Карл, або Історія мрії трьох безробітних невдах

Карл був не з тих людей, які фанатично люблять свою роботу. Власне, він не належав навіть до тих, що до своєї роботи ставляться хоч трохи добре. Але ви ж і самі знаєте, як складно знайти роботу на колоніальному космічному крейсері – треба радіти тому, що маєш. Карл мав роботу молодшого помічника у Міністерстві розподілу ресурсів крейсера.

З дев’ятої до шостої, в кращих традиціях офісного планктонства.

Єдиним обов’язком Карла була кава. Тобто, він мав вчасно і смачно готувати каву для середнього помічника Шаміля Редлоу. Шаміль, в свою чергу, мав готувати каву старшому помічнику Артуру Лінгерману, обов’язком якого було вчасно поїти чорним напоєм свого начальника – зама завідувача відділом паливного розподілу Марка Радігса. Марк Радігс, як і будь-який поважний зам, за час свого робочого дня повинен був проставити за день триста двадцять чотири печатки на документах. Ну і кави приготувати, самі знаєте.

Загалом, важливим коліщатком у цій злагодженій машині Карл себе не вважав. Єдиною радістю для нього був наймолодший помічник Агапіт (прізвища Карл не пам’ятав), який приносив каву Карлові.

Втім, каву Карл все одно не любив.

І, можливо, колись він навіть задумувався над звільненням – та тільки куди йти? Звісно, він непогано знав математику. Але на кораблі в математиках потреби не було, а зійдуть з корабля люди тільки через чотири покоління.

Тому щоранку, рівно о дев’ятій годині, Карл вмикав ненависну кавоварку і з байдужістю спостерігав за бульканням чорного напою. О десятій – писав подання на отримання двох аркушів паперу. На першому він писав подання на отримання води та кавового порошку, а другий відкладав до завтра – на ньому він напише подання на отримання наступних двох аркушів.

«Не життя, а мрія» - говорив собі Карл. «Мрія справжньої водорості» - додавав внутрішній голос. Частенько той внутрішній голос говорив подібні речі, називав це міністерство «овочевим відділом» і підбурював нашого молодшого помічника на непристойні (з точки зору професійної етики) дії. Та Карл ніколи не піддавався.

До дня, який потім подумки називатиме «святом кавоварки».

***

Ви запитаєте: що ж могло змусити нашого старого друга Карла нарешті піддатись голосу внутрішнього повстанця? Все прозаїчно і просто – коли він, як завжди, писав подання на пару аркушів паперу, йому надійшло доволі сумне повідомлення – у міністерстві відбулось скорочення. Ні, Карла не звільнили – вигнали Агапіта Не-пам’яятаю-прізвища, його єдиного підлеглого. Тепер Карл май найнижчу посаду в ієрархії міністерства. Падати вже не було куди.

І поки внутрішній голос насміхався з нашого героя, той підійшов до кавоварки і поглянув на цю пекельну машину. Ніби свердлив її поглядом. Його свідомість заповнювала лють. Він сердився на себе, на міністерство, на весь клятий крейсер – ніби лише щойно усвідомив, до якого життя він докотився.

Ні. Йому тут не місце, це точно.

А тоді, несподівано навіть для себе, Карл схопив кавоварку обома руками та почав піднімати над собою.

Хм, це надто просто. Сподіваюсь ти, шановний читачу, вибачиш мене за цей ліричний відступ. Давайте поставимо події нашої історії на паузу і поговоримо про кінематограф. Всі ми колись дивились Космічну Одісею Кубрика, правда? Був там момент, коли під впливом моноліту мавпа еволюціонувала. Її еволюцію, як ви пам’ятаєте, старий добрий Стенлі продемонстрував так: мавпа схопила велику кістку, підняла її над собою та почала сповільнено, під надзвичайно епічну музику, гамселити тією кісткою інші кістки. І от, ця мавпа з кісткою в руках, навколо якої літають уламки скелета, була символом еволюції, розвитку та нестримної звірячої люті.

 Все, покінчимо з паузою. Наш Карл вже піднімає над собою кавоварку.

Точно як та мавпа у фільмі. І навіть символізує те саме. Якби ще й музика грала, Стенлі забрав би цю сцену собі. Карл з силою кинув ненависний апарат у стіну. Уламки розлетілись по всьому кабінету, чималий шматок скла розсік нашому герою брову. Його обличчя заливало кров    `ю, але він задоволено реготав. Середній помічник Шаміль Редлоу навіть боявся вийти зі свого кабінету, почувши той зловісний сміх.

Весь у крові, серед уламків старої кавоварки, Карл вперше почувався щасливим.

Ні, звісно, він і раніше дозволяв собі певні бунтарські нотки – запізнювався на роботу на чотири хвилини, робив граматичні помилки у поданнях і навіть готував занадто міцну каву. Але цього разу все було інакше. Інший рівень, що тут скажеш.

Загалом, Карла звільнили через два дні.

***

Безробітний, але щасливий, він вирішив пропити всі свої гроші. Ну а що вже втрачати?

Він прийшов до найпопулярнішої кав’ярні на крейсері, сів за столик і замовив собі чаю. Господи, Карл уявлення не мав, як він любить чай! М’який смак, чудовий легкий аромат, не настільки чорний колір – та це ж був райський напій!

Насолоджуючись новим напоєм, Карл не одразу помітив молоду дівчину, що увійшла до кав’ярні та сіла за сусідній столик. На ній був смугастий чорно-білий  светр з довгими рукавами, жовта спідниця до колін та червоні кеди. Якби ви зайшли до магазину і почали купувати одяг, що найменш адекватно складається у спільну композицію – стали б схожими на цю дівчину.

Карл помітив її, коли вона теж замовила чай. Дівчина була засмученою. Плакала.

Він взяв свою чашку з чаєм та підсів до дівчини за стіл.

- Мені здається, чи я вас десь бачив? – запитав він, вглядаючись в її обличчя.

- Не здається, - схлипнула дівчина. – Ми працювали у міністерстві, тільки ви у паливному відділі, а я – у харчовому. Втім, це вже не актуально – мене звільнили в рамках скорочення.

- Треба ж таке, мене теж звільнили! – радісно крикнув Карл. – За те що розбив кавоварку. І відмовився писати подання на нову.

- Ого, а ти бунтар! – крізь сльози усміхнулась дівчина. – Як тебе звуть?

- Карл. А ти…

- Зоряна.

Зоряна. Карл завмер. Було щось чарівне у цьому імені. Щось недоторкане, віддалене, невимовно гарне. Такого імені Карл ніколи не чув.

- Що, справді є таке ім’я? – недовірливо запитав він.

- Ага. Українське. Наче.

- Українські імена я люблю, - зізнався Карл. – А наше міністерство мені нагадує один українській віршик…

- «Сон» Шевченка?

- Нє-а. «Ходить гарбуз по городу». Теж самі овочі навколо.

І вони разом засміялись. Карл сам не помітив, як взяв дівчину за руку. Вони жартували, сміялись, розмовляли. І пили багато чаю. І хоча ніхто з них уявлення не мав, як жити далі, зараз вони були щасливими.

Десь через півгодини до кав’ярні увійшов кремезний чоловік років сорока. Він мав величезну сумку кольору хакі, великі захисні окуляри і добру чорно-білу усмішку, що складалась з зубів та величезних прогалин між ними.

- Чаю, - прохрипів здоровань, а подумавши, додав: - Зеленого.

Карл нахилився до Зоряни і пошепки сказав:

- О, це, здається, один з нас.

- Точняк, - погодилась дівчина. – Так і є. Покличемо?

Карл кивнув, а тоді голосно мовив:

- Друзяко, ходи-но сюди!

Здоровань байдуже глянув на них.

- А?

- Сідай до нас, - усміхнулась Зоряна. - У нас тут клуб людей, яких звільнили з міністерства.

Тепер вони сиділи втрьох. Незнайомця, як виявилось, звали Антуаном. Працював він у технічному відділі міністерства – подавав ключі й писав подання на нові інструменти.

- Я ніби гнив на тій роботі, - зізнався Антуан. – Я ж маю потенціал, я в техніці шарю! В сімнадцять років уже міг зібрати непоганий трактор! А там, блін, тільки сиди пиши подання, іноді каву готуй. Може навіть добре, що звільнили.

- А я біологію дуже любила, - сором’язливо промовила Зоряна. – В квартирі досі тримаю мурашину ферму. А змушена була…

- Каву готувати, - засміявся Карл.

До його сміху приєднались Антуан і Зоряна.

- Але ж і складно нам тепер знайти собі місце на крейсері, - зітхнув здоровань, коли вони припинили сміятись. – В міністерство нас вже не візьмуть…

- Та не те щоб дуже хотілось, - додала дівчина.

- Згоден, тут для нас місця немає, - погодився Карл і задумався. Раптом через його свідомість почав летіти потік ідей. Він вихопив правильну ідею і гордо озвучив її: - А якщо тут місця немає, треба створити щось своє, де все для нас буде!

- Створити своє міністерство? – з підозрою запитав Антуан.

Зоряна знову засміялась.

- Та ні, звісно, - Карл нахилився, щоб його краще почули. - Створити свій корабель. Відокремитись. А тоді – свою колонію. Окремо!

- Чорт забирай, ти або геній, або псих! – шоковано сказав здоровань.

- Геніальний псих, - підсумувала дівчина.

- Так, ідея здається трохи скаженою, але самі подумайте: на складі є купа запасних модулів. Крейсер ми з них не зліпимо, але кораблик може вийти пристойний! На треба будуть тільки скафандри…

- У мене є! – гордо повідомив Антуан.

-… інструменти…

- І це теж є!

- … і план по отриманню модулів зі складу.

- Е-е-е… - вирвалось у здорованя, який вже хотів сказати, що і це у нього є.

- Що ж, план ми придумаємо. Врешті-решт у нас є технік, біолог і математик – ідеальна команда для будівництва космічного корабля! Але пізніше ми наберемо ще людей – нам потрібні пілоти, геологи, фізики, філологи…

- Філологи? – здивувалась Зоряна.

- Чому б ні? Я хочу щоб на нашому кораблі був літературний гурток!

- І комп’ютерні ігри! – додав здоровань.

- І сауна, - радісно сказала дівчина.

- І ніякої, блін, кави! – урочисто повідомив Карл і всі почали сміятись.

Вони сміялись десь хвилину. Іноді робили паузи, але коли дивились одне одному в очі – знову починали реготати. А тоді Антуан раптом серйозно сказав:

- Ми можемо загинути, якщо на таке наважимось.

- Можемо, - сказала Зоряна. - Зате ми будемо рухатись вперед а не стояти на місці. А це головне, як я сьогодні зрозуміла.

- Це точно, - усміхнувся Карл. – Це точно.

Так у трьох людей з’явилась мрія. До чого це їх приведе, ми ще побачимо.

***

На наступний день наша команда завербувала ще кількох людей. В основному, дівчат-філологів, які дуже сподобались Антуану. Але був серед них і пілот – той самий Агапіт, що колись приносив Карлу каву. Зоряна почала розробку системи життєзабезпечення для їхнього корабля. Карл продав квартиру і купив на складі набір стандартних корабельних модулів. Житло довелось продати і Антуану, щоб купити мінімальний колоніальний набір. Грошей у них вистачило навіть на один зі стикових шлюзів.

Щоправда, орендувати шлюз вони змогли тільки на місяць. А за місяць побудувати корабель доволі складно. Особливо з сауною, філологами й іншими подібними дрібницями.

До початку наступного тижня в їхній команді було вже двадцять чотири людини. Окрім відомої нам трійці та пілота Агапіта, були там ще четверо філологів, четверо техніків, один лікар, один кухар, дві ворожки, троє пенсіонерів, один солдат, трійко програмістів та старезний навіжений на ім’я Ульф, що вважав себе вікінгом. Власне, вікінгом він був тільки по буднях, а у вихідні ставав римським центуріоном – дуже багатогранна людина.

В основному набирав людей до команди Карл. Він просто розмовляв з людьми, яких зустрічав біля центру зайнятості. Далеко не всі погоджувались приєднатися до екіпажу майбутнього корабля – багатьом людям подобались і подання, і кава, і рідний крейсер.

Антуан з командою техніків тим часом працювали над створенням корабля. І тому ще через тиждень, коли населення їхнього майбутнього транспорту дотягнуло до шістдесяти людей, зі шлюзу вже стирчала величенька частина майбутнього транспорту.

Робота кипіла, і це почали помічати ті, кому цей процес не подобався.

***

Едуард Хедсвіг сидів у своєму кабінеті та попивав міцну каву. Але звичної насолоди вона йому не приносила. А причина тому – дивні події на крейсері. Він, як капітан-мер, відповідав за спокій мільйонів жителів корабля, і от кілька тижнів тому розпочались події, які спокій на цьому крейсері явно порушують. Туди-сюди носяться якісь ідіоти у скафандрах, один дивак займається агітацією біля центру зайнятості, неприродно підскочила активність філологів (їх пан Хедсвіг взагалі ненавидів, як і правопис, розділові знаки і всі подібні речі). Врешті-решт він мав слідкувати за настроєм жителів, правда? І сам Хедсвіг – житель з поганим настроєм, логічно?

Загалом, треба було щось робити, до того ж негайно. Він смикнув за перемикач на телефоні і сказав:

- Покличте мені клятого юриста, - подумав, додав: - І кави ще принесіть!

Було в житті Едуарда Хедсвіга не так вже й багато насолод: кава, влада і гроші. І, чорт забирай, він планував спокійно насолоджуватись цими речами все життя.

До кабінету влетів юрист з чашкою кави.

- Вам… - було очевидно, що юрист біг – він важко дихав. – Вам каву просили передати.

- Ага, сідай. У мене до тебе справа є. Щодо подій на крейсері.

- Подій на крейсері?

- Так. Про будівництво того корабля!

- А, теж вирішили приєднатись? – поцікавився юрист.

- Що?! – різко гаркнув Хедсвіг.

- Та нє, нічо! – юрист похитав головою, мовляв, вам почулося.

- Нам треба закрити ту лавочку! Розібрати їхній корабель і повернути нашим жителям спокій!

- Е-е, ясно… - збентежено вичавив з себе юрист. – І вам потрібні для цього юридичні підстави, правильно?

- От бачиш, виходить же думати, коли стараєшся! Давай, кажи чому ми можемо їх розігнати.

- Ну… е… є один старий закон, який забороняє добудови до крейсера, якщо ті добудови не випрацьовують достатньо кисню!

- А їхній кораблик не випрацьовує?

- Та ніби нє, - юрист знизав плечима. – Їхню систему життєзабезпечення ще тільки розробляє якась біологіня.

На обличчі Хедсвіга з’явилась хижа посмішка.

- От і чудово, - він встав, потер долоні та глянув у ілюмінатор. – Передай мій наказ міністру з внутрішньої безпеки – арештувати організаторів незаконного будівництва. А тоді судити їх.

- Добре, пане Хедсвіг…

- І ще одне, - мер-капітан підійшов і поплескав підопічного по спині. – Ти добре попрацював, можеш випити мою каву.

- А можна чаю? – ледь чутно промовив юрист.

- Що?!

- А, нє, нічо…

***

Сержант Януш Найс вів свій загін до незаконного будівництва. Він вже намагався арештувати порушників сам, але ті просто взяли і відмовились йти до відділку. Такого за двадцять шість років служби Януша ще не бувало, тому, чесно кажучи, він добряче розгубився – а що ж робити далі? Добре що в дитинстві він дивився «Закон і порядок» - загадав, що там для арешту часто приводили загін. «А я ще думав, навіщо мені взагалі той загін!» - подумки дивувався він.

В руках Януш, як і його люди, тримав пістолет. Ніколи раніше він не діставав його з кобури за межами тиру. Це ж, напевне, небезпечно. Можна і пристрелити когось!

З такими думками сержант вів своїх людей заплутаними лабіринтами крейсера. Нарешті вони вийшли до того шлюзу, який став основою для незаконного будівництва. Ось тільки біля шлюзу вишикувалось близько півсотні людей – всі з якимись табличками, банерами, плакатами. У багатьох людей з натовпу в руках були палиці. Доволі небезпечні, на думку сержанта Януша Найса.

- Це ще що за цирк? – запитав він. – Ану дайте дорогу! Ми маємо арештувати організаторів будівництва!

- А більше тобі нічого не дати? – кричав хтось з натовпу.

- Іди пий свою каву! – додав жіночий голос.

- Ем, - сержант задумався. – У мене є пістолет! У нас у всіх є пістолети, ми прийшли забрати орг…

- Та замовкни вже!

Після кількох хвилин таких от сперечань, із натовпу вийшов уперед молодий чоловік - вже відомий нам Карл.

- Як бачите, нас багато і ми нікуди не підемо, - спокійно сказав він. – Це ще навіть не всі – техніки та біолог досі працюють над кораблем.

- Я… - сержант зовсім розгубився. – Я не боюсь застосувати силу!

А тоді зі шлюзу вийшов кремезний Антуан у величезному скафандрі, і виглядав він наче велетень з якоїсь казки. Сержант Януш Найс одразу ж зрозумів, що все ж таки побоюється застосовувати силу. Краще він подзвонить капітану-меру.

Вже через годину окрім купи поліцаїв та натовпу прихильників нового корабля у шлюзовому відсіку зібрались ще й політики та юристи. Очолював всю ту братію капітан-мер Едуард Хедсвіг.

- Всьому вас доводиться вчити! – гарчав він на сержанта Януша й інших сержантів, які підійшли сюди на підмогу. – Я прочитаю промову, а тоді ви їх розженете і арештуєте винних, ясно?

Сержанти синхронно кивали.

Капітан-мер повільно видерся на невеличку коробку з-під кави, драматично  підняв праву руку і мовив:

- Шановні жителі крейсера, до вас звертається капітан-мер! Ми стали жертвами дій кількох пройдисвітів, що вже майже місяць порушують наш з вами спокій! Їхнє будівництво – це ознака морального падіння молоді. Може нехай кожен будує собі корабель і живе окремо, а? А що далі? Одностатеві шлюби? А я кажу – ні! Наша сила – в єдності. Наша сила – в спільній праці! Ці люди руйнують нашу з вами єдність, наш спокій, нашу мрію! Через цих людей моя дочка не може заснути вночі!

- Я, взагалі-то, вже тиждень як у їхній команді, - пролунав з натовпу знайомий жіночий голос – говорила Олівія Хедсвіг.

- І чудово спить вночі, - з усмішкою повідомив Антуан, який ночами тепер спав поруч з нею.

У капітана-мера почала сіпатись брова. Він стиснув кулаки, зціпив зуби.

- Поліція, цільтесь у злочинців! – гаркнув він, бризкаючи слиною.

- Та… - сержант Януш Найс здивовано глянув на зброю. – Але ж ми можемо когось поранити…

- Цього я і хочу, ідіоте! Цільтесь!

Поліцаї підняли пістолети, натовп почав нервово шепотітись. Карл все ще спокійно стояв попереду.

- Там же, тогойсь, ваша дочка, капітане, - зауважив юрист.

- А ще тут син сержанта Найса, - додав Карл. – Ви ж не хочете вбити свого сина, сержанте?

- Опустити зброю! – відрізав сержант.

Його загін чесно послухався, але загони інших сержантів – ні. Звісно, ніхто з них ніколи не зустрічав спротиву, тим паче масового, але щось їм підказувало, що в таких ситуаціях краще слухатись капітана-мера.

- Готуйсь, - нервово гарчав капітан.

Всі поліцаї напружились. Люди у натовпі почали перелякано обійматись, хапатись за руки, навіть цілуватись.

- Цільсь!

Якась безглузда команда, вони ж уже прицілились.

Карл глянув на Антуана, потиснув йому руку.

- Навіть якщо ми не зможемо вижити, я радий, що ми на це пішли, - зізнався він.

- І я радий, - сказав Антуан.

Вони бачили, як тремтять руки у поліцаїв. Ті ще ніколи ні у кого не стріляли. Тим паче у беззбройних людей.

- Вогонь! – скомандував нарешті капітан-мер.

І всі поліцаї слухняно натиснули на гачки. В останній момент капітан-мер подумав що не так вже вій ненавидить цих людей, щоб жертвувати дочкою. Але ж команда віддана, чи не так?

Ось тільки замість пострілів пролунало багато звуків типу «клац».

Антуан з Карлом глянули одне на одного і почали реготати. Здивовані поліцаї роздивлялись свою зброю щоб зрозуміти, що пішло не так.

- Ваші люди настільки не звикли до бойових завдань, що забули зняти запобіжники! – прокричав чоловік з натовпу.

Мер з полегшенням зітхнув – він якраз передумав усіх вбивати. Врешті-решт є і більш цивілізовані способи всіх розігнати.

- Діставайте кийки і розганяйте їх стусанами! – наказав Хедсвіг.

- В цьому немає потреби, - пролунав жіночий голос.

Зі шлюзу вийшла Зоряна, радісна і усміхнена. Вона йшли легко, спокійно. Її манера дивно одягатись привернула увагу всіх, включаючи навіть старого Ульфа, який зазвичай звертав увагу тільки на рогаті шоломи та гарні сокири.

- Я налаштувала систему життєзабезпечення, - урочисто повідомила Зоряна. – Тепер наш корабель випрацьовує кисень, все по вашому закону.

Капітан-мер приречено глянув на юриста:

- Ми ще можемо щось зробити, щоб їх зупини?

Юрист знизав плечима:

- Та наче нє, нічо. І взагалі, я з ними полечу!

І показав капітанові язика.

Натовп поступово заходив до нового корабля. Звісно, корабель на кількасот місць виглядав жалюгідно в порівнянні з багатомільйонним крейсером. Але він був мрією, а крейсер – кайданами. 

- Он як виходить… - Хедсвіг зліз з ящика і сів на нього ж. – Куди тепер все це нас приведе?

- Не знаю, - відповів на риторичне питання сержант Найс, що якраз стояв поруч. – Але, думаю, це було неминучим. Вони як пташенята, що вилітають з гнізда.

- Тільки от пташенята за собою гніздо не руйнують, - засмучено заперечив капітан. – Вони полетіли, і люди тепер побачать, що єднатись – не обов’язково. Що можна побудувати свій корабель і відокремитись.

- Думаю, не всім треба відокремлюватись.

- Всім, не всім – неважливо. Як раніше вже не буде.

- Так, - погодився сержант. – Як раніше вже не буде.

***

А тим часом Карл тримав за руку Зоряну, Антуан стояв поруч і обіймав Олівію Хедсвіг. На їхньому кораблі було тепер вісімдесят чотири людини. Перед ними на величезному екрані сяяла карта. Карл, Антуан та Зоряна обирали планету, на якій колись виросте їхня колонія. Старий Ульф, як і будь-який пристойний вікінг, також розглядав карту – у пошуках селищ для старого-доброго грабунку. Не дивився на екран тільки юрист капітана – він вперше за довгий час насолоджувався чашечкою фруктового чаю.

Корабель з назвою «Мрія» успішно відокремився від крейсера і полетів новим курсом.

- Ми так багато всього не продумали, - підмітила Зоряна.

- Так, - на диво радісно погодився Карл.

- Але яке же круто! – радів Антуан. – Ми летимо крізь космічну порожнечу, самі собі господарі! Ніхто нами не командує.

- Ніхто нам не допомагатиме… - додала Зоряна.

- Так, - погодився Карл. – Ніхто не командуватиме, ніхто не допомагатиме. Тепер все залежить від нас.

- Все ти правильно сказала, - задумався Антуан. – Головне – рухатись вперед.

Вони сміялись і обіймались. Їх трохи лякала невідомість, як і всіх. Вони не знали, які пригоди зустрінуться їм на шляху до наступної мрії. Уявлення не мали, чи зможуть вдало долетіти до планети, чи побудують омріяну колонію. Тепер було стільки варіантів подій…

І все ж вони раділи.

Врешті-решт в одному вони були впевнені – кави більше не буде.