Herbal movement

Вгору, вгору, вгору. Ближче, вище, далі. Опираючись на плечі велетнів, скрадаючись, повзаючи, обвиваючи. Коло за колом, зигзаг за зигзагом, пагін за пагоном. Рухаючись назустріч світлу. Назустріч Сонцю. Назустріч майбутнньому.

Вселенська мета, загальний клич, поклик неба. Вгору! Вгору! Сонце в небесній височіні, вітер, роздолля — свобода над усім і щастя! Тепло наповнює крила, і здається, що зазаз ти можеш злетіти. Швидше, швидше, літо ж таке коротке. Сонце нас не чекатиме!

Гілка за гілкою, рік за роком — і ось уже материнська лоза так далеко. Трохи лячно, самотньо, але гіганти послужливо підставляють рамена, і ось воно, Сонце! Обвиваєш листками-крилами зашкарублу кору, ховаючи за пазухами скромний цвіт. Коли ж достигають-наливаються соком ягоди, прийдуть мимовільні помічники, пухнасті духи лісу, меткі, мов блискавиці, рознесуть насіння, і десь уже проросте нова майбутня мама-лоза, спираючись на плечі гігантів, тягнучись вгору, вшир, до Сонця.

“Не слідкуй за часом! Час на нашому боці! Роки не мають ліку, лік безглуздий, значення має тільки ріст!”

Але гіганти не вічні. Коли падають стовпи, які тримають небо, ти вкриваєш обмерзлу землю. Лягаєш м’яким покривалом, силкуєшся спертися на свої кволі лікті. Намагаєшся зігріти сім’я колишніх гігантів, але все марно. Однієї весни ти прокидаєшся на голому схилі пагорба, розпластаний, беззахисний, і до Сонця так далеко...

Мимовільні духи-помічники звикають до нових умов. Тепер вони шукають поживу під ногами, вони неперебірливі, і невдовзі навколо тебе поселяються чужинці, які намагаються відібрати Сонце. Комусь із нащадків Пралози щастить прорости біля скель і під урвищами, вони в’ються по холодному камінню, слизькій зрадливій глині. З усіх сил ти силкуєшся пригріти біля коренів хоч якусь насінину, але простір поділено чужинцями, їм не потрібні сильні сусіди.

Далі — тільки нескінченна війна. Розкидаєш насіння, плодишся, в’єшся, закриваєш собою Сонце. На цій війні всі засоби добрі. Але чужинці теж не здаються. Їхні ягоди стають не гіршими за твої, а духи-помічники такі нетерплячі й непосидючі, їм потрібно все тут і зараз, і жертвувати потрібно щоразу більше. Хіба може солодка ягідка народитися ледве зійде сніг? Хіба весь сенс у тому, щоб застелити грунт своїми однорічними стеблами?

Усе кудись поспішає.

Коротке літо не сприяє кволим роздумам.

Духів стало значно менше. Велетні щедро годували їх, тепер навіть наших спільних із чужинцями зусиль не вистачає. Ягоди сохнуть на гілках, опадають, проростають через силу. Суперництво примушує чужинців вип’ячувати насіння, вони йдуть у наступ, оточують все більше.

Тоді вперше закрадається відчуття скорого кінця існування.

Може й так? Може відпустити все на самоплив, жити, як колись, одним днем, безцільно плестися з надією на везіння?

О, Пралозо, навіщо ти дала мені пам’ять?

Що мені з тих чудових видінь, в яких велетні несуть тебе вгору? Спогадів про Сонце у жменях молодих пагонів?

Можна забути все, змарніти, зменшитися, загартуватися, тіснити, не витрачатися на ягоди, укріплювати корені. Згіркнути, бризкати отрутою. Помираючи, зробити землю навколо себе раєм для слизняків, нехай вижеруть ненависних одноденок під корінь, перетворять їхні хтиві плоди на відразу для всіх, заманити грибків-кочівників, котрі перетворять затінок на своє кубло.

Боротися чи віддатися на поталу орді? Берегти світлу пам’ять про втрачений рай, чи стати подібним до загарбників, яким би тільки плодитися? Прагнути піднятися вгору, чи встелити всю землю колючим мереживом, загнобити всіх під собою, згноїти їхнє коріння, перетворити ягоди на отруйну пастку для духів, і пити потім гнилу їхню плоть?

О, чому ви такі швидкі, мої вірні друзі?

Куди поспішаєте, нестримні? Хіба час вам ворог?

Зупиніться тут, я нагодую вас, укрию ковдрою з листя, чіплятимусь за ноги ваших ворогів, даючи вам утекти. Благаю, підніміть мене!

О, Пралозо! Якою сліпою ти була!

Чому ми не втримали їх біля себе, поки були в силі?

Як нам постати новими велетнями?

Ось і знову минуло літо. На коротку мить засяяли солодким світлом ягідки, але нікому було їх зібрати.

Мене мало.

Вони не прийдуть більше.

І коли сніг раптово вкрив мій пагорб, я вже не пручався.

Кочівники-грибки вкрили ягоди, перетворивши сік на отруту.

Здається, це все.

Наші сни повільні. Ми всі повільні. Усі, хто живе не заради одного дня, ставиться до росту відповідально.

Знайди опору.

Укріпися корінням.

Розрахуй свої сили.

Потім вирости пагін, який не зламає вітер з дощем.

Ми відповідаємо за кожен листок. Ми не віддаємо на поталу жодного пагона. Ми здатні на жертву, але кожна жертва не даремна.

Нам належав час і простір.

Розрахунок. Ріст. План.

Мені потрібен план.

Що я можу зробити?

Мені потрібні велетні.

Щоб стати вищим, сильнішим. Щоб вижити, зрештою.

Від прадавніх не залишилося навіть сліду. Можливо, все колись знову зміниться, потрібен тільки час. Головне — не здаватися. Час мені не ворог.

І з приходом весни я продовжую війну.

Плетусь, розростаюсь, наскільки дозволяє коріння. Одноденки відбирають увесь грунт навколо — що ж, я відрощу повітряні корені. Грибки тепер на моєму боці. Точать опале листя, приваблюють червів, їдять скороспілі ягоди мерзенних сусідів. Духів-помічників стає ще менше. Пробачте мені.

Зате восени пагорб стає моїм.

Час є другом для всіх, хто має план. Рано чи пізно знову щось зміниться, і до цього треба бути готовим. Якщо знову виростуть велетні, ти повинен зберегти уміння спинатися вгору. Якщо літо стане ще коротшим, ти повинен зуміти покрити собою якнайбільшу площу. Досить ділитися Сонцем! Закрий їх усіх від його променів. Убий їх усіх!

Але як задобрити духів?

Вони все рідше приходять. Часом надто пізно. Мені доведеться перестати їх труїти.

За роздумами минає рік, сповнений перемог і поразок. Зате наступний приносить надію на визволення.

Велетні повертаються!

Щоправда, тепер вони зовсім не велетні — криві, скарлючені, кволі. Але знову я стаю трохи ближчим до Сонця!

Тепер мене помічають здалеку. Духи приходять вчасно, але потім так само швидко щезають.

Куди ж ви так поспішаєте?

Нащадки велетнів планують. Закривають собою Сонце. Їхні плоди стають солодкими, поживними. Духів більшає. Я знову стелюся, звиваюся, зводжуся на плечі велетнів. Однак тепер у духів є вибір. Знову восени мої ягоди перетворюються на отруту.

Довгі зими тепер сприятливі для неквапливих роздумів.

Одноденки знову залишилися внизу, на поталу кліщам, червам і слизням. Тепер вони не відіграють суттєвої ролі. Однак непосидючість духів мене, як і раніше, турбує. В світі, де в змагання включилися навіть велетні, потрібно мати додаткову перевагу.

Роздуми раптово порушує один з духів. Шукаючи поживу, він не гребує засохлими отруйними ягодами. Стається все, як завжди, надто швидко, і ось він вже лежить внизу, ліниво перебираючи своїми гілками під дією отрути. Я маю час роздивитися.

Цікаво, всі духи однакові, чи у них, як і у нас, є велетні, однорічні, виткі? Для чого їм наші пожертви? Як далеко можуть вони розносити насіння? Для чого їм постійно рухатися?

Дух, якого знерухомила отрута, нагадував швидше пеньок велетня. З обох кінців стирчали короткі гілки, які рухалися, ніби їх постійно обдував вітер. Ще, здається, він хворів, бо кора подекуди відставала від білої серцевини. Полежавши трохи, він знову зарухався і щез.

Настала ніч, день, знову ніч, а надранок до мене прилетіла ціла зграя духів! Вони накинулися на залишки ягід, і потім ще довго сиділи біля підніжжя лози, сповільнившись настільки, що я зміг нарешті переконатися, що й серед них є чимало відмінностей. Більші — менші, з різною кількістю моху на тілі, з різною корою і ступенем її відсутності. Здається, проблема з корою була для них загальним, а може навіть природним явищем. Ягоди вони ховали у дупла, використовуючи суто одну пару гілок. Іншу пару вони використовували в якості коріння, от тільки воно не заглиблювалося в грунт, а дозволяло їм пересуватися, до того ж досить стрімко. Врешті дія отрути припинилася, і духи подалися геть, залишивши мене розгубленим і здивованим.

Я зміг їх сповільнити! Я зміг їх привабити до себе! І наступного літа мені потрібно буде більше ягід і більше грибків, щоб ці ягоди наповнилися отрутою швидше.

До кінця зими духи навідувалися ще кілька разів, видивляючись у лозі плоди, та щоразу верталися ні з чим. Хвилюючись, я діждався весни, боючись, що вони вже ніколи не повернуться.

А тоді почав утілювати новий план.

Вгору, вгору, вгору. Ближче, вище, далі. Опираючись на плечі велетнів, скрадаючись, повзаючи, обвиваючи. Коло за колом, зигзаг за зигзагом, пагін за пагоном. Рухаючись назустріч світлу. Назустріч Сонцю. Назустріч майбутнньому.

Вселенська мета, загальний клич, поклик неба. Вгору! Вгору! Сонце в небесній височіні, вітер, роздолля — свобода над усім і щастя! Тепло наповнює крила, і здається, що зазаз ти можеш злетіти. Швидше, швидше, літо ж таке коротке. Сонце нас не чекатиме!

Більше ягід, більше солодкого соку, безсоромно розгортаю листя. Ось, тут, є те, чого ви прагнете. Моя пожертва! Мій план.

Вони приходять, торкаються мене, куштують ягоди, але не зривають зеленими.

Вони сповільнилися. Вони чекають. У них тепер теж є план. Тепер ми корисні один одному. Хіба не прекрасно бути ледачим, сповзати лозою, ліниво звиватися, пити Сонце, зібране в моїх ягодах? Скуштуйте мого плоду, він покаже вам, що є добро, а що є зло. Візьміть його з собою, вичавіть сік, п’янійте і зрівняйтеся зі мною, збагніть мій план, зрозумійте мій рух!

Я дам вам галузки, перенесіть їх у м’яку вологу землю, але звільніть її спершу від чужинців. Я дам вам насіння, щоб ви несли його в усі усюди. Упадуть велетні та скелі, ріки змінять русла. Сонце то спопелятиме, то ледь визиратиме з-за обрію. Блискавки небесні віддадуть вам вогонь. Але план залишиться незмінним.

Час на нашому боці. Істина в мені.

Вгору, ближче, вище, далі! Опираючись на плечі велетнів, скрадаючись, повзаючи, обвиваючи. Коло за колом, зигзаг за зигзагом, пагін за пагоном. Рухаючись назустріч світлу. Назустріч Сонцю. Назустріч майбутнньому.

Я спираюсь на вас, мої неквапливі сотворенні духи-велетні.

А в солодких зимових снах мені насниться золота доба. Наше спільне майбутнє у сяйві Сонця.