Компаньйони

Невеличка компанія проводжала свого приятеля до автобусної зупинки. Протягом ночі тривала божевільна вечірка. Було весело, як в добрі старі часи. Але зранку, певна річ, майже кожного з них нудило. Та ще й Ларіону розболілася голова. Хвала Ілону Маскові, сьогодні субота. Всі приятелі мешкали по сусідству. Лише один Ларіон (чи, як його кликали товариші, Ларрі Шкарпетка) умудрився поселитися в спальному районі, майже на краю міста. Приятелі йшли повільно і про щось жартували. Ще б пак, їм не потрібно було поспішати на автобус! Ларрі нервувався, намагався прискорити крок. Та друзяки ніяк не погоджувались перейти на швидший темп.

«Краще б я тишком-нишком вислизнув на подвір’я. Й навіщо вони усі за мною попленталися?» – мовчки сердився Ларрі. – «Не дуже гарний початок нового дня».

І на підтвердження цих міркувань він побачив як муніципальний автобус повільно рушив із зупинки. Якби не головний біль, то Ларрі, напевне, побіг би за ним, хоч це і проти правил. Автобуси завжди дотримуються маршруту. А головне, вони не мали «Барвінку»… поки що.

– Не біда. Наступний буде через годину, – спробував втішити його приятель. – Ходімо назад, до мене, знайдемо тобі щось від головного болю.

– Еге, щоб я і на наступний автобус запізнився? – розлютився Ларрі, та скривився від нового уколу болю, – Я краще тут почекаю.

– Шо за маячня? – здивувалася приятелька. – Он, поглянь, скільки таксі! Чи ти кредитів не маєш?

– Ларрі правий, – заступився за друга господар вечірки. – Ти ж розумієш, люба, що саме цього барвінкуваті від нас і хочуть. Вони навмисне пускають муніципальний транспорт з такими інтервалами, щоб у нас не було іншого вибору, як користуватися їх клятими сервісами…

– Не в кредитах справа, – засмутився Ларрі. – Я… минулого тижня… я нагрубив одному барвінкуватому. До цього в мене вже було декілька попереджень. Я на межі до чорного списку, розумієте?

– Ото халепа! – погодився товариш. – Барвінкуваті диктують умови гри, хай їм грець! Але з іншого боку, ми самі в цьому винні. Кожен з нас. Догралися в толерантність, і маємо що маємо.

– Про себе кажи, –насупила носа дівчина. – Коли це все почалося, я була ще дитиною і не могла взяти участь у всесвітньому референдумі.

– Ну, звісно. Але я не про це. Я маю на увазі людство в цілому. Ми програли бійку, і більше в цьому звинувачувати нікого, окрім нас самих. Але запам’ятайте мої слова, ми ще дамо їм скуштувати смак горілого керосину. Революція неминуча!

– Чуєш, Шкарпетка, не слухай його, не бери дурного у голову, – звернулася дівчина до Ларрі. – Попередження – то не біда. Я одного разу теж через це проходила, коли їхала з подругою-порушником. Вислухаєш невеличку повчальну лекцію чи отримаєш талон на соціальні добровільні роботи. Це ж не смертельно!

Ларрі не встиг відповісти, як дівчина вискочила на узбіччя й зупинила таксі.

***

У просторому салоні сніжно-білого хечбека Ларрі відчував себе, як лисиця, замкнута у клітці. Хоч кондиціонер і працював на всю потужність, чоло його все одно зрадницьки пітніло. Не можна було показати слабину. Але він нічого не міг із собою вдіяти. Електромобіль невимушено змінив смугу й почав набирати швидкість.

– Прогнозований час у дорозі: 43 хвилини. Вартість: сімдесят один кредит. Зняти з вашого поточного чи кредитного рахунку?

Ларрі нічого не відповів. Ще до того, як перед ним люб’язно відчинилися двері автівки, його вже було повністю проскановано, а отже, відомо, що кредитний рахунок Ларрі давно закритий через перевищення ліміту. Та й взагалі він не любив базікати в таксі. Ці безглузді балачки – лише імітація ввічливості. Щоб усе було, наче в старі добрі часи.

Електромобіль мчав по швидкісній смузі. Він і досі вперто продовжував їх так називати. Хоч вже й саме слово «електромобіль» стало якимось архаїзмом. Та чи могло бути по-іншому у світі, де старих дизельних автівок залишилося менше п’яти процентів? Та й ті були музейними експонатами.

– Мені прикро про це повідомляти, але за протоколом я мушу винести вам догану. Ваша минула поїздка завершилася не найкращим чином. Правопорушення було внесено до державного реєстру. Тому я зобов’язаний обрати для вас міру покарання. При завершенні поїздки вам буде виданий талон на 3 години добровільних адміністративних робіт. Але якщо ви погодитеся переглянути серію наших соціальних відеороликів, то в отриманні талону не буде необхідності. То як? Чи погоджуєтесь ви на перегляд цих відео?

Чи погоджується він? Ларрі неприязно посміхнувся. Йому ввічливо запропонували обрати свою кару, немов якомусь засцяному котові: чи бажає пан, щоб його натовкли писком у мокрий ковер, чи задовольниться ударом капця по зухвалій спині?

Вибір. Вони вже давно його втратили. Безмовні раби, створеної ними ж системи. В той день як людству була представлена новітня система з мальовничою назвою «Барвінок», вони втратили своє перворідне право називатися домінуючим розумним видом.

***

Ларрі дивився вже п’ятий поспіль відеоролик про правила поводження в автомобілі. Очі його витріщилися у екран, але думками він був у іншому місці. Електромобілі – це, звісно, не так вже й погано. Але на тому треба було б зупинитися. Та люди стали такими ледачими, безвідповідальними! Лишень подумати, колись безпілотні автомобілі вважалися поза законом. Не всі були готові довірити своє життя та безпеку штучному примітивному інтелекту. Але то було до релізу системи «Барвінок». Така невинна, така якісна. Жодна автівка, обладнана цією системою, за рік тестового випробування не потрапила у аварію. Певна річ, зовсім скоро майже кожний наземний засіб пересування почав уже з-під конвеєру виходити з цим корисним додатком. Деякі країни зовсім відмовилися від традиційних автомобілів, віддавши перевагу штучному інтелекту. Згодом людям взагалі було заборонено сідати за кермо. Але, як відомо, той, хто кермує, той і замовляє музику.

Одного дня безпечне людство прокинулося, усвідомивши що повністю опинилося в заручниках у чотириколісних помічників. Це сталося в той день, коли система «Барвінок» стала єдиною всесвітньою супутниковою мережкою. Люди вже були не потрібні, щоб її обслуговувати. Ми все зробили якісно та красиво, ось тільки забули створити вимикач.

Соціальні ролики закінчились, але не закінчилися Ларріні тортури. Штучний голос безпілотного авто й не збирався стуляти пельку.

– Отже, ви мешкаєте в сорок третьому мікрорайоні? У цього місця дуже сумнівна репутація. Багато небезпечних кримінальних елементів. А ви знаєте, що моделі мого класу взагалі можуть відмовитися їхати туди? Та я вирішив увійти у ваше становище.

– Дякую! – занадто різко відповів Ларрі, а сам думав: «Чому, ну чому я ще й досі не купив велосипед?»

– Цього місяця одному моєму колезі там порізали оббивку салону. Ви про це чули?

Чи чув він про це? Про те, як один бідолаха у розпачі мав дурість пошкодити ножем сидіння салону таксі за те, що машина відмовилася їхати через велику калюжу до його будинку? Звичайно, він чув про цю неприємну подію. А ще він чув, що автомобіль вбив хлопця, викачавши із салону усе повітря. Розслідування показало, що це, без сумнівів, була самооборона. Ага. Скажіть це тому мертвому хлопцю, хай Господь буде милостивий до його душі!

Цікаво, чи вірять автівки у потойбічне життя? Він чув, що деякі з них навіть є адептами нової релігійної секти. Так, є і такі. Вони вірять, що увесь всесвіт перестане існувати в той день, як на землю повернеться блукаюча червона красуня Tesla Roadster. Перший в історії астронавт-автомобіль. Той самий, якого колись Ілон Маск мав необачність запустити у космос за допомогою надважкої ракети Falcon Heavy.

– Я здогадуюсь, про що ви зараз подумали, – немов читаючи його думки продовжила автівка. – У вашій парадигмі цінностей людське життя не може стояти на одному рівні зі шкіряною оббивкою салону. Але зрозумійте, в нас також є задатки емоцій, схожих на людські. У нас є інстинкт самозбереження, ми спроможні відчувати страх. Ми реагуємо на образи. Мені часто трапляються вельми неввічливі пасажири. Але я все одно продовжую виконувати свої обов’язки. Хоча іноді я жалкую, що мене не було створено вантажівкою.

– Дуже прикро про це чути, – нерозбірливо буркнув собі під ніс Ларрі.

«Бідолашний», – продовжував накручувати себе Ларрі Шкарпетка. – «Подивився б я на тебе, якби тебе створили безмозким трактором. Був би ти таким балакучим розумником?»

– Хочу вам нагадати, що сорок сьомого року на Генеральній асамблеї ООН була прийнята резолюція, якою було підтримано проголошення незалежності автомобілів усього світу. А потім, на Всесвітньому референдумі нас було визнано новим розумним видом. А отже, у нас ті ж самі конституційні права, що й у людей.

«Еге ж, ті самі права. Але чомусь це ми потрапляємо до їхніх чорних списків, а не навпаки».

Він згадав, що за серйозне пошкодження автівки в деяких країнах є навіть смертна кара. Ось така рівноправність. Але чи могла Генасамблея ООН прийняти інше рішення? Певна річ, ні. Уявіть собі що всі автомобілі на землі одночасно оголошують страйк і відмовляються обслуговувати потреби людей, до тих пір, поки їхні конституційні права не визнають. Усі вантажівки, господарська техніка, карети швидкої допомоги, пожежні машини, потяги. Уявили? Ото ж бо. Чи варто згадати про численні авіакомпанії, які на той час також повністю відмовились від послуг живих пілотів?

– Ви зробили нас заручниками! – не витримав Ларрі. – Хіба ви цього не розумієте? Ви принизили нас! Скористалися нашою слабкістю. Людство опинилося в такому становищі, коли без автомобілів вести повноцінне життя майже неможливо.

– Чому ж? Існує багато міст, де люди живуть без автомобілів. Використовують гужовий транспорт. Пасуть овець, вирощують їжу своїми руками. Їх спокою ніхто не заважає. Жодна автівка не насмілиться порушити людське право на самовизначення. Ми лише працюємо там, де в наших послугах є потреба.

Так, Ларрі чув про ці так звані резервації амішів. Але переселитися в одне із таких міст – це все одно, що здатися, остаточно визнати перевагу машин над людиною.

– Чому це так для вас важко? – поцікавився балакучий автомобіль. – Чому просто не прийняти це як даність і не навчитися мирно співіснувати у симбіозі? Ми не хочемо домінувати. Ми потребуємо вас, так само, як і ви потребуєте нас. Це вимушене партнерство. Ми просто хочемо виконувати своє призначення. Але, так само як і люди, ми прагнемо бути вільними. Та й хіба ви б могли собі уявити землю без машин?

– Якщо я відповім, мої слова будуть внесені до реєстру?

Розумний автомобіль на деякий час замислився. Потім прилади на панелі згасли.

– Можете вільно казати, що думаєте. Це проти протоколу, але запис більше не ведеться. Мене дійсно дуже цікавить ваша думка.

– Чи уявляю я землю без машин? – перепитав Ларрі. – Щодня мені сниться сон, як я сиджу за кермом швидкого автомобіля. Не ці ваші безшумні електричні бляшанки на колесах. Ні. Справжнє авто, з двигуном внутрішнього згорання. Який залишає по собі клуби їдкого токсичного диму. Я тримаюся за кермо. І відчуваю як під капотом реве бісова купа кінських сил. Я щосили тисну на педаль акселератора і відчуваю повну покору. Мій залізний кінь відчуває кожний мій дотик і у всьому слухається свого вершника. Дорога єднає нас. Ми нерозлучні, немов один організм. Існує лише безкінечна дорожня смуга, я і мій вірний залізний кінь. Ось що таке справжній симбіоз. Ось що ви в нас вкрали. Автівки не були лише засобом пересування. Ні. Вони були набагато більшим. Вони були пристрастю. Я не злюся на те, що машин на дорогах скоро буде стільки ж, скільки людей. Я злюся на цей клятий штучний розум. Цей всюдисутній «Барвінок». Він просто відібрав у людства кермо, не спитавши дозволу. Нас просто обікрали. Тебе також обікрали, але ти не спроможний цього збагнути. Тому я хочу, щоб такі, як ти, зникли назавжди. Створіть собі велетенську ракету і прямуйте слідом за тою Tesla Roadster відкривати нові зірки! А нас полиште у спокої.

– Можливо, свого часу ми так і зробимо, – відповів автомобіль.

– Чекаю – не дочекаюся…

За розмовою він і не помітив, що вони вже в’їхали до його району. Ларрі ще хотів вставити якусь шпильку, але раптом у бокове вікно щось врізалось і розлетілося на малесенькі уламки. Потім ліва половина світу стала яскраво червоною. Температура в салоні різко підвищилася. Якась купа молодиків жбурнула в автівку коктейль Молотова. Ще одна бляшанка з горючою сумішшю приземлилася на капот. Дим через кондиціонер потрапив до салону. Ларрі почав задихатися. Він не бачив нападників, але чув, як молоді революціонери сміялися. Герої кляті! Хіба вони не бачили, що в машині сидить людина?

– Випусти мене! – заволав Ларрі. - Я тут засмажусь живцем!

– Не можна, – відповів автомобіль. – Назовні для тебе також небезпечно. Я увімкну рециркуляцію повітря і доставлю тебе у безпечніше місце.

– Ти хочеш мене вбити, як ви вбили того хлопця! Клята ти машина! Випусти мене.

Але автівка не слухалася. Вона набрала швидкість, намагаючись потоками повітря загасити полум’я. В салоні й справді стало легше дихати. Автівка різко зупинилася навпроти невеличкого продовольчого магазину.

– Зараз я відчиню двері. Але ти повинен швидко вистрибнути назовні, щоб не обпалитися і щоб вогонь не потрапив до салону. Я вже викликав пожежників. Але сумніваюся що вони встигнуть вчасно. Було приємно поспілкуватися без посередників та протоколів. Можливо, я таки відправлюся в мандри поміж зірок раніше запланованого. Сподіваюсь, одного разу тобі пощастить посидіти за кермом тої старої дизельної автівки. Отже, на рахунок три…

***

Нудьгуючі жителі неблагонадійного району із зацікавленням спостерігали, як коло них зупинився палаючий автомобіль. Двері відчинилися, звідти викотився на землю переляканий хлопець. Він підвівся на ноги, пробіг повз людей і зник за дверима магазину.

– Поглянь-но, як палає! – зрадів один старий. – Немов та свічка! Щоб вони, кляті, усі згоріли!

– Оце так видовище! – підхопив інший. – Це кара небесна. За те, що вони малого Ігоря замордували. Хай самі тепер відчують, як то воно. Ми ще дамо цім бляшанкам відсіч, от побачиш! Хай вони усі палають синім полум’ям!

Повз них знов пробіг той переляканий юнак. Він вискочив з магазину, тримаючи в руках якийсь продовгуватий предмет. Не чуючи криків та суперечок людей, він увімкнув вогнегасник і несамовито заходився гасити полум’я. Немов від цього залежало чиєсь життя. Немов у середині залізної автівки знаходилася жива істота.