Партнер
Усі ми знаємо Джонатана Страуда як одного з найкращих світових підліткових письменників і точно найнайулюбленішого в Україні. Та на додачу він ще й прекрасна людина. Кожна зустріч фанатів з ним — це не просто короткий момент. Джонатан розмовляє зі своїми прихильниками, цікавиться їхніми історіями, слухає, запитує, із захватом роздивляється фанарти (яких йому приносять чимало, авжеж). Він приділяє увагу кожній людині з такою щирістю, легкістю, що коли ви і раніше любили його як письменника, майте на увазі: після кількох хвилин розмови любитимете ще більше.
Те, що ми мали з ним тривалу зустріч на словенському конвенті «Na Meji Nevidnega», я вважаю суцільною магією. Після величезної черги прихильників і підписування книжок Джонатан Страуд говорить зі мною про свою творчість і книжкові серії.
Ви відомі в Україні як автор серій про Бартімеуса та «Локвуд і Ко». Проте якщо глянути на деякі ваші ранні роботи, наприклад, «Стрибок» (“The Leap”), «Герої долини» (“Heroes of the Valley”), то складається таке враження, ніби привиди — це повторювана тема у вашій творчості. Чи це дійсно так?
Я думаю, що всі мої книжки мають певне зіткнення реальності та дечого фантастичного. У моєму першому романі це був дракон, захований під землею, котрий виліз і напав на дітей. Моя друга книжка була психологічним трилером про дівчинку, у якої загинув друг, але здавалося, ніби він насправді не помер і вона бачила його. Тож так, тут є дещо від привидів. Але це не завжди привиди. Часом це щось нереальне чи щось поза нашим світом. Мені подобається досліджувати, як дві такі протилежності стикаються і це те, що дає поштовх історії.
Я знаю, що свого часу на вас дуже вплинули комікси. Які серії ваші найулюбленіші?
Так, це правда. Коли я був дитиною, дуже любив читати комікси. Більшість коміксів, які мені подобалися, були смішними. Наприклад, я любив «Астерикса». Мені подобалися мовні жарти, а також фізичний гумор. Дуже багато екшену. Коли я писав «Бартімеуса»… наприклад, сцени бійки між джинами, часто вони були сумішшю коміксного екшену, як у «Астериксі», й також американських коміксів про супергероїв, де дуже багато такого запалу. З нещодавнього… серія Майка Міньйоли про Геллбоя здалася мені фантастичною. Ілюстрації просто неймовірні. І він розповідає про дуже темні речі, але робить це у вишуканий, стриманий спосіб. Тобто вони також дуже красиві. Насправді, я думаю, він вплинув на мене в роки, коли я писав «Локвуда». Не прямо, але… Мені подобається досліджувати горор. Але горор зроблений вишукано і стримано.
Мені здається, ви нещодавно відвідували презентацію графічного роману про «Локвуд і К°о».
Точно. Так. Я дуже радий, тому що протягом тривалого часу хотів адаптацію у вигляді графічного роману «Локвуда».
ілюстрації Ракели до графічного роману «Локвуд і К°»
Ракела, італійська ілюстраторка, котра почала малювати дуже багато фанарту за серією багато років тому… Її роботи завжди були винятковими… Вона зробила з моєю допомогою фантастичне видання, котре вийшло у Франції у видавництві “Rue de Sèvres”. Вони зробили цю абсолютно фантастичну книжку. Її ілюстрації неймовірні. Я дуже пишаюсь. Сподіваюсь, що ми перекладемо цю книжку іншими мовами також.
Джерело: каталог видавництва Rue de Sèvres
Маю зізнатися вам, що сама вперше зустрілась з вашою творчістю ще підліткою. Я прочитала «Амулет Самарканда». І він мені не сподобався. Але двадцять років потому я взяла ту саму книжку, «Амулет Самарканда», перечитала її і нині мені серія про Бартімеуса подобається більше за серію «Локвуд і Ко». Бо вона така багатошарова і складна... Тож я колись спитала себе: чому ж тобі не сподобався «Бартімеус», коли ти зустріла його вперше? Я довго про це думала.
Так! Чому? (сміється)
Тому, що перша книжка, яку я прочитала підліткою, була російською мовою. Друга — українською. Знаєте, тоді російські книжки поширювалися на український ринок. Український переклад ми отримали пізніше. І для мене Бартімеус як оповідач російською звучав наче чистий лиходій. Ким він справді не є. Коли я підліткою читала «Амулет Самарканда», в мене було враження, що він просто поганець. Українською він звучить інакше. У нього немає цих рис. Мені здається, що не книжка була поганою, а той переклад робив її такою. Тож моє питання до вас: як вам українські видання ваших книжок і робота з українським видавництвом?
Я абсолютно закоханий у свої українські видання. Видавці просто чудові. Вони спершу видали «Бартімеуса». Видання були зроблені так гарно. Іван Сулима, ілюстратор, просто неймовірний. Він зображує персонажів дуже точно, але при цьому…у них є щось таке ніжне і красиве. З фентезі-обкладинками завжди є ризик, що вони можуть вийти надто гротескними. Наприклад, зобразити Бартімеуса кам’яною химерою можна аж надто огидно. Обкладинки Івана навпаки дуже красиві, чарівні.
Чи ви якось скеровували його і чи мали свої побажання стосовно того, що він мав зобразити?
Ні, зовсім ні. Іван зробив їх, і я був дуже втішений. З виданням «Локвуда» — те саме. Він зображує персонажів чуттєво. А це дуже складно зробити. Іван передає риси персонажів доволі точно, та при цьому, певним чином лишає місце для того, аби ви побачили їх на власний манер. Це доволі магічна річ. Тому так, я дуже радий і пишаюся ними.
Я пам’ятаю, що коли вийшов «Бартімеус», не в нас в Україні, бо наше видання було пізніше, а тоді, в моєму дитинстві, світ просто божеволів через Гаррі Поттера. І ви вже казали це на панелі конвенту під час розмови з модераторкою, що хотіли б певним чином протиставити «Бартімеуса» цій серії. Але чи відчували ви тоді, що вас часто порівнюють з Поттером?
Так, дещо порівнювали, але не дуже сильно. Бо «Бартімеус» загалом інакший у багатьох аспектах. Тут теж є юний чарівник, але цей чарівник отримує свої сили завдяки ув’язненню джина. І це та цікава річ, що їх дуже відрізняє. Хоч Натаніель теж не лиходій. Коли я починав писати, то думав, що, може, він ним стане. Звісно, набагато цікавіше спостерігати за тим, що він дуже ідеалістичний, але система, в якій він діє, сама по собі збудована на рабстві й несправедливості. Так, було дуже захопливо працювати з цими ідеями. Тож, зрештою, я думаю, що ця серія зовсім не була схожою з Гаррі Поттером. Хоча це і була реакція на нього. Мусить існувати спосіб чаклувати інакше. Як я це зроблю?
Ви багато років працювали над цими серіями: «Бартімеусом» і «Локвудом». Обидві вони мають потенціал. Наприклад, Бартімеус так довго жив на світі — він може багато чого розповісти. Або ж ми завжди можемо розглянути якийсь окремий кейс агенції «Локвуд і К°», що ви і зробили з оповіданням «Кинджал у парті» (“The Dagger in the Desk”) для The Guardian. Чи маєте ви у планах нові історії в цих світах? Не обов’язково повноцінний сиквел чи приквел, а й короткі оповідання?
Так, коли ти створюєш успішний світ… Я думаю, для мене настає час, коли ти тривалий час працюєш над світом і мусиш зупинитися, бо є ризик, що ти перестанеш отримувати від нього задоволення. У тебе забракне ідей. Тому це добре — зупинитися. Але, звісно, світ досі є. Є його правила, і завжди є, як ви кажете, потенціал для інших історій про героїв. Тож для Бартімеуса я роками мав початок іншої книжки. Один такий дуже хороший розділ. Але чого я не зміг зробити — так це зрозуміти, про що ця історія. Я не хочу написати погану книжку. Тож я чекаю, коли зможу зрозуміти ту історію. Про «Локвуд і К°» я зовсім нещодавно закінчив оповідання. Тепер я маю зрозуміти, як найкраще його опублікувати.
То Джордж таки матиме колись хом’яка-помічника?(примітка: на одному з подкастів автор розповідав, що думав над таким)
(гучно сміється) Ну, як знати! Ось ще одна з небезпек написання продовження! Бо навколо персонажів накопичується певний лор. І дуже легко зробити щось таке, що не відповідатиме очікуванням. Тож ти маєш бути обережним. Бачити все чітко перед тим, як зголосишся це робити.
Ваші книжки мають такий певний рівень темряви. Як ви пишете відверто страшні моменти, аби при цьому не занадто приголомшити ваших юних читачів?
Я думаю, є кілька різних технік. Я сам теж не люблю темряву, але темні речі є частиною життя. І переносити своїх читачів у темні місця не погано. Однак це треба робити в певний спосіб. Один з них, котрий я, здається, використовував з часів «Бартімеуса», — це гумор. Є баланс між темними силами, котрі, власне, позбавлені почуття гумору, а напротивагу ним — людьми, котрі є героями, тими, за ким ми йдемо. Навіть якщо вони морально сірі, як Натаніель і Бартімеус, вони мають почуття гумору, або гумор є у їхніх стосунках. Це один зі способів боротися з темрявою.
У «Локвуді» в них є Портленд-Роу, певне безпечне місце, де вони п’ють чай, жартують і беруть одне одного на кпини. Мені дуже подобається писати ці сцени, бо я люблю ті моменти, коли вони просто сидять за столом і розмовляють. Коли вони йдуть з дому, вони йдуть у світ темряви й бачать жахливі речі, або борються з жахливими речами. Але вони завжди можуть повернутися, і у них знову є це святилище. І читач теж знає, що вони завжди можуть повернутися. Це одна з причин, чому у п’ятій книжці сам Портленд-Роу атакують: це певний фінал.
Інший спосіб роботи з темрявою — це не показувати її повністю. Трохи відсторонитися від неї. Наприклад, коли ти заходиш до кімнати і показуєш достатньо, аби читачі уявили її. І вони можуть уявляти так багато чи мало, як їм заманеться. Ти не описуєш це детально. Лише певні частинки описів, котрих достатньо для того, щоб запустити увагу читачів. Так, це страшно, але вони не бачать всього у повному страхітливому обсязі.
Вас колись спитали ваші фани про що для вас історія «Локвуд і Ко». Опишіть її лише кількома словами. Ви сказали, що це історія про спокуту (redemption). Чи ви знали, коли починали її писати, що це буде історією саме про це, чи серія виросла сама собою в таку історію?
Я думаю, що ці речі завжди виникають неочікувано. Я думаю, якщо ви вирішили написати книжку про якусь величезну ідею, то це трохи небезпечно. Великі теми і концепти прийдуть до історії, якщо ви працюватимете над маленькими речами: героями, деталями. Дивно, але ви зрозумієте ці речі краще тоді, коли сидітимете з героями за одним столом, питимете чай і сперечатиметеся про те, хто не помив посуд. З цього ти згодом вибудовуєш більші речі: про життя і смерть, жертовність, дружбу і любов.
Мабуть, всі мої книжки насправді про персонажів, котрі починають шлях окремо, але сходяться разом з неочікуваними людьми і знаходять любов у певний спосіб… що є зрештою метою всього.
Сторінка з графічного роману Локвуд і К°
З усіх ваших персонажів, кого вам було найвеселіше писати?
Мабуть, Бартімеус. Він найважливіший. Він звільнив мене. Відкривши його голос, я зміг далі робити всі ці шалені речі, яких не очікував. Це був голос, що все змінив. Деякі інші герої теж його мають. Наприклад, Череп у «Локвуд і Ко». Він теж схожий персонаж. Тож у деякому сенсі вони найвеселіші, бо ти можеш написати багато гарних жартів і бути нахабним з іншими героями.
Але найближчий для мене персонаж — це Люсі. Бо вона найбільш об’ємна. П’ять книжок повністю крізь її перспективу. Ми справді бачимо її, і я пізнав її краще ніж будь-кого іншого. Тож це «веселощі» іншого типу. Це така дуже особлива близькість.
Хоч ваші серії дописані, але деякі речі у ваших книжках так і не отримують пояснення наприкінці. Наприклад, ми ніколи не дізнаємося, чому Череп був саме такого типу привидом або не занурюємося у природу складних стосунків між деякою потужною сутністю у п’ятій книзі «Локвуда» і людиною (примітка: змінено, аби уникнути спойлерів). Ви навмисно залишаєте деякі питання відкритими? Бо існує чимало фанівських теорій, чому це ось так, а інше так.
Я думаю, небезпечно намагатися закрити свій світ і дати усі відповіді. Бо тоді, зрештою, він стане несправжнім. Якщо взяти до прикладу життя, воно відкрите. Чому щось сталося? О, у тебе немає часу, щоб це збагнути. Тож коли ти читаєш книжки, де все дуже сильно «закрите», пояснене, це не здається нормальним. А у деяких випадках у мене й не було відповідей. Як саме це сталося? Я знаю трохи, і цього достатньо для історії.
Мені здається, що це добре — залишити історію відкритою, аби читачі самі домалювали її межі. Це те, що робить фандом Локвуда. Вони мають так багато енергії. Вони продовжуть добудовувати світ, додають до нього нове, переосмислюють старе. Тож світ продовжує рости, хоч я вже відсторонився від нього. Я бачу, як він росте сам собою. А потім… Ракела робить прекрасний графічний роман. Виходить серіал. Світ розвивається.
Ваше українське видавництво рік тому оголосило, що серія «Скарлет і Браун» вийде українською. Звісно, ми всі дуже чекаємо. Розкажіть, будь ласка, про неї. Чого слід очікувати вашим читачам?
Я почав писати першу книжку до ковіду, а працював над нею інтенсивно вже під час нього. У певному сенсі ця серія — відповідь на те, що цілий світ немов перебуває у напрузі. Багато речей наче розпадаються. Речі, на які ми могли покластися, перестають бути надійними. І ця несправедливість, війни, дисбаланс — всі ці речі тиснуть на нас. Отже, історія відбувається у далекому майбутньому в Британії, котра пройшла крізь жахливий апокаліпсис. Більшість людей загинула. Зовсім мало вціліло. Вони мають невеличкі ізольовані села, де стіни захищають від монстрів, що снують туди-сюди. Усі ховаються. Але мої головні герої Скарлет і Альберт — це розбійники, котрі, навпаки, виходять назовні. Вони відкинуті суспільством. Вони не бояться вийти і зустрітися з темрявою. Знову це персонажі, котрі радше зустрінуться з темрявою, ніж тікатимуть. Там є людожери та інші жахливі речі. Але це знову історія про віднаходження сенсу життя через дружбу і спільноту. Бо ж ми знаємо: немає надії, якщо ми не будемо об’єднуватися як у маленьких спільнотах, так і на міжнародному рівні. Тож це та велика тема, яка прийшла до мене під час написання.
Джерело: видавництво Walker Books Ltd. Обладинки серії «Скарлет і Браун»
Я знаю, що ця серія має певний вайб вестерну. Хотіла була спитати вас про те, що змусило вас взяти типово американський жанр і перенести його в британський сетинг, але, здається, ви вже відповіли на це зі сцени. Це був Брекзит.
Так, це була, можливо, найперша річ, котра стала для мене шоком. Відчувалося, наче ми віддаляємося від наших друзів. І половина країни проголосувала за це… Було дуже дивно над цим розмірковувати. Аналізувати мою країну… Але ця серія, зрештою, стала чимось іншим. Я не вважаю ці книжки дистопіями. Це важливо наголосити. Бо ж на перший погляд вони здаються саме такими: темрява і небезпека. Але знову ж таки, там є гумор. Як у вестерні, ти намагаєшся створити щось у дуже тяжких умовах. І моїм героям це вдається. Через любов одне до одного. Ну, тобто…(сміється). Усе як зазвичай: мої персонажі багато сваряться і дратують одне одного, але згодом починають любити одне одного і неочікувано створюють дещо, за що варто боротися. І це, напевно, головна ідея усіх моїх книжок: світ дуже темний, але його пронизує і дещо хороше, за що ми маємо триматися.
Джонотан Страуд та Анна Ковальова
Чекайте у наступній статті огляд дискусії з Джонатаном Страудом у рамках фестивалю, де він розповів про свої поточні проєкти, фанівські теорії фіналу Бартімеуса та роботу над обкладинками його книжок у різних країнах.
Розмовляла, переклала і ледь не вмерла Анна Ковальова спеціально для “Зоряної фортеці”
травень 2026, Любляна, “Na Meji Nevidnega”
