Казковий сон (автор не проголосував)

І Людство, відради в буднях

життя не здобувши,

Повернулось до віри в

чудеса

в казку дитинства душею

впавши.                                                                                                                                                                                                                   

Ранок понеділка видався сірим. Небо взагалі здавалось осіннім, хоча ще тільки настала середина літа.                                          

Грибний дощик, що почався ще з вечора, за ніч переріс у справжню зливу, яка і не думала зупинятись. Виглядало це так, ніби небо порвалося і із гори лється безпереривний потік ніагарського водопаду.                                                               

"Від такого потоку води не врятує жодна парасолька" - подумалося Софійці. Та не має часу зволікати - пора збиратися в подорож.... Трохи згодом здійнявся сильний вітер . Злива стала схожою на морський шторм. Але він бушував не довго. Грізний Посейдон утихомирився і погода нехотя прояснилася.                                                                           

Із-за хмар вмщирілося сонце. Краплини дощу, на листі дерев, перетворилися на росу.       

На вулиці попри вранішню свіжіть, все здавалося сонним. З сусідських дворів чулося мляве позічання і гавкання прокинувшихся песиків. Поволі все приходило в рух. На дорозі кожної хвилини зявлялося все більше людей. Всі вони кудись поспішали: хтось у справах, хтось на роботу, а хтось в магазин за свіжим хлібом....

На вокзалі теж був мега рух. Софії сама по собі прийшла до голови думка:"Поняття про ніч, сон, і , взагалі, спокій та лінь - відсутнє". Перехожі тільки й те робили, що перепитували один одного, звідки відїжає той чи інший електропоїзд. Та Соню вся ця метушня не зачіпала. Вона весь час розмірковувала: "Чому і для чого люди поспішають, чому нинішне життя не можливе без метушні , гаму і чому воно таке далеке від природи"...                       

Дівчина не полишаючи своїх роздумів - сіла в електричку і зручно вмостившись біля вікна    , стала спостерігати за людьми у вагоні. Через одну зупинку навпроти сіло дві літні жіки. У однієї в руках був кошик. З якого виглядала пухнаста мордочка волохатого мурлики....                                                               

Згодом з розмови жінок стало зрозумілим, що їх звуть Антоніна та Елизаветта, а котика - Тімошкою. Про що велася мова між ним далі задумлива сусідка слухати не стала.           

А за вікном,мов кіноплівка проходила природа; пейзажі кожної хвилини, а той секунди мінялися.                                                  Ось вистроїлися берізки в рядок, наче моделі на подіумі. Всі стрункі довгокосі зелені красуні вихваляються одна перед одною своїми зеленими зачісками. Їх листочки на сонці, від раньої роси, виблискують діамантами. А ось поле, як море з золотого колосся, розкинулось далеко за обрії-далі. Від вітру хитаються колоски повні запашного зерна. Здається, що вони вітаються з проїжаючою машиною і шумлять-шепочуться про щось своє. От і дуби-красені, велетні не забарилися. Стоять собі, мов охоронці, задумливі серйозні. Певно і справді щось оберігають, мабуть - лісововий скарб. Далі завидніла зелена долина вся засіяна прлами-росами. Здфлеку зачорнів сосновий ліс. Верхушки сосен були всипані золтом-проміння сонця, що пробивалось крізь їхню темну зелень. Тоді показалася гора з піску від карєру. Здалеку її можна було сприйняти за постійно сплячий вулкан. Віддалік бачилось, як вершина гори торкається хмар, які схожі на клуби димового пару, що вишов з гори- вулкана. І таких вулканів було декілька. Ями, що залишились від видобутку каміння, схожі на висохщі озера, в яких колись давно була цілюща кипуча вода.   Дивлячись на такі пейзажі Соні згадалася казка про веселу, але справедливу гору, котра, коли здійснювала бажання бідним і дарувала ним багацтво, щастя, здоровя . А багатим і скупим - навпаки, змушувала зрозуміти, як це жити в бідноті.                   

-Треба буде знайти і перечитати цю істроію знову - сказала сама досебе Соня.

****

Сіла в потяг уже надвечір. Пані Антоніна виявилась цікавою супутницею у подорожі. Вона розповіла не одну цікаву оповідку за вечір. А кіт Тімошка відчув себе господарем і вільно ходив по всьому вагоні.                                                    За приємною розмовою непомітно настала ніч. Посейдон знову нагадав про себе ісвою велич.  Почалася гроза.... Картина за вікном складала враження, що потяг їде через темний тунель метро, а десь попереду блимають сині спалахи порваних електропроводів. Гомін голосів у вагонш потихеньку затих....         Раптом Соня опинилася у чиємусь дворі. Все у ньому було на український мотив: тин сплетений з лози , на кілках висять глиняні глечики; позаду тина виглядають веселі соняшники. Маленька акуратна хатинка стояла, по-між вишневого садку, як грибок, що вмріс після рясного дощу, і вихвалькувато поблискувала своєю соломяною стріхою. З далеку її маленькі вікна, підмальовані блакитною фарбою і вишневого кольору двері, вимальовували справжнє лице чарівного білого грибка. Подвіря добре виметене, біля ганку квітують білі тюльпани.       -Ніби на це подвіря завітали в гості три сезони : весна, літо, осінь і вирішили залишитися тут назавжди - промайнула думка.

Із-за хатинки почувся чийсь тупіт і через мить на зустріч гості вибіг кудлахатий цуцик і приязно і став приязно вимахувати хвостиком, а для солідності суроворого охоронця, декілька разів голосно гавкнув. Він був чорненький у білих носочках із сірим намистом на грудях. Незважаючи на його гавкіт, погляд в нього був хитрий та ласкавий. На голос Пірата, адже так звали дворового охоронця, з будиночка вийшла бабуся. Зодягнена в українську вишивану сорочку та стареньку ситцеву спідницю з блідо-білим фартухом зпереду. Обличчя жінки було лагідне, на вустах сіяла радісна усмішка. У тій жінці Соня впізнала подругу Антоніни - Єлизавету.

Господиня відразу ж запросила свою візитерку до хати. В середині хатина була так само акуратно прибрана, як і з надвору. У вітальні біля вікна стояв круглий столик застелений білою скатертиною з синніми маками, а на столі стояла ваза з конваліями від яких на всю оселю роздававсь пянкий аромат. Далі було ліжко з вишитими подушками на ньому. Навпроти стола сидів розлогий диван. А у куточку величалась невеличка піч. Від печі чулося тихе потріскування дров і віяв духмяний аромат свіжо спеченого хліба.

З іншої кімнати бабуся винесла цілу тарілку солодко-червоних полуниць та чашку свіжої сметани.

-Ось підкріпися перед балом.

Соня навіть не встигла запитати про який бал йдеться мова, як в себе за спиною почула монотонне бам - бам - бам... Вона навіть не помітила годинника на стіні.

- Тобі вже час збиратися

- Куди?

-Як куди? На бал. Тобі потрібно йти до стумка , там на тебе чекатимуть.

- Але я ж не знаю дороги.

- Я тобі зараз усе розповім ....

Вийшовши з двору дівча відразу покрокувало вказаною стежкою до лісу. Ліс здавався напрочуд дивним, через те , що не було чути жодного звуку, якими зазвичай повниться ліс. Це була якась моторошна тиша. Та цікавість взяла гору і Софія покрокувала далі. По обидва боки вузенької стежки росли колючі кущі шипшини, на яких були незвичні квіти їх ніби хтось сам вирізав з паперу і навмисне позаду них запалив ліхтарик чи свічку - вони ніби горіли. У середині кожного пелюстка - сніжно - біла ллінія і серединка сонячно жовта, наче краплинка сонця. За кщами стоя берези обійнявшись з молодими дубками. Черз кілька кроків відкрилася напрочуд зелена галявина з каменюками завбільшки з двоповерховий будинок. Камені сяялли, незрозумілого кольру, світлом. Над брилами височіла зелена гора. У підніжжя цієї гори Соня побачила струмок. Приблизившись до кришталевого потоку Соні здалося, що то річкова богиня вийшла з річки погрітися на сонці і заснила по-між квітів чорно-май зілля.

Скілки дівчина стояла біля джерельця -вона не знала, бо наче завмерла від якихось чарів. Із заціпеніння її вивів далекий дзвін і тупіт, що все наближався. Цим звуком виявилась карета з трійкою коней. Двоє з яких були білі і один - чорний. Всі вони мали золті копита і діамантові гриви. А екіпаж- виплетений злози і оздоблений різними квітами. Кучер привів дівча в шалений захват. Гусак на імя - Мртин Кряк, одягнений у чорний фрак, краватку- бантик, яка була більша ніж його голова , і капелюх циліндер.

Потім Мартин відчинив карету і уклінним жестом запросив  гостю сідати. Кряк зачинив дверцята, ще щось сказав на своєму гусячому і почвалав до керма екіпажу.

"В екіпажі досить просто, хоча на вигляд він малюсінький" дума вмощуючись Соня. Т не встигла вона й сісити , як почула чиєсь вітання... Навпроти сидів великий, пухнастий сірий кіт з такими синншми очима, що були схожі на вечірнє небо на якому ще не встигли зявитися зорі.

Узвязку з подіями останьої доби дівчина вирішила не виказуваит свого здивування та захвату, та й сусід явно не був налаштований вести балачку. А тим часом наше " таксі" їхало вузенькою стежкою через непрохідний ліс. Подорож тривала досить довгий час.

І ось, нарешті, Мартим сповітив, що вже підїжджаємо. Карета вїхала в тонель сплетений з винограду і  хмілю. Після тунелю, в далечині, показалися шпилі, з червоними прапорами, замку. Через декілька хвилин транспорт зупинився біля королівського подвіря.

Доріжка до замку викладена з, вогненно- оранжового, бурштину йшла хвилею під самі двері. Вони були відчинені навстіж. Коли Софійка зайшла всередину, то опинилася у великій залі з дзеркальною підлогою. Не встигла вона зробити й кроку, як до неї підлетіли золоті метелики і обсипали її якимось пилом. Якраз навпроти висіло дзеркало. У ньому Софія побосила , що її звичний одяг претворився на дивовижної краси бальну сукню, золотого кольору з вишитими на ній пурпуровими трояндами. Зачіска змінилась теж. Вона стала виглядати, як букет квітів, пупяками якого стало волосся.

Дівчина та захопилася розгляданням свого вбрання, що коли заграли фанфари - злякалась. Під звуки музики до зали стали  заходити інші гості. І всі вони ставали в два ряди так, що центер зали лишався вільним. Коли всі гості зібралися - знову стало тихо... Згодом чийсь голос повідомив, що скоро зявиться фея Антоніелла.

Все застигло в очікуванні на її появу... Знову заграла музика і з сусідньої кімнати вийшла Антоніеллла. Це була не висока на зріст молода жінка з довгим світлим  кучерявим волоссям та зеленими очима. Вдягнена у блакитну сукню і шпилеподібний капелюх, у срібні метелики, з вершини якого, спадала аж до долу, довга вуаль, що здалеку уподоблювалась до водопаду. Зразу за феєю ішов поважною, неквапливою ходою той самий кіт, що був у кареті.

Чарівниця постійно ласкаво посміхалася і віталася з гостями, а побачивши Софію, запитала у кучеря чи та добре доїхала.

...Заграла мелодія вальсу і всі закружляли у білім танку. Соню запросив на танець Мартин і не чекаючи її відповіді закружляв у танці.

Коли на вулиці стемніло гості повиходили на двір дмвитись феєрверк, перший бахнув і Соня прокинулась - зупинився потяг на черговій станції. А поряд з дівчиною сидів кіт -Тимофій...

Все б здалося лише сном, якби не зачіка дівчини, яка і в сні і на яву була одинаковою....