Гра у хованки

Одного разу наш світ загинув. Але ми цього не помітили, бо загинули разом із ним.

А чому хтось би мав це помітити? Людина може пристосуватися до всього. До всього людина може звикнути. Це найстрашніше у її природі. Звичка – найнебезпечніша річ у світі. Вона підмінює собою справжні почуття. Вона змушує змиритися. Усе зникає, коли входить у звичку.

Але бувають і винятки. Трапляються серед звичного натовпу ті, хто може бачити більше за інших. Вони дуже налякані. І дуже самотні. Живі серед натовпу мерців.

Ми живемо у світі, що був вигаданий іншими людьми. Ми так звикли, що все у нашому житті залежить від сторонніх думок, що часом навіть забуваємо, що вибір лежить на нас.

Я ніколи не бачила справжнього сонця. Колись у далекому-далекому дитинстві мати розповідала їй, що воно має вигляд величезного сяючого кола. Що коли сонце сходить чи заходить, небо виграє яскравими відтінками червоного. А після дощу – райдуга, і небо стає синє-синє!

Але ми народилися надто пізно і ніколи не бачила ні яскравого сонця, ні блакитного неба.

Одного дня над квітучою країною Сонця не розпочався світанок і світ занурився у постійну темряву. Ціла низка воєн та епідемій залишила людям тільки два міста – Золоте місто, що потопало у штучному світлі, і місто Чорне, яке навчилося жити у сутінках.

А ще лишилася невідомість, бо що було за мурами обох міст – і чи було там взагалі бодай щось – не знав ніхто. Колись величезний світ звузився настільки, що всьому стало мало місця. Кожен почувався зайвим у цьому світі, і ніхто не був винятком.

Вперше про Чорне сонце я почула, коли була ще маленькою дівчинкою. То була доктрина Системи, нібито сонця насправді ніколи не було і світ завжди був таким, який він є зараз. Тоді це видавалося дивним, викликало збентеження та обурення, спротив та протести людей. А зараз кожен знав про Чорне сонце і нікого те не бентежило, навіть тих, хто ще пам'ятав справжні світанки. Доктрина Чорного сонця панувала над усім, вона стала символом Системи – чорна півкуля з чорними променями.

Я, як і більшість моїх сучасників, народилася вже під Чорним сонцем. Його можна було трактувати по-різному – і як звід законів, і як нову релігію і як програму Системи.

Чорне сонце зійшло, щоб осяяти новий світ. Так гласила доктрина Системи. Так казали усі. Але жодного сонця не було, були лише темрява і холод. До них ми уже давно призвичаїлися. Світ дійсно дуже змінився, змінився, можливо, до непізнаваності. Та він не став таким, яким його хотів бачити Магістрат. І всі про те знали.

Усе має пам'ять. І найкоротша вона у людини. Усе несе на собі відбитки минулого. І лише людина здатна забувати. Тому цей світ і є для неї дивиною – він нічого не стирає, а людина постійно починає нові ігри, несподівано натикаючись на старі.

Ми живемо у Системі і її створили задовго до нашого народження Батьки-засновники – ті, хто не тільки змогли вижити, але й створили новий лад. Система була створена, щоб допомагати нам пережити скрутні часи, щоб захищати, за необхідності – захищати від нас самих. Але минули роки і ми забули, що це Система була створена для нас, а не ми для Системи. Якби не це, Гра у хованки ніколи б не з’явилася на світ.

Гра має правила. Цим вона суттєво відрізняється від життя. Якщо порушити правила – гра закінчиться. А от життя – ні. Не можна навіть сказати, що Гра у хованки була кимось створена чи заснована. Навряд чи можна знайти того, хто її розпочав. Вона виникла сама собою, коли втратилося відчуття того, що життя – реальність.

Гра у хованки – єдиний відомий людству засіб вносити зміни до Системи. Гра дозволяла бачити світ таким, який він є. Або робити його таким, яким ти хочеш його бачити.

Кожен з нас щось шукає у житті. Кожному з нас є що приховувати. Одне з визначень Гри у хованки саме таке. Гра – це та частина життя, яка залежить від нас. Гра – це те, чого потребує кожен з нас. Але якщо в дитинстві наші ігри це лише забавки, можливість щось спробувати чи спроба щось виразити, то у дорослому житті ігри стають зовсім іншими. Гра дорослого – це завжди обман, це спроба приміряти маску тих чеснот, які нам недоступні. Та Гра – це ще й самообман, бо наші ігри на відміну від дитячих не мають початку чи закінчення. Так Гра стає принципом життя.

Поняття моралі для всіх людей однакове. А от ту межу, де її можна переступати, все кожен проводить для себе сам. Колись люди починали ігри і могли їх закінчувати, але поступово мета Гри забувалася, а як щось не має кінцевої цілі, то й закінчити це неможливо. Колись люди могли грати у різні ігри, а тепер залишилася тільки одна – Гра у хованки.

Гра у хованки – це та брехня, яку усі знають, але свідомо воліють не помічати. І ця Гра лежить в основі будь-якої людської спільноти, бо не може декілька людей існувати поруч і нічого не приховувати одне від одного. Людям не подобається, коли про них знають більше, ніж вони самі ладні про себе розповісти. Знання може бути цінним, але мовчання завжди набагато цінніше. Виживає той, хто краще замаскується. Бо те, що сховане під маскою, нікого не цікавить. Правда не цікавить нікого, і люди абсолютно байдужі до інших людей. Саме на цьому тримається влада Чорного сонця.

Є усталена думка, що Систему неможливо обійти чи здолати. Але правда полягає у тому, що здолати чи обійти систему не дає лише думка, що зробити це неможливо. Насправді ж Система дуже слабка і будь-якого щонайменшого поруху достатньо, щоб ущент її зруйнувати. Якою б не була Система могутньою чи довготривалою, скільки б людей вона не підкорила і чим би вона не володіла, лише наша свідомість робить її реальною.

Ми віримо лише у те, у що хочемо вірити і тому цілком несемо відповідальність за усі свої вчинки. Навіть якщо ми не хочемо жити за правилами Системи, навіть якщо ми хочемо її знищити, ми продовжуємо вірити, що вона має владу над нами, що вона має право мати владу над нами. Але це не так. Владу над собою ми віддаємо самі. Система нам нічого не винна. Ми добровільно сприймаємо її правила. Насправді десь глибоко у душі ми навіть боїмося її втратити, бо Система дуже щедра і дає нам так багато приємних і втішних речей, від яких ми просто не в змозі відмовитися. Система дає нам можливість відчути себе жертвою, перекласти свою провину і свою відповідальність, вона дає можливість не замислюватися і не обтяжувати себе зайвими прагненням. О, Система знає, що насправді нам потрібно! Вона знає це навіть краще за нас самих. Ми звикли брехати самі собі і декларуючи одне ми робимо цілком протилежне. Якби не було Системи, це мало б бентежити нас, але вона дуже добра і здатна пробачити нам більше, ніж наша власна совість. Тому між совістю та Системою, ми завжди обираємо Систему. Ми обожнюємо її в усіх її проявах, які вона щедро нам пропонує. Ми ладні померти за неї, бо смерть не страшить нас так як правда. Власне, Система це ї є те, що ми ставимо між собою і правдою. Система це завіса, яку кожен надягає на своє життя сам. Завіса брехні, напівбрехні, недомовок і недоробок. Без неї ми бачили б світ таким, яким він є. Без неї ми б і самі себе бачили такими, якими ми є. Але правда у тому, що і наш світ і ми самі – то не надто приємне видовище. Система набагато краща за будь-яку найпрекраснішу реальність. І ми це знаємо.

Світ завжди проти тих, хто хоче досягти більшого. Тож щойно ти почнеш до чогось прагнути, усі почнуть тебе зупиняти. І річ не у тому, що люди не вірять у тебе, а у тому, що вони не вірять самі у себе і не потребують доказів того, що вони самі винні у власній ницості. Тому недостатньо власне зусиль, треба мати достатню силу волі, щоб торувати власний шлях, коли усі йтимуть загальним. Важко знайти тих, хто тебе зрозуміє – взагалі важко знайти людей, які хочуть бодай щось розуміти. Бажання щось змінити у собі виникає від слабкості, від скоренності суспільній думці. Навпаки, людина, яка знає собі ціну і вміє користуватися як власними чеснотами, так і власними недоліками не просто змінює світ – світ визнає перевагу такої людини над рештою і свідомо сам змінюється під неї.

Світ цікавить лише те, що він може отримати від тебе. А на тебе особисто йому начхати. І взагалі, кожен має тільки те, що зумів відібрати в інших. Гра у хованки – це гра з нульовим результатом. Твій виграш означає чийсь програш. Тому суспільство вчить нас ніколи не бути щирими з людьми. Від того ми починаємося заплутуватися у павутинні брехні, яку ми плели, щоб спіймати інших, але змогли спіймати тільки самі себе. Те, що нам кажуть, треба сприймати цілком протилежно. Ті, хто кажуть правду, сприймаються нами як поверхневі, дріб’язкові людьці, але вони стоять на порядок вище тих, хто ладен радше осліпнути, ніж побачити правду. Коли життя дає тобі копняка – воно робить тобі неоцінену послугу, якщо, звісно, ти можеш це оцінити.

Доки ти будеш виправдовувати очікування цього світу, він не буде виправдовувати твоїх. У момент, коли ти згодишся з тим, що існує проти твоєї волі, ти втратиш владу щось змінити.

З дня у день ти будеш проживати однотипне, розписане і розп'яте на умовності життя, бездумно виконуючі ті ж самі беззмістовні дії, доки сама не перетворишся на скрипучий механізм, призначений ворушитися заведений невідомою рукою. А колись ти зламаєшся і тебе викинуть на смітник, бо кому потрібні зламані іграшки, коли кожного дня з'являються усе нові й нові? Твоє майбутнє – смітник. І у цьому світі немає більше місця ані раю, ані пеклу. Немає в тебе вибору. І виходу немає.

Але розуміння цього приходить не до кожного. Точніше, воно взагалі ні до кого не має приходити. А якщо приходить – то ти ще не безнадійно втрачена. Ти просто безнадійна. Бо виходу в тебе все одно не має. А від усвідомлення цього стає ще страшніше. Ще безнадійніше.

Проте, який сенс здаватися так і не досягши мети? Тобі уже було нестерпно боляче. І буде боляче знову. Ти вже помилялася. І скоїш ще немало помилок. Тож пройди бодай цей шлях до кінця і отримай бодай таку винагороду. Якщо ти здасися, то краще не стане.

Якщо хтось бодай колись вам скаже, що наше життя одноманітне й нецікаве – не вірте йому. Не дивлячись на всю його однобокість і обмеженість – не вірте. Повірте краще мені – життя величне і прекрасне. Візьмемо, бодай, літню зливу. Повірте, таке ні з чим не переплутати. Ви ніколи не помічали, як незвично пахне мокрий асфальт? Як свіжо пахне повітря після громовиці? Як пахне листя дерев після дощу? Кожен з цих запахів неповторний. І разом вони створюють неповторну природну симфонію. А які фарби має небо у цей час! Золотаві промінчики намагаються розірвати темно-бузкові, крицеві хмари всією силою живого сонця. І все навколо стає чистішим, свіжішим, навіть яскравішим, омите цією живою водою. Як приємно у такі години просто поблукати містом. Зараз воно було порожнім, але Йому це не заважало: Він любив природну тишу, любив залишатися один на один зі своїми думками.

Навіть коли цілий світ проти тебе, це ще не привід відступати.