Голова хитруна

Широкий білий коридор освітили червоні вогні. Спершу ним проїхав громіздкий навантажувач, потім пробігли люди в комбінезонах та прозорих масках. Вони поспішали в ангар, де щойно спинилася тонка ракета, схоплена механічними захватами. Одні щось показували, командували, інші підтягували важкі інструменти й кабелі.

В ракеті відсунулися дверцята, оголивши безліч довгастих шестикутних контейнерів. Якийсь начальник керував – виймайте, виймайте! Один контейнер поспіхом схопили за ручки, поставили на навантажувач. Кришка відхилилася і зсередини полився важкий морозний туман. Люди на мить остовпіли, коли він розсіявся. Бо ракета привезла незвичайний вантаж: у вкритому інеєм пакеті лежала голова якогось чоловіка. Поруч, примерзлі до стінки, – металева сфера та проста, змотана з тканини лялька.

Крізь робітників пробилася молода жінка в червоному костюмі. На ходу одягаючи маску, вона спинилася перед вантажем.

– Так! – вона радісно стиснула кулаки, – вдалося!

За 12 годин до цього вечірнім містом повільно їхала вантажівка. Вона минала темні будинки, складені з модулів-пірамідок, лишала позаду миготливі сигнали, таблички «пункт евакуації», під якими купчились люди. Поліція пропускала деяких, ті сідали в автобуси, що поспіхом звертали на сусідню автостраду. Вантажівка ж не поспішала, водій спрямував її на околицю міста, що дедалі тьмяніло, безлюдніло, а далі простягнулася нічна савана. В закритому брезентом кузові мовчки сиділи кілька осіб. Молодий чоловік на ім’я Ксан гортав вечірні новини, видимі лише йому в лінзі, вставленій до правого ока. Він спинив ногою ящик, що раптом посунувся по підлозі.

– Довго ще? – спитав Ксан, але решта мовчали.

– Забралися та й біс з ним, – пробурчав нарешті сусід.

Погода гіршала. Рясно всипане зорями небо швидко затулила темна пляма, ніби хтось опустив над світом велетенську кришку. Починалася буря, пісок став сікти кузов, по трохи пробивався всередину. Хтось закашлявся. Раптом вантажівка спинилась. Пасажири здивовано перезирнулися.

– Покажіть документи, – пролунало до водія.

– Так ось.

– Хто вам дозволив?

Вантажівка рвонула з місця, її труснуло, що всі ящики аж підскочили. Схоже, вона з’їхала з дороги, кущі з тріском ламалися під колесами. Один з пасажирів постукав кулаком у кабіну.

– Що там таке? Чуєш?

Керівниця команди, висока сива жінка, схопила ящик, на який Ксан був поставив свого черевика, поспіхом відкрила його та забрала щось маленьке. Всіх підкинуло на горбку, ящики знесло вбік, авто повалилось, відірвався брезент. Ксан випав з вантажівки в холодну пустельну ніч.

Шуміло. Шуміло у вухах, в голові, наче то була важка порожня посудина. Ксан трохи підвів голову, він лежав у неглибокому рівчаку, над яким шуміла буря. Стрімкий вітер наносив прохолодний пісок, що сипався в рівчак і вже присипав руки. Неподалік сяяли ліхтарі, обмацуючи променями місцевість. Ксан побачив непритомну начальницю, хутко поповз до неї, приклав палець до її шиї – жива. Але промені наближались, Ксан зрозумів, що шматок тканини, затиснутий колегою в долоні, вони й шукають. Отож, видер його та дременув подалі від світла.

«Щоб йому! Південці, – швидко думав утікач, – це точно були південці, чулася їхня мова. Що їм треба? Ми ж просто археологи».

Ксан трохи підвів голову над кущем. Нападники шукали пасажирів, хтось ворухнувся на землі, слідом пролунав знайомий сухий постріл паралізатора, не раз чутий останніми днями в місті. Ксана не бачили, але рухалися в його напрямку. Через хмари піску зовсім стемніло, повітря наповнили колючі піщинки, що били в обличчя й долоні. Ксан натягнув на голову капішон, заплющив очі та пішов уперед, грузнучи ногами в піску. Буря вже гуділа живою темрявою, вітер гнав пилюку під одяг.

Але несподівано вітер ослаб, Ксан намацав попереду шорстку скелю. Перебираючи по ній руками, втікач зрозумів, що вітру тут немає, тільки шум бурі. Він розплющив очі, обтрусився. Було прохолодно й темно, це виявилась не дуже широка ущелина між скелями. В кулаку археолог стискав ляльку-мотанку. Майстерну, але звичайну ляльку з біло-червоної тканини й ниток. Номер 44, двадцять третє століття, колонія 11, евакуйована та розграбована мародерами місяць тому. Ксан сам вчора клав її до ящика, коли евакуйовували музей колонії 7. Що в ній такого? Невже шукали її?

Археолог клацнув пальцями, зараз у лінзі, вставленій до ока, мало би щось з’явитись, але цього не сталось. Зв’язку не було. «Клас, – подумав Ксан майже вголос, – я на іншій планеті, на клятій Немеї, що ось-ось відділиться від Федерації, і ще й серед пустелі». Він присів, сперся спиною на камінь.

– Кса-не Ве-рес, – пролунало у вусі. – Ви як?

Ксан мотнув головою, та за мить зрозумів, що це хтось вийшов на зв'язок. Хоча ніякий сигнал тут не ловило.

– Живий, – відгукнувся Ксан, – а... ви хто?

– Дуже добре. Лю Сіань, пригадуєте?

Ксан випрямив спину та підвівся.

– Так. Це ж ви замовляли вивезти ті старожитності?

– Вантаж з вами?

– На нас напали... Який вантаж?

– Ваша начальниця поряд?

– Слухайте, я один в якійсь печері. Сат’ярті щось взяла перед тим, як...

– Що саме? – перебив Сіань.

– Ляльку.

– Ляльку?

– Ви в мене питаєте?

– Добре, всередині щось є?

Глибоко вдихнувши, Ксан зібрався з думкам, пом’яв ляльку в руках, засунув пальці між шарами тканини та вийняв білий трикутник з написом «120 терабайтів».

– Прекрасно! – зрадів Сіань. – Це воно!

– Е! Ви що через мою лінзу дивитесь? – Ксан постукав себе по скроні та покліпав. – Що там з моєю командою?

– Гадаю, південці покинуть вашу команду у вантажівці. Жертви під час евакуації земного анклаву їм самим не потрібні.

– Що там? – Ксан кивнув на пластинку.

– Там... – Сіань явно не хотів виказувати деталі, – інформація. Свідчення для суду, щоб Немейські Республіки лишилися невизнані.

– Гаразд, як ви оце говорите?

– Для того вам і робили перед від’їздом ін’єкцію.

Ксан помацав ліве плече. Зранку їм усім робили щеплення, звичайна процедура перед поверненням на Землю.

– Квантовий зв'язок, – пояснив Сіань, – нанороботи якраз на такий випадок.

– Добре, ясно. То може передасте ті дані оцим зв’язком?

– Слухай, чоловіче, ти задаєш багато питань як на археолога... Квантовий зв’язок працює в парі. На кожен передавач є свій приймач. Якщо приймач зникне, другого не зробиш. Ти... ви чули про вибух на станції «Тюльпан-12»?

Ксан кивнув, хоча Сіань мабуть цього не помітив.

– І що я маю робити?

– Не попастись на очі південцям. Висилаю за вашими друзями рятувальників. А ваше розташування ще треба з’ясувати. Вам треба вибратися.

– Я... – Ксан запнувся, – чому я? Я не «спец».

– Доведеться ним стати. Ми планували тільки екстренний зв’язок, але вже як вийшло. А пластинку взяли ви, тож мусите довести справу до кінця. І ще одне. Нанороботи руйнуються за 24 години. Тобто, у вас лишилося трохи за 12 годин. Я додам таймер, якщо ви не проти.

В кутку поля зору з’явився зворотний відлік, цифри секунда за секундою зменшувалися. Ксан окинув поглядом ущелину. В ній не було нічого примітного, самі тільки сточені вітром кам'яні стіни.

– Спробуйте знайти щось примітне, – порадив Сіань. – А я поки перемкну на іншу людину.

Озираючись, Ксан пройшовся вперед. Праворуч виднілись високі природні східці. Ксан побачив овальний камінь, з зусиллям підкотив його до сходинки, став на нього і, закинувши ногу на сходинку, підтягнувся. Сусідня ущелина виявилася з вузьким горбистим дном, притрушеним піском. Однак, там рухалися три постаті. Ксан з острахом сховався у вивітрений жолоб.

– Ксане? – пролунав жіночий голос.

– Там південці, – прошепотів він.

– Огляньте що навколо, я дам інструкцію.

Ксан окинув поглядом скелі, помаранчева рамка виділила вхід до природного тунелю.

– Я просто показуватиму що робити, а ви повторюйте, зрозуміло?

– Тобто?

Із Ксанового тіла ніби вибіг помаранчевий дух і вхопився за дрібний уступ. Витершли лоба від поту, Ксан побіг слідом і вхопився так само. «Привид» схопився іншою рукою за уступ вище. Повторивши те саме, археолог навприсядки попрямував уперед, але пісок вислизнув з-під ніг і Ксан з’їхав на терасу по інший бік скель.

– Гарна робота, – похвалила порадниця. – Звіть мене Саяна. Тепер вам треба дістатися до сусіднього анклаву.

– Ви приколюєтесь? – обурився Ксан. – Це стільки йти! Вночі!

– Ми подбали. Тут населена зона, я замовила транспорт.

– Тобто? Стоп-стоп-стоп, хто ви всі взагалі такі? Я розумію, треба було питати раніше, але ще ж не пізно? Так?

– Ми – Департамент контррозвідки Міжзоряної Федерації. Не відволікайтесь. Вам треба піти он-туди.

Ксан зітхнув, потер вже просохлий лоб та мовчки пішов по кам’янистій пустці до вогників зарядної станції.

Ліхтарі, що оточували сяйливу вивіску, насправді були далі, ніж здавалось. Ксан спинився, сперся долонями об коліна. Робилося холодно, не можна було стояти. Пересиливши себе, Ксан пришвидшив ходу.

«Чесне слово, – подумав він, – сидів би в кабінеті, розшифровував прозерпінські графіті першої хвилі колонізації та й не мав би халеп. Але ж ні, «коли ще на Немеї побуваю?». Клята пустеля, скільки в неї вбахали, а тут південний материк надумав від Федерації відділятись. Свого президента проголосили! А північники теж «фрукти»! Сидять, мовчки кліпають, думають минеться».

Ксан дійшов до станції, двох білих циліндрів, накритих випуклим дахом, за якими повільно крутилися кілька вітряків. За жовтим вікном з’явився сторож, зацікавлений гостем.

– Покажіть йому це, – порадила Саяна та надіслала якийсь документ.

Невпевнено Ксан підійшов до сторожа, ніяково помахав рукою.

– Добрий день!

Який день, зараз же ніч! Сторож нахилився до мікрофона.

– Ви звідки? – пролунало з гучномовця.

– Я...

– З казино. «Пустельна миша», – шепнула Саяна.

– З казино, – голосно сказав Ксан, – «Церковна миша».

– А, то-то по тобі видно, – усміхнувся сторож, – грошей не дам.

Справді, Ксан не мав нічого за плечима, весь присипаний піском. Дуже дивний гість, від якої ніхто не чекатиме чогось доброго.

– Ні, я... – Ксан викликав у лінзі синю віртуальну картку та кинув її у сторожа. Вона, видима лише в лінзах, прилетіла йому точно в руку.

– А, то так і кажіть, що замовляли. Тримайте.

В іншому циліндрі відсунулися дверцята і на бетонний майданчик виїхав новенький синій електромотоцикл. Ксан заліз на сідло, перед ним засвітився сенсорний екран.

– Код 112029, – продиктувала Саяна.

– Одна проблема... – зауважив Ксан. – Я не вмію їздити на мотоциклі.

Саяна витримала кілька секунд паузи.

– У вашому резюме з першої роботи написано, що вмієте.

– Я... трохи прикрасив.

– Та ви майстер несподіванок.

Присоромлений, Ксан змовчав. «Привид» торкнувся двох кнопок і схопився за ручки. Ксан неохоче повторив ці рухи, натиснув «газ». Із тихим гудінням мотоцикл поїхав нічною дорогою.

Зворотний відлік не припинявся, лишалося 9 годин, поки Ксан лишиться сам на сам на ворожій планеті. Якби в лінзі не танула кожна секунда, мабуть було б спокійніше, а так Ксан почувався як під гільйотиною, що ледь помітно, мікрон за мікроном, невблаганно опускала своє лезо.

Нічна дорога була порожня, не освітлена нічим, крім фар самого мотоцикла. Над обрієм злетіла яскрава риска – старт ракети. Вітер плавно хитав кущі та жмутки трави, що повільно, рік за роком, перетворювали пустелю на савану.

До тихого гулу двигуна додався ще один. Ксан озирнувся та побачив інший мотоцикл. Він впевнено наближався, сліплячи фарою, потім ввімкнув синьо-червоні поліцейські вогні.

– Там поліція, – шепнув Ксан. – Ви чуєте?

Саяна чомусь мовчала, долинула приглушена розмова кількох людей. За мить вона повернулась до мікрофона.

– Це курет, – твердо сказала порадниця.

– Ку...? – Ксан кашлянув. – Що я їм зробив? Чорт, заберіть мене!

– Зверніть зараз же.

За зразком «привида» Ксан з’їхав з дороги та помчав через пустку, здіймаючи хмари пилу. Утікач сам здогадався вимкнути фари і враз щез на фоні ночі.

Курети, курети, – пригадував Ксан. Спецпризначенці, яким на час служби пересаджують голову на синтетичне тіло. Але як археолог-мистецтвознавець він також знав, що курети – це міфічне плем’я, котре оберігало малого Зевса. Серйозні люди.

Курет спинився, вдивився в темряву та погнався за тепловим слідом. Ксан кілька разів озирнувся, переслідувач теж був хитрий і видавав себе вже тільки звуком транспорту.

– Вбік! Прямо. Ліворуч, – командувала Саяна.

Ксан не наважився спитати нащо ці безглузді танці. Мотоцикл вибив з-під заднього колеса щебінь, вкотре крутнувся, помчав до пустельного горбка. Підскочивши, як на трампліні, археолог зрозумів – він тягнув час. Довжелезний товарняк, темна гуркотлива сколопендра, тягнувся по колії через пустелю. Привид, а за мить і Ксан, спрямували мотоцикл до рейок, прошмигнули на переїзді. Перед куретом постала рухома металева стіна. Він повагався, можливо вперше за багато часу, бо досі не спритного втікача, в якого наче сидів на плечі якийсь янгол-порадник. Курет покинув мотоцикл, присів і високим стрибком перемахнув поїзд. Він важко приземлився, здійнявши хмару пилу, а коли він осів, прискіпливо провів поглядом по савані. Археолога вже не було. Тільки його мотоцикл стояв біля паркану, в якому хтось колись зробив невеликий лаз. Транспорт уже нікуди не годився, хитрий утікач вийняв з нього батарею.

Ксан виграв зовсім мало часу. Він не звик стільки бігати і вже скоро відчув як литки робляться все важчими. Привид вів його манівцями: околицями кар’єру, в якому, мов голови якихось динозаврів, тьмяніли ковші величезних роторних екскаваторів. Ксан дедалі відставав від примари, що нарешті викинула свою батарею в кар’єр і археолог з радістю це повторив. Батарея, громіздкий біло-синій чемоданчик, гупнула об щось залізне та покотилася кам’янистим схилом.

– Чуєте? – захекано спитав Ксан, – Чу-х-єх-те? Довго... х-ще?

– Вже, ми майже на місці, – обнадіяла Саяна.

Привид спинився, випростався біля сяйливої жовтої вивіски. Мабуть тут чекали автобуси працівники з кар’єру в кінці своєї зміни. Ксан гупнувся на лавку, заплющив очі. Він вже змальовував як його зараз схоплять. Як не курет, то місцева поліція. Тут же має бути поліція? І ця історія закінчиться. А що йому зроблять? Ну потримають у в’язниці та й... оце слово... екстрадують. Південці самі не хочуть, щоб зараз хтось винив їх у шкоді громадянам Федерації. А якщо станеться якесь диво, то нехай, Ксану подумалось, що йому байдуже. Він археолог, а не кур’єр.

– Зараз під’їде авто, – пролунало у вухах.

І справді, за кілька секунд перед лавкою спинилося авто, та не одне, а одразу три. Дверцята всіх трьох відсунулись, авто були безпілотні. У Ксана десь взялася ще крапля сили, озирнувшись, він кинувся в найближче авто. Плутаючи сліди, решта два поїхали поруч, а потім зникли на поворотах.

– Як ви?

– Куди їдемо? – ухилився від відповіді Ксан.

– На космодром, тут недалеко є наш автоматичний завод з вирощення водоростей.

– Водоростей? – перепитав археолог.

– Так, колись вони створювали атмосферу, а тепер продаються на інші планети. Ви полетите на безпілотній ракеті під виглядом вантажу. Номер контейнера ми вам скажемо.

Ксан змовчав, бо його слова напевне були б надто різкі. В контррозвідці все обрахували на десять кроків уперед, цей Сіань і Саяна бачили цифри і розписаний план. Одного не бачили – Ксан не автомобіль, який можна замовити для чого заманеться!

– Ви можете повечеряти, – нагадала Саяна.

Між сидіннями стояла червона кубічна коробка з місцевого фаст-фуду. Їсти не хотілось, але Ксан пересилив себе, розуміючи, що наступного разу бодай якось поїсть може за кілька діб. У коробці лежали нерівні жовті смужки, схожі на цукати. Їстівні лишайники – впізнав Ксан, їх вирощували десь на півночі. Нагадували підсушені мандарини, Ксан запив їх мінералкою, пляшка якої лежала поруч. Маленьку прозору баночку з червоним соусом навіть не відкривав, почитавши склад. Настрій покращився, а авто тим часом виїхало на шосе. Почалася безкрая рівна, як стіл, пустеля.

Ксан на якийсь час заплющив очі, може навіть задрімав. Кілька разів відпивав мінералки, бо в горлі страшенно сушило. Згодом він точно задрімав. А коли прокинувся, то потягнувся, знову відпив мінералки та клацнув пальцями. Годинник показував ранній ранок. Час до зруйнування нанороботів стрімко спливав, але все тривало за планом. Отож, Ксан викликав у лінзі вебоглядач подивитись новини.

Про напад на археологів не було ні слова, тільки про черги в космопортах, завантажені кораблі на Північний материк і якісь-там обмеження, накладені новою місцевою владою. Потім Ксан зайшов у кілька соцмереж, погортав що там робиться. Навіть тут, на ворожій в принципі території, інтернет був непоганий. Треба користуватись, – подумав він, бо щось писали, ніби хочуть відімкнути.

Авто тим часом піднімалося на довгий білий міст, схожий на скелет якоїсь морської тварини чи то дивний гриб-трутовик. Архітектура XXIII століття – впізнав Ксан, типовий проєкт. Такі мости він бачив і вдома, навіть ходив по кількох.

– Ксане! – в реальність вирвав голос Саяни.

– Що? Що таке?

– Позаду!

Ксан різко озирнувся. На порожній запилюженій дорозі, ледь освітленій сіруватим ранковим небом, чорніла цятка. Ні, вже не цятка, це був чоловік! Він біг з нелюдською швидкістю, невблаганно наближався та мовби ріс щомиті. Це був курет, вітер свистів повз його броню, кожна пластина якої повторювала форму м’язів. Його ноги так швидко рухались, що здавалися єдиною розмитою плямою.

– Ксане! – пролунало в вухах. – Що ви робили пів години тому?

– Дивився новини, – чесно відповів Ксан, не розуміючи в чому його провина, – як кожного дня. Я вмикав анонімний режим, я ж не...

– Кожного?

– Так.

– Весь час, що ви були на Немеї, ви щодня дивитесь о цій порі ті самі сайти?

– Так, а що?

– Це як відбитки пальців! Той самий набір сайтів, у той самий час, і мабуть на кожному сайті ви в середньому сидете однаково!

– Я... – Ксан запнувся, – ніколи не думав про це.

Курет не знав за яким авто бігти, але ціль сама себе видала. Він наздоганяв авто, з його непримітного заплічника вилетіли два диска і по дузі помчали до Ксана. Як магніти, вони прилипли до корпусу, екранчики на приладній панелі згасли, транспорт гальмував.

– Чорт! Він все вирубив! Чорт-чорт-чорт.

– Ксане. Ксане! – пролунав голос Саяни. Здається, вона знову мала план. – Зберіться. Зараз доведеться дуже точно все виконати.

Авто спинилося. Сам на дорозі, курет виглядав справжнім велетнем. Чимось напів людським, що рухалося з математично вивіреною точністю. Виходити назовні було гарантованим провалом. Усе було провалом, але Ксан волів не йти в руки ворога сам.

Курет постукав у скло. За забралом його шолома не було видно обличчя, але курет мабуть зловтішно, переможно усміхався. Що, попався, хитруне? Щось шуміло, шум наростав. Курет потягнувся до ручки дверцят. Шшш! Ксан відсів на сусіднє сидіння, мовби це могло врятувати. Дверцята повільно відчинились. Шшшшш!

Щось червоне заляпало шолом. На мить курет осліп, поки синій імпульс не розчистив скло. Але верткий археолог уже вискочив з інших дверцят і стояв на краю мосту. Він переліз через перило, заплющив очі та шугнув униз. З-під мосту стрімко виїхала довга вантажівка, наповнена пакетами добрив.

Ксан лежав між двома пузатими мішками. Вони смерділи чимось рослинним, гнилісно-вологим, але Ксан не поспішав звідти вилазити.

– Ксане? Ксане! Що ви зробили?

– Я в вантажівці! – прикринув археолог. – Я тепер фермер!

– Що?

– Я стрибнув у вантажівку.

– Бачу, ви... Я... ми показували сидіти в авто. В бардачку був маскувальний пристрій.

– Маскувальний?! І ви мовчали?!

– Ми... не хотіли, щоб ви робили поспішні дії. І працює він недовго.

– Добре. Куди я їду краще скажіть.

– Так, зараз. Вибачте, ми не чекали...

– Ксане, – втрутився Сіань. – Я, звичайно, радий, що ви ще на свободі, але давайте без самодіяльності.

– Вже як вийде.

– Я б хотів, щоби не «вийшло», а ви вийшли на наступній заправці цілим, поки вас не перехопили. Якщо ви не проти. Космодром уже близько.

Ксан зійшов на околиці якогось індустріального району. В ранковому тумані височіли цехи та труби. Тут уже росла висока жовта трава, в якій Ксан і побрів. Роса просочувала штани, та він не зважав. Потім перетнув мілкий струмок. Зумисне пройшов трохи в воді, щоб збити переслідувачів зі сліду, і тільки тоді піднявся на берег.

У небо злетіла біла риска – старт ракети. Космодром був не так близько, та все ж ближче щомиті.

Жовте сонце піднімалося все вище над невисокими деревами з темно-зеленим шорстким листям. Ксан спинився, закашлявся, відпив із прихопленої з авто пляшки – полегшало.

– Ксане, – пролунав давно не чутий голос Саяни, – ви як?

– Бувало гірше. Я стільки не ходив років десять, ще як був на практиці.

– А де ви її проходили?

– Та майже вдома, Європа 18. Знаєте, а там схожий пейзаж. Головне, – він подивився на залишок води в пляшці, – не лишитись тут наступним археологам.

– Зрозуміло. А чому ви стали археологом? Хіба є ще незнайдені скарби?

– Скарби? Та повно. Знаєте Дніпро? Річка така. Колись я знайшов там на березі рамку від ікони. Потім віддав у шкільний музей, а вона виявилась часів «Руїни». Отакі дрібниці з минулого – це нагадування про можливості, якими колись не скористались. Якщо їх бачити особисто, може й історія перестане ходити колами.

– Он як, круто, – підтримала його Саяна.

– Я дам перепустку до нашого музею, – пожартував Ксан, – приходьте.

Невдовзі археолог ступив слідом за привидом у привідчинену браму. Тут простягнулися безкраї жовто-зелені довгасті басейни, резервуари водоростей. Ксан вирушив по неширокій бетонній доріжці між двома з них. Він довго йшов між смугами рідкої зелені, над якими здіймалася невидима прохолода, і нарешті спинився перед великими білими куполами. Як гігантські печериці, вони височіли над степом. А між ними стояли кільцем кілька гострих ракет. Одна з них саме викочувалася на автоматичній платформі на місце тої, що стартувала нещодавно.

Ксан поглянув угору. В жовтуватому небі біліло чи то кільце, чи маленька квітка – орбітальна станція, на яку відлітали ракети. А поки що археолог стояв перед трикутними дверима, зачиненими наглухо.

– Увага, – повідомила Саяна, – вам треба ввести однаковий код з обох клавіатур.

Порадниця закинула Ксанові віртуальний пропуск. Він приклав його до кільця на стіні, що засяяло, скануючи документ. На двох стулках брами відкинулися дві панелі, ставши клавіатурами.

– Диктую: 5529Dh

– Готово! – вигукнув за мить Ксан.

– Що? Як вам вдалося?

– Я амбідекстер.

– М? – не зрозуміла Саяна.

– Володію правою та лівою руками однаково.

– Вмієте ви підкинути несподіванки.

Вхід відчинився, Ксан ввійшов до вестибюлю. Люди тут бували рідко, раз на кілька тижнів, але в кутку стояв автомат з напоями. Ксан пришвидшив кроки, хутко купив собі ще пляшку якогось напою і жадібно її випив.

Сповнений нових сил, Ксан рушив за привидом. Сходи, сходи, двері, коридор між куполами. Поруч проїхав на коліщатках чималий робот, схожий на краба. Не звертаючи уваги на гостя, покотився в своїх справах. Ксан спинився перед вікном. Звідти було видно стартовий майданчик, навіть ту ракету, якою він утече з планети.

– Ксане, – озвався Сіань.

– Так.

– Зараз вам треба оперативно пройти у вантажне відділення. Старт за сорок хвилин.

Впевнено, ніби це він курет, Ксан спустився на кілька поверхів нижче, приклав документ до дверей. Система впустила його до гелереї, що тягнулася вздовж «печериці», яскраво освітлена насичено жовтим сонцем. Ксан інстинктивно здригнувся. Спершу тінь з’явилась на підлозі, налетіла на стіну, а потім за вікном виник курет. Він застрибнув на третій поверх! Скло розбилося під ударом черевиків, друзки шрепнеллю полетіли врізнобіч. Курет зиркнув на ціль – Ксан шмигнув у сусідній коридор, замкнув за собою двері, але знав – не на довго.

Кроки курета лунали по металевій підлозі десь за стінами, він точно знав куди і як іти. Ксан побіг по пожежного виходу, вибив скло вогнегасником і виліз на гвинтові сходи. Привид вже не вів його, він зникав і з’являвся навколо, кидався то в один, то в інший бік.

– Агов! Куди мені бігти?

– Не хвилюйтесь, – запевнила Саяна, поки на фоні чулося швидке клацання по клавіатурі. – Ми моделюємо шля...

Курет вибив двері, стрибнув у вир сходів і приземлився на майданчик внизу. Ксан вскочив до ліфта, добіг до кімнати, де стояли на зарядці роботи, і спинився від прозріння.

– Ксане, треба рухатись, курет знає, де ви.

– Отож-то! Нехай знає. Дайте мені керування роботами.

Саяна не сперечалася, в лінзі виникло кілька карток з дозволами. Ксан став перед роботами, ніби пастор у церкві.

– Роботи, увага. Знайдіть кожен по одному найближчому комп’ютеру з виходом в інтернет і відкрийте сайти: «Бі-Бі-Сі», «Квантум сентрал», «Ґелексі ньюз».

Ствердно біпнувши, роботи роз’їхалися по коридорах. За кілька хвилин курет побачив щось дивне: його ціль, а це за всіма ознаками була вона, чомусь захотіла посидіти в інтеренеті з восьми місць майже одночасно.

Вибивши плечем металеві двері, суперсолдат побачив звичайну службову кімнату, де на нього зиркнув робот. Стукнувши кулаком по стіні, курет помчав назад, на пошуки справжнього Ксана. Він перестрибував огорожі, вривався в кімнати, ліз по драбинах, але скрізь було пусто.

Ангар, заповнений контейнерами з водоростями, відкрився перед Ксаном. Як скарбниця, як Форт-Нокс зі зливками золота. Автоматичні навантажувачі, масивні авто на товстих шинах, везли партію вантажу до ракети. Археолог затримав погляд на схемі ракети, що висіла на стіні. Щось у ній було «не так».

– Роботе, – підкликав він найближчого механічого помічника, – я можу полетіти цією ракетою?

– Ракета. Типу. «Б-12». Не. Призначена. Для. Транспортування. Людей.

– Чому? – спантеличився Ксан.

– Контейнери. Поміщаються. В. Жорсткий. Каркас. Об’єм. Для. Людини. Не. Достатній.

Саме це й було зображено на схемі: труба з безліччю шестикутних отворів, у які вставлялися контейнери. Ксан просто не міг туди вміститися.

– Козли, – лайнувся Ксан.

Курет наближався, його важкі кроки лунали все гучніше, та ось стали віддалятись. Ворог впевнено йшов у інший бік.

– Ксане, – прозвучав спокійний голос Сіаня, – поспішіть, це ваш контейнер, – він висвітлив рамкою один з вантажів. – Зараз він зупиниться, відчиніть його.

Слідуючи за привидом, Ксан усе виконав. У контейнері лежала сфера з гладкого металу та з екранчиком.

– Що це?

– «Конверт». Накресліть ось цей малюнок.

Ксан повторив за привидом, креслячи заплутану лінію на екранчику. Сфера ніби на половину розтала, в ній відкрилася порожнина, якраз, щоб вмістити пластинку. Привид показав як покласти її всередину.

– Питання, – втрутився Ксан. – Як я переживу політ?

– Ми все організуємо.

– Це не відповідь. Для чого вам людина, що взагалі знає про пластинку?

– Ви гаєте час.

– Ні, його досить. Вам треба підтвердження, що вантаж опиниться в ракеті. Ви повинні побачити це на власні очі. Через мою лінзу. Що буде, коли нанороботи розпадуться?

– Ксане Верес!

– Вони вб’ють мене, так? Але ви вкололи їх всім, отже вбити можете вибірково, тільки того, хто відправить вам інформацію.

– За вами летить літак, – стурбовано пояснила Саяна. – Ми просто хотіли, щоб ви точно доставили пластинку.

– Можливо, – махнув рукою Ксан. – А може ні...

Знадвору почулося стрекотіння гвинтів. Ксан кинувся до віконця та побачив як над куполом кружляє транспорт. Але курет присів, як гепард перед стрибком, і знову два диска полетіли в ціль. Літак закрутився на місці та шубовснув у басейн з водоростями. Ворог підстрибнув, зазирнув у напівзатоплений салон і рвучко озирнувся. Ксану тепер було не втекти, він був там, у куполі.

– Виходу нема, – видушив з себе Сіань, – відправте «конверт». Ми вас якось витягнемо.

Щось заважало, Ксан вийняв з кишені ляльку. Вона, далебі, подолала довший шлях, ніж сам Ксан, попри все.

– Ні, – махнув він рукою, – я зроблю вихід! Я ж майстер несподіванок. Зараз… О, що це? Я можу ввести свій код для «конверта». Це ж непроста ємність, так? Що буде, як ввести неправильний код? Вона вибухне? Не відкриється? Тепер, хоч розірвіться, ви її не відкриєте без мене! Я зроблю все, чого тут навчився, а ви – ви, будь ласка, просто будьте чесні.

Ксан заплющив очі, пальцями обох рук накреслив симетричні лінії та натиснув «підтвердити». Тоді схопив сферу, що враз закрилась. Час вичерпався. Зв’язок зник.

Але Ксан стояв на ногах, його місія була незакінчена. «Думай, Ксане, думай, – повторював про себе, – курет розуміє, що я не втечу на ракеті. Він ідеальний солдат, голова на штучному тілі... Стоп. Голова!» Ксан підкликав робота.

– Роботе, якщо мені потрібна негайна медична допомога, куди мене доставлять?

– До. Медичного. Пункту.

– Ні-ні, поза комплексом.

– За. Відсутності. Потрібного. Обладнання. Чи. Препаратів. Доставка. Потерпілого. Відбудеться. До. Поселення «12».

– Скільки займе найшвидший шлях?

– Медичним. Гелікоптером. Сорок. Хвилин.

– А якщо цього обладнання не буде й там? Наприклад, для пересадки голови з невиліковно ураженого тіла.

– Орбітальна. Станція. «Клен-3». Над. Комплексом.

– Роботе, в медпункті є обладнання для кріоконсервації?

– Так, – сухо підтвердив робот.

– Скільки в ньому може зберігатися живий людський мозок?

– Тридцять. Хвилин.

– Тривалість польоту?

– П’ятнадцять. Хвилин.

Ксан завзято висмикнув шланг, що висів поруч. Біля нього висіла червона табличка «Обережно! Токсично!».

– Запиши збиток на бюро контррозвідки Федерації, – завзято заповів Ксан, – і поклади в контейнер з головою це, – він показав металеву сферу. – А ще… – ось що, – Ксан вийняв з кишені ляльку та нарешті роздивився її як слід.

Солодкуваті випари заповнювали кімнату, в голові запаморочилось. Коли під’їхали ще два робота, Ксан лежав непритомний, отруєний. А коли туди ж ввірвався курет, він побачив тільки рейвах. А вантаж уже летів у небо.

– Він так і сказав, «запиши збиток на бюро контррозвідки»? – не повірив Лю Сіань.

– Вирахувати з нього? – діловито запитав гість з екрана.

– Ні, він все-таки зробив нам дуже велику послугу. Та я маю сказати цьому Вересу пару слів.

Ксан перемкнувся на інше зображення. В світлій лікарняній палаті сидів Ксан. На його шиї виднівся рівний круговий шрам.

– Як нове тіло? – поцікавився Сіань.

– Трохи хитає, – зізнався Ксан.

– Тижнів два та й минеться. Дякую, що накреслили код. І... я вас розумію. Прийміть наші вибачення. Відпочивайте.

– Ви мене відпускаєте?

– Ми даємо відпустку. Ваші колеги вже в курсі. А потім ми раді бачити вас знову. На Немеї, кажуть, почався рух. Кільком нашим агентам треба буде допомога в, скажімо, безвихідних ситуаціях. Якщо ви не проти.

Ксан замислився та ствердно кивнув. Сіань викликав у повітрі клавіатуру та взявся швидко набирати листа.

...якщо Верес таке утнув, гадаю, його треба лишити в бюро. Тільки, я вас благаю, не пускайте його більше на інші планети. Хай цей майстер несподіванок сидить в кабінеті!