І все забудеться

— А якщо не подіє?

— Подіє-подіє, — вона примружилась, піднесла сигарету до очей і роздивлялась, як жевріє. — Почекай трошки...

Чвяк.

Мене виплюнули з кришталево-синьої, спокійної, сяючої безкінечності буття в холодне, тверде й смердюче ніщо. Виплюнули, булькнули зверху пів літри слизу, пошаруділи на прощання і замовкли. Зникли за деревами. Я їх не кликав, я ще навіть не знав, що це називається «мене покинули». Я просто лежав і всім серцем ненавидів холодне ніщо.

Це ніщо звалося ніччю.

Коли ніч минула, я дізнався багато нового. З'ясувалося, що мене покинули не в такому й поганому місці — на березі озера, біля заіржавілих решток лінії електропередач. У воді відбивалися рожеві хмари, від сонця мене прикривав дикий хмель — живи собі й радуйся.

Так мені і сказав Пес, коли прийшов.

Я навіть не жартую, він так і сказав:

— Ого, в тебе гарна місцинка. Хмари, хмель — живи собі й радуйся!

Я обережно спитав:

— А що таке хмель?

Пес здивовано підскочив, роззирнувся, підійшов до мене і дуже повільно проказав:

— Ти... мене... розумієш?

Я кивнув. Ну, не кивнув, але для людської біології це тотожний жест. Пес замахав хвостом, облизнувся і присів поряд:

— Клас. Я думав, ви взагалі буряк-буряком. Ну максимум — як гриби наші. А чому ж вас тут викидають?

Я сказав, що сам не знаю. Пес мовив:

— Оце ж да... — засим довго мовчав і дивився, як у жовтій воді пливуть рожеві хмари. Хмар було шістнадцять. Потім Пес понюхав повітря, встав, покрутився і втік в один із напрямків (це вже пізніше я дізнався, що праворуч).

Так ми й подружилися.

За кілька годин Пес повернувся і приніс щось у зубах.

— Це тобі, — сказав він. — Свіженький.

Я сказав йому, що не їм такого. Пес скрушно, але розуміюче кивнув, забрав ще теплого закривавленого білого пацючка назад в зуби, відніс за сусіднє дерево й старанно там закопав.

— Раптом ти передумаєш, — пояснив він.

Я сказав, що не передумаю. Пес сказав: «Я знаю», — і тієї ж ночі строщив його сам. Я слухав, як хрустотять тоненькі кістки на Песових зубах, і думав: добре, що я такого не їм. Інакше добувати їжу було б вельми печально.

Ще кілька днів Пес з'ясовував, чи не їстиму я іншу мертвечину, але потім звернув увагу, що я сам по собі не помираю, і зробив висновок: я харчуюся сонцем, як рослини.

— Дуже зручно, — зазначав він, коли влягався поряд і хрумкотів щойно впольованим кроликом. — Дуже зручно. Я б теж так хотів. Але не можу. Ну й нічого, — додавав він і аж мружився від задоволення, — кролики теж цьогоріч непогані.

За це літо Пес навчив мене майже всьому, що знав сам. Розказав, що, крім літа, буває ще й зима, а з хмелю колись давно люди варили спеціальний чай, пили його і ставали добрі й щасливі.

— Не дивно, що взимку вас тут не бува. Взимку ніхто щенят не приводить, — хитав пес головою. — Холодно, і чорний сніг, і все таке бридке й паморочливе — страх!.. А на Різдво здіймаються дикі бурі. Певно, ці твої залізні штуки одна з таких і звалила.

Штуками Пес для простоти розуміння називав усе, що лишилося від людей: завалені та струхлі опори лінії електропередач, напівзотлілі автівки, сотні й тисячі мертвих мобільних телефонів тощо. Іноді він десь винюхував телефони з сонячною батареєю, і тоді ми всю ніч дивилися на вогник екрану. Песу подобалось це світло.

— Це не таке світло, як сонце, — казав він зазвичай. — Воно не для життя, як треба тобі. Воно для людей. Люди придумали для інших людей світло, щоб згадувати одне одного. Вони були дуже розумні, ці люди. Жаль, що їх уже немає. Мабуть, тобі було б цікаво — кажуть, що вони теж уміли розмовляти.

— А куди зникли люди? — питав я.

Відповіді на це Пес не знав. Просто знав, що люди зникли — зникли вже давно і ніхто ніколи їх тут більше не бачив.

— Що ж буде з тобою взимку? — з сумом питав він усе частіше й частіше. Я заспокоював Песа й казав, що до зими ще далеко. А потім якось хміль налився золотом, запахкотів на весь ліс — і тієї ж ночі я зацвів.

А на ранок мене й сотні тисяч інших пуп'янків, сотні тисяч моїх братиків чи сестричок зрізали тонким світючим лезом, ніби неоновою ниткою, згорнули в сітки, заховали в герметичні капсули та забрали на іншу планету.

Мені було трохи сумно. Я не встиг попрощатися з Песом, не встиг сказати, що лишатися на Землі на зиму мені не доведеться. Але, думаю, з ним усе добре. Пес завжди вмів дати собі раду.

Дзинь!

Пробірка впала, дзенькнула й покотилася до дверей, тягнучи за собою яскраво-фіолетову калюжку. Всі підвели очі на мене й мовчали. Ірма перелякано визирнула з-за своїх полиць і сховалась назад.

Зараз мені буде пиздець. Зараз, секунду... вона вже почула, вона вже тут... повертає ручку, якщо так можна сказати...

— Доброго дня, панове, — рознісся кімнатою низький і чистий, наче передзвін дзвонів недільним ранком, жіночий голос. Всі шанобливо схилили голову. Я теж. Голос облетів кімнатою, а тоді її камери нарешті побачили калюжу на підлозі. Стало дуже тихо. Я майже фізично відчув на собі її холодний злий погляд.

— Пане сімсот сорок двадцять три, — номер вона називала мертвим голосом манекена, — з вашої ласки, поясніть причини виникнення надзвичайної ситуації та запропонуйте щонайменше три способи усунення її можливих наслідків.

— Е-е-е, — я думав з неймовірною швидкістю: мусив знайти не надто смертельну відповідь. Але брехати Міс було дуже важко.

— Об'єктивно, Міс, — нарешті зважився я, — реакція вперше пройшла успішно. Суб'єктивно — виділення великої кількості енергії не було передбачено, і різка зміна температури речовини...

— Я зрозуміла, пане сімсот сорок двадцять три, — обірвала вона мене. І за хвильку додала мало не муркотливо — Кажете, реакція пройшла успішно?

Я подумки видихнув. Повелася.

— Саме так, Міс, — якомога більш чемно сказав я.

— Хм, — голос Міс забринів потаємною радістю. — Невже... Що ж, сімсот сорок двадцять три (як завжди, номер начитав автомат), зайдіть з результатами досліду до моєї зали. На вас чекатимуть біля виходу з блоку і проведуть. Пані сімсот дев'яносто два нуль два, відповідальність за усунення наслідків надзвичайної ситуації передаю вам. На все добре.

Зазвучала урочиста музика — за ці шість років я зненавидів її всім серцем — і Міс розчинилася в мікросхемах будівлі.

Ірма підійшла до мене і непомітно торкнулася моїх пальців.

— Іди, все буде гаразд, — прошепотіла вона.

Я знизав плечима.

— Знаю. Інакше вона б уже мене вбила.

Очі Ірми мимоволі сповнилися слізьми, але вона тільки кивнула й рушила до розлитої серед лабораторії рідини. Поки Міс мене допитувала, калюжка потемніла і з ясно-фіолетової стала якось рудою.

— Не чіпай руками, — попередив я Ірму. Вона щось мугикнула й дістала з кишені захисні рукавички.

Я взяв блокнот і пішов до дверей. У поглядах решти читалися страх, заздрість та дещиця цікавості — ніхто з нас ніколи не був у святилищі Міс.

Сам не знаю, чому ми звали її Міс. Певно, це пішло ще з сивої давнини, коли сюди прибули перші американські дипломати — либонь, саме для них Міс і прибрала таке ім'я. А що? Зручно, зрозуміло. Міс — вона і є міс.

Однак відтоді минуло кількасот років і багато що змінилося. Тепер вона поводилась не як міс, а як справжня мегера-диктаторка.

Втім, чому взагалі «вона»... З чого я взяв, що це саме ВОНА? Її ніхто ніколи не бачив.

Але тепер, можливо, я побачу. Одним із перших. Та що там — найпершим!

За моєю спиною тихо клацнули гігантські металеві двері, і втоплений у темряві коридор одразу залило біло-блакитне світло. Звідкісь ззаду до мене підступили двоє в захисних обладунках — тут, у нашому блоці, повітря штучно насичували киснем, який їхні тіла не сприймали. Один із конвоїрів штурхнув мене в плече ґвинтівкою і щось проскрипів: натякав, щоб я ворушився.

Безкінечні однакові коридори, коридори, коридори... Червоне світло, зелене світло, скло й індикатори... Я вже почав підозрювати, що охоронці спеціально водять мене колами, щоб я не запам'ятав дорогу. А може, так воно й було насправді.

Зрештою ми звернули ліворуч і переді мною постали незвичні двері — вкриті золотом та різьбленням, з вигадливими візерунками довкола. Мої супутники зупинились і один із них знову підштовхув мене вперед.

— Пане сімсот сорок двадцять три, — глибокий голос Міс розрізав тишу коридора, — рада вас бачити. Прошу, заходьте.

Двері нечутно розчинилися. За ними теж була темрява. Я обережно підійшов, повільно переступив поріг — і позаду бряцнула золота труна, відрізавши мене від усього, що я знав і бодай трохи любив.

В цілковитій темряві знову пролунав її голос:

— Підійдіть ближче. Не бійтеся. Правду сказати, я вражена... Ми не очікували на результати так швидко.

Мені хотілося крикнути: «Швидко?! Тисячі загублених життів людей, сотні поколінь, які безперервно й безуспішно працювали над одним і тим самим, а ви кажете "швидко"?» — але я промовчав. І замислився: а чи вміє Міс читати думки?

— Не вмію, — насмішкувато відказала Міс. — Але я довго працювала з вашою расою і непогано вас знаю... Скажіть, ви певні, що це змінить земну атмосферу достатньою мірою? Зробить її безпечною?

— Думаю, так, — вичавив я.

— Пане, — її тон раптом геть змінився, став ледь не довірливим, — я справді дуже рада. І попри те, що ваша місія ще не завершена, ви цілком заслужили на винагороду.

Я задумався. Яку винагороду може запропонувати мені вона?

— Зробіть дванадцять кроків уперед, — продовжувала тим часом Міс, — і покладіть блокнот на стіл перед вами.

Я виконав наказ. В темряві нічого не було видно, але стіл я таки намацав.

— Чудово, — за хвильку задоволено промовив голос. — Тепер зробіть три кроки назад і скажіть, що б ви хотіли отримати за свою роботу.

Запала тиша, тільки звук мого дихання відлунював у далеких кутках зали.

Нарешті я наважився.

— Міс... — слова застрягали в горлі, ніби я знову був у старшій школі й уперше казав дівчині, що вона мені подобається. — Міс, я... Можна... Чи не була б ваша ласка...

Міс, здається, зацікавлено слухала.

— Навіщо вам це? — вирвалося в мене. — Навіщо все це?!

Залою рознісся золотистий сміх.

— А ви хіба не хотіли б створити кращий світ для своїх дітей?

— У мене немає дітей, — відрубав я.

— Он воно що... — Міс, схоже, трошки знітилася. — А втім... Хіба у вас узагалі не може бути дітей?

Я хитнув головою. Які діти, коли ти все життя мешкаєш у боксі на метановій планеті? Коли ти цілими днями витискаєш фіолетовий сік із м'ясистих драглистих суцвіть гнило-зеленого кольору? Коли за найменшу провину тебе можуть застрілити на місці безликі охоронці в титанових обладунках?

— Що ж, — м'яко сказала Міс, — у такому разі, можливо, ви зрозумієте пізніше. А поки що маєте змогу вибрати, якої б нагороди хотіли.

Мені сяйнула думка. Я обережно намацав у кишені ручку й щосили стиснув її.

— Можна... Міс, чи можна вас побачити?

Міс знову розреготалась.

— А ви так цього бажаєте, пане сімсот сорок двадцять три?

— Бажаю, — твердо відповів я.

— Що ж, нехай, — у голосі Міс вчувалася насмішка. — Крок назад.

Я зробив маленький крок — майже не зрушив з місця, і молився, щоб вона цього не помітила. Ручка обпікала пальці майже так само, як і клята пробірка за пів години до того. Я напружив м'язи, приготувався до миттєвого стрибка — і тут увімкнулося світло.

За столом сиділа огидна, потворна, слизька істота з десятьма (чи й більше) очима, сіро-зеленою шкірою та жмутками жорстких волосинок по всьому тілу. Істота розтягувала беззубий рот у глузливій посмішці. Я на секунду закам'янів, а тоді кинувся вперед, замахнувся ручкою, впав животом на стіл, майже дістав до неї — і світло згасло.

Залою прокотився хрусткий, жорстокий смішок Міс, а потім її глибокий металевий голос сказав ледь не зі співчуттям:

— Можливо, колись ви все ж таки зрозумієте...

І настала вічність.

Дін-дон, дін-дон! Дін-дон, дін-дон!

Показники атмосферного тиску стрімко збільшувалися, мене трусило й нудило. Ще трохи, ще трохи потерпіти, ще зовсім трохи... Господи, чому це щоразу так важко!

Потім я так і не пам'ятав, як ми вийшли з корабля, не пам'ятав, як вперевалку розповзлися лісом. Всім було важко, в кожному дозрівали наші діти й от-от мав настати час випорснути їх із себе.

Мейсі повзла поряд зі мною, за нею сріблилася доріжка слизу. Я відчував, що їй зле, але нічим не міг зарадити. Де-не-де серед гілля дерев сяяли зорі, рожеві хмари поволі повзли вічно світлим небом. Маємо ще трохи часу, щоб знайти місце. Коли станція пройде між Місяцем і Землею, настане затемнення — трьох хвилин має вистачити.

Ми повільно пробиралися крізь здичавілі хащі. Зойкали кажани, було чути, як десь далеко-далеко виє пес. Дивна планета. Чому вона обрала саме її?..

— Мейсі, чому Земля? — спитав я.

Мейсі не відповідала. Це мав бути її первісток, і, певно, почувалася вона геть херово. Первістки завжди даються важко.

— Мейсі...

Вона озирнулася і просичала:

— Хутчіш, у нас мало часу.

Я поглянув угору. На повний місяць повільно наповзала чорна кулька — наша станція. Леле, справді мало часу.

— Хутчіш! — мало не крикнула Мейсі.

Я кинувся до неї і зрозумів, що більше не можу.

— Я... я все, — прохрипів я. — Мейсі...

Щось булькнуло, тріснуло, обірвалося всередині мене; позаду щось хлюпнуло на лопухове листя — і настало таке полегшення, на яке, здається, я чекав усе своє життя.

Моя дитина народилась.

Вж-ж-ж-ж.

Вж-ж-ж-ж-ж-ж-ж!

Вж-ж-ж-ж-ж-ж-ж-ж-ж-ж-ж-ж-ж!

— Блять, що тобі треба... — я почув її голос і подумки усміхнувся. А казала, що тільки післязавтра повернеться!

— Це я.

Вона відчинила двері: щойно з душу, вся така гола, рожева й жадана, що в мене ледь не поїхав дах. Вона знала про це й усміхалась, доки я пожирав її очима. Вона взагалі все на світі знала — і не тільки про мене. Тому я її й любив.

— Можна зайти?

Вона стенула плечима й відійшла від дверей, пропускаючи мене всередину:

— Заходь, якщо вже прийшов. Я піду вдягнуся.

— Не треба, — вирвалося в мене. Вона усміхнулася, пригорнулася гарячим тілом до мене, поклала руку на плече й прошепотіла на вухо:

— Добре, не буду.

Крізь мене наче пустили струм. Вона відсунулась і весело спитала:

— То як твої справи?

— Як завжди, — хитнув я головою. — Краще ти розкажи.

— Хм, — вона замислено відвела очі вбік. — Що ж, здається, я багато чого зрозуміла про нас.

— Про нас?

— Про людей, дурнику — усміхнулась вона. — Ти колись думав, навіщо ми покинули Землю?

— Хто ж не думав, — розвів я руками. — Але ж ти теж знаєш, що там сталася катастрофа, що треба було тікати...

— Справді? — по-котячому примружила вона очі. — Тікати? А чому ж тоді пізніше не повернулися?

— Ну... — я передчував якусь пастку, але досі не розумів, до чого вона хилить. — Мабуть, умови так і не стабілізувалися...

— Стабілізувалися, — пхикнула вона. — Я була там учора. А знаєш, навіщо?

Я підняв брову:

— Ні. Ти сама казала, що це секретна місія.

— Казала, — промуркотіла вона. — І нині кажу. Місія дуже секретна, тож якщо ти комусь розбовкаєш — я тебе особисто... задушу...

Я уявив її ноги на своїй шиї і знову ледь не зомлів від хіті. Вона усміхнулася, нахилила голову, лизнула язиком мою шию і прошепотіла:

— Річ у тім, що ми — хитрі й підступні виродки. Ти колись пробував наркотики?

Я відповів, що пробував. Я справді пробував багато різних наркотиків: людських і нелюдських, деякі на мене діяли, деякі — ні. Робота капітана військового флоту передбачає певні ризики.

— Але ти ніколи не пробував цього, — сказала вона, простягнувши руку долонею вгору. В її руці лежав драглистий плід і ледь помітно тремтів, ніби всередині його билося малесеньке серце.

— Що це?

— Це наші союзники, — зітхнула вона. — Точніше, були нашими союзниками. Це вони вивезли нас з Землі.

— А навіщо? — я досі нічого не розумів.

— Бо хотіли вижити, — знизала вона плечима. — Це природно. Всі хочуть вижити. Але знаєш, що зробили люди?

Я зітхнув.

— Що?

Вона заплющила очі, потім широко їх розплющила й сказала, дивлячись кудись поза мене, поза цей світ:

— Ми почали викрадати їхніх дітей і створювати армію. І ось... створили.

— З них? — якось не вірилося, що цибулина на її долоні здатна з кимось воювати.

— Ні, — хитнула вона головою. — З мене. І з тебе. І з твоїх колег, твоєї сестри, твоїх друзів... Завтра оголосять мобілізацію.

Я здивовано поглянув на неї:

— Чому ти так думаєш?

Вона сумно всміхнулася:

— Бо я віддала наказ.

— Ти?! Тобто... як... ти...

— Тс-с-с, — приклала вона мені до вуст палець. — Це було місяць тому. Все готове, вночі був останній захід на Землю. У них понад двісті років нема нащадків. Ніхто не виживає, ми забираємо всіх. Вони не зможуть протистояти. Але... але я не знала... я не думала, що проблема не в них...

Вона замовкла, прикусила губу й кілька секунд про щось думала. Далі відійшла від мене, сіла в крісло, закурила й сказала:

— Завтра починається захоплення Венери, яке я спланувала й підготувала сама. І я хочу його зупинити. Але не знаю як.

Я хотів був щось відповісти, та вона піднесла руку, щоб я мовчав.

— Я хочу, щоб ти це спробував, — продовжила вона і простягнула мені долоню з плодом. — Потім скажеш, що думаєш... про все це. Я не знала... я не знала...

— Гаразд, — я присів поряд на підлогу і крутив у руках дивне суцвіття (чи то ягоду? фрукт?). — А що з ним треба робити?

— Просто з'їж. Він висушений. Це не страшно.

Я надкусив. Нагадувало сушені помідори, які колись давним-давно готувала бабуся.

— Потім заплющ очі і чекай, — сказала вона.

— А якщо не подіє?

— Подіє-подіє, — вона примружилась, піднесла сигарету до очей і роздивлялась, як жевріє. — Почекай трошки...