«Імпотент-2180», або екскурсія до «храму срамоти»

                                                       *       *       *

1.

Зненацька для всіх почувся грубий чоловічий голос:

- Слухайте мене всі, – говорив чоловік, який рухався до натовпу з темноти. – Ви прийшли сюди, аби побачити те, що побачити ваші очі й не мріяли. Ви почуєте сьогодні те, від чого вас так довго відмежовували… Але ви зрозуміли, що приховане від ваших очей все ж існує і життя без цього спустошене, не має ані найменшого сенсу. Я зі своєю командою покажу вам храм, який і досі зберігає історію тих років, коли люди ще могли насолоджуватися цим. Ми зробимо так, що ви відчуєте справжній смак життя, – на коротку мить голос чоловіка десь зник, немов розчинившись в темноті. Присутні, два десятки молодих людей, котрі сподівалися на цікаву екскурсію до храму історії, навіть почали гадати, що їх розвели, як останніх лохів. Проте чоловік знову заговорив, тепер трішки не впевненіше і з’явився перед слухачами:

- Прошу вибачення, але у нас виникла невеличка проблемка…

Слова чоловіка не жарт оживили публіку і її поступово охоплювала паніка. Хтось крутив головою і шепотів: «Вони тут… Вони прийшли за нами… Я ж казав, не варто сюди йти!». Хтось спокійно вдивлявся у темряву й думав собі таке: «Перевіряють нас на вошивість. Думають, ми боягузи. Правильно, нехай. Половину доведеться викинути звідси». А когось уже кидало у піт і він починав пробиватися через натовп, аби вибігти із темного тунелю.

- Заспокойтеся!!! – владно прозвучав голос невідомого чоловіка. – Я ж сказав –проблемка невеличка. Її буде усунено найближчим часом. А ми розпочнемо нашу екскурсію…

                                                  *       *       *

2.

- Максе, ну, Максе… – канючила невеличка дівчина, на обличчі якої вималювалися благальні обриси. – Давай зробимо це тут… Вперше. Ну, давай. Давай???

- Слухай, Ірен, – твердо відказував широкоплечий хлопчина з блакитними очима, – ти мене вже задовбала оцими благаннями. Відчепися, кажу тобі. Давай-давай… Бу-бу, бу-бу… Скільки можна?!!

Дівчина, яка головою сягала грудей хлопчини, почала жалісливо скавуліти, немов маленьке собаченя, якого схопили за гриву:

- Ну, Максику, Максюню… Благаю тебе… Послухай тільки цього мужика. Він каже, що на Землі раніше це було найулюбленішим заняттям. Наші дідусі ще знали, яке це щастя. А ми – ні. То давай спробуємо!

Хлопець різко зупинився й суворо прилип очима до дівчиська. Розправивши руки, він здавався біля цієї маленької тарапуньки, мов Кінг Конг.

- Що ти від мене хочеш? Це лише історія, зрозумій, дурепо. Іс-то-рі-я, – протягнув він для ефекту, але це не збило запалу дівчини.

- Максику, ну, хоч я на коліна стану перед тобою? Хочеш?

- Не хочу.

- А я стану, лише давай зробимо це.

Хлопець на мить завагався, але надалі знову твердо відказав:

- Ні! Не бути цьому!

- То чому ж ти пішов зі мною на цю екскурсію? – дівчина взялася за боки, немов дружина, яка дочекалася свого чоловіка напідпитку.

- Бо… якби я не пішов, то ще цілий місяць слухав би від тебе фрази, типу: «Ти мене не любиш!», «Що, важко було піти?!!», «А-а-а, тепер зрозуміло, чому ти не пішов зі мною – у тебе інша!».

- Ой, ой, давай без літератури, – прищурилася дівчина і її кирпате, видовжене обличчя стало схожим на подзьобану диню. – Ну, Максе, а хоч я тобі борщику зварю свого, фірмового…

- О, ні. Дякую! – хлопець відсахнувся від дівчини так, ніби його оперіщили кип’ятком. – Тільки не це, мій шлунок не витримає цього випробування вдруге.

- Тоді зробимо це тут і зараз!!! – впевнено і, як ніколи, твердо відказала дівчина. – Інакше – борщ!

Хлопець вперше за час суперечки не мав, що сказати. Вибору перед ним більше не було. Проблема сама собою вирішилася. Що поробиш, коли перед тобою ставлять питання руба: «Або життя, або борщ. Останнє, навіть, страшніше смерті»?!!

- Гаразд, – здався хлопчина, – але зробимо це трішечки пізніше, після екскурсії, наприклад. Домовилися?

Дівчина ображено стисла губки й ствердно кивнула. А потім задоволено посміхнулася й, схопивши свого коханого за руку, метнулася ближче до екскурсовода, аби краще чути його розповідь з історії Земної цивілізації…

                                                   *       *       *     

3.

- Шановні! – екскурсовод звернувся до молодої норовистої парочки, що весь час сперечалася. – Прошу вас вести себе пристойніше. Тим паче, що прямо над нами знаходиться управління, яке слідкує за кожним із вас.

- ВРУ? Там?!! – запитав один із присутніх і вказав пальцем вверх.

- Так, – кивнув екскурсовод.

Хлопець, який задавав питання враз пополотнів і замовк. Сварлива парочка теж принишкла. Все  таки наявність агентів ВРУ у них над головами лякала.

Два десятка пар ніг тупотіли по мармурній підлозі, немов стадо корів, що перебігає дорогу. Кожен із бажаючих відвідати таємну екскурсію намагався крокувати тихше, однак вдавалося це абсолютній меншості – лише екскурсоводу.

Денвер Моус – так звали екскурсовода – був тією людиною, котра завжди прогадує партію в шахи на п’ять ходів уперед. Моус планував кожну екскурсію так, немов Македонський нову битву. Члени команди називали позаочі його «Наполеоном XXIII століття». І ставив він перед собою три принципи: «не боятися нічого, не перемудрити в простій ситуації і не з дієсловами пишеться окремо!».

Тому, не боячись форс-мажорних обставин і не перемудривши в простій ситуації, він просто одягнув м’яке взуття і крокував майже безшумно. А це було досить важливим фактором. Той факт, що прямо над його головою розміщувалося Всесвітнє Розвідувальне Управління, змушував поводися обережно.

- Все, – полегшено мовив Моус, – здається пройшли. Тоді почну нарешті екскурсію, – Денвер знову кинув поглядом на сварливу парочку: високий широкоплечий хлопець, насупившись, повільно крокував за своєю подружкою – низькорослою, худощавою брюнеткою. Поводилися вони нині пристойно. Мабуть, злякалися ВРУ.

- Ну, що, молодь, – звернувся Моус до парочки, – готові почути і побачити те, що від вас ховають від самого народження?

Сварлива парочка ствердно закивала.

«Такі кумедні… – подумав Денвер. – Такі схожі…». Моусу навіть думати було важко про те, на кого вони схожі. Якби можна було провести екскурсію до його душі, то ми б дізналися, що дуже давно він закохався у дівчину, з якою вирішив провести все життя. Але обставини… Ні, але ВРУ зробило так, що всі його мрії тріснули, мов хрусталь від сильного удару.

- Двісті п’ятдесят років тому, – почав екскурсію Моус, – Земля стояла на порозі знищення. З підручників історії ви знаєте, що на нашій планеті утворилося два ворожих блоки на чолі зі Сполученими Штатами Америки – з одного боку та Росією – з іншого. Ядерна війна, котра могла розпочатися у разі конфлікту, загрожувала повним знищенням планети Земля. Живими могли б залишитися декілька тисяч землян, але з часом вони вимерли б від «ядерної зими». Це була перша версія загибелі планети.

Пізніше, а саме в 2065 році, нависла нова загроза – комета Галлея, котра мала знищити нас. Але, слава Богу, минулося… Йшов час і кількість людей на планеті зростала в геометричній прогресії. У 2101 році населення планети становило 9,1 млрд. чоловік. Це почало лякати вчених, які дійшли висновку, що через перенавантаження Земля зійде зі своєї осі і все… Кирдик.

- Почекайте, – почувся голос із групи, – але історія про це нічого не каже.

Денвер Моус посміхнувся й прищулив очі.

- Макс, здається? Так?

Ошелешений хлопець ствердно кивнув.

- Я просто чув благання твоєї коханої, – пояснив Моус. – Історія, хлопче, завжди говорить вустами тих, кому вона вигідна. На цей раз вона глаголить вустами ВРУ.

- Що ж було далі? – поцікавилася дівчина Макса – Ірен.

Моус зупинився й пильно придивився до парочки.

- Ви – гарна пара. Тримайтеся разом.

Надалі Денвер розвернувся і подався вперед. А ошелешені словами екскурсовода, Ірен і Макс переглянулися й почимчикували вслід за ним.

Цілу хвилину тривала тиша, доки її не розрізали зачаровані викрики із екскурсійної групи.

- Ох, яка ганьба… – вирвалося у вусатого коренастого чоловіка, що йшов попереду.

- Ой, блін, – вирвалося у статної білявки, яка тягнула ноги прямо за вусатим.

Ірен і Макс мовчали. Прямо попереду них замайоріло яскраве світло. Вдивляючись через осліплюючий промінь світла, вони крокували до окремого приміщення, куди вів тунель. Тунель, яким вся група тільки-но шурхотіла ногами.

Ввійшовши до приміщення, вони аж повідкривали роти.

- Саме звідси й розпочинається справжня екскурсія, – тихо мовив Денвер Моус, але ніхто не звертав на нього уваги. Всі були шоковані побаченим і потребували часу для того, аби прийти до тями.

Моус дав їм таку можливість.

                                                       *       *       *   

4.

  Ірен ще ніколи такого не бачила. «Храм срамоти», – так би назвала все це її матуся. Сувора й забобонна матуся. Але що поробиш, коли дитя бажає знати більше, аніж це дозволяє соціум.

Макс мовчав. Його очі жадібно поїдали все, що він бачив.

- Максе, – штурхнула хлопця Ірен, – ти тільки глянь на це. Як багато від нас приховували.

- Заспокойся, Ірен, – майже в наказовому тоні мовив Макс. – Все це – срамота. Ми не повинні тут бути. Якщо агенти ВРУ дізнаються…

- Та що ти заладив: «агенти…», «срамота», «заспокойся»? Досить уже бути комахами у світі велетів. Ось це – справжня історія. Це колись було насправді…

- І погубило нашу планету… . – не здавався Макс. – Ти що не пам’ятаєш розповідей діда Ореста, який щовечора твердив, що одне бажання задовольнити природні статеві потреби людини погубило цілу планету?

- Чула таке. Але мені здається, що це брехня. Це вигадана історія ВРУ…

                                                      *         *          *

5.

- У 2153 році, – продовжував екскурсію Денвер Моус,. – населення планети зросло ще на 1 мільярд. Постала проблема: потрібно було зменшити кількість населення на Землі. Країни світу об’єдналися з єдиною метою – порятунку людства. Так створилася всім нам відома організація Всесвітнє Розвідувальне Управління, котре слідкувало за кожним із землян.

Натовп рухався по залу, до якого хвилину тому їх привів Моус і не могли повірити, що бачать все на власні очі. Здавалося, ніби все відбувається у сні. З усіх сторін на них дивилися оголені статуї чоловіків і жінок, які зливалися у статевому акті. Було безліч картин, книг та статуй, котрі розкривали природну красу чоловічого та жіночого тіла, що зливаються у пориві пристрасті.

Моус продовжував екскурсію:

- Вченими було розроблено два віруси: один, під назвою Кентавр-001, котрий знищував людський організм за 24 доби. Передавався він виключно статевим шляхом. Коли ж загибель людей сягла критичної норми, перед ученими стала інша проблема – зупинити вірус. Тому вони розробили інший вірус, котрий повністю вбивав тягу чоловіка до жінки. Назвали цей вірус «Імпотент-2180».

- Виходить, ВРУ розробив цей вірус, аби припинити загибель людства?!! – запитав Макс у Моуса.

- Можливо… . – відказав той.

- Значить, нам все правильно розповідали. ВРУ нас врятувало від вірної загибелі, – твердив своє Макс.

- Врятувало… Але ВРУ забрало у людей право на свободу, право на життя… – говорив Моус. – ВРУ забрало у нас право на кохання…

                                                 *         *         *

6.

Денверу Моусу тоді було 24.

Він став агентом ВРУ. Шість років він проходив школу шпигунів, два роки навчався стратегії у найкращих фахівців планети, рік проходив практику на зорельоті «СТАРС»… І нарешті довів, що гідний стати одним із «чорних костюмів», як тоді називали агентів ВРУ.

Перша справа, яка випала Моусу в його кар’єрі, була пов’язана з арештом знаменитого хірурга та вченого Анчеліско Доуля, який намагався розробити антивірус «Кентавр-002», аби повернути людям право на природне розмноження, а не клонування.

Денвер першим приїхав на місце проживання Анчеліско Доуля й той зовсім спокійно віднісся до приїзду агента ВРУ. Поволі між ними зав’язалася розмова:

- Слухай, хлопче, – першим мовив Анчеліско, – навіщо це тобі?  

- Що саме? – не зрозумів спочатку Моус.

- Навіщо тобі арештовувати мене? Адже я лише хотів розробити антивірус, аби люди пізнали справжній смак життя…

Тоді Моус на слова вченого відповів твердо і безкомпромісно:

- Керівництво ВРУ вбачає у вас небезпеку, тому мені наказано вас арештувати.

- Тоді знай, хлопче, що на світі існує безліч речей, які можна заборонити, але поклик природи і серця ніколи не заборониш, табу для них не існує.

Моус тоді не звернув уваги на слова ученого. Та й навіщо, якщо кохання й секс у його житті становили нульову частку.

Однак згодом він зустрів дівчину, в яку закохався по вуха. Собі пояснити не міг, що таке кохання, але знав, що кохає по-справжньому.

Лі його теж кохала. Вони бігали, як дітлахи в степу, купалися в річці, сварилися, а потім знову мирилися. І все було добре, доки Денвера одного дня не викликав до себе директор ВРУ, Станіслав Берк. Це був величезного зросту чоловік з холодними, як крига, очима.

- Денвере, – говорив він, – ти ставиш під загрозу свою кар’єру. Ти знаєш, що кохання і секс ледве не згубили нашу планету. Але сам закохався у якусь дівку.

- Її звати Лі, – заявив Моус. – І я добре знаю про своє майбутнє. Можна писати рапорт про звільнення?

- Ні! – вигукнув Станіслав. – Ні!! Ти – агент ВРУ. У тебе є лише одна мета в житті – служіння планеті Земля. І жодних Лі. Ти мене зрозумів? Я питаю, ти мене зрозумів?!!

Моус мовчав, втупивши голову в підлогу.

- З цієї хвилини ти забуваєш за свою Лі, інакше нам доведеться зробити так, що про неї забудуть всі… навіки.

Моус ледве стримував себе, аби не нагрубити директору, але натяк добре зрозумів і погодився.

З того часу він не бачив Лі, але знав, що вона жива.

З того часу він втратив право на кохання…

                                                 *        *        *

7.

- Я – агент ВРУ, – говорив екскурсовод. Серед натовпу раптово почалися перешіптування. – Точніше, я – керівник відділу контррозвідки. Однак уже близько двадцяти років я виношую план всесвітньої революції. Це я підбурюю жіночі організації на відкриту боротьбу проти ВРУ. Це я намагаюсь якомога частіше проводити ось такі екскурсії, аби люди бачили справжню історію, а не ту, що пише ВРУ.

До Денвера Моуса вийшов Макс.

- Який сенс у вашій підпільній боротьбі? Ви ж самі сказали, що вірус «Імпотент» зробив чоловіків байдужими до жінок.

Денвер посміхнувся.

- А ви, чоловіки, не помітили, дивлячись на всі ці картини, статуї, книги, як у вас з’являється бажання? Бажання контакту з жінкою.

- Ну, є трішки… – погодився Макс.

- Так от, – продовжував Моус, – я не сказав вам, що вірус «Імпотент-2180» виявився не таким сильним, як планувалося. Чоловіки все-одно не могли стримати свою природну тягу до жінок, доки споглядали на картини, відео, книги, статуї, де зображувався статевий акт, або краса жіночого тіла. Відтоді агенти ВРУ по всій планеті збирали все, що нагадувало про статевий акт. І все було зібрано тут – у таємному сховищі ВРУ.   

Тут оживилася Ірен.

- Значить, чоловіки можуть… Ну, цей…

- Не всі, – відповів Денвер, – але більшість можуть. Потрібен лише час.

Раптом у Моуса спрацювала рація.

- Командире, – прозвучав голос з рації. – У нас проблема.

- Яка проблема? – запитав Моус.

- Вони тут… – раптом в рації прозвучали постріли. Голос замовк.

Всі, хто чув постріли, почали панікувати.

- Заспокойтеся, – впевнено мовив Денвер. – Агенти ВРУ йдуть сюди. Але не треба панікувати, ми з усім…

Раптом Моус замовк. До приміщення вбігло два десятки агентів у чорних костюмах з бластерами в руках.

- Стояти. Не рухатись! – горланили вони. Натовп тривожно замовк, всі чекали на подальші дії агентів.

Зненацька із натовпу вибіг чоловік й намагався вибити зброю у одного із агентів, однак отримав у живіт чотири постріли бластера.

- Не чіпайте їх, - промовив Денвер. – Ви ж прийшли за мною. Тоді забирайте… - він зробив крок вперед і на мить змішався з натовпом. Коли вийшов з юрби, в руках у нього виднівся бластер.

Почалася перестрілка. Нерозумна й не рівна. Однак закінчилася вона тієї мить, як хтось приставив до виска Денвера зброю. Моус повернув голову й побачив Макса. Той тримав його на прицілі.

- А-а-а, Максе, ти?!!

- Я!!! – самовдоволено промовив Макс. – До речі, три роки тому я був одним із агентів твого управління. Ти мене ще слабаком називав.

- Максе… - вигукнула Ірен і вибігла із натовпу. – Що ти робиш? Максику.

- Відійди! – наказав хлопець. – Швидко!!!

Дівчина не послухалася й зробила крок до коханого, але той навіть не цілячись вистрілив із бластера. Ірен звалилася на підлогу, навіть не зойкнувши. Її душа полетіла у вирій, не пізнавши справжнього почуття…

- Даремно ти, Максе, робиш це, – прошепотів Моус. – З часом прийде розум, але буде дуже пізно. А поки що залишайся сам-на-сам зі своєю совістю.

Надалі Моус зробив крок вперед і одразу ж пролунав постріл.

Його тіло звалилося на підлогу.

Він витягнув руку вперед й закрив очі. Там, попереду, йому руку тягне Лі. Вона чекає на нього.

«Я йду до тебе, мила!»

Кінець…

ще не настав…