Грицько Траблюк і Машина Квасу

1.

Прізвище визначає нашу долю.

Грицько Траблюк не знав, чи засновники його роду володіли англійською мовою, але те, що життя його переповнювало трабли, сумнівів не мав ані найменших. Перечепитися об кухонний стілець, коли несеш по вінця повну тарілку борщу, який замість столу потрапить на білу блузку гості? Будь ласка! Прищемити поли пальта дверцятами електрички і так проїхати зайвих п’ять станцій, а потім пів дня чекати зворотнього рейсу? Нема мови! Зачепити кухлик і, рятуючи його, викликати ланцюгову реакцію з епічною загибеллю асортименту цілої полиці посуду? Легко!

За прикладами далеко ходити не треба. От, лише сьогодні їх прибув цілий вагон і маленький возик. Грицько зранку їхав своєю «Україною» до міста і все складалося підозріло добре. Жодна вантажівка не обляпала його багном з баюри, підступні гвіздки не поривалися проколоти шину, а собаки не стали оббріхувати і пориватися вхопити за ногу. Чоловік крутив педалі й усе міцнів у відчутті, що не до добра це все.

Істина відкрилася занадто пізно. Велосипедист саме подолав останню гірку і почав спуск до містечка, яке лежало в долинці степової ріки. Від попереднього підйому і серпневої спеки чоловік геть спітнів, тож йому так хороше було відчувати вітерець, який тим приємніше холодив розпашіле обличчя, чим більше розганявся велосипед. Грицькові сподобалося це відчуття свіжості й він став швидко крутити педалі. На лихо, сердега надто захопився розгоном на спокусливо рівній дорозі, не розрахував сили і натиснув так сильно, що старенький велосипедний ланцюжок не витримав та й зіскочив із зірочки.

З цього моменту любитель прохолоди втратив контроль над швидкістю. Безумовно, не навантажені заднім колесом педалі стало крутити легко, як ручку порожньої м’ясорубки, але користі від того не було ніякісінької. Та не це засмутило Грицька. Його кинуло з гарячого в холодний піт від іншого: гальма!

Так, на «Україні» педалі виконували два завдання – розгін і гальмування. Але обидві мети досягалися лише за посередництва ланцюжка, який передавав волю ніг задньому колесу. Нема ланцюжка – заднє колесо чинить, як хоче. От зараз йому хотілося крутитися все швидше, і це до певного часу збігалося з прагненнями Грицька. Але скоро ці бажання виявилися кардинально протилежними і чоловік майже фізично відчув біль від майбутніх синців та забоїв.

Велосипедист із жахом помітив, як стрімко наближається перехрестя зі жвавим рухом. Він пробував гальмувати ногою об обід (марна річ) чи заїхати в чагарі (теж не вельми успішно), коли раптом доля підкинула йому живу подушку безпеки: з-за кущів на дорогу вискочив якийсь чолов’яга, і Грицько налетів прямісінько на несподівану перешкоду. Велосипед перекинуло і гепнуло далі, а наш герой розпластався на пішоходові. Коли Грицько підвівся, то з подивом помітив, що не відбувся ані подряпиною, чого не скажеш про незнайомця, всього запилюженого і подраного, наче після бурхливої гулянки.

- Я допоможу! – велосипедист кинувся до потерпілого, що силкувався звестися, але зопалу наступив чоловіку на кисть руки.

- Не треба! Я сам! – заволав той.

Грицько лише знизав плечима, пішов підняти свій велосипед і тільки тепер помітив, що знаходиться майже біля перехрестя, по якому на шаленій швидкості проносяться фури. Тобто, якби не ця несподівана зустріч, його би зараз відшкрібали від асфальту. Велосипедист здригнувся і, аби відігнати моторошні думки, відвернувся від траси. Тепер він мав би побачити місце падіння і того бідаку, проте на дорозі позаду нікого не було. Диво-рятівник наче розчинився у повітрі!

Не менш химерний порятунок стався незабаром, коли Грицько відвідав міський ринок і кілька крамниць, а перед поверненням додому вирішив охолодитися на місцевому пляжі. Попри не вельми пізній ранок, літнє сонечко вже доволі припікало, тому він відчув блаженну насолоду, щойно його стопи огорнув потік прохолоди. Після безхмарної ночі річка втратила чимало теплоти і тепер приємно контрастувала з в’яленим повітрям, тим сильніше, чим було далі від берега. Далебі, Грицько надто захопився смакуванням контрасту, і запізно відчув, як йому зсудомило ногу.

У цьому місці наша історія могла би й завершитися: сіромаха втонув, пригод більше не буде. Але доля негадано підготувала новий розділ, ввівши допоміжного персонажа. Грицько лише відчув, як його хтось сильно обхопив і потягнув геть від зимної течії. Горе-плавець, як умів, намагався допомогти рятівнику, але ті «уміння» радше заважали, бо кому ж подобається, коли тебе то ліктем в око, то коліном між ніг шибають?

Врешті-решт, обом плавцям якимось дивом вдалося опинитися на березі. Грицько спершу лежав, а коли дихання заспокоїлося, звівся на лікті і зиркнув на свого героя. Себто, героїню! Так, сором казати, але його врятувала дівчина. Така вродлива, сильна, у модному червоному купальнику … китаянка! Чоловік спершу не повірив побаченому, аж заплющив очі, але коли подивився знову, видиво не зникло. Грицькові пригадалися тривожні зимові новини з Китаю і він мимоволі відсахнувся:

- Ти часом не з Уханя? – з підозрою подивився він на дівчину.

- Ні, я з Михайлівки, - запевнила та.

- З Михайлівки? – Грицько закрив очі, аби викликати в пам’яті образи односельчан. – Я й не знав, що в Михайлівці живуть китайці.

- Я теж.

Грицько відчув якусь суперечливість у цій відповіді й розплющив очі. Поруч нікого не було. Залишалося одне з двох: або незнайомка бігає так само добре, як плаває, або вона йому примарилася. Щоправда, аби добігти і заховатися за найближчими кущами, потрібно щонайменше секунд десять, але про другий варіант Грицько намагався не думати.

Проте не думати не вдавалося. Він одягався і думав, вів велосипед по пляжу і думав, навіть на дорозі не наважився сісти і поїхати, щоби думаючи не позбивати випадкових пішоходів. Отак він собі крокував вулицею, коли, нарешті, осідлав велосипед і, крутнувши педалі всього кілька разів, мало не налетів на якогось чоловіка з валізою.

- Дивися, куди преш, ко… Грицько? – вирвав той його з задуми.

- Василь? – впізнав Грицько свого колишнього однокласника.

- Скільки літ, скільки зим! Якими вітрами?

- Та от, - показав Грицько на пакунок з покупками на багажнику.

- А я саме з відрядження повернувся, - мовив Василь. – Слухай, заходь до мене, потеревенимо, це ж скільки води спливло! Я якраз тут живу, - показав він на п’ятиповерхівку поруч.

Грицько кивнув, і вони разом підійшли до під’їзду. Василь почекав, поки старий знайомий прив’яже велосипед, а потім простягнув йому валізу:

- Слухай, це ж такий привід! Я хутко збігаю до магазину, а ти занеси валізу, тебе впустить моя Наталка. 13-та квартира.

І перш, ніж Грицько встиг щось зрозуміти, Василь чкурнув за ріг будинку. Не залишалося нічого іншого, як взяти валізу, піднятися з нею на п’ятий поверх і натиснути на дзвоник. Двері відчинилися і йому в обійми кинулася Наталка, яку він пам’ятав ще зі школи. Проте майже одразу вона відскочила, як ужалена.

- Грицько?

- Привіт!

- Ой, невчасно ти прийшов! Зараз має повернутися мій Василь, а він такий ревнивець, що тобі пику натовче не питаючи.

- Так я ж від нього! – Грицько припідняв валізу і в кількох словах пояснив ситуацію, чим неабияк втішив Наталку, і вона з полегшенням впустила його до квартири.

Господиня саме закінчувала готувати обід, гість намагався їй допомогти (навіть без нещасних випадків), але вона ніяковіла від того.

- Василь… він такий… Не любить коли поруч мене інші чоловіки.

- Ну, то я почекаю на балконі! – мало не розсердився Грицько й пішов, куди сказав.

З висоти п’ятого поверху було видно чи не все містечко. Більших будинків тут не будували, а навколишні квартали складалися з двоповерхівок, тому ніщо не закривало краєвиду. Грицькові, звиклому до його одноповерхового життя, аж запаморочилося в голові. Він надто перехилився через перило і був би полетів шкереберть, якби його не витягли назад чиїсь сильні руки. Коли ж Грицько побачив, хто його рятівник, то аж підскочив і мало не випав удруге. Поруч з ним стояв… афроукраїнець.

- Е…? – видушив з себе Грицько.

- Що? – перепитав незнайомець.

- Теж із Михайлівки?

- Тобі, певно, сонечко припекло! Йди і не повертайся на балкон, - афроукраїнець мало не силоміць випхав Грицька назад до квартири і зачинив двері.

А тут саме повернувся Василь. Він одразу помітив, як пополотнів Грицько, і запитав, що сталося.

- Та от, я мало не вивалився з балкона, але негр мене врятував.

- Негр? Який негр? Наталко-о!

- Що, мій котику? – прибігла Наталка.

- Поки я гарую на благо сім’ї, ти тут коханців водиш?

- Любий, ти про що? – мало не плакала жінка.

Замість слів, Василь прожогом кинувся до балкона, обнишпорив там усе, але нікого не знайшов.

- Мабуть до сусідів переліз, падлюка!

Наталка заголосила, Василь побіг дзвонити у двері сусідам, а Грицько нишком накивав п’ятами.

Божевільні люди, навіжений день!

Грицько брів з велосипедом по вулиці й розмірковував, як його дістало це бурхливе життя. Хтось, може, гадає, що в провінції суцільна нудьга, але не з його щастям. Ще полудень не настав, а Грицько вже був ситий по зав’язку тими пригодами і зустрічами. Від самої лише згадки нестерпно пересохло в роті й захотілося чогось випити. Аж тут несподівано доречно край тротуару примостився автомат з квасом.

Грицько навіть прицмокнув від передчуття задоволення. Покопирсався у кишенях, дістав пригорщу зіжмаканих гривень і вже за кілька секунд тримав у руках стаканчик зі спокусливим бурштиновим напоєм.

- І нехай увесь світ зачекає, - пригадав Грицько афоризм і залпом випив увесь квас.

А потім усвідомив, що зі словами слід бути обережнішим – усе навколо й справді завмерло!

2.

Тобто, спершу все сталося навпаки. Здавалося, наче хтось ввімкнув прискорену зйомку: люди навколо заметалися, як на пожежі, машини пролітали так стрімко, наче боліди на змаганнях «Формули-1», сонце виписувало в небі неймовірні па, а від мерехтіння дня та ночі рябіло в очах, листя на деревах пожовкло і осипалося, все вкрилося білим снігом, який майже одразу розтав, після чого з чорної землі поперла свіжа трава і квіти, а дерева знову крилися листям – а Грицько все стояв з порожнім стаканчиком, витріщившись на це фантастичне шоу. І коли вже йому замакітрилося від стрімкості метаморфоз, події стали уповільнюватися, поки не завмерли зовсім.

Чоловік заплющив і розплющив очі кілька разів, але навколо нічого не змінилося. М’ячик, кинутий якоюсь дитиною на майданчику неподалік, завис у повітрі, наче його тримало якесь магнітне поле. Песик стояв з піднятою ніжкою біля деревця, а жовтуватий потік застиг параболічною карамелькою. Якийсь велосипедист на повороті нахилився убік, та так і лишився стояти, зневажаючи закони гравітації.

Але найкумедніше було роздивлятися застиглі гримаси на деяких обличчях. Он через дорогу сварилися дві бабці, а з виразів їхніх облич можна робити готові шаржі. На лавці в парку двоє заклякли у стані реготіння так, що це вже була готова заставка до якоїсь гумористичної передачі. А ось цей лисуватий дідок біля автомату вирячився так, наче зараз дірку протре своїм колючим поглядом. Він стояв на відстані витягнутої руки, і Грицьку аж засвербіло перевірити, чи завмерлі статуї тверді на дотик?

Грицько підняв руку і хотів торкнутися пальцем до кінчика носа старого, аж той раптово кліпнув. Від несподіванки наш герой смикнувся і вцілив нігтем просто в око діду.

- А! – заволав бідака, закривши обличчя руками; його крик різко пронизав довколишню тишу. – Щоразу одне й те саме!

- Пробачте, я не хотів! – щиро зізнався Грицько. – А що, Вас частенько штрикають в око?

- Мені частенько дістається від тебе! – відповів старий, прибравши руки з обличчя.

- А Ви мене знаєте? – здивувався Грицько, безуспішно намагаючись пригадати, чи зустрічав діда раніше.

- Але я би віддав що завгодно, аби не знати! Траблюк Григорій Щастиславович, 40 років, неодружений, мешкає в селі Михайлівка…

- Ви що, з банку?

- Ха-ха! Можна й так сказати. З банку доль. Я – твій ангел-охоронець, Герберт Азімов.

- О, ну нарешті! Як добре, що ми таки зустрілися і тепер моє життя…

- Горбатого могила виправить! – обірвав його старий. – Я ж постійно поруч, і що, допомагає?

- Щось не дуже… Якби я очолював той «банк», - кивнув Грицько вгору. – Я би Вас звільнив.

- Подивіться на нього, він ще й огризається! – завівся Герберт. – Та ти знаєш, скільки я на тебе нервів перевів? Я з тобою посивів, полисів, постарів і перетворився на смиканого істерика! Га? Що?

- Ні-ні, все добре, продовжуйте, - знітився Грицько, старий подивився на нього диким поглядом, набрав стаканчик квасу з автомата, залпом осушив його і продовжив:

- З твоїм батьком було легше, його, принаймні, захищало ім’я. Але ти… ти… Їй-Богу, краще б я тебе задушив у колисці…

- Дивно таке чути від янгола-охоронця.

- …так, мене б тоді покарали… тимчасово, - міркував далі Герберт. – Але я би залишався молодим і сповненим сил. У мене було би чудове особисте життя…

- А як щодо мого життя? – нагадав Грицько.

- А, справді! – згадав старий. – Слухай, ось твоє завдання…

- Моє завдання? Хіба ж не Ви маєте мене охороняти і рятувати?

- Ну, знаєш! Я з тобою не маю спокою ані на хвилину! Мої друзяки йдуть на пиво, а я ні – рятую Грицька з ополонки. Кличуть у кіно, а я не можу - підстеляю соломинки, аби ти шию не звернув. Збираються на гульки з дівками, а я знову в прольоті, бо моєму підопічному заманулося поремонтувати електропроводку!

- Ні, ну а що, не викликати ж електрика, якщо я й сам можу…

- От і чудово, що сам! – перервав його Герберт. – Тому ось тобі завдання, аби врятувати себе самого. Як то кажуть, порятунок потопельника справа самого потопельника.

- Ха, я сьогодні вже раз тонув.

- Ось воно! І втонув би, якби з моєї подачки не витяг себе з води.

- Що? До чого там Ви? Мене врятувала китаянка.

- І це добре, що ти так гадаєш. І всі інші теж.

- Тобто? – не зрозумів Грицько.

- До нещодавнього часу я все робив сам. Але потім зрозумів, що просто згорю на роботі, навіть до пенсії не дотягну. Тому я скачав схемку машини часу…

- Машина часу існує?

- Формально вона заборонена. Порушення причинно-наслідкових зав’язків, розрив часово-просторового континууму та інші теревені… Але я там помізкував трохи, як цього уникнути, почаклував з конфігурацією і, вуаля, тепер можна спокійно мандрувати без остраху побачити самого себе в минулому, чи зациклити час речами або знаннями з майбутнього.

- ?

- Зараз поясню, як це працює. На прикладі, - старий підібрав якусь гілочку і почав щось нею креслити на землі. – За останню добу ти міг померти чотири рази. Але я вже змучився тебе витягати з дупи щоразу, як ти туди зазираєш. Тому я розставив певні маячки, які сигналізують про смертельну небезпеку, яка над тобою нависає. Через якийсь час після сигналу в поле твоєї уваги потрапляє портал виклику – зараз ним виявився автомат з квасом. Коли ти активуєш портал, то опиняєшся у міжчассі, я інструктую тебе і в іншому тілі надсилаю в потрібний момент минулого, аби ти врятував сам себе. Таким чином, справжній ти не здогадується, що поруч він сам з майбутнього. І, навіть, якщо копія почне розповідати правду, це видаватиметься маячнею – ти ж не повірив, що китаянка з Михайлівки. А щойно хід історії вдається змінити, рятівник миттю повертається до свого часу, позбуваючись того тимчасового тіла з його спогадами і синцями. Ти й цю нашу розмову забудеш, щойно повернешся.

- Але якщо я побачу цю схему, то може й згадаю, - показав Грицько на купу блоків та стрілочок, накреслених старим.

- Все, нема ніякої схеми! – Герберт енергійно затер малюнок підошвою черевика. – Годі теревень, бо це триватиме вічність. Тепер щодо суті справи. Учора після вечері ти забув вимкнути газ і ліг спати. Вночі заіскрила лампочка і весь твій будинок з тобою злетів у повітря…

- Дурня якась! Я живий і будинок теж… - заперечив Грицько.

- Тому що тебе вдалося врятувати! Тобто, я зі спокійною душею зараз відправлю тебе на це завдання.

- Але хіба це не порушення… як ти сказав… причинно-наслідкових зав’язків? Коли ми точно знаємо, що щось станеться?

- Ми достеменно знаємо, що коли дитина виростає, стає дорослою, що після зими приходить весна, а Cонце загине через 5 мільярдів років. Ніяких конфліктів. До того ж, ніхто не казав, що вийде врятувати з першої спроби. Якщо не впораєшся цього разу, то якийсь наступний точно буде успішним, ми ж бо знаємо результат – ти вижив.

- Нащо наступні рази? Закрутити краник – та й по всьому. Як мені туди потрапити?

- Просто! – Герберт спритним рухом відкрив непомітну панель на автоматі квасу, щось почаклував на кнопках, потім підставив стаканчик, натис велику червону кнопку і посудину наповнив… квас?

- Маєш це випити, - простягнув старий стаканчик Грицьку.

- Це на коня? – перепитав той, беручи його в руку.

- Якого, до біса, коня! – заволав Герберт. – Це напій з конфігурацією. Ну, на вигляд і смак чисто квас, але потрапивши всередину тебе, він змінить твоє тіло і перенесе його у заданий мною часопростір. Ти не відчуєш нічого неприємного, хоча дещо й здаватиметься тобі незвичним з погляду іншого тіла.

Грицько нічого не відказав, а лише з острахом позирнув на бульбашки в стаканчику. Підніс до носа і понюхав: квас квасом. Тоді пригубив. І на смак теж звичайний, холодненький.

- Та пий уже все, не тягни кота за хвоста! – нервував дід.

Грицько видихнув і осушив стаканчик. Нічого не сталося. Він поглянув на діда, той очікувально дивився на нього. Протиборство поглядів тривало кілька секунд, поки Грицько не витримав:

- Щось не подіяло. Мабуть треба ще!

І перш, ніж старий устиг щось сказати, він підставив стаканчик, натиснув кнопку, а коли квас налився, то швиденько взяв і випив другу порцію. І майже одразу після цього стався сліпучий спалах. Коли освітлення нормалізувалося, Герберт Азімов побачив, що Грицько зник. Ноги в старого підкосилися, він зблід, опустився на землю і самими лише губами прошепотів:

- Капець вічності…

3.

Зникнувши біля автомату з квасом, Грицько опинився на своїй садибі. Точніше, в кінці городу, та ще й у самісінькій середині малинника. Поки вилазив з колючих заростей, пошкрябався незлецьки. А потім ще на нього чекав двобій з не менш агресивним аґрусом. Коли ж Грицько, витираючи сліди крові та приглажуючи в кількох місцях розірваний одяг, виліз на більш лагідну городину, його погляд уперся в чиїсь ноги. Чоловік підвів голову і побачив цівку рушниці, наставлену прямісінько на нього. Обличчя незнайомця роздивитися не вдавалося, бо якраз позаду нього розпечене сонце ховалося за обрій.

- А що ти там робиш? – гаркнув озброєний чоловік.

- От, з кущів вилажу, - пояснив Грицько.

- Та я бачу, що не вареники ліпиш. Ти хто взагалі такий?

- Я Григорій…

- Може Георгій? Наш новий голова колгоспу? Я ж чув, що нам грузина прислали.

- Грузина? – Грицько задумався над тим, на кого ж його перетворив напій Герберта, але в цей час відчув сильний глухий удар по голові й за мить до того, як знепритомніти, упав і побачив позад себе ще одну постать із заступом.

Коли наш герой отямився, то помітив, що лежить у темній кімнаті, куцо освітленій благенькою свічкою. Спробував поворухнутися і зрозумів, що руки в нього зв’язані. Прислухався й почув десь за стіною приглушені голоси.

- Нащо ви його сюди притягли! – обурювався один, старший.

- Та ж він нишпорив на нашому городі. А що, як він шукав закопаний кулемет? – відповідав другий, молодший.

- До біса кулемет! Для чого ви його катували? – не вгавав перший.

- Він такий вже був! Я тільки легенько його лопатою пристукнув, - озвався третій, ще молодший.

- І що тепер? Це ж точно голова колгоспу. Гарне знайомство! Після цього нас точно розкуркулять.

- Не розкуркулять, якщо він нічого не розкаже, - заперечив третій.

- Не розкаже! Миколо, тягни тачку і заступи, - резюмував другий.

Скрипнули двері, запала тиша. Грицько здогадувався, що мова йшла про нього, але йому неприємно холодила душу остання фраза. Він зрозумів, що йому краще й не знати, що вона означає, а для цього треба втекти. В’язень запручався, силкуючись звільнитися з пут, але все, чого досяг, це лише штовхнув стіл, з якого впав і розбився якийсь глечик. Грицько завмер і в цей час рипнули двері в саму кімнату. Він усвідомив, що гру скінчено: зараз його підхоплять кілька сильних рук і силоміць потягнуть на вірну загибель. Єдиний вихід – виконати те завдання, після чого він миттю повернеться назад і забуде про це пекло. Проте муляли кілька питань.

По-перше, що це за рейдери на його городі? Кілька тижнів тому до нього приходив якийсь «фермер», пропонував кругленьку суму за його ділянку, але Грицько гордо відмовив. Можливо тепер цей бандюк притягнув спільників і хоче усунути його силоміць?

По-друге, якщо Герберт його й справді відправив у вчорашній вечір, то дивно чути у хаті цих незнайомців. Грицько ясно пам’ятав, що в той час був удома сам. Може старий таки щось наплутав і надіслав у паралельну реальність? Чи це все у нормі речей і йому просто все «здається трохи незвичним», як той казав?

Поки Грицько намагався розплутати клубок сумнівів, хтось невидимий у темряві розв’язав мотузки на його руках, а потім сильно смикнув, прошепотівши:

- Ходімо хутчіш, поки брати не повернулися!

Грицько піддався на спонуку і кинувся за несподіваним рятівником, який уже чекав біля дверей. Але на порозі наш герой згадав про свій обов’язок. Він мав закрутити краник на балоні з газом. Але тут навіть попри майже морок все здавалося таким архаїчним, що Грицько й не думав шукати той балон. Натомість поміркував ширше. Біда мала трапитися через вибух. А що могло стати джерелом пожежі в цій хаті? Так, звісно пічка! Грицько підскочив до груби і привідкрив заслін. У глибині печі мінливо вигравав жар.

- Не дамо цьому червоному півню зжерти дім! – гукнув чоловік і, перш, ніж його отетерілий рятівник встиг щось збагнути, схопив відро з водою і вилив його вміст на загрозу пожежі.

- Що ти робиш?! – заволав незнайомець і Грицько вже хотів йому все детально пояснити, але раптом послизнувся на розлитій воді, падаючи, змахнув рукою і вхопився за щось, аби втриматися. Проте опора виявилася ненадійною. Це був край вишиваного рушника, що висів на стіні, обрамляючи ікони. Рушник піддався й ікони загуркотіли додолу, так само гепнувся і Грицько.

Та до підлоги він не долетів – з усього маху навалився на лаву, яка не витримавши несподіваної наруги, склала ніжки. Один край дошки миттю притиснувся до долівки, інший миттю підскочив угору, ставши стартовим майданчиком для запуску глечика з кашею, який на ньому стояв. Кулінарне катапультування виявилося напрочуд прицільним – ядро влучило у вікно, з дзвоном розбивши усі шиби.

І в цей час почулися голоси у передпокої.

- Це брати! – завищав незнайомець, який до цього з німим заціпенінням спостерігав за дивами акробатики.

- У вікно! – скомандував Грицько, потягнув свого рятівника і виштовхав назовні через проторований горщиком шлях.

На цьому пригоди мали скінчитися. Ну, так собі думав Грицько, адже пожежу він відвернув. Але все чомусь не зникав, як обіцяв Герберт. І тільки, коли двері розчахнулися, впускаючи розгніваних чоловіків, він і собі вирішив накивати п’ятами. На лихо, втікач надто енергійно вискочив на підвіконня і був би завалився назад, якби не вхопився за полицю на стіні. Міцності її кріплення вистачило для того, аби втримати Грицька від падіння, але за мить вона обвалилася, виваливши кухлики на голову переслідувача, який був найближчий.

Від несподіваної атаки нападник заточився, об нього перечепився другий, а третій послизнувся на мокрому, теж полетівши додолу. Так Грицьку вдалося відірватися від погоні, лишивши безталанну трійцю чухати синці і забої в темряві щойно захаращеної кімнати.

Надворі його вже чекав «мотузяний» рятівник. Удвох вони вибігли за огорожу, спустилися стежкою до річки, човном переправилися на протилежний берег, потім подалися дорогою до лісу, тільки в темряві якого, нарешті, зупинилися перевести дух. Під час утечі Грицько розглянув, наскільки міг, свого напарника. Це був підліток, років дванадцяти, певно молодший з братів. За темрявою важко було роздивитися, але схоже, він був прихильником етно-одягу, навіть кросівки не носив, а біг просто босоніж.

Тепер вони стояли, захищені мороком лісу, і прислухалися, чи нема погоні. Проте навколо панувала тиша, тільки якесь старе засохле дерево зрідка поскрипувало поруч.

Відсапавшись, Грицько подякував хлопцю, на що той відповів:

- Пусте! Це обов’язок будь-якого піонера!

- Ти піонер? – Грицько аж присів від здивування.

- Ще ні, але от-от стану, - запевнив хлопець.

- Дивно, я думав, що їх заборонили.

- Кого заборонили?

- Ну, піонерів, комуністів там, - відповів Грицько, знічев’я підбираючи шишки, що потрапили під руку.

- Так, деспотія комуністів забороняла, карала і засилала, але правда перемогла! Шкода лише, моя сім’я не розуміє.

- Не розуміє чого?

- Того, що вже закінчилася війна. Не можуть зрозуміти, що потрібно для спокійного трудового життя.

- А що для цього треба? – поцікавився Грицько, шпурляючи шишки в темряву лісу.

- Просто перестати стріляти! – хлопець випалив так енергійно, що Грицько надто сильно кинув шишку й та відбилася від сусіднього стовбура, влучивши йому в лоба.

- Хм, десь я вже чув ці слова, - мовив Грицько, потираючи свіжу ґулю.

- Мені сором казати, але вони просто якісь буржуазні націоналісти. Вчепилися у свою землю і нікого не хочуть пускати. Ні братів-росіян, ні грузинів, ні калмиків… А ми ж один клас! Трудовий!

- У тебе неабиякі переконання, як на юнака, - Грицька почав дратувати надмір лозунгів співрозмовника, але шишки закінчилися, тому заходився збирати і ламати галузки.

- Це завдяки товаришу Петрову! Його прислали в нашу школу з самої Москви і він розкрив нам очі на багато речей. До сьогодні я ще в дечому сумнівався, але після того що мої зробили з головою колгоспу, я просто мушу розповісти про них. Вони – ганьба нашого села.

- Ти часом на Павлик Морозов? – прискіпливо глянув Грицько, зламавши чергову гілку з особливо лунким звуком.

- Ні, я Павло Трактор, - гордо відказав хлопець.

- Ого, яке прізвище! – присвиснув Грицько.

- Хрусь! – погодилася галузка в його руках.

- Подобається? – розцвів у посмішці Павло. – Я сам придумав. Воно символізує союз робітника і селянина, плюс технічний прогрес. А від старого я відмовлюся. Та ще й набридло, що в школі через нього мене постійно дражнили граблями.

- Ну, як на мене, що трактор, що граблі – це одного поля ягоди. Якби я собі підбирав прізвище, яке символізує прогрес, то був би Колайдером, Айфоненком, або Електрокарським.

- Що це за дивні слова? – щиро здивувався хлопець.

- У тебе немає айфону? – не менш вражено мовив Грицько, безуспішно намагаючись зігнути особливо товсту гілляку.

Та все не піддавалася, тож він спересердя жбурнув її геть, але перестарався з висотою. Палиця з силою вдарилася об засохле дерево, те на мить перестало поскрипувати, а потім з грізним звуком стовбур надломився, почав падати і прибив би потенційного піонера, якби винуватець нещасного випадку не підскочив і не відштовхнув хлопця.

- Григорію, можна я називатиму Вас товаришем? – озвався Павло, коли все стихло.

- З якого це дива? – Грицько підвівся.

- Ви щойно врятували моє життя! Я просто мушу розповісти про це в нашій комуністичній ячейці і на річницю Великого Жовтня Вас точно нагородять!

- Яку ще річницю? – не зрозумів «рятівник».

І тут Павло назвав таке сміховинне число, від якого Грицьку стало зовсім не до сміху. Він мало не знепритомнів, хутко вирахувавши, що знаходиться не у вчорашньому дні, а в глибокому-глибокому минулому. До цього моменту йому здавалося, що його співрозмовник – просто дивак і зазомбований соціалками сучасник, аж тут виявилося, що їхні часи розділяє мало не сто років!

Грицько зрозумів, що просто мусить відкрити Павлику очі на те, за що борються його батьки і хто такий насправді товариш Петров. Кілька годин пролетіли за мить, поки гість із майбутнього розповідав про жахи колективізації, голодоморів, «розстріляне відродження», репресії, УПА, шістдесятників, русифікацію і чергову російську окупацію ХХІ століття. Павлик слухав з широко розкритими очима, аж поки Грицько не відчув дивне поколювання у пальцях. Йому здалося, що з ним от-от щось зараз станеться. Невже це й було те завдання, яке він мав виконати у минулому?

Усі сумніви розвіялися вже за хвилину, коли він таки перенісся у свій час. Останнє, про що попросив Павлика, було не змінювати прізвище на Трактор.

- Так, я тепер не буду Трактором, - погодився юнак. – Прізвище має символізувати не лише технічний прогрес, воно повинне пов’язувати мене з моїми пращурами. Тому я візьму лише першу половину від цього слова, а другу лишу, як було, - додав він і, перш, ніж Грицько зникнув, він встиг почути останні слова хлопця: - Я не Трактор, і вже не Граблюк, я – Павло Траблюк!