– Мудак! Мудак і нездара! Лузер і нуб! Ну чому, чому?!.
Вітер підхоплює питання, несе його вдалечінь, жбурляє непотребом в горнило світанку. Піч небосхилу спалахує яскравіше, здіймає багряний серп над висотками; мідь жне світанок, і ось у хмарини-дракона підламується крило, а хмарина-ягня втрачає голову, і та котиться небом, розбризкуючи пухку пір’їсту кров. Це так схоже на тебе. Відтята голова спливає соком, з руна зриваються краплі бронзового меду і падають, падають, падають...
– Мовчиш?
Звичайно ж мовчиш. Ти навіть не чуєш. Давно не чуєш, не бачиш і вже не існуєш. Лише у пам'яті.
– Чому ти мене не дочекався?!.
Вітер сміється в обличчя, кидається, мов скажений звір, розвіває волосся і поли парки. Цікаво, а вони схожі на крила?
Певно, ти не сподівався, що піду слідом, еге ж? Певно думав – сильніший і хоробріший? Фіг там сильніший! Втік… Нічого, я наздожену, я вже дихаю в потилицю і наступаю на п'яти.
Сонце поволі виповзає з-за багатоповерхівок. Яскраво червоне на брудно-сірому. Прямісінько кров на асфальті.
Досить. Я здійнялася на ноги. Айфон у кріплення селфі-палиці, палицю – скотчем до іржавого бортику. В канал ллється сіра панорама. Прямісінько наші будні. Зараз-зараз, почекайте трішки, і я розфарбую стрім.
Крок через бортик. Сонце сліпить, і вже котяться сльози. Чи то не від сонця? Байдуже. У вуха ллються такі жадані децибели.
Тиша, ранок, стук…
Стисни кулак, камікадзе одинак,
Це останнє твоє сонце,
Сонце, сонце.
Ч-чорт, страшно… Йолопе, як ти наважився на це?.. Годі вже, Анно-Маріє! Ну ж бо, дівчинко, ти можеш!
Нога – над прірвою, мацає порожнечу. Ось зараз, секунду, вдих-видих.
Свербить передпліччя. Здається, вирізаний кит треться об шкіру, і від того починає палати. Маячня! Мара засліплених очей і запаленої свідомості.
Я востаннє глянула на сонце і відштовхнулася.
"Ня пока, мої любі".
І буде легше їм,
Тим хто піде за ним по слідах.
Зграями й одинаками,
По совісті й по маяках.
– А-а-а-а!!!
***
Темрява. Нічого і нікого навкруги. Світло в кінці тунелю? Не смішіть мої капці. Яке там світло, тут навіть тунелю немає. Лише смоляниста волога пітьма.
– Ласкаво прошу!
Я здригнулася, роззирнулася. Порожнеча.
– Чого мовчиш?
Що за маячня?
– Фак! Ти хто?.. Де ти? І де я? Що це все, в біса, таке?!.
Пітьмою котиться брижа.
– Як багато питань, моя... – голос видається знайомим, але ніби пропущеним крізь фільтри. Він замовкає, немов у роздумах, за мить продовжує, – афаліно. Так-так, афаліно. На яке ж відповісти першим?
Він глузує наді мною?
– Ти хто такий, чорт забирай?
– Твій куратор.
Ага, куратор він. Це вже навіть не смішно.
– А скажи-но, кураторе, де це я?
– На крок за межею, афаліно. За межею своїх можливостей і страхів. І ще на порозі.
– Ну так, звісно... А сам ти не покажешся, мій кураторе? Де ти ховаєшся?
– Афаліна хоче жартувати? Добре. Я скрізь. Я в тобі, ти в мені.
Божевільня за тобою сумує, Анно-Маріє. Хоча, вже пізно сумувати.
Намагаюся розгледіти себе. Маячня якась. Я є, але мене немає. Дослухаюся до відчуттів. Трясця! Не відчуваю нічого. Тіла немає, є лише... свідомість?
– Здивована?
– Т-так.
Пітьма зминається, ніби шматок атласу стискають кулаком. Потім в порожнечі проступає срібляста застібка-блискавка. Тихо шурхотить повзунок. Повільно, як у кіно, тягне його донизу… Невидимий куратор? Темрява розступається, отвір промениться світлом, сліпить неіснуючі очі. Там, за запоною пітьми, переливається барвами світ. Відчуваю його подих, запах і смак лишають у свідомості тавро. Синь землі і зелень неба. Або навпаки. Де тут небо? Де земля? А головне – що тут небо і земля?
Абсолютний нуль.
Нічого і навіть менше.
– Ласкаво прошу, афаліно, – повторює голос.
– Ц-це що?
– Твій новий світ, твій новий дім.
– А якщо, – затинаюся, – а якщо я не хочу? Якщо хочу назад?
– Пізно. Назад не вийде. Ти сама це знаєш, і знала від початку. Коли казала, що там тісно. Коли казала, що там зайва.
Гм... певно таки знала.
– Йди. Або лишайся тут, афаліно. Обирай.
Цікаво, і як мені йти. ЧИМ мені йти?
Застібка вишкіряється міріадами зубців, затягує мене всередину. Засмоктує. Ось я вже між сріблястими щелепами, а світ за блискавкою жбурляє в обличчя клапті морської піни. В останню мить мене щось смикає, ніби намагаючись втримати. Здається, відчуваю гнів куратора, бачу попіл того, хто спробує завадити йому. Новий ривок, але слабкий, ледь відчутний. І щось визнає поразку, відпускає.
Світ ковтає мене, і щелепи позаду стуляються.
***
Вода спокійна, прозора, тепла. Ніжними дотиками пестить шкіру афаліни, омиває плавці. І та віддається пестощам води, грає. Вистрибує, розкидаючи шрапнеллю краплі, пірнає в сині глибини. Потужні змахи хвостового плавця, і вода довкола тіла скипає піною.
– Стій! – долинає десь знизу, – зачекай-но!
Афаліна роззирається, помічає сейвала. Той мчить прямісінько їй навперейми. Вона зупиняється, їй цікаво.
– Привіт, мала. Не бачив тебе раніше, давно тут?
Афаліна замислюється. Не може пригадати, останнє, що пам'ятає – вода. І приємні відчуття. Це дратує, спинний плавець починає тремтіти.
– Не пам'ятаю.
– Бува, – легко погоджується сейвал. – Тебе як звати? Я Пеко.
Афаліна замислюється знову. Ім'я загубилося десь у незвіданих відхланях. Лише кружляють на поверхні дві літери: "А" та "М".
– Аем.
Разом із словами приходить відчуття правильності, вірності сказаного. Що її насправді звати так.
– Дуже приємно.
– Назаєм.
– Ти що робиш, взагалі?
– Поки не знаю. Просто плаваю.
– Всі ми просто плаваємо. Іноді на берег виходимо, але я більше воду полюбляю.
– А на берег – це як?
– То ти зовсім нічого не знаєш? – хвіст Пеко описує коло, – справді не знаєш?
– Ні.
– Гайда покажу.
Афаліна вагається, втім, загрози не відчуває. Ба, навіть більше. Сейвал крупніший від неї, вона помічає спокій, який випромінює сейвал. Приходить впевненість, що нічого поганого Пеко їй не зробить.
– Давай.
– Наздоганяй! – Пеко весело змахує хвостом і мчить вперед.
Аем намагається не відстати. Вдалині бачить інших морських мешканців. Це її зовсім не дивує. Так має бути, вона впевнена.
Раптом Пеко сповільнюється, потім зовсім зупиняється. Починає осідати на дно.
– Що з тобою?!. – кричить Аем.
Сейвал не відповідає. Падає. Афаліна пірнає за ним.
– Пеко! Чуєш?
Аем тицяється в бік сейвалу, підпірнає під нього і завдає удар хвостом. Пеко не реагує, продовжує занурюватися.
Десь на краєчку свідомості виринає певність, що це нормально, що все добре, та відчай і страх афаліни змивають його. Аем не знає, що робити, і знову з розгону таранить сейвала.
Раптово, так само як і знепритомнів, Пеко отямлюється.
– Ти чого, мала?
– Злякалася.
– Все добре. Таке іноді трапляється, засинаю на ходу. Пливімо до берега плавцем змахнути!
Вони ковзають далі. Афаліна починає помічати піщане дно. Спочатку ледь розбірливе, воно щосекунди стає чіткішим. Ось вже можна розгледіти поодиноку гальку на піщанику.
– Обережно, щоб не поранилася. Дивися на мене.
Афаліна зачудовано дивиться, як Пеко стає на хвіст і той роздвоюється. Плавці видовжуються, на кожному з'являється по п'ятірці гнучких відростків. Сам сейвал зіщулюється, голова стискається, проростає якимись дивними короткими водоростями. Пеко перебирає роздвоєним хвостом і швидко піднімається на берег.
– Твоя черга.
«Я не вмію», – хоче закричати афаліна, але тіло знає, що робити. Аем відчуває, як її власний хвіст розривається навпіл, а з тілом відбувається те саме, що й з Пеко – вона бачить свою тінь на піску. Хіба що, водорості на голові значно довші, а попереду на тулубі формуються два пружні нарости. Коли вона піднімається з води і рухається до берега, ті кумедно погойдуються.
– А ти красива, – рот Пеко розтягується і оголює зуби.
«Він посміхається, – спливає в пам'яті, – так, це називається «посміхатися».
Вітерець неприємно підсушує шкіру і розвіває водорості. «У воді значно краще», – робить висновок афаліна.
Біль пронизує частину хвоста Аем, вона затинається об камінь, незграбно валиться на пісок. Свідомість згасає.
***
Сліпуче, стерильне світло в очі. Примружуюся. Приберіть його від мене, негайно приберіть!
Де я? Поруч щось гуде. Хочеться роззирнутися, але очі ще не відійшли. Крізь примружені повіки радше відчуваю, ніж бачу, як хтось схиляється наді мною, затуляє ненависне світло.
Відкриваю очі. Наді мною нависає незнайоме обличчя. А може і знайоме, тільки впізнати його неможливо – марлева пов'язка приховує більшу частину.
В полі зору з'являється рука у медичній рукавичці, тягнеться до мого рота, хапає за щелепу і відтягує голову.
– Ось так, – чую тихий голос.
Краєм ока помічаю хромований інструмент. Бормашина!
Намагаюся закричати, але крик застрягає у горлі. Натомість чую своє мляве і невиразне «Ааа!»
Бур вгризається в емаль. Грубо, наскоком.
Суки! Де знеболювальне?!. Що відбувається? Зроду-віку не мала проблем із зубами!
Пронизує біль. Здається, він ладен розірвати мене на шмаття. Смикаюся у путах. Намагаюся смикатися, бо тіло не слухається. Ніби воно й зовсім не моє, це тіло. Та болить йому так, ніби воно найрідніше.
Біль розриває нервову систему. Захлинаюся криком і він виривається зовні.
– А нічогенькі ці манекени, – долинає з-під пов'язки, – ніби живі.
Манекени?!. Дай тільки виплутатися, я влаштую тобі манекена!
Відчуваю хруст, кришиво сиплеться на язик.
– Трясця, здається зламав, – голос дантиста розгублений. Він вимикає кляту бормашину.
Інший голос, власника якого я просто не можу бачити, наказує:
– Чого зупинилися? Робіть щось.
– Що, професоре? Я зуб викришив вщент.
– Думайте. Коли людей лікуватимете, мене поруч не буде. Що, викришили зовсім?
– Так.
– Практикуйтеся тоді видаляти корінь.
Що?!. Ви тут збожеволіли, на людях тренуватися?
Рука притискає голову до крісла, щось схоже на шило наближається до рота.
Знову приходить біль. Певно, якби на мене впав увесь всесвіт і розчавив, біль був би менший.
– А-а-а-а-а!
– Чудові іграшки, – хрипить горе студент. На його чолі проступив піт, він старається. Насправді старається.
– А-а-а-а-а!
Біль нестримний. Чула колись, що він може «вимкнути». Чому ж мене не вимикає?
Х-р-р-р-усь.
– Професоре, здається я зламав щелепу, – розгублено мурмоче практикант.
– Забирайтеся! Ви знаєте, скільки інститут віддав за ці тренажери?!.
Котяться сльози. В уяві. Тренажери не вміють плакати. Думала, що вони й болю не вміють відчувати. Ач, навчив хтось.
***
Афаліна прийшла до тями.
– Пеко?
– Так?
– Що зі мною?
– Ти перечепилася і впала. Вперше на суші?
– Напевно так. Не пам'ятаю.
– Нічого, звикнеш. Я теж одразу падав постійно. Тримайся за мене і все буде добре.
Сейвал дивно вигинає плавець, упирає його в тулуб. Аем хапається за нього і невпевнено переминається на половинах хвоста.
– Ходімо, на суші теж прикольно. До того ж, треба трохи практики.
– Може краще у воду?
– Встигнемо.
– Пеко, чому ти мені допомагаєш?
– Якщо скажу, що шукаю друзів, повіриш?
– Не знаю. А що, нас тут мало?
– Та ні, багатенько.
– А ти не знаєш, звідки ми приходимо? Ти ж кажеш, що я новенька, і ти ніколи мене не бачив.
– Не знаю, ніколи про те не замислювався.
– А спитати у... – Аем затинається, відшукує слово, – дорослих?
– Дорослих? – Пеко зупиняється, здивовано дивиться на афаліну. – Яке дивне слово. А що воно означає?
– Гм... сама не знаю.
Аем дійсно не знає, слово вигулькнуло, зірвалося і зникло.
– Дивися, – сейвал вказує плавцем вдалечінь.
Афаліна дивиться у вказаному напрямку. З піску здіймаються водорості. Таких вона ще не бачила – коричневі знизу, вони змінюють колір на зелений, і чим вище, тим зеленіш.
– Гарні.
– Еге ж, у воді такі не ростуть. А он там, бачиш, великі раковини? У них живуть.
Аем мовчить.
– Ходімо, я познайомлю тебе з тутешніми.
– Давай повернемося, мені тут незручно.
– Та ну, ходімо, буде весело.
***
Темрява і тіснота. Звідкілясь долинають стишені звуки. Що зі мною відбувається? Хто я така? Намагаюся згадати. Пам'ять ніби випалили, знищили, наче непотрібний файл. Є лише ця пітьма. І тіснота.
Хоча, не така вона вже й суцільна. Крізь діру пробивається тьмяне світло. Шпарина розширюється, її стулки розходяться. Коробка. Звичайнісінька картонна коробка, яку зараз розкрили. Мене дістають з неї і кудись несуть, потім жбурляють. Шарпають. На якусь мить мене лишають насамоті. Десь поруч вмикається музика, важкий рок стрясає повітря. Знову шарпають, піднімають.
На біле простирадло опускаються руки, зігнуті в ліктях. Відчуваю їх, хоч вони точно не мої. Відчуваю зігнуті коліна, руку на горлі, силу, з якою рука піднімає голову.
Господи, ні! Який жах! Це нестерпно! У дзеркалі ліжко, на ліжку – розкарячена лялька. Трясця, розкарячена я, запхана у латексне тіло! А позаду волохатий бородань, і вже готовий до бою!
Ні, ні! Не чіпай мене! Не смій! Крик б'ється у стінках латексного черепу, виривається зовні хрипкими стогонами. Як же хочеться виштовхати з себе цю мерзоту!
– Ще! Сильніше! – волає лялька моїм голосом.
До біса, чому вона-я це кричу?!. Волохате опудало задоволено гарчить позаду, руки боляче стискають сідниці. Пришвидшується. Зупиняється.
Мерзота, тільки не це… Сволота, покидьок, ні! Не треба! Повернися назад, нижче, не сюди!
Біль пульсує, закипає на вустах.
– Кралю, як тобі це?!. – бадьориться опудало. Звучить, ніби глум. Мерзенна пика розпливається посмішкою, волохате лапище з усього розмаху опускається на сідницю.
Лялька заходиться улесливим зойком. Здається, я вся перетворююся на тугий згусток болю. Болю й огиди. Позаду спалахує пекло. Спали мене, ну, спали дощенту! Не хочу цього чути, бачити, відчувати! Задушила б себе вмить ляльковими руками, тільки ж не слухаються вони мене…
Раптом крізь біль і вогняну геєну пробиваються знайомі звуки. Звуки зливаються в мотив, на них накладаються слова.
Чайки, б’ють занозами сиву піну,
Море Чорне і чорна кава.
Світанок на даху будинку...
Заласкає його на світанку,
Завербує і на нову справу.
Піч небосхилу спалахує яскравіше, здіймає багряний серп над висотками...
В куртку сховає минуле,
Шрами від слів і катан.
Цікаво, а вони схожі на крила?
Нехай, нехай буде легше їм,
Тим хто піде по слідах.
Нога – над прірвою, мацає порожнечу.
«Анна-Марія, – згадую я, – мене звати Анна-Марія!»
Певно, опудало закінчило, втім, зараз це байдуже. Я згадала, згадала!
І знову падаю. Тільки вже не в темряву, не в пітьму. Я бачу тунель, він висмоктує мене з тіла клятої латексної іграшки, зодягненої у мереживні панчохи, подерті та заляпані... Гидота! Мене нудить, і якби було тіло – його викрутило б навиворіт. Та тіла немає, воно лишилося там, за межею, розмазане по асфальту. Не знаю, що зосталося від мене – пам'ять? свідомість? – воно мчить донизу. Це дуже схоже на стрибок з даху. Лишень асфальту не вистачає. І страху нема. Та й чого боятися? Смерті? Я вже мертва, в людському розумінні цього слова. Але навкруги настільки мало людського, що перейматися цим просто немає сенсу.
Падіння припиняється, тунель забиває мене в якесь тіло. Афаліна, здається так назвав мене куратор. Аем, здається так я назвалася Пеко. Де ж мій новий старий друг?
Осьдечки де ти, друже мій. Сидиш, разом із іншими китами, що викинулися сюди, на берег від зневір'я і розчарування життям.
Були зайвими? Ніхто не розумів? Знайшли новий берег? Ну і як він вам, подобається? А як вам вічність болю?
Палахкотить багаття.
– Аем, – стукає мене по плечу Пеко.
Його голос такий знайомий… Темрява, срібляста застібка. І голос – голос куратора. Його голос.
Ледь стримуюся, щоб не відмахнутися. Спокійно, Анно-Маріє, спокійно. Не показуй, що здогадалася.
– Що?
– Як ти? Тобі тут подобається?
– Я в нормі. І, так, мені подобається.
Врешті повертаюся до нього. І німію. Це ж твоє обличчя! Добре, що вже сутінки. Добре, що горить вогонь і все можна списати на його відблиски в очах.
Ноги ватяні, але мені вдається підвестися. Язик не слухається, ніби задерев'янів.
– Я на хвильку, – вичавлюю з себе і прямую у бік води.
Нехай би мені вічно рвали зуби без наркозу, нехай би мене вщент зачовгав волохатий бородань – лише б не ця клята правда.
Добігаю до води і стрибаю у хвилі. Ноги зростаються хвостом, руки обертаються плавцями, не тіло – конструкт. Дитячий пластилін. Мчу під воду. Глибше, ще глибше. Подалі від Пеко-куратора. Подалі від коханого Пеко. Петрич. Костя. Я прийшла за тобою, бо ладна була хоч в пекло, аби тільки завжди бути разом, а ти вислизаєш і тут! У пеклі, розфарбованому раєм. Знав, що це я, і вів гру. Пішов, і давав квести. Чому, чому? Чи ти, як і я – лише фішка у грі, обманом вкрадена сутність для чиїхось розваг і збагачення? О, я певна, цяцьки з справжньою свідомістю коштують дуже і дуже недешево.
Може, ти не знав? Не пам’ятав, як і я на початку? А може, це зовсім не ти, а обличчя – лише частина випробування...
Вода гамує роз'ятрені почуття, заспокоює розбурхані думки. Треба повертатися, афаліно. Повернутися, роздивитися і дізнатися. А потім відшукати вихід.
Пливу до берега. Пластилінове тіло знову перетворюється на людину. Дивлюся на своє відображення у воді. Так, це я. Справжня я. Анна-Марія. Обличчя моє, ріднесеньке, а не маска, видана поплічниками пекла. Щипаю себе за щоку, відтягую шкіру, щосили стикаю пальцями, починаю викручувати... і нічого не відчуваю.
Час поводиться дуже дивно. Щойно вечоріло, а нині – глупа ніч. У воді відбиваються зорі, складаються у невідомі сузір'я. Тут і небо – конструктор. Розбирай, як хочеш, складай, як заманеться. Дмухає легкий вітерець, накочує хвилю на гальку. Але небо застигло, завмерли зірки на воді. Дивно, дуже дивно. Беру камінчик і жбурляю у воду. Котяться хвильки, але зорі – вони ніби нижче, їх зображення статичне і незмінне.
Це зачіпка. Я знайду інші, обов'язково знайду!
Біля багаття усі сплять. Чи просто вимкнені, висмикнуті на чергові муки. Костя зник взагалі. Сідаю біля вогню. Він палає яскраво і весело, хоч хмизу у ньому малувато. Підкидаю кілька гілок. Звичайний вогонь від того фурхнув би вище, але не цей. Щойно вкинуті гілки чорніють і потріскують. Та й усе. Це полум'я горить рівнесенько, мов за програмою. Наче... гіфка? Ліво-право, жаринка злітає вгору, ліво-право.
Простягаю руку. Шкіра починає червоніти, над нею здіймається цівка диму. Біль. Болю немає! Немає жодних відчуттів! Тут все ілюзорне, досить гарно зображене, але ілюзорне. Ніби дивишся у... монітор? Можна створити картинку, її оживити, дати звук. Але відчуття не передаси!
Цифрове пекло? Чортівня, пекельна мережа. Нетхел.
Пісок під ногами починає шурхотіти, звивається вихором, і я знову провалююсь.
Тунель викидає в чергове тіло. О, як же набридла ця тілесна круговерть! Шум навкруги вбивчий. Гримить і торохтить, щось вибухає. Переді мною – чорнота, в руках автомат. Розкарячене тіло злітає над поверхнею, і я бачу запону диму. Поруч палає вогонь. Справжній вогонь, а не та дешева гіфка.
– Ненавиджу вас! – кричу, а пальці тиснуть спусковий гачок. Дуло смикається, стрекотить черга, кулі здіймають фонтанчики на землі. Хтось біг і впав, перекотився за бетонні блоки. За-з них визирнуло вічко і розцвіло вогнистою квіткою.
Удар в плече шматує тіло, свідомість засліплює біль.
Я знаю, що кричу, але не чую власного крику. А тіло вже ховається за укриття, його щось тягне і перекручує, надає іншої пози. Відтягує вбік і знову здіймає над стіною. З цього ракурсу бачу інших солдатів, даю по них чергу. На грудях одного палахнуло червоним. Він затнувся і лантухом гепнувся в пил. Кулі у відповідь вибивають бетонне кришиво, що січе по обличчю, і я знову кричу від болю. Тіло смикають кудись нижче, в поле зору потрапляє дверний прохід. Мене втискає в одвірок, виштовхує, і я знову стріляю.
– Щоб ви всі виздихали! – кричить лялькове тіло.
Приходить одинична відповідь. Гучне слово вибуху, і я відчуваю, як тіло злітає без будь-чийого втручання, рветься в повітрі, нога зависає на клаптику шкіри... Якби ж цей біль міг вимкнути мене! Його неможливо стерпіти! Благаю! Забуття!..
Натомість з'являється тунель, і я знаю, куди він приведе.
Цього разу я сама біля згаслого багаття. Де поділися інші? Де подівся Пеко? Втім, байдуже. Здається, я знаю, як звідси вибратися. Падіння – як символ переходу, як його зміст. Отже, треба стрибнути, впасти самій, а не за велінням тунелю-каналу. Невже все так просто? Роззираюся довкола. Ні, виявляється, не просто. Скільки сягає погляд – рівнина, жодної височини. Одноповерхові будиночки та невисокі дерева. Чи може висоти дерева вистачить? Деруся на верхівку. Стрибаю.
Ех ти, афаліно. Ти б ще на місці пострибала, дурепа.
Зберися, дівчинко, зберися. Має ж тут бути хоч щось високе.
Суша виявляється невеличким островом, кілометрів п'ять у поперечині. Я обходжу його весь і жодної висоти так і не знаходжу. Трясця!
Руки самі собою щось малюють гілкою на піску. Нехай. Цікаво, наскільки велике це рукотворне пекло? Чи є ще острови? Гадаю, є, але там я теж навряд знайду бодай яку висоту. Але якщо немає висоти, чи не може стати нею глибина? Певна логіка тут є, принаймні, варто спробувати.
Я поглянула на пісок. Виявляється, руки не малювали – виписували. #язаснуочетвертійдвадцять. Дивний хештег. Втім, як і все тут. Дивне і неправильне.
Пірнаю у воду і мчу у глибину. Не могли ж творці мультимедійного пекла усього передбачити? Певно, що ні.
Повз мене проноситься зграйка сріблястих рибок, прямує десь у лише їм відомих справах. Нехай. Камінь, де хоч один підводний камінь?
Не знаю, скільки я вже так кружляю. Врешті таки відшукую потрібне. Невеличка підводна скеля поодиноко височіє над дном. Загрібаю хвостом, сильніше… афаліно, сильніше!
Удар. Болю немає. І нічого немає, нічого не відбувається. Заходжу на нове коло, розгін – удар. І знову, і знову, і знову...
– Ти чого, мала?
О, з'явився, любий куратор, а я вже зачекалася.
Сейвал кружляє довкола мене, спінює воду. Чекає відповіді. Ну-ну, чекай далі!
Розгін – удар.
– Аем, ти чого? – розгублено перепитує він. Голос Пеко видається збентеженим.
Розгін... Вдаритися не встигаю, сейвал таранить мене в бік, збиває з траєкторії.
– Що з тобою?!. – голос переходить у крик.
– Нічого, Костю, нічого.
Куратор завмирає.
– Як ти мене назвала?
– Костя. Костянтин. Петрич. Пригадуєш? Ну ж-бо, пригадуй!
Він мовчить.
– Пригадуй, сволото!
– Н-не можу.
– Голодні поети, напишуть куплети, вечірні газети слова рознесуть, – наспівую тихенько.
Щось у очах сейвала змінюється.
– Ц-це пісня...
– Так, Костю. Наша з тобою пісня. Наша. Одна. На. Двох. Згадав?
Світ навкруги змінюється. Самотня скеля тягнеться на поверхню, стає ширшою, набуває правильної прямокутної форми.
– З-з-да-єть-ся... – голос розгублений, – не... певен.
– Згадуй, фак, згадуй! Мене згадуй, Анну-Марію!
Скеля видирається з полону води, тягнеться вище і вище. Ми стоїмо на ній, знову люди. Люди. Я навіть не помітила, як тіло змінило форму. Байдуже.
– Дах, пам'ятаєш дах, Костю? Сонце падає за сусідні дахи, у нас одні на двох навушники і пісня теж одна. Згадав?
Костя трусить головою. Він намагається пригадати, бачу тугу на його обличчі.
– Не пам'ятаю!
– Брешеш, брешеш, кураторе!
– Ні… не можу…
– Роззирнися! Розплющ очі! Ти згадав, дивись сам. Це той самий дах, той самий!
– Не пам'ятаю! Я нічого не пам'ятаю!
В його очах блищать сльози, він падає на коліна, стискає голову руками.
– Борися, згадуй, ну, згадай же! Бодай нашу першу ніч згадай, йолоп!
Небо затягують хмари, небо розколюється громом, божеволіє, креше блискавками.
– Ну?!.
– Не пам’ятаю… не було такого! Я не Костя, я Пеко! Пішли зі мною, афаліно, благаю!
Намарно, все намарно. Куратор переміг. Остаточно і невідворотно.
Скеля трясеться, стрімголов падає у воду.
– Лузер! Нуб!
Але ти дав мені цей шанс.
Дякую, Костю.
Розбігаюся і стрибаю через іржавий бортик. Можливо, якщо впаду плазом, спрацює. У польоті намагаюся вирівнятися і прийняти потрібне положення.
А небо все креше блискавками. Здається, у хмарах я бачу спотворене гнівом обличчя. І ледь помітний тег, нашкрябаний мною на піщаному березі.
#язаснуочетвертійдвадцять
«Ня пока, кураторе!»
Стисни кулак, камікадзе одинак,
Це останнє твоє сонце,
Сонце, сонце.
***
Біла стеля. Чи не стеля? Не знаю. Намагаюся ворухнутися, але не виходить. Я знову манекен? Знову стане боляче?
Біль є. Дивний, стишений, ніби приглушений знеболювальною ковдрою.
Чую якийсь гомін, скрип і наді мною з'являється незнайоме-знайоме обличчя. Посміхається, плаче і заходиться словесною зливою:
– Господи, дівчинко, ти отямилася! Радість яка, боже, яка радість! Тобі неймовірно, просто неймовірно пощастило! Ти жива, жива!.. Якби не той виноградник... щастя яке, яке ж то щастя! Вони таки витягли тебе, витягли!
«Якщо ти мене зараз не доб'єш цим базіканням, тоді точно виживу», – всміхаюся сама собі.
Коментарів: 9 RSS
1Reed Rat15-04-2017 11:33
ок.
2Афаліна15-04-2017 19:30
Змістовно
3Злий17-04-2017 21:26
Печалька-печалонька! Все погано! Всім гаплик! Навіть манекену! Заношу вас в номінанти на найдепресивніше оповідання конкурсу.
4Афаліна17-04-2017 23:44
Ну чому ж усім? ГГ он вижила, з манекенами теж нічого не трапилося
Що можу сказати. По-перше, сама тема конкурсу депресивна. По-друге, проблематика оповідання теж зовсім не радісна, і якщо в суспільстві зараз існує проблема підліткового суїциду через соцмережі, то й про це теж має хтось писати. Можливо не так, але мовчати теж не вихід. А за номінацію дякуюДякую, що висловили думку.
5Чернідар18-04-2017 19:04
Довго-довго врубався при чому тут каннабіс. Пішов гуглити - виявляється це отримало ще й інше значення.
Ну що... написано майстерно, боюсь, що невірна асоціація мені геть зіпсувала сприйняття.
А, так. Про порносцену:
по моєму в черепи там геть не з латексу.А взагалі - надоїла збентега. Набридла. Ця краща від інших, але ж непозбувна...
Я то думав, що вибрав оптимістичну тему... ех.
Щасти.
6Афаліна19-04-2017 08:33
Чернідаре
Не знаю, нагоди перевірити якось не випадало Але погоджуся, латексного тут зайве.
Ех, потішили его, дякую. Шкода, що асоціація завадила сприйняти текст.Дякую за те, що знайшли хвилинку написати відгук. Щасти і Вам.
7Володимир22-04-2017 00:45
04:20
Головна ідея оповідання: посилити заборону суїцидів?
Текст рваний, місцями сюрний і лячний та гидкий, але водночас на диво читний. Хтось дуже постарався, щоб дочитували...
/
Нелогічно, що стрибає власниця дорогого іФона у якої ще й купа грошви, щоби полежати в комі... (це ж недешеве задоволення).
А втім, може саме так хотіли гіпотетичні замовники, які видали грант? Може вони не знають про дешевші фони... Або знову реклама іфона?
/\
Згадав якогось західного автора. Може Г. Гарісона в "Молот і Хрест"? Там він писав, що влада оббирала рабів до нитки, а церква навіть вмерти їм забороняла, обіцяючи прокляття. І то було логічно: раб -- то недешевий актив, чого то він буде сам вирішувати, коли вмерти...?
/\
Так і нині. Люди -- то цінний ресурс. І коли працюють задешево, і коли допомагають відмивати гроші на всіляких соцдопомогах, і коли голосують за гречку, і навіть коли порпаються у смітнику -- теж корисні: і як сортувальники, і як приклад наслідків непокори для всіх інших. І ще в деяких екзотичних випадках корисні.
Чи має право "актив" вмирати за власним бажанням? Однозначно ні! - з точки зору власників активу.
А особливо молодий і ще зовсім невикористаний (особисто). Звісно він вже приніс вигоду, коли тато й мама спускали купу грошей і тряслись на роботі "не звільняйте, у нас діти, ми на все згодні..." Але ж можна продовжити використання і розмноження. І вигода подвоїться, потроїться...!
Вирішити й вмерти може лише старий, спрацьований і використаний актив. І це вигідно -- не треба платити пенсію. Про такі самогубства в новинах не розкажуть хоч би скільки їх було...
А от молоді активи заслуговують окремих програм, частих згадок в новинах, фільмів, оповідань(!) і ретельної уваги суспільства. Бо вони дуже цінні. Передусім для "тих". І навіть для тата з мамою, які вважають дітей найвигіднішою "інвестицією" (так і пишуть деякі на фінансових форумах!)
Крім, хіба що, зовсім неслухняних отроків, яких інколи відправляють на ел.стілець. Але й вони трошки цінні, бо той стілець дисциплінує всіх інших.
/\
До чого це я веду...
Ні. Я не закликаю когось до самогубства.
Ні. Я не забороняю з ним боротись, бо може у когось є особисті, вагомі й навіть не меркантильні причини.
Але мене цікавить таке: якщо у людини нема здоров'я, житла, праці, пенсії, грошей, дбайливих родичів і т.д., (тобто: "абсолютно зайва людина"), то що їй робити? А вмирати природнім шляхом -- болісно й довго? А церква + фільм "Констянтин" (показаний на ТБ млн разів) + це оповідання --- пророкують (цікаво як...?) СТРАШНІ наслідки суїциду. То що тоді робити?
А всім богам і справді приємно дивитись як людина мучиться і не може відійти? Чи вони сором'язливо відвертаються?
А варіант, що його практикують у США: вийти з розчохленою зброєю і піти на поліцейських, які будуть змушені стріляти -- то суїцид, чи як?
А якщо людина не бореться за своє життя і вмирає спокійно, як олень, коли його вже догнав вовк?
А якщо взяти зброю і піти на майже безнадійну справу -- пограбування багатоповерхового маєтку (для одного) чи банку де є купа смертельної охорони? (в книгах Євгена Є це навіть було успішним )
А просити про евтаназію можна, чи лікар/родич/? має сам вирішити?
А бігати й рятувати людей в пожежах чи у воді і т.п., і зрештою і самому вмерти -- то суїцид, чи він буде автоматично анульований порятунком кількох активів і тоді взагалі стане перепусткою до раю?
Власне, я й так уявляю офіційну відповідь (і таємну думку) церкви й іншої влади. Але цікаво де інші читачі бачать межу, що відділяє смерть і суїцид?
/\
А загалом -- це сумно. Сумно, що замість спроби аналізу і пошуку причин, чому навіть вже діти, навіть з їхнім ненормованим і нелюдським роб.днем (уроки+домашка>>40год/тиждень) -- і не знають куди себе подіти; -- тут маємо просте, чергове залякування. Убого. Схоже на батьків, які силою, погрозами, кулаками запихають у дітей зайву їжу чи непережовані й сумнівні знання. Бо "краще знають як треба"... Але чомусь неспроможні пояснити: що й звідки знають. Зате вміють погрожувати. Незгірш від автора. То чим він від них відрізяється?
Цікаво також, яке майбутнє у оповідання. Якщо воно грантове і вдало пройте бета-тестування, то мають друкувати, аж гай шумітиме в цільових виданнях. Чи буде від цього користь, вигода Україні й українцям? Може, якась крихітна і буде. Збитки мінімізують, економіка ростиме й завдяки непомерлим і щось, можливо, перепаде й народу. Он, чорні в США: потерпіли століття рабства і ще століття в якості другосортних -- і вже півсотні років непогано живуть. Навіть відмежувались від предків, додавши собі слово: афроАМЕРИКАНЦІ, щоб хтось не поплутав...
/\
\/
Але, взагалі-то, правильніше було би не народжувати дітей у цей зламаний і досі НЕвиправлений світ. Навіть якщо за те щось платять.
Або не більше однієї дитини та ще й радикально змінити підхід до вирощування дітей на старовинний (+ кращу, відповіднішу освіту; щоби можна було хоча б у фліланс втекти з цього олігархічгого жлобства), не реагуючи на рекламу й не даючи надприбутки товаровиробникам (владі). Щось таке писав Бернард Вербер. Може без нав'язаних рекламою порошків, цяцьок й іфонів діти стануть здоровішими, життєздатнішими? Бо хіба такі виростуть в тепличних умовах?
А потім і не доведеться їх силою й за вуха витягувати з зашморгу... І влада може заметушиться і спробує щось змінити на краще, недоотримуючи прибутки внаслідок недороду. Тут як з полем: якщо врожай добрий, то тупому агроному начхати. Литиме гербіциди й пестициди (як оце оповідання) -- ростіть й мутуйте. А от як не сходитимуть чи гинутимуть молоді (і вже змалку вигідні!) рослини, то вже забігає. А може й кращого, розумнішого пришлють. Поле удобрять. Воду підведуть. І заживуть рослинки, радіючи Сонцю
\/
А також корисно -- почитати "Пісні далекої Землі" (є укр.) Артура Кларка. Там науковіший погляд на добро й зло, й приємніше майбутнє людства, попри навіть те, що через тисячу років вибухне Сонце.
8Афаліна22-04-2017 09:03
Володимире, усе набагато простіше і прозаїчніше. Автор слідкував за недавньою актуальною темою із дитячими суїцидами. Автору небайдужа тема життя, смерті, а особливо - смерті за власним вибором. Автор зробив фантприпущення "а що, якщо?", і спробував викласти його у файлі. Якщо вас настільки зачепило, що ви написали такий розлогий комент із міркуваннями на тему, хоч і змішали докупи айфони, гранти, владу і ще купу бозна чого - мабуть, уже не дарма.
Автор не мав на меті жодних залякувань, але не автору в вас цьому переконувати, якщо ви переконали себе в тому, що воно там є)))
Припущення щодо головної ідеї розважило. Мабуть, ви достатньо всемогутні, щоб мати змогу ефективно заборонити всім і кожному позбавляти себе життя? Чи знаєте когось подібного, що міг би реалізувати заборону кожній людині вмерти за власним бажанням - чисто технічно? лол
Дякую, що читаєте. Успіхів на конкурсі.
9Род Велич22-04-2017 13:32
Дуже гарна мова тексту. Перший і останній блоки - це взагалі поезія, музика! Відчуваю, що авторка пише вірші і, можливо, навіть частіше ніж прозу ;)
Стурктура таж вибудвоана чудово: закольцовано початок і кінець, плюс жмут експерментальних варіцій реальності всередині.
Але, як на мене, середина все оно трошки "провисає". І за темпом, і за мовою, і за стилем (там йде така собі казочка з не дуже чіткою мораллю, і не дуже зрозумілими обставинами).
Чого мені не встачило: хотілося б трохи більше про мотиви ГГ, які штовхнули її на такий серйозний крок. Кити китами, але не соцмережі роблять життя людини нестерпним. Тут це показано трохи абстрактно. Як на мене, людина у такому стані має частіше думати і повертатися саме до травмуючих обставин (не психоделічних, а саме реальних). Ну, це на мій смак принаймі
Але вцілому оповідання справляє дуже гарне і сильне враження)
P.S. Дуже рекомендую до перегляду іспанський фільм "Verbo". Дуже гарна (і не похмура) рефлексія на ту ж саму тему підліткового суїциду із психолеічним тріпом всередині