Клин вибивається клином

«Пірнання (або стрибок) у безсоння – метод Корпорації, що полягає у свідомій відмові працівника від сну, завдяки чому при виконанні спеціальних вправ відкриваються приховані можливості мозку. Користування даного методу мало місце на початку існування Корпорації. В теперішній час використовується, як альтернатива сучасним методам (медичні препарати, механічні стимулятори і т. і.) виконання професійних обов’язків членів Корпорації.

Працівник має повне право обрати пірнання в безсоння основним методом виконання професійних зобов’язань перед Корпорацією.

Відповідальність за побічні ефекти даного методу Корпорація не несе.»Витяг з Посадової інструкції

члена Корпорації.

Відображення у загидженому дзеркалі лякало: погляд потонулий у втомі, опалі щоки, орлиний ніс, перебитий гумовим кийком кілька років тому, і зачіска а-ля панк із Солт-Лейк Сіті ніяк не вимальовувались на тлі чорного смокінгу, але йому плювати!

 Третій, фінальний тиждень пірнання, добігав кінця – відстань у декілька годин до ліжка.

Більше лякає робота, хоч і зізнатись у цьому не вистачало сил. Та й не дало б це нічого, крім нового головного болю, а болю й так вистачає у Андрієвому запущеному житті. Якщо підпис поставлено, вороття немає.

− Трясця, ще одна ніч і на поверхню! Витримаю!

Ромео продовжив протирати бокали, коли Андрій повернувсь із вбиральні. По дорозі перечепившись за стілець, необачно залишений прибиральницею посеред проходу, беззвучно вилаявся, викликавши легку посмішку бармена:

− Все в нормі, синку? – легкий відтінок співчуття на фоні професійної байдужості, не дарма ці хлопці працювали разом більше, ніж півроку. – Знову нудить?

Андрій, присівши на одинокий стілець біля стійки, тремтячими пальцями підштовхнув Ромео склянку, важкий клубок у горлі не давав і звуку вирватись з рота. Він щосили намагавсь проковтнути цей гіркувато-кислий жмуток власних нервів, але не виходило.

− Я надіюсь, ми правильно зрозуміли один одного, − на стійку поряд зі склянкою горілки з льодом лягли дві пігулки. – Так, це – заспокійливе! – бармен відповів на німе Андрієве питання і додав, виправдовуючись: − Сьогодні все-одно останній день твого стрибку, так що будь гарним хлопчиком і з’їж пілюлю! Тим паче, поздоровляю: у нас сьогодні «Rolls-Royce»-меню!

Навіть вічність має кінець в очах постійного клієнта коридорів психлікарні. Всі бояться, абсолютно всі, але, знаючи це, не легшає. День за днем, вимикаючи глузд у коробці командного центру, знову і знову потрапляєш у пастку рецидиву, відсиджуючи зад до судом на вузькому диванчику попід стіни душевного розладу. І у вухах твоїх час від часу викрикує пронизливо професор у круглих затемнених окулярах, ніби сліпий неотесаний покидьок, в барі за рогом: «Клин вибивається клином!»

− Добре, лікарю, я так і зроблю, коли прийду до тями!!!

Жовчний пузир страху з пульсуючим болем тріснув, розливаючись по тілу липким ознобом, відбиваючи чечіткою ломаний ритм серця. Світ навпомацки вишукував вісь, навколо якої розпочнеться стрімкий хоровод ілюзій…

«Я не впораюсь!»

«Тримаю себе в руках!»

«Щось обов’язково піде не так!»

…промчиться крізь спинний мозок електричною дугою паніки, скрутить м’язи у морський вузол мимовільного паралічу.

І професор витріщає у здивуванні очі, знімаючи окуляри, коли йому б’ють у лоб повідомленням, що хворий, якого він так вдало лікував від страху висоти методом бісового клину, загинув при першому ж стрибку з парашутом.

 «Не заплутались стропи, ні! Й парашут стовідсотково б відкрився! Просто, вельмишановний лікарю, зупинилось його маленьке перелякане серце! Такий собі неприємний форс-мажор!»

У навіюванні, професоре, ви – повне «зеро»!

− Таблетки подіють за кілька хвилин, − Ромео за звичкою пригладжував волосся вільною рукою, тримаючи в іншій напоготові настоянку нашатирю, поки Андрій збирав докупи розкидану мозаїку реальності.

− Я в нормі!

Думки повільно виходять із крутого піке несвідомості, але струмують у бік однієї заповітної мети: «Згадай посадову інструкцію!» Візуальна пам’ять висвічує з підсвідомості скріншоти сторінок, але перевантажений стрибком у безсоння мозок видає інформацію уривками:

… при зустрічі відкрити дверцята авто…

… закоханість…

… свічка…

… шампанське не молодше п’яти років…

… танго…

Чому саме танго?

Над вхідними дверми задзеленчав писклявий дзвінок – починається! Відмовки не спрацьовують, коли зроблений стартовий крок назустріч, тому нерви в кулак − і за роботу!

− Її ім’я Стейсі! – біля дверей наздогнав луною крик бармена.

Анастасія…

Як Сід Вішес на концерті свого майбутнього бенду, лід у склянці витанцьовував пого, б’ючись об стінки й дно, натягуючи і без того розхитані нерви – один із найвагоміших мінусів стрибку.

− Ти приділяєш мені мало уваги, голубе, − її голос вивів із заціпеніння.

− Люба, я буду твій за декілька хвилин, − його знову мимоволі нудило.

Перше свідоме пірнання в безсоння майже не залишило на Андрієвому обличчі видимих слідів, так, лише декілька нових зморщок у кутках очей і ледь відчутне дрижання пальців. З червоною сіткою очного яблука легко боровся «Візин». Цього достатньо, щоб уникнути безглуздих питань в офісі, де і так кожен, сховавшись за його спиною крутив пальцем біля скроні, багатозначно дивлячись вслід.

 З кожним наступним стрибком борозни зморщок глибшали, переорюючи молодість у фарсову маску, запалі очі ледь виринали з-за важких мішків на вилицях, пересохлі губи − синьо-бліді.

Особистий зомбі-апокаліпсис кожного ранку в дзеркалі!

Чи коштувало воно того?

Так!

Графік роботи – головний плюс пірнання. Перед стрибком тижнева робота зі свідомістю: медитація, підготовка мозку до перевантажень, силова самогіпнотична корекція підсвідомості. Просто вільний час для роздумів.

Після стрибковий період адаптації – два тижні.

Цей час потрібен йому, як і алкоголь, забутись, стерти із уяви малюнки, що спливають  мимоволі, заміщуючи реальність, що надають прохололому чаю свинцевого смаку крові, що затуляють алеї за вікном посіченим воронками полем бою, що змушують тремтіти під ковдрою від неспроможності хоч щось змінити.

 Безкінечні дні змінювали ще довші ночі, сутінками яких нескінчений потік клієнтів прямував крізь нього, часом збуджений по вінця докором, часом вичавлений до дна розгубленістю. Андрій боявся, боявся нашкодити: не правильно розставлені приорітети породжують лавину непорозуміння, змушують клієнта відмовитись від єдиного правильного рішення. Хоча, по суті, воно є єдиним можливим.

Після другого невдалого за всіма виробничими показниками стрибку, перед кожним наступним очі боялись і опускались руки.

Андрій не знав, крім себе, нікого, хто б ще практикував такий дивний спосіб виробничого самогубства.

Розглядаючи в маленьке туалетне дзеркало змарніле своє відображення, хлопець пальцями розтягував шкіру щік до вух, розгладжуючи посірілий шкіряний фас власного обличчя. Скоро прийде спокій – і його стомлений переляканий мозок з розбігу пірне у басейн сновидінь, радісних чи жахливих не має абсолютно ніякого значення. Тіло вбиратиме в себе нугу чистих простирадл.

І ще старе добре питво добродія Деніелса, поки дзвенітиме золотом зарплатня у гаманці!

Усе стане реальністю за декілька годин, якщо виснаженість останнього тижня не скує його м’язи раніше – прозора сітка мікросудом легкими поколюваннями заволокла тіло.

Потрібно зібратись, довести справу до кінця!

Але ці очі!

Туман, піднімаючись над набережною, огортав самотнього юнака біля входу в ресторан, заповзав під легкий піджак, вкривав мурашками розпашіле тіло. Чорний лімузин («Катафалк!» − чомусь врізалося в думку), виїжджаючи з-за рогу, з тихим шелестом гуми по вологій бруківці підкотивсь до самих ніг. Андрій відчинив дверцята автомобіля і, не дивлячись, подав руку, відчуваючи долонею сухий теплий подих салону.

Туман, слизький дим заболоченої річки, пробравсь і в гарячу голову, стиснувши міцними обценьками скроні, приховавши в мить у кишенях гнітючої димки образи реальності. Лише очі її, стомлені, розчаровані дійсністю зелено-сірі люстерка відкидали зоряних зайчиків, які розбивались у десницях хлопця на мільярди мерехтливих іскорок; що ввібрали у себе павутинні нитки його здобутків і втрат, мрій та розчарувань – вплели у мереживо і віддзеркалювали тепер у невинному докорі, поціляючи у саме серце.

Лишилось лише танго – і солодка свіжість простирадла обійме твої змучені плечі…

Ромео стурбовано слідкував за невпинним рухом секундної стрілки, коли Андрій голосно ляснув в долоні над самим його вухом:

− Я вже думав, ти у відключці! – майже прошепотів, нахиляючись до самого Андрієвого обличчя.

− Чому не перевірив?

Винувато посміхнувшись, бармен поглядом вказав на самотню відвідувачку:

− Ще не час закінчувати?

Час ще був. Невеликий відрізок відміряного шляху просвічувався крізь завісу таємних карт, хоч і вийшов на фінішну пряму.

− Хвилин десять, можливо, трохи більше…

− Що замовите, пане? – глузливий голос Ромео змусив відволіктись від роздумів. – Вівальді або Вагнер?

«Танго… і Вівальді?»

− Байдуже, давай просто покінчимо з цим!

Посеред столу у відерці з льодом шампанське, мабуть, французьке, і свічка – все за інструкцією. Майже все, не вистачає лише впевненості, рішучості, щоб закінчити справу клієнта без особливих проблем.

Пломінець свічки вихоплював з мряки нічного ресторану оголені плечі Стейсі, прикриті розлитим каскадом зачіски, виблискував холодними перснями на пальцях; червона сукня у сяйві приглушеного світла набирала багряного відтінку, до жаху нагадуючи кров. Глибоке декольте трохи відволікало від кривавих думок.

Усе йшло не за планом. 

В її бокалі хороводили заведені тремтінням руки бульбашки шампанського, піднімаючись серпантином із дна, вертілись у сумбурному танку до поверхні, де вибухали, зустрівшись з повітрям.

− Схожі на людські життя…

У Андрія перехопило подих:

− Бульбашки?

Вона ніби його не чула:

− Отак кружляєш життям, витанцьовуючи то перед чортом, то перед богом, а потім – бух! – і розлетівсь на крапельки, зник з легенькими хвильками… Аж за мить, глянеш, хтось на твоєму місці продовжує пляс, до останнього подиху, до останнього паршивого па…

Стейсі все зрозуміла… Але Андрію не відлягло…

Над пусткою залу розплакалась у мінорному акорді скрипка. Мелодія, злітаючи від стелі, стелилась, не стрічаючи спротиву, над самотніми столами, сплутувала помисли й рухи, розчинялась у серці безумним коктейлем пристрасті, що розносився венами тілом.

− Потанцюй зі мною… − юнак просто читав по губам. – Просто будь зі мною… Будь зі мною до кінця…

− Послухай…

Її рука зупинила порив голосу, доторкнувшись на хвильку до  його губ.

Відкинувшись на спинку крісла, Ромео вдивлявсь у напівморок залу. Оркестр стогнав пробудженим танго, на хвилях штормової мелодії в центрі кружляла на самому гребені пара тіней, відбиваючись на пляшках бару стриманим світлом люстри. На одинокому столику біля стіни восковий огарок доживав останні хвилини.

Її червона сукня, його чорний смокінг…

− Що далі, любий? – Стейсі гралась Андрієвим волоссям і шепотіла, ледь розбірливо крізь грім музики, її слова зникали в ненажерливому бажанні крику.

«Я чую, як б’ється її серце…»

− Ти хочеш його почути…

«Я відчуваю її дихання шкірою…»

− Не варто, любий, нарікати на протяги…

«Я бачу її сіро-зелені очі!!!»

Вона зупинилась і поглянула в його…

Біль відчаю, зневіри і розчарування хлинув у Андрієве змучене серце, пробив зрадницькою стрілою єдиний уцілілий острівець надії посеред бездонного моря втраченої душі – Анастасія…

Вона…

− Цілуй мене… − дзвеніло її тіло, а танго набирало обертів.

Їхні уста зустрілись…

…маленька кімната у багатоквартирній «шпаківні», вузьке скрипуче ліжко – обійми − шалений колір волосся, яскравий, як сонячний ранок, запах дешевої кави – обійми − устелена одягом підлога, дитячі малюнки на зжовклих шпалерах − обійми-обійми – вино, шоколадні цукерки, придушена пристрасть під простирадлом − обійми-обійми-цілунки − примружений сонячний зайчик з-під вій, рука заграє із волоссям…

 …і Настуня, його Настуня посміхається ніжно крізь сльози.

− Я шукав тебе…

− Знаю…

Яскравий передсмертний спалах свічки задув протяг.

Ці двері відчиняються без скрипу, без повороту ключа в замку. Двері до пекла у слушну мить. Під ними колись скавулів цуценям триголовий Цербер, їх чатує вічна скорботна тиша в палатах, що косою своєю вирубувала Смерть… ні!

На Андрієвому чолі печать прощального цілунку Настуні – і правда на руках: він у сотий чи тисячний раз розглядатиме істину під лупою.

− Карл Дженкінс «Танго сме…» − її голос розтанув у тиші.

Вона вірила в дивне кохання, вічне - і коли він пішов…

Андрій дививсь на свої долоні, крізь них, розтікаючись сивим димом, лише йому відомим шляхом крокують під траурне танго душі самогубць, чіпляються за довгі пальці, відтягуючи неминучу мить покарання, але не втримуються і зникають у пащі відкритих дверей. Він бачить і тих, хто вже в них потонув, і тих, що блукають по світу розгублено у пошуках втрачених мрій.

«Знімайте, професоре, затемнені окуляри, дивіться широко розкритими очима, занотовуйте у блокнотик своєї пропащої душі! Тільки сьогодні, і тільки для вас, майстер-клас з лікування ергофобії методом вашого нікчемного клину!»

Біль у грудях стихав, перетікаючи на легкий стиснений бриз запаморочення. Майже інстинктивно схопившись за ліхтарний стовп, Андрій розглядав, як темним розцяткованим місячним сяйвом плесом нечутно ковзав вітрильник. Відчував дихання вітру в бронзовому полотнищі вітрил, на смак куштував вологий присмак світанкової свободи – і заспокоювався.

У ресторані нарешті згасло світло.

− Ну, що, в люльку?

− Атож…

Ромео дзеленчав ключами:

− Ти непогано впорався з меню! – несподівана похвала змусила Андрія обернутись. – Бачу, звикаєш…

І хоча думки розлітались курявою з-під коліс швидкісного авто:

− Не так важко працювати портьє для заблуканих душ!

Старенький «Жук» засвистів стартером, чхнув і задихав рівніше. З місця водія Ромео тільки всміхнувся, опускаючи бокове скло:

− Як ти сказав, «портьє для заблуканих душ»? − стомлений кивок у відповідь. – Ти занадто песимістично налаштований, друзяко! Як на мене, ти – секретар у приймальні святого Петра…

Юнак усміхнувся і собі, не випускаючи з погляду відблиск вітрила над водою, але сплюнувши на бруківку, прошепотів:

− А яка, к бісу, різниця?