працювати через серію викрадень, які так чи інакше зачіпають майже всіх.
Квартира звичайна. Не така за плануванням, як та, яку вони з татом винаймають, інша, але звичайна. Не як в Дениса вдома. Нормальна.
— Діма! В нас гості. Ніна прийшла!
— Я поставлю чайник! — відгукується чоловічий голос з іншої кімнати.
— Ми ненадовго. Я просто хотіла поговорити про виставу, — каже Ніна. — Я ж можу на вас розраховувати цього року?
— Так, але… Може, тепер не найкращий час?
Вікторія не дивиться на Коханнячка, але зрозуміло, про що вона.
— Я така, як і ви, — каже вона.
— Як ми?
— Вона літавиця. Дичка. Я її знайшов і тепер вчу.
— А. То он в чому річ. А я ж… — Вікторія сміється і аж плескає, так їй смішно. — Я ж тут поприбирала все. Тоді ласкаво просимо до громади.
Вона плескає знову, і квартира раптом змінюється. Стіни лишаються на місці, і підлога та стеля, мабуть, теж. Але раптом починає пахнути лісом та вогкою землею. Коханнячко озирається — не може зрозуміти, звідки запах. Мабуть, десь в них аромадифузор, до того ж дуже класний. Але погляд Коханнячка перечіпляється об картини та фотографії, якими завішані стіни. На одній стоять у вазі ромашки — і ромашки пробиваються крізь полотно, а метелик, який сидів поряд з вазою, раптом тріпоче крильцями раз, другий. І вилітає просто у кімнату. З іншої картини вилізає щось повзуче та швидко оплітає стіни. На фотографії хитається на вітрі весняний очерет, і здається, що то пушинки зі світла висять нижче і вище. З сусідньої кімнати по підлозі стелиться конюшина та фіалки, а з дальньої ламінат затягує щось пахуче.
— Це наші кухонні трави, — каже Вікторія, ніби вміє чути думки. — Розмарин, чебрець та майоран. Ми без них нікуди.
На шафі стоїть ваза з сухоцвітами. Від них відривається перекотиполе, протяг з вікна підхоплює його і кудись відносить, а з маку відривається голівка, і там, де вона розбилася і висипалось насіння, виростають маки. Навіть з подряпин на дверях — мабуть, десь тут є кіт — раптом з’являються рожеві гриби.
— Гливи. Дуже пишаюся ними. Нам ось сюди. Чайник вже, мабуть, закипів. Що, гарно?
Коханнячко не знає, що відповідати, бо ледве здатна мовчати, щоби не вибовкати зайве. Вони пройшли далі у квартиру. Це просто квартира, нагадує собі Коханнячко. Просто коли ти вирлоок, то можеш вмістити в неї ліс, і поле, і гаї, і все, що захочеш.
Тепер вона виявляє, що й сама — наполовину перевертень. Залишилося тільки навчитися користуватися своїми силами, які все ніяк не прокинуться. І зробити це якомога скоріше. Адже Інна зникла не просто так. На громаду дивокровців насувається небезпека. Коханнячко, яка вперше відчула, що значить бути частиною чогось, не збирається стояти осторонь.
