Імаго

Моє життя почалося зі сну.

Так, я спала, а моя мати навчала мене, і її повчання просочувались крізь сон і міцно залягали в моїй пам’яті.

Вона розказувала про цей світ: про те, що таке небо, сонце, хмари, дощ і сніг; що таке земля, вода й вогонь; що таке кольори і які вони бувають; хто такі люди і що таке гріх. Хто такий Бог. І хоча в усіх тих знаннях було багато поганого, мати переконувала мене, що Божий світ – прекрасний. І я з нетерпінням чекала миті свого пробудження.

«Охрещується раба Божа Агнія…»

Ім’я Агнія пролунало для мене дзвіночком; я стріпнулась і прокинулась. Відтепер я – Агнія. Яке щастя!.. Я потягнулась, розпрямилась і з цікавістю визирнула назовні крізь очі маленької дівчинки.

Мене всю залило сліпучим жовто-золотим світлом. Сонце, спершу вирішила я, але помилилась. Насправді золоте світло лилось від церковних сосудів, від позолоти на іконах і яскравої ризи священика, що вершив таїнство над дитиною.

Потім золоте розбавилося багряним. Саме такий колір мало те, що священик підніс до губ дівчинки на ложечці. І коли вона проковтнула, такою ж багряною тканиною він обтер їй губи.

Ось тоді я була найщасливіша істота в світі – я прокинулась, я живу і житиму! Натомість дівчинка щосили ревла на весь храм… Ну нічого, це владнається.

А через два рочки в Агнії народився братик, якого назвали Юліаном. Я відчувала поруч його душу, і мені було приємно усвідомлювати, що та сама материнська душа і йому нашіптувала знання про світ.

Росли ми, звісно, разом і чудово ладнали. Якою милою була дівчинка, поки була дитиною! Вона так щиро вірила моїм переконуванням, що світ прекрасний!.. Прекрасний, бо в ньому є мама й тато, молодший братик… Ну й що з того, що вреднюк? Все одно рідний і дорогий.

Дуже повільно й поступово дівчинка вчилась засмучувати мене. Все жадібніше дивилась на солодощі й іграшки, а потім почала розуміти, що таке гроші. Ні, красти не крала, від такого мені вдалося її вберегти. Але піддурювати довірливого Юлька задля власної вигоди – це будь ласка! звичка, як хвороба. Добре, що він ще вмів пробачати майже негайно.

А потім – дитячі лінощі. Щось робити, чомусь учитись? Ні – телевізор і комп’ютерні ігри. Я все частіше сумувала за природою, за живими людьми навколо себе, бо дівчинка всього того мене позбавляла, міняючи на екран. Я несміливо нарікала, а вона не чула. Я все частіше згорталась у клубочок і спала в її свідомості.

Це погано, так не має бути. Мама казала мені колись: «Душа не повинна спати, інакше Бог розбудить, а коли Бог будить, це страшно». Але я тоді ще не знала страху.

Так і прожили ми тринадцять років.

Лихо впало раптово. Війна.

Ні, я вже бачила його, передчувала, коли моя дівчинка ще лишалась спокійною. Вже повзли чутки про ворожий наступ, про наближення чужої армії до міста. Діти тривожились, але дивились на реакцію дорослих.

Багато містян зібрали манатки й виїхали ще з початком чуток. Але більшість, як і моя родина, вірили запевненням міської влади, що наші не допустять ворога до жодної вулички міста. Лише коли перші бомби впали на дахи будинків, люди перестали слухати будь-кого взагалі.

І коли обвалився сусідський будинок, батько родини подав сигнал тривоги:

- Тікаймо! Геть звідси! Зараз же!

Агнія схопила свій рюкзак. Як добре, що я вмовила її зібрати все необхідне завчасу і тримати рюкзак завжди поблизу. Документи – вона чула з телевізора, що при раптовій втечі треба мати при собі документи. Дещо з одягу. Гаманець з кишеньковими грошима. М’яка іграшка – подарунок однокласника, з яким одне одному симпатизували. Флешка з улюбленими піснями, найкращими фотками, контактами віртуальних друзів. Такі нехитрі дитячі цінності. На дорогах війни усе те ні до чого, але принаймні додавало упевненості і трохи заспокоювало: усе найдорожче – із нею.

Їхали світ за очі, самі не знаючи, куди. Просто звідти, де гуркотіли вибухи, звідки долинав горілий сморід. Просто туди, куди рухались всі містяни – хто на машинах, хто на мотоциклах, хто пішки, а були й велосипедисти.

Ми теж втікали на машині, і вона зараз видавалась Агнії танком з надійною бронею. Діти сиділи на задньому сидінні, батьки – попереду. Тато вголос міркував, куди ж їхати, і ніяк не міг вирішити. Його ніхто до пуття не слухав. Більше чули маму, яка панічно репетувала про те, що треба було тікати раніше.

Після однієї особливо довгої серії вибухів Агнія з Юліаном озирнулись. Агнія заціпеніла, а Юліан застогнав, привернувши увагу батьків і змусивши їх теж подивитись назад.

Місто за ними горіло – велетенське, страшне полум’я. Чорний дим затягував небо. Жахливе видовище, навіть крізь тьмяну плівку дитячих сліз. Коли сім’я бігла з дому, коли сідала в машину і поки їхали – ніхто жодним словом не обмовився, коли ж повернуться назад. Не питав, не гадав, не стверджував. А тепер усе разом стало ясно.

- А ну припинили рюмсати! – зі злістю гримнула мама. – Без вас на душі гидотно!

- Та хай поплачуть! – заперечив тато.

Але діти вже були досить налякані, тому покірливо замовкли. Агнія сховала очі в рукави, витираючи сльози і намагаючись зашкодити їм знову политися.

Як на мене, то нехай би плакала. За чим вона може плакати? За перерваним серіалом, за улюбленою чашкою, з якої так затишно було пити чай перед школою вранці та вечорами перед сном? Так, діти більше прив’язані до речей, які на фоні війни виявляються дріб’язковими, але ж із цих речей складається їхнє дитинство. Хай би плакала дівчинка в мить, коли дитинство руйнується – це краще, ніж черствіти в ту саму мить.

Люди тікали, а війна наздоганяла. Ворожі танки ледь не на п’яти наступали. Де ж ті наші герої-захисники? Відомо де – вже десь під танковими гусеницями…

Машина заглухла посеред поля – тато Агнії якраз вирішив вибратись із основного потоку машин і зрізати шлях грунтівкою через поле. Там і застрягли.

Батько спершу добряче вилаявся, а потім приречено сказав:

- Я знав, що далеко не заїдемо. Пальне не безмежне.

Але не можна було гаяти ні хвилини. Всі вибрались з машини і пішли пішки. Страхів додавало ще й те, що грунтова дорога вела ніби й вперед, але водночас вбік, паралельно ворожій лінії. Хочеш тікати – будь ласка, навпростець колоссям.

Тато зметикував швидко:

- Якщо це поле, недалеко має бути село. Не може ж ця дорога вести в болото. Ходімо далі пішки. Та швидше!

І вони не йшли, а бігли. Стояла вже глибока ніч, і світла було – лише вогняна смужка на видноколі. Добре, що вороги притихли – мабуть, вони теж не роботи, і ночами їм треба спати хоча б по кілька годин. А може, вони загальмували і з інших причин. Хтозна…

До населеного пункту дістались на світанні. Точніше, до виселеного. Порожні вулиці, в будинках жодного вогнику, мертва тиша – навіть собаки не гавкали на чужих, коли втомлена родина йшла вулицею.

Дорогою їм трапився лише п’яний чоловік, що намагався впрягти в якийсь віз неслухняного коня. Бідолашній тварині добряче діставалось за непокірливість палицею по боках.

- Зараз матимемо транспорт, - похмуро сказав батько родині і рішуче підійшов до чолов’яги. – Слухай, друже! Позич коня з підводою!

Бомж подивився на прибулого таким поглядом, що якби прислів’я про душі, які від страху втікають до п’ят, було б вірним, то я вже мала б туди тікати. Мені теж було трохи лячно дивитись на ту розмову.

- А я як поїду? – наївно видав п’янюга.

- Можеш забирати нашу машину…

В селянина жадібно загорілись очі, але він не повірив:

- Яку машину? Щось не бачу в тебе машини.

- Вона там, у полі… - батько вже нетерпеливився.

Але власник коня (скоріш за все – чужого коня) вагався:

- То чого вона в полі, а ви тут?

- Забуксувала. Не можу витягти…

- Ну то зараз конем поїдемо і витягнемо, ага?..

З тону алкаша було неясно, серйозно він чи жартує, але дуже скидалось на сарказм. Тим часом десь на обрії прогриміло, і батько зовсім занервував.

- Гаразд, - заговорив він з люттю, майже після кожного слова додаючи лайку. – Скажу тобі правду. В нас закінчилось пальне, і ми застрягли. Тому мені дуже потрібна ця підвода. Я тобі за неї віддаю свою машину. Так не знадобиться, то хоч на деталі розбереш.

- І нащо вони мені, коли мене вб’ють?

- В підвалі сховайся, то й не вб’ють. А метал потім навіть їм, - кивок за обрій, - знадобиться.

Алкоголік помовчав, ніби роздумував, а потім поважно сказав:

- Ні, я не згоден. Мені теж треба втекти, - і з цими словами знову потягнувся до кінської збруї.

І батько не витримав.

- ТИ ОДИН, А В МЕНЕ ДІТИ, …..!!! – розлючено гримнув він і щосили заїхав чоловікові кулаком у вухо.

Той впав, а батько взявся запрягати коня. Скоро родина вже сиділа на підводі, яку неймовірно трясло від швидкості, з якою батько гнав коня. П’яний репетував прокляття в їхні спини, але потім – родина цього не бачила, а я чомусь знала – підвівся й подався у поле до покинутої машини. Хоч якось компенсувати моральний та матеріальний збиток.

В підводі ще довго всі мовчали, аж поки жінка не спитала чужим голосом:

- Де ти навчився запрягати коней?

- А хіба забула? Я виріс у селі.

І розмова знову стихла надовго.

Агнію трусило ще довго – вона ніколи не бачила батька таким, навіть уявити не могла, що він здатен бути таким. Щось у цьому було неправильно, і це лякало тринадцятирічну дівчинку.

Я знала, що саме, і коли вночі Агнія намагалась подрімати на дні підводи, пояснила їй. А було все просто: можна було й не вдаватись до насильства. Підійди і по-доброму допомогти незнайомому запрягти коня, а потім їхати разом. Хоча б до найближчого безпечного місця, бо п’яного ризиковано везти поруч з дітьми. Але все одно можна було більш по-людському…

Я заспокоїлась, лише переконавшись, що Агнія моє пояснення почула.

Мандрували два чи три тижні, а здавалось, минуло ціле століття. І цей час приніс ще не одне горе.

Підвода котила важкими й похмурими дорогами. Втікала не лише наша родина – таких втікачів було багато. А назустріч усім рухались ряди наших солдатів. «Смажте їх там гаряче» - одне побажання від усіх біженців.

В безпечних місцях спинялись. Тоді батьки шукали, де можна хоча б за харчі підробити, а дітей посилали просити милостиню.

Батьки завжди казали Агнії та Юльку: просіть удвох, не кидайте один одного. Вони вважали, що двоє дітей викликатимуть більше жалю, ніж поодинці. Але діти краще знали, що в одному місці менше людей, ніж у двох місцях. Тому вони домовлялися, хто куди піде, через скільки зустрінуться – і розходились. Врожай дрібних грошей та харчів видавався їм непоганим, тож обоє гадали, що чинять правильно.

І ще одне лихо впало несподівано. І знову таке, про яке можна було довідатись завчасу. Одного типового разу під вечір родина спинилась у напівпокинутому селі. Батьки пішли підробити в місцевий клуб, а дітей знов послали старцювати.

Агнія і Юліан трохи пройшлись майже порожньою вулицею. А коли дійшли до перехрестя, Агнія сказала:

- Давай, ти проситимеш тут, а я піду отуди в кінець, - вона показала на перехресну вулицю. – А зустрінемось десь за півгодини тут, коло цього будинку.

Вулиця, якою пішла Агнія ще довго лишалась порожньою. Вже на віддалі від перехрестя почулись голоси, і дівчинка пішла на них.

На дворі напіврозваленого будинку, за похиленим парканом без половини дощок спілкувались троє молодиків у військовому вбранні. Один на чомусь сидів, двоє стояли поряд. Агнія завагалась – вона ніяк не могла втямити, свої це чи вороги. Лише вловивши кілька слів рідною мовою, зрозуміла, що свої, і пішла до них.

Я відчула небезпеку раніше за дівчинку.

«Не ходи до них! – крикнула я. – Вони скривдять!..»

Але Агнія пам’ятала, що вона «на роботі». Треба ж повернутись не з порожніми руками. До того ж, підійшовши ближче, вона побачила: той, що сидить, лускає насіння! Голод начисто витіснив зі свідомості здоровий глузд. Агнії дуже хотілось їсти.

Вона підійшла впритул до паркану. Чоловіки дивились на неї задоволеним поглядом: вони вже давно побачили її, швидко домовились між собою і чекали на неї. Якби Агнія дивилась на їхні обличчя, може, вона сама, без моїх попереджень, відчула небезпеку. Але вона не зводила очей з насіння.

Один з вояків вирішив, що справа затягується, і підштовхнув, спитавши люб’язним голосом:

- Що тобі, дівчинко?

- Я хочу їсти. Дайте мені насіння.

Вояк протягнув руку з пакетиком:

- Іди, візьми.

Вже за мить було пізно шкодувати про необачність – Агнію схопили відразу три пари рук. Тримали міцно, так що не було змоги пручатись; одна рука затискала рота, не даючи крикнути.

Чоловіки зробили свою справу швидко й тихо, без жодного звуку, окрім болісних стогонів з-під затиснутих губ.

Найгірше те, що з першим фізичним болем навіть у мене ніби вп’ялось гостре лезо. Рятуючись, я майже забула про те, що мушу рятувати дівчинку – я, її душа, безсмертна, така мудра! Усе, що я вчинила тоді – втислась в її серце і тримала його зсередини, щоб не розірвалось від болю. Потім отямилась і потягнулась до мозку. За весь, як сказали б гвалтівники, процес я висмикувала зі свідомості недоречні: «чому?», «за що?», «що далі?», «що робити?»… Потім я думала, що «що робити?» можна було лишити, але навряд чи це сильно б допомогло.

Схоже, нас разом не знищило тоді лише завдяки одному факту: все справді відбулось дуже швидко і швидко закінчилось.

- Іди, мала, й помовкуй.

Дорога назад була чи не страшніша за саме згвалтування. Агнія тряслася від думки, як її сваритиме мама, і поки дійшла до умовленого місця, твердо вирішила нікому нічого не казати.

Юліан уже чекав на неї.

- Ну як? – вона випередила будь-які його запитання.

Братик похнюпився:

- Майже ніяк, - показав на долоні жменьку найдрібніших монет. – А в тебе як?

- Ще гірше. Там взагалі нікого немає.

Вона напіврозвернулась, щоб кивнути в бік страшної вулиці.

- В тебе в светрі дірка, - побачив Юліан. – На спині.

Агнія знизала плечима:

- Десь порвався…

Вона боялась, що батьки щось запідозрять, почнуть розпитувати. Але наступного ранку родина як ні в чому не бувало знову тряслася в підводі. Лише Юліан спитав у сестри здивовано:

- Чого ти так дивно сидиш?

Агнії дійсно було боляче сидіти, але вона викрутилась:

- Спина болить. Мабуть, надуло. Ти ж сам бачив, светр порвався, от крізь дірку й надуло.

Повірив.

Потім, трохи заспокоївшись, Агнія весь день шукала пояснень тому, що сталось. Свої – чому вони напали на неї? Вони ж мусять захищати своїх! І зрештою дійшла думки: «Просто в них на війні немає дівчат, тому вони такі нестримані». Ця думка цілком зійшла за пояснення, але відтоді Агнія боялась наближатись до військових. Щоправда, цього ніхто не помічав.

Агнія так нікому й не розповіла про ту прикрість.

В досить великому місті М. родину Агнії та всіх біженців наздогнала приголомшлива звістка: ворожий наступ зупинено! Це був перший світлий промінь в житті дівчинки з моменту втечі.

Але радість водночас знесилила всіх, і батьки, порадившись між собою, прийняли рішення: не йти далі, а осісти в цьому місті. Вперше в родині прозвучали слова «новий дім».

Кілька тижнів пошуку житла й роботи – і життя почало налагоджуватись. Війна поволі забувалась.

Але з Агнією ми поступово втрачали спільну мову. Ні, вона порозумнішала і навіть стала добрішою до людей. Але вважала, що не повинна собі в чомусь відмовляти, і це щось зводилось до задоволень: їстівних смаколиків, прогулянок кав’ярнями й шопінгу, спілкування з новими й старими друзями по інтернету й телефону… Варто було комусь створити щонайменшу перешкоду чи зробити зауваження – Агнія реагувала занадто агресивно. Їй швидко дали з цим спокій – тим більше, що їй вистачало розуму нічого поганого чи дурного не робити.

Та найбільшою проблемою для мене було те, що вона перестала дослухатись до мого голосу. І я все частіше поринала в сон, намагаючись однак не спати міцно – щоб Бог не будив знову лихами.

Агнія закінчила школу, вступила до коледжу. На першому курсі трапилась подія, якій вона не надала великого значення, але для мене виявилась життєво важливою.

Просто по телевізору йшло якесь шоу, де розбиралась кримінальна справа: зведений брат домагався молодшу сестричку, десятилітню дівчинку. Тобто, на момент шоу їй було уже шістнадцять. Причини, мотиви і все таке інше.

І треба ж було Агнії це побачити! Вона-то довгі роки рятувалась думкою, що її згвалтували на війні, бо там хлопці не мають дівчат; і ось ця установка розлетілася вщент. Мирне місто, кругом дівчат хоч греблю гати – навіщо тому хлопцеві здалась молодша сестра? Агнія ніби відчула себе згвалтованою вдруге і вночі плакала в подушку так гірко, як не плакала жодного разу з моменту втечі з рідного міста.

Але то було ще не все. Наступного дня в коледжі дівчата-одногрупниці обговорювали те шоу. І одна з Агнієвих подружок видала:

- Та зараз таке відбувається в кожній другій родині. Це вже нормально в наш час.

Агнія на це не відреагувала: всі емоції вона виплакала вночі. А в мене наче вперше відкрились очі: я побачила, що душа тієї подружки… мертва. Так, мертва, бо визнала зло нормою – це вбиває душу.

А мені боліло, в мені кипіло від обурення, зате тепер я знала – я жива. Я ніколи не визнаю, що зло – це нормально! Я житиму! Житиму, скільки б при тому не боліло!

Та найгіршим виявилось те, що більшість душ навколо були мертві…

Ще через рік життєдайним весняним громом прокотилась країною новина: перемога! Наші перемогли! Нарешті війна скінчилась! Хоча злі язики подейкували, що перемога – то голосно сказано. Просто наші відтіснили нападників де до кордону, де за кордон, але вздовж кордону бої ще тривали. Чи то не злі язики, а правдиві?.. Але народ настільки стомився від багаторічної війни, що з готовністю повірив і почав святкувати. Тим більше, що більшість солдат повертались додому (воювали тепер лише прикордонники), а біженцям дозволили, якщо бажають, повернутися в рідні краї.

Батьки Агнії були вже надто хворі, щоб вертатись, а Юліан, уже одружений і з дитиною, не мав бажання, чим засмутив батьків.

- Ну, не жити, але хоча б з’їздити подивитись, що там і як, - казали вони.

І поїхати викликалась Агнія – вона мала і сили, і час, бо була ще вільна, а в коледжі от-от настануть канікули. Бажання особливого, правда, не мала, але якщо може – то чому б і не з’їздити?

Поїздка виявилась важчою, ніж уявлялось. Автобусом лише до такого-то міста, а далі – пішки. Дороги зруйновані, жоден транспорт не пройде. Але Агнія в зручному спортивному одязі й взутті, з рюкзаком на спині, бадьоро йшла вперед.

Дорогою їй зустрівся лише один чоловік, якого вона одразу впізнала. Про нього розповідали в усіх новинах – сапер, на ім’я Лев, не поїхав після війни з зони бойових дій, а мандрував нею, знешкоджуючи залишені міни й снаряди, від яких могло постраждати мирне населення, що верталось сюди. Ходив поле за полем, село за селом, місто за містом – за півроку кількість знешкоджених снарядів пішла на десятки, а це, можливо, десятки врятованих життів…

- Чому ні? – сказав він в одному інтерв’ю. – Ви ж знаєте, що жодна армія після війни не поприбирає за собою поле гри в війнушку.

Я вже звикла до всуціль мертвих душ навколо, але в цього чоловіка душа теж була жива. Тому я без вагань дозволила Агнії говорити з ним – хоча вона мене не зрозуміла.

Що був уже вечір, Лев запропонував дівчині переночувати з ним біля вогнища; навіть обіцяв віддати свій спальник. Спершу Агнії було лячно, а потім подумалось: найгірше вже давно відбулось. Та й дійсно, вночі небезпечно ходити.

За вогнем вони розговорились. Виявилось, що Лев родом з того самого міста, що й Агнія!

- Не ходи туди, - порадив він. – Місто зруйноване повністю. Даремно згаєш час.

Він розповів про те, що причини, з яких він знешкоджує міни, зовсім не геройські. Просто дім зруйнований, близькі родичі всі загинули, а з далекими стосунки – хоч не розповідай. Не квапився кудись іти, бо не знав куди; яке післявоєнне заняття собі придумав, за те й взявся.

- Я тільки хочу, - сказав він у розмові, - щоб за мене молились. Підірватись на міні – справа нехитра, а молитва часто рятує від таких випадковостей, я за війну не раз бачив.

Лев дійсно віддав Агнії свій спальник, і вона переночувала напрочуд спокійно. Вранці вони розстались. Агнія все-таки вирішила піти до міста – просто поглянути, щоб було що розказати батькам. Сапер дав їй харчів – з ним ділились люди, настільки щедро, що сам він все не з’їдав. Агнії вистачило до кінця подорожі.

Лев мав рацію щодо міста – суцільна руїна. Де-не-де якісь люди намагались щось будувати чи відбудовувати, але виглядали ці спроби відверто жалюгідними. Агнія не знайшла свого колишнього дому, та й щодо вулиці не була впевнена. Засмучена пішла назад.

Вдома Агнія вперше в житті почала молитись – просила Бога, щоб Лев не загинув на своїй «роботі». Вона не вміла молитись і не відчувала, чи на щось це впливає, але щодня повторювала одне й те ж прохання з двох причин: по-перше, сам Лев просив, а по-друге, їй теж не хотілось, щоб він десь підірвався; від неї це не залежало, і було відчуття, що хоч так вона щось для цього робить.

Життя знов потекло своїм плином. Агнія закінчила коледж, працювала. Про особисте життя не думала, бо важкувато складались стосунки з чоловіками, і Агнія здогадувалась чому, але до психологів не квапилась.

Особисте життя склалось саме. Через три роки після поїздки до колишнього дому в місто М. приїхав Лев. Він уже був визнаним героєм, мав кілька медалей і орденів. Розшукав Агнію – вона тоді розказувала йому, де живе, навчається…. І хоча він поцікавився лише, чи вона не знає, де здається житло, Агнія зразу відчула: щось із того буде!

І не помилилась. Спершу вони спілкувались як друзі, але не минуло й року, як були вже родиною.

Завагітнівши, Агнія молилась вдруге в житті. Спочатку – щоб народився хлопчик, бо дівчинка може стати жертвою насильства. Але потім спало на думку: а хлопчика ж треба буде виховати так, щоб він не став гвалтівником! Чи вона впорається? Захистити дівчинку видалось легшим, ніж виховати хлопчика – і Агнія знову просила в Бога дівчинку. І дарма, що стать в дитини все одно уже є – дізнаватись її Агнія боялась і всіляко відтягувала цей момент істини.

А мені було спокійно й щасливо. Нарешті і я стала матір’ю! І тепер уже я нашіптувала дитині знання про світ, як колись моя мати – мені. І про світ, і про природу, і про людей, і про Бога. І про добро зі злом теж. Тільки, розказавши про зло, я сказала не те, що світ все одно прекрасний, а дала пораду: головне – вижити, не вмерти, змирившись зі злом.

Народилась все ж дівчинка. Агнія засмутилась ледь не до істерики. Лев, здивований такою реакцією молодої мами, почав розпитувати – довелось усе пояснювати. Втім, Агнія наголошувала не на власній травмі, а на тому, що боїться за дівчинку. Так, наче це вже точно вирішено, що доньці теж бути жертвою…

Лев на це сказав спокійно й впевнено:

- Звичайно, я вже нічого не зміню в твоєму минулому, але невже ти думаєш, що я дозволю комусь скривдити свою дитину?

Це заспокоїло.

На той час у військових була традиція: перших, народжених в родинах доньок називати Перемогами – тож дівчинку назвали й охрестили Нікою.

Подальші роки можна було б назвати щасливими – здорова дитина, міцна родина – якби не одне але. Агнія занадто нездорово турбувалась про безпеку дитини: нікуди не відпускала, майже нічого не дозволяла, а кожен незнайомець, який про щось говорив з дитиною, ввижався маньяком, і Агнія з люттю гнала від себе й дитини людей, як собак. Виглядало це логічним і вмотивованим, але насправді тягнуло на неадекват і користі дитині не приносило.

Бог сам вирішив, що так не має бути. І я Його зрозуміла; своєю поведінкою Агнія могла зламати мене – всупереч моєму бажанню жити. Тож Бог зробив усе вірно і – вчасно. Коли Ніці було п’ять років, він послав Агнії рак.

Це був вирок. Післявоєнна медицина була націлена передусім на лікування ран війни, і найрозвиненішими галузями були хірургія та психіатрія. Онкологія як занепала за час війни, так і досі не відновилась.

Агнія боялась не так смерті, як хвороби. Панічно боялась і майже жила в лікарнях, хоч і розуміла, що це марно. Натомість страх перед раком притлумлював страх за дитину; Агнія все сміливіше доручала виховання Ніки чоловікові. Усі знайомі помічали, що дитина пожвавішала.

А тут додався ще новий страх: ворог за кордоном знов заворушився. Агнія молилась втретє: про те, щоб не було війни, а якщо буде – то щоб не постраждала її родина. Тривожні чутки все сильніше підкошували і без того хвору жінку.

Я, відчуваючи наближення смерті, мала не менше клопоту – мені треба було підготуватись до зустрічі з Богом. Я довго вмовляла Агнію причаститись; вона не заперечувала, але й не квапилась. Лише коли стало набагато гірше, вона попросила Лева привести до лікарні священика. Тоді вона вперше й востаннє сповідувалась, а я відчувала, наче вкриваюсь лускою чи лушпинням, яке дедалі сильніше заважає… Коли ж після причастя хотіла випростатись на весь ріст тіла, те лушпиння вмить злетіло з мене. Я відчувала себе голою, новонародженим немовлям, зате знала: тепер я готова до виходу з тіла.

Життя закінчилось швидко, за кілька днів потому. Сусідка по палаті слухала принесений з дому радіоприймач, і одного разу з нього пролунала новина: перший кривавий бій на кордоні. Гаряча сутичка, десятки жертв. З цією звісткою з динаміка вилетіла смерть в подобі чорного птаха, який схопив серце Агнії і розплющив його дзьобом.

Я ще встигла інстинктивно сховатись у серці, щоб захистити його – як тоді, під час насильства – але мені вмить не стало місця, і більше не було його в цьому тілі. Зависнувши під стелею палати, я відчувала себе легким метеликом… І раптом почула запитання немов із середини себе: «Я померла?»

Ну звісно, все стало на свої місця: тепер не я була частиною Агнії, а вона – тобто, її свідомість – відчувала себе частиною мене, своєї душі. Так і має бути: Богом було задумано, що душа головніша за тіло, і лише гріх вивернув цей задум навиворіт.

Поки ми встановлювали цей порядок, до палати прибігли лікарі і, констатувавши смерть, подзвонили Леву. Той примчав з Нікою – все одно не було на кого її лишити. Невдовзі вони, мої найрідніші, мої найдорожчі вже ридали наді мною, а я обіймала їх легкими, невідчутними обіймами.

До мене прийшов ангел – провести до Бога.

- Я буду молитись за вас на небі, - тихенько пообіцяла я чоловікові й донечці. При цьому свідомість Агнії сама собі здивувалась: наскільки вона зараз спокійна за них обох!

Летючи за ангелом, я не втрималась і подивилась туди, де на кордоні буцімто розпочиналась нова війна. І побачила дійсно багато душ, що полишили свої тіла. Серед них було кілька таких самих метеликів – це ті, хто, вбиваючи чужих та посилаючи на смерть своїх, зізнавались собі, що коять зло, і, не шукаючи виправдань, страждали від цього, бо не хотіли його коїти. Таких було небагато, але з обох сторін; звільнені, вони були щасливі втекти від війни якомога далі, хоч і на небо.

А більшість мертвих душ мала вигляд тарганів, що мляво повзли в пекло; біси поганяли їх, як стадо худоби.

Я хотіла наблизитись до тих, що теж летіли з ангелами, але згодом ми самі стали ближчими один до одного – коли наблизились до Бога. І тут я збагнула: відтепер у мене з ними одна справа – молитвою берегти рідних і обидві наші землі від війни.