Історія

І

Усі фантастичні історії починаються однаково. Звичайне місто. Сіра панелька. Герой-скептик і його легендарна доля, котра знайде сердегу, навіть якщо той з відчаю закотиться під ліжко. Наша розповідь народилась не в панельці. Хоч обставини і змусили її довгий час пролежати саме там — за стінкою лакованої радянської шафи. Виведена дрібним школярським почерком, вона понад десять років терпляче збирала пил, поки одного сонячного ранку її не вимела звідти Христя.

Дівчина й гадки не мала, що саме видобула. Вона шукала золотого ланцюжка — дарунок нареченого на першу річницю їх знайомства. Історія, скоріш, роздратувала її. Зате зацікавила Масика — гладкого рудого кота, поважну персону у квартирі. Він мав кубло під годинником і братався з місцевим Домовиком.

— Няв, — сказав Масик і поторсав історію лапкою, сподіваючись привернуть увагу людини-котра-його-годує. Проте, Христя була надто зайнята, копирсаючись у мотлосі, тому, як будь-який сучасний та незалежний кіт, Масик удався до самостійних рішень.

Так історія опинилась у їх спільному з Домовиком сховку, серед безлічі згублених речей.

— Що то ти таке притіг? — поцікавився Домовик, прийшовши ввечері на звичні теревені.

— Мур-няв, — діловито зауважив Масик. — Людина знайшла-у, за шифоньєром. Цікава штукенція-у.

Історія тихенько зашаруділа, граючись барвистими словами, мов вітер осіннім листям. Бажала привернути увагу. Давненько вже нікому не було до неї діла. Домовик задумливо почухав бороду. Помітно — пожвавішав. Він трохи потупцяв навколо історії, розглянув засмальцьовану обкладинку і лише тоді виніс свого авторитетного вердикта.

— Недобре це діло. Гай-гай недобре… — додав похмуро, — Маєш сірники?

— Няв, — заперечно похитав мордочкою кіт.

— Ну, хоча б запальничку?

— Няв… я ж рік вже як за здоровий спосіб життя-у. Звідкіль?

Домовик байдуже махнув рукою. Насупивши кошлаті брови, він ганяв по кімнаті — себто над чимось крепко розмірквував. Масик навіть ліниво мружитися перестав. Так йому зробилося цікаво.

— То що сталося-у? Блохи?

— Ото ще! — буркнув Домовик. Зупинився й вмостився біля кота, майже повністю занурюючись в його тепленьке волохате хутро. — Бачиш, брате… Історія ця лиш біду накличе. Дивлюсь, пак, щось знайоме… А підійшов ближче, відразу зрозумів, що то за кумедія.

Масик підозріливо зиркнув на товариша. Дурню, мовляв, якусь мелеш. На голову не налазить.

— Думаєш, жартую? — з розумінням протягнув Домовик. — А то, між іншим, Її історія. І сховав я колись… також на Її прохання.

Кіт нервово здригнув хвостом. Він добряче знав про Неї з розмов Христі та Сергія — господаря квартири, дарувальника золотих ланцюжків.

— Нащо сховав-у?

— Сам як гадаєш? Добру річ за шифоньєр не запхнуть.

ІІ

Все почалось тієї аномально спекотної весни. Років -надцять тому. Іва зосереджено гризла ручку, розглядаючи, як стрімкий вітер мчить дорогою, здіймаючи хмари пилу. Листя на деревах обабіч траси ще не було, тому піщинки часом стукали в шибку. У кімнаті стояла цілковита тиша, лише жваво цокотів старий годинник з зозулею. Десь за стіною сусідка тьотя Женя смажила котлети.

— Ненавиджу алгебру! — дівчинка втупилась в підручник. Вона перечитала параграф вже разів з десять, але ті вперті функції все ніяк не хотіли здавати позиції.

— Капосні!

— Цок-цок-цок, — немов підливав масла в вогонь годинник. Йде час, скоро почне смеркатися, а ти весь вечір просидиш за домашньою роботою. Ото втіха!

— А хай вам западеться! — Іва рішуче закрила зошита.

— Ку-ку! Ку-ку! Ку-ку! — осудливо визирнула зозуля. Однак дівчинка тільки байдуже відмахнулася: «Не вистачало ще таких командирів!». Вона швиденько зіскочила зі стільця, влізла в старенькі кросівки й шмигонула надвір. Тільки смуга лягла!

— Ку-ку! Ото непосидюча, — невдоволено сказала зозуля Домовикові, котрий показав носа з-за шифоньєра, тільки-но грюкнули двері.

— Дитина як дитина, — знизав плечима той. — Немов в алгебрі щастя.

Зозуля зневажливо смикнула хвостом і заповзла назад. Годинник в останнє приречено цокнув. Він ненавидів, коли зозуля сердилася, адже від її надто голосного «ку-ку» у бідолашного починалась страшенна мігрень — адекватно працювати вже не виходило.

Домовик залишився у квартирі на самоті. Він швиденько взявся до роботи. Підрівняти книги на полиці, вимити чашку в кухні… А он там ручка впала — до сховку на декілька днів… Раптом чоловічок відчув чужу енергетику. Вишкірився, помітивши, як тіні, що їх відкидали меблі, раптом зліпилися до купи, матеріалізуючи постать у каптурі.

— Ти ба, — флегматично відмітила постать. — Який войовничий!

— Чого ти тут забув? — гаркнув Домовик, його очі загрозливо зблиснули блакитним полум’ям. Ще б пак! Тільки темних чаротворців не вистачало!

— Те, що й ти, — розвела руками постать. — Виконую свою роботу.

— Невже? — Домовик підозріливо примружився. Він зовсім не довіряв цим чаротворцям. Особливо темним.

— Ну, так… — голос з-під каптура тепер здавався дещо ображеним. — Дівчинка Іванна тут проживає? Тут! Я прийшов, щоб…

— Ееее! Ні-ні-ні, хлопче! — Домовик спритно замахав руками в бік незнайомця. — Ба! Прознали як швидко! Бісівська сила! Коли Іві написано на роду творити, то не ваші закарлючки. Та й не пасує їй чорне.

— Але… пане! — постать вкрай знітилась.

«Ага!» — злодійкувато усміхнувся Домовик. — «Новачок! Ну, тримайся, голубе!» Але вголос сказав:

— Що «пане»? Ти, либонь, і не уявляєш, скільки років я вже «пане»! Ось як візьму віника…

— Ой, ні! Будь ласочка! — перелякано зойкнула постать, застережливо виставивши перед себе долоні. — Тільки не віника!

— Не віника, кажеш? — в повітрі загрозливо завис мініатюрний смерч-портал. Простішими словами — «віник». То — страшенна зброя. Телепортує ген до чужої реальності — мучся тоді, гадай, як додому повернутися.

— Дядечку-у-у! — заголосила постать, втрачаючи останні крихти власної гідності. Темний чаротворець гупнувся на коліна, жалісливо простираючи руки. — Мені ж «не заліковано» поставля-а-ать! Може… теєчки… — прочистив горло (кхм-кхм), — домовимось?

Домовик звів очі до стелі й почухав бороду. Себто, замислився. Насправді він майже стовідсотково вирішив гарненько перекалатати небораку у «віникові», але для вигляду намагався «не палитися».

— І як ми з тобою домовлятимемося? — поцікавився розважливо.

— А… а я вам… ось! — забелькотіла постать, поспіхом намацуючи в кишені… ручку. Звичайнісіньку. Навіть не гелеву. Зовсім таку, як у Іви.

— Знущатися надумав… — осудливо похитав сивою головою Домовик, — над старим дідом. Срамник!

Ковть! Чаротворець коротко зойкнув, зникаючи в барвистій круговерті. «Віник» задоволено відригнув.

— Смачного! В добру путь! — обом одночасно сердечно побажав Домовик.

Клац! Повернувся ключ в замковій щілині. Домовик поспіхом шмигнув за свій шифоньєр, а до квартири тим часом з лементом вскочила паровиця. Схожі один на одного, як дві краплі води, хлопчики запекло сперечалися.

— Я — Спайдермен! — патетично заявив один і тицьнув іншого під ребра.

— А я — Леонардо! — не менш пафосно відрізав той, у відповідь хвицьнувши ногою.

— Нечесно! Ми ж домовлялися сьогодні не гратися в «Черепашок Нінзя»! — обурився «Спайдермен».

— Це не цікаво! — «Леонардо» ображено закопилив губу.

— Бо ти не Спайдермен?

«Леонардо» на хвильку замовк, роздумуючи.

— Я тебе зараз вкушу, — врешті заявив він, флегматично поглянувши на «Спайдермена». Й, не гаючись, вгриз брата за руку.

— Ма-а-а-ма-а-а! — заревів «Спайдермен», кидаючись до дверей. — Дюся знов кусається!

Молода жінка з довгими темними косами стомлено видихнула, замикаючи двері.

— Андрюшо не кусай Серьожу!

— Він обзивається!

— Серьожа припини обзивати Андрюшу!

— Я не робив цього-о-о! — знову загундосив Серьожа, але тут по телевізору почались «Могутні Рейнжери», і вони з Дюсею враз забули про свої непорозуміння. На велику втіху мами.

— Іва? — вона зазирнула до дитячої, де, звісно, нікого не було. Хіба окрім домовика. Але його жінка сприймала як даність. Ручку, що валялась на підлозі, вона кинула до пеналу доньки й зайнялася хатніми справами. А їх вистачало з головою. Не так вже й просто бути господинею у домі, де кожен день влаштовують бійки «Спайдермен» та «Леонардо».

Іва повернулась надвечір. Котлети шкварчали вже у них на кухні.

— Ма, це я! — крикнула з коридору, зтягуючи кросівки.

— Ходи до нас, люба!

Коли дівчинка увійшла, жінка якраз накривала на стіл. Андрюша та Серьожа зосереджено трясли в повітрі кулачками: «Ю-зе-фа! Ю-зе-фа!».

— Ма-а-а… — підлабузницьки протягнула Іва, копирсаючись виделкою в страві. — А ти не допоможеш мені… ну, з алгеброю?

— Знову, — жінка не перепитувала — констатувала факт. — І скільки ж можна? Замість того, щоб ганяти на вулиці, могла б хоч спробувати щось зробити.

— Але… я намагалась! — запротестувала дівчинка. — Взагалі-то… ми в вампірів грали…

— Хто з нас ходить до школи? Дракула? — беззаперечний аргумент. Іва зітхнула. Виходить, знову ніякого телевізора або книжки.

— Ну, ма-а-а… — запищала жалісливо. Але то вже було зайве. Сергійко зневажливо хрюкнув. Довелось наступити йому капцем на ногу. Хто ж винен, що хлопці принципово не вдягають взуття в квартирі?

— Ну, хто це вигадав… — простогнала Іва. Знову відповідь не зійшлась з ключем.

— Ааааа! Отримуй! Отримуй! Отримуй! — з пересердя дівчинка подерла ручкою папір.

Як відомо, моральне задоволення вартує значно більше, ніж спаплюжена чернетка. Та все одно, як «сказ» минувся, Іва шкодувала її. Тепер і того, що вдалося розв’язати не розбереш…

— Ич яке… чорний смерч знищив це королівство… — патетично проскандувала вона. — Разом з моїм останнім шансом на нормальний вечір…

— Ку-ку! — підтвердила зозуля. — Уже о пів на дев’яту!

— Хоч ти помовч! — огризнулась Іва, раптом завмираючи.

Годинник проковтнув чергове «цок», зозуля так і зосталась на механічній жердині, розтуливши від здивування дзьобик. Домовик «крякнув», обережно виходячи зі сховку.

— Мамо рідна… — тільки й спромоглася вичавити дівчинка, споглядаючи, як в’ється його білосніжне хутро й розкішна борода. — Дитинча єті…

— Домовик, — виправив він. — Виходить, ти тепер можеш нас бачити. Не знаю навіть… добре це, чи погано… Агов! Іва, що ти робиш?

Тим часом Іванна сповзла зі стільця і обережно наблизилась до маленького чоловічка.

— Яке гарнюнє! — захоплено прошепотіла вона. — Маленьке… маленьке… не бійся, єтинятко… Я тебе не ображу…

— Я — Домовик, — посміхнувся він дещо гордовито. А й справді! Куди єті до них? Живуть, як дикуни, в лісах! Інша справа — домовики — цивілізоване суспільство!

— Тоді чому ти схожий на єті? — поцікавилась Іва, обережно торкаючись хутра. — М’якенький!

— То не я схожий на єті! То єті схожі на мене! — огризнувся Домовик, відступаючи на декілька кроків. Не надто приємно, коли в тебе тицяють пальцями. У прямому сенсі.

— А, може, ти — кімнатний єті, і сам про це не знаєш? — наполягала дівчинка.

— Не існує кімнатних єті! — Домовик ледь не плакав. Одна справа — колисати діток чи гріти їх, коли вони сплять, проганяючи хвороби й усіляку погань. Зовсім інша — спілкуватися з цими ірраціональними істотами.

— Ну, добре… — стенула плечима «ірраціональна істота». — Як знаєш.

— Домовики, виходить, підвид єті, що пристосувались до життя серед людей… — додала пошепки. — Цікаво…

Раптом у кімнаті згасло світло.

— Ваааа! — запищали брати десь у вітальні.

— Зараз запалю свічку, — розсудливий голос мами. — Це просто…

— Гроза… — замість неї завершив Домовик. Він міцно вхопив Іву за руку, щоб вона, бува, не вдарилась об щось в темряві, та й не лякалась так сильно. — Дивно. Наче й хмар не було ввечері…

Блискавиці вдаряли в землю, немов несамовиті. Дівчинка зіщулилась в одній руці стискаючи теплу долоню Домовика, в іншій — ручку.

— Постривай! Я ж… от дурень! Капосний чаротворець!

— Хто? — схлипнула Іва.

— Ручка! Ось в чім справа! Що ти писала ручкою?!

— Алгебру… — пояснила розгублено. — Але я закреслила все… психонула…

— Халепа… ой яка ж халепа… — гарячково забурмотів Домовик. — Буревій… ти його створила… Розумієш?!

— Я?

— Ручка… «віник»… чаротворець… — взявся непевно пояснювати «кімнатний єті». — І… і… ой леле…

— Смерч знищив це королівство… — незрозуміло до чого повторила Іванна, поторсавши Домовика. — В темряві бачиш?

— Ото питання!

— А мені звідки знати? Веди до столу, будь ласка!

Домовик хотів поцікавитись, навіщо дівчинці до столу, але жахнула чергова блискавка, і йому нічого не лишалось, як виконати це прохання. Можливо, під столом зручніше, ніж за шифоньєром ховатись.

За лічені секунди вони перетнули кімнату.

— Так… тепер маю знайти чернетку… — вона гарячково нишпорила по столу. — Ага!

Не довго міркуючи, що з тим всім коїти, Іва безапеляційно пошматувала зошита. Нещасні клаптики жалюгідно падали на голову Домовикові.

— Все! — завершивши акт зошитового вандалізму, полегшено видихнула.

— Що «все»? — підозріло перепитав Домовик. — Гроза не скінчилась.

— А мала?

— Звісно, що ні, — голос матері подіяв на Іванку краще веселок, солодощів та єдинорогів разом взятих. — Нащо було дерти?

Іванна похнюпилась.

— А ти чому не сказав, що чаротворець приходив?

— Хіба ж я знав, що так обернеться! — вдарив себе в груди «кімнатний єті».

Жінка прошепотіла щось нерозбірливо, і кімнату наповнив гомін сотень голосів.

Тихо догравав останню скрипку дощ. Він вдарявся в скло, стікаючи додолу химерними ручаями.

Домовик, Іва та її мама розмістились на балконі, задумливо розглядаючи фіолетову, немов стиглий чорнослив, хмару, котра повільно розчинялась в червонястій лінії горизонту. Молодші брати давно поснули.

— Але ви все одно молодці, — похвалила жінка. — Хтось хоче какао?

ІІІ

— Отаке було, — завершив розповідь Домовик.

— Цок-цок-цок, — підтвердив старенький годинник.

— З того часу Вона й почала творити цю історію. Магічну, мов саме життя. Кожне слово, що записувала, матеріалізувало Її власну реальність. І частенько, ой як частенько доводилось рятуватись від речей страшніше того першого буревію…

— Няв? — Масик хитро примружився. — Їй все-таки личило чорне?

— Не більше, ніж будь-який інший колір, — резонно зауважив Домовик. — Але, серйозно, ти хоч уявляєш, що таке підліток-чаротворець?

— Халепа-у…

— Отож… А тепер уяви, що хтось, скажімо, навіть твоя Христя почне гортати історію, прочитає щось…

Кіт з розумінням чмихнув.

— Тільки дівочих мрій нам тут не вистачало, — додав поважно.

Клац! Повернувся ключ у замковій щілині.

— … все перерила, але ні сліду, — переймалась Христя. — Ти не сердишся на мене, любий?

— Не хвилюйся, то, певне, домовичок грається, — засміявся Сергій, замикаючи двері й відразу беручись копирсатись в сумці. — Краще глянь, що я добув!

Попри незадоволене бурчання на кшталт: «Гарний домовичок… тягне золоті ланцюжки», дівчина все ж звернула увагу на скляний акваріум, що, схоже, займав більшу половину сумки.

Волохатий тарантул привітно перебирав лапками. Він не розумів, чому верещить Христя.

Масик, мов ошпарений, вискочив в коридор, щоб підтримати людину-котра-його-годує. А Сергій лиш застережливо шикнув.

— Тихше! Чого ти? Павуків не бачила? Казав же — везу сюрприз. Злякала мені Спайдермена…