Гординя
Цього вечора охорона працювала бездоганно. Кожну машину, яка під’їздила через блок-пост, ретельно перевіряли. Жодних проколів не можна було допустити. Захід мав надзвичайно важливе значення і був національного, якщо не світового значення.
Від дорогих (і розкішних) машин сліпило в очах. Складалося враження, що сьогодні тут проводять церемонію «Оскара» чи Нобелівської премії. Чоловіки у строгих костюмах, дами в модних сукнях – усміхнені і щасливі. Репортери намагаються підловити ту чи іншу «говорячу голову» для коментарів.
Ось під’їхав міністр оборони Керк Мур. Він відразу викликав фурор серед журналістів і оператори побігли до нього, забувши про гостей, яких опитували.
– Пане міністре, скажіть, будь ласка, що сьогодні відбудеться?
– Поясніть, будь ласка, що саме сьогодні буде презентуватися?
– Чи правда, що у розробку презентованого прототипу вклали 18 мільйонів доларів?
Керк глянув на них суворим поглядом, але краєчками вуст спробував усміхнутися. Вийшло не надто щиро, але хоч якийсь прогрес. Журналісти дали йому прізвисько «Похмур» – за постійний серйозний вираз обличчя. Ця гра слів стала вживатися у ЗМІ, хоч міністр і намагався порадити редакторам не робити цього у новинах.
Репортери відпустили міністра і шукали іншу жертву для допитів. Вони не володіли інформацією про те, що саме сьогодні презентуватимуть. Усім виданням за три дні до події розіслали однаковий прес-анонс, в якому повідомлялося, що «презентований апарат назавжди змінить розвиток людства і підвищить фізичні можливості кожного окремого індивіда».
Аналітики провідних видань почали думати про функції «апарату». У публікаціях як здогадку вони називали флешки для пам’яті, антигравітаційні модулі, пристої для розумового проникнення в мережі. І тільки один автор, Грег Сімонс, точно назвав вид апарату, який сьогодні покажуть.
Захід мав початися о 20:00. Але з огляду на запізнення деяких поважних гостей, організатори вирішили, що 20-хвилинна затримка не викличе обурення гостей. Заспокійливі звуки молодих арфісток, дорогі делікатеси і вина – тут дійсно вміють задобрити навіть найвибагливішу публіку. Чоловіки та жінки, які заходили до величезної банкетної зали із цікавістю позирали на чотириметровий куб, завішений синьою тканиною. Біля кубу стояла охорона. Жоден журналіст, навіть найдопитливіший, не міг пролізти і сфотографувати апарат. Хоча кожному з них хотілося це зробити. Перше фото «цього» принесе видання величезну кількість відвідувачів у найближчі кілька годин. І, як наслідок, бонус до зарплатні репортера. Але організатори уважно все продумали.
Триступінчаста охоронна система, яка працювала на заході, не давала змогу пройти у зал стороннім. Тільки запрошеним. Спочатку охоронець на блок-посту перевіряв запрошення і номери машини. Потім гості проходили через металодетектор. Остання фаза – сканування сітківки. Весь процес, якщо не затримуватися з репортерами на сходах до входу, займав 6 хвилин, що відповідало Стандартам охоронних систем та організацій.
О 20:20 гості вже трохи поговорили зі знайомими і колегами, яких давно не бачили і починали нудьгувати. Зазвичай, заходи, організовані на такому рівні, не затримують аж так надовго. 20 хвилин – все таки великий відрізок часу для людей у великому місті і на це необхідно зважати.
Зрештою, о 20:23 організатори розпочали. За ті кілька хвилин, доки спікери говоритимуть вступне слово, під’їдуть ті, хто запізнилися. Головне, що самі спікери вже на місці.
Залунали фанфари. Розмови між гостями затихли і люди уважно повернули голови до сцени. Там стояв товстенький конферансьє:
– Шановні пані та панове, ми раді вітати Вас на презентації… А ось на презентації чого ми раді Вас вітати, про це нам скаже міністр оборони Анаркадії Керк Мур.
Гості зааплодували і на сцену до конферансьє піднявся той, кого називають «Похмур». Він помахав рукою і оплески поволі затихли. Міністр впевнено взяв мікрофон. Від такої різкості у колонках пролунав неприємний звук, від якого гості скривилися.
– Дорогі друзі, – говорив Мур. – Я знаю, Вам здається, що ми вели себе занадто загадково, привівши Вас сюди і не говорячи взагалі, що збираємося презентувати. Але за кілька хвилин Ваше терпіння буде винагороджено. Ви станете першими людьми, які побачать, до чого може привести технічний геній людства. І одного такого генія я хочу покликати до мене на цю сцену. Дене, ідіть сюди.
Міністр помахав рукою до літнього чоловіка, який стояв посередині залу. Той дрібними кроками швиденько підійшов і вийшов на сцену.
– Вітайте, професор Ліканського технічного університету Ден Островські, – проголосив конферансьє.
– Для мене велика честь стояти тут сьогодні, – невпевнено сказав професор. – Я не надто часто виступаю перед такою вишуканою публікою – зазвичай це студенти-інтроверти, такі ж як і я, – в залі пройшов сміх, але Островські зрозумів, що пожартував невдало. – Хочу сказати Вам, що це справа моїх останніх 15 років. Від першого дня, коли взявся за теоретичні основи проекту і до сьогодні – я знав, що все вийде.
– Закінчуйте, – сказав конферансьє, – ми і так затягнули початком.
– Але я хочу застерегти всіх нас, – професор зробив вигляд, що не почув заувагу, – від захоплення чи критикування того, що зараз побачите. Нам всім варто навчитися сприймати це просто як знаряддя. А от для чого потрібне знаряддя – вже питання. Ніж можна використати для нарізання ковбаси чи для вбивства людини на вулиці, – видно було, що заціпеніння, з яким професор виходив на сцену минулося і він входив в кураж. Міністр непомітно смикнув його за піджак. Учений зупинився і приступив до найважливішого. – Тому зараз ми маємо честь презентувати Вам те, заради чого зібрали всіх Вас. Маємо надію, що цей день увійде в історію.
– Пані та панове, – завчено оголосив конферансьє, – зустрічайте: Екзоскелет А-1.
Професор з міністром одночасно натисли на символічну червону кнопку і синя тканина спала. Металічна конструкція, яку побачили глядачі, не викликала у них звуку захоплення, але й обурення не почулося. Гості стояли заціпенілі. Здавалося, на них дивився якийсь язичницький ідол у цивілізації, яка досконало вивчили роботу з металом.
Екзоскелет повністю нагадував людину, яка має висоту 4 метри і начинена різноманітними датчиками та апаратурою.
Люди дивилися на апарат. Нерухомий, він представляв собою матеріалізацію найвизначніших людських досягнення у галузі технологій.
Раптом із залу вибіг молодий чоловік. Він був у хорошій фізичній формі і легко здійснив сальто у повітрі, ледь торкнувся руками землі та вскочив у кабіну екзоскелету. Зал злякався, але по тому, що професор, конферансьє і міністр спокійно продовжували стояти на сцені і посміхатися, стало зрозуміло, що це все – елемент шоу.
– Вітайте, Артур Ченд, пілот Військово-морський сил Анаркадії.
Глядачі ще бурхливіше заплескали в долоні. Видавалося, що вони прийшли не на презентацію суперсучасного обладнання, розробка якого коштувала мільйони доларів, а на концерт рок-зірки.
Пілот помахав глядачам рукою. Його помішка змусила серця кількох жінок у залі стукати швидше.
– А тепер ми розкажемо трохи детальніше про цю розробку, – слово знову взяв міністр Мур. – Екзоскелет А-1 буде виконувати як військові, так і мирні завдання. В кожному таку апараті сидітиме пілот, який пройшов тренування і не матиме психофізіологічних недоліків, що перешкоджатимуть йому керувати А-1. Екзоскелет підвищує силу бійця у 17-25 разів, що робить його майже непереможним у бою на відкритій місцевості. Це тільки перша модель і ми будемо працювати над її подальшим вдосконаленням. Незабаром партію екзоскелетів поставлять у «гарячі» точки дружніх з нами країн для польових випробовувань. За цими апаратами майбутнє.
Міністр відійшов від мікрофону і слово взяв професор.
– Але не варто думати, що оборонна промисловість – це єдина можливість застосування екзоскелетів. Під час розробки апаратної і програмної частини вчені нашого університету зробили кілька відкриттів, на які вони вже отримують патенти і готують комерційні пропозиції. Ці апарати будуть використовуватися майже у всіх сферах економіки Анаркадії: починаючи від будівництва і закінчуючи охороною території. Ця модель, – вчений показав на металеву конструкцію, у якій сидів Ченд, тільки одна з можливих модифікацій, які уже розроблені в кресленні і виготовляються на спеціальних підприємствах. Ми перевіряємо кожен апарат і відповідаємо за його випуск. І хай Господь береже Анаркадію!
Останнє речення Дена Островські глядачі зустріли оваціями. У старого на очах з’явилися сльози.
«Ось заради чого варто було працювати всі ці роки» – подумав він.
Згідно сценарію зараз розпочиналася найцікавіша частина презентації: показ можливостей екзоскелету. Демонстрація викликала переживання у організаторів, які боялися, по-перше, що апарат і пілот у ньому не зруйнував частину приміщення (зал був недешевий), покалічивши при цьому гостей. По-друге, презентація мала бути видовищною, щоб у глядачів, серед яких багато преси і представників владних та фінансових кіл, не виникло думки про те, що все надто роздуто і, насправді, апарат не вартує коштів і уваги, які вклали в нього.
– Отож, шановні гості, – чудово поставленим голосом звернувся до присутніх конферансьє, подумавши, що чергове «пані та панове» уже набридло глядачам, – до Вашої уваги можливості першого в світі екзоскелету моделі А-1.
Артур Ченг, який сидів у кабіні апарату, демонстративно розім’яв кисті і просунув руки у спеціальні металічні конструкції, які відразу ж підігналися під його розмір. Він стиснув руки в кулак, тоді розчепірив долоню. Великі лапи металічної людини зробили те саме.
Пілот зробив у кабіні рух правою ногою і екзоскелетне чудовисько вступило вперед. Все це Артур робив повільно, щоб не налякати гостей. Він уже місяць призвичаювався до апарату і міг відразу видавити з нього повний максимум можливостей. Але розробники попередили його, що будь-яка інновація спочатку буде відкидатися суспільством навіть на рівні підсвідомості кожного окремого індивіда. Тому варто повільно показати все, що може ця суміш людини з вантажівкою.
Ця презентація і участь в ній Ченга – взагалі виграш у лотерею. Командування Військово-морських сил відібрало 25 кращих за фізичними і психологічними показниками бійців. Після навантажень різної складності сімнадцяти забракували. І от з вісьмома, що залишилися, вели щоденні заняття по 10-12 годин на добу. Ці люди стануть першими інструкторами, вчитимуть солдат з різних воюючих країн, як керувати цією могутньою зброєю.
Але для презентації керівництво обрало Артура. Звісно, це лестило йому, але водночас чоловік брав на себе величезну відповідальність. Адже тільки невірний крок – і його кар’єра, до якої наполегливо готував себе військовий, піде коту під хвіст. Ченг тренувався до нестями, щоб показати всім присутнім, на що він здатний. І на що здатний екзоскелет.
Несподівано до сцени побігли дві чарівні дівчини. Вони були у звабливих купальниках і стрибнули від сцени на скелет. Глядачі не злякалися, їм стало зрозуміло: все, що відбувається на вечорі – шоу. Тому будь-які крики, терористичні захоплення, паніка –елемент презентації, професійно спланованої відповідними структурами.
Дівчата, які зробили подвійне сальто в повітрі, приземлилися прямо на руки (чи то механічні контрукції, які слугували руками) екзоскелету. Всі рухи машини були наскільки відточеними, що складалося враження, ніби це велике технологічне чудовисько живе, а людина, яка сидить в ньому – оптична ілюзію.
Акробатки, бо наврядчи звичайні дівчата можуть виконувати такі трюки, зістрибнули на підлогу. Кожна взяла по кілька скляних кульок, які організатори приготували на сценою. Кульки почали кидати Артуру. Руки екзоскелета за долі секунди вкрай обережно ловили їх і клали додолу. Глядачі були приголомшені. Не можна було повірити, що ця вантажівка може так обережно ловити скляні предмети. Очевидно, що тут заслуга не тільки пілота, а й тисяч різних датчиків.
Проте останню кульку Ченг не впіймав. Глядачі не видали звуків розчарування, зрозумівши, що це тільки демонстрація і однин промах із десяти можна пробачити. Проте на обличчі Артура виникла гримаса жаху. Він намагався не видати себе криком чи словами, але вже за кілька секунд професор і команда розробників, яка проводила випробовування і тренування з пілотами, побачила, що щось іде не так.
– Артуре, що таке? – запитав його Стен Ортон, головний програміст цього проекту. Він стояв близько біля сцени і намагався заговорити не надто гучно.
– Воно мене не слухається. Я не можу ним керувати.
Для організаторів і команди розробників це означав провал презентації і припинення фінансування. Міністр Мур відразу змінився в обличчі.
Екзоскелет ступив крок. Артур прекрасно розумів, що він не давав цієї команди. Це означало, що в дію вступив автопілот. Але він точно пам’ятав, що програмісти не записували жодної програми на презентацію. Саме тому Ченг і мав ідеально відточити всі свої рухи по сценарію – презентація цілковито покладалася на його дії.
– Зупиняй його, – закричав Кісу Ісімото, головний розробник механічної частини цього проекту, всього «заліза».
– Не можу. Він мене не слухається, – без жодної спроби взяти контроль над собою кричав пілот. В цю мить він забув усі уроки у військовому коледжі і на службі.
Екзоскелет зробив кілька кроків. Артур вивільнився з кабіни пілота і заліз машині на спину. Проте механізм рукою скинув із себе Ченга.
Екзоскелет ступив ще крок вбік до трибуни, де продовжували стояти Мур і Островські. А тоді сталося те, що більшість глядачів цієї кривавої п’ятниці ніколи не забудуть у своєму житті. В одну мить «ходяча вантажівка», як назвали її потім у пресі, розмахнулася рукою і вдарила об стіну професора. За кілька секунд вона зістрибнула зі сцени і налетіла на Кісу Ісімото, розтрощивши йому череп. Наступною жертвою екзоскелету став головний програміст Стен Остін. Він почав бігти, але потужний удар спину відкинув його на кілька метрів, переломивши хребет. Остін був останньою жертвою цього дня.
Машина для вбивства, так тепер можна було назвати цей механізм, миттєво стрибнув у вікно, виваливши часину стіни у будинку.
Переляканий натовп не просто втікав – він валив, мов ошелешений. Дивно, що у тій істериці, в яку впали найповажніші люди міста, не сталося ще кількох смертей, адже кілька дам на високих підборах впали, доки бігли до виходу. На вечірніх платтях і смокінгах, куплених у найдорожчих бутіках, залишилися плями від крові тих, хто вже не зустріне суботній ранок.
В найдорожчому залі, який приймав еліту цієї країни, лежали три мертвих чоловіки. Одні з найкращих спеціалістів у своїй галузі, чиє дитя могло змінити людство, тепер лежали долі в кривавих калюжах. Потрібно було більше століття розвитку технічного генію людства, щоб історія Мері Шеллі про Франкенштайна, який вбиває свого творця, стала реальністю.
Програміст помер останнім. Агонія тривала 12 хвилин. Швидка не змогла нічого зробити.
