Генеральне прибирання

«Кап-кап-кап».

«Бульк».

«Кап-кап-кап».

Я виліз із нори й прислухався. Небо ще було темним і сонним, тільки на сході з’явилася рожева смужка і почала ширшати. Багатоповерхівки затуляли сонце, але я відчував, що десь там воно сходить. Синій колір ранкових сутінок побляк, посірів і перетворився на туман. Сьогодні світанок настав на три хвилини раніше, ніж учора.

Починалася весна.

Я ще постояв, дихаючи холодним повітрям, аж доки перші собачники не вивели своїх вихованців на прогулянку. Собак я не люблю — вони відчувають, хто я, і намагаються розповісти про це своїм господарям. Скільки разів я завмирав, нажаханий, коли якийсь песик підходив мене обнюхати, а тоді сторчголов кидався до хазяїна з таким гавкотом, що дерева затуляли вуха! Але тепер я вже не боюся — люди забули мову інших живих істот. Діти ще трохи здатні розуміти її, проте в людей вірити дітям не прийнято. Вони мені не загрожують.

За зиму нора відсиріла й тхнула пліснявою, а торішнє листя, яке я склав у кутку, згнило майже повністю. Я виніс купу назовні й розкидав довкола свого каштану.

— Прокидайся, — тихо сказав я йому. — Вже час.

Каштан зітхнув і промовчав. Він завжди був соньком. Але листя зігріє корені, а за кілька днів стане зовсім тепло. Скоро стовбуром побіжить кришталева вода з підземних річок, гілками потече солодкий сік і набубнявіють поки ще непомітні бруньки. А потім однієї ночі я не зможу заснути від раптової дивовижної радості, яка тихо огорне все місто, весь світ, і коли зранку вилізу нагору та побажаю каштанові доброго ранку — побачу, що дерева нарешті зазеленіли.

Та весна ще тільки починається, і до свіжого листя ще далеко. Треба знайти щось поїсти та братися до роботи.

Я заліз назад у нору, намацав серед гнізда, де спав, свого жилета і вдягнув його. Тепер ніхто з людей нічого не запідозрить — помаранчевий жилет робив мене непомітним. Вони можуть мене бачити, але не звертають уваги й одразу після цього забувають.

Їжі зовсім не лишилося. Про всяк випадок я пошарив рукою по кутках — чи не завалялося десь бодай сухих гілочок; потім перетрусив гніздо й вивернув кишені. Дарма: всюди було порожньо. Як і щороку, я подумки вилаяв себе за це, і пообіцяв наступної осені зробити побільше запасів.

«Все одно ж не зробиш», — прошелестіло в голові.

— Ти диви, прокинувся! — сердито сказав я. — Якщо такий розумний, то, може, листячка мені виростиш? Га?

Каштан щось ображено буркнув і замовк — заснув знову.

Я вибрався нагору й рушив до десятиповерхівки поблизу. Там, у підсобці біля першого під’їзду, зберігалися мої інструменти. В норі вони займали забагато місця, та й нащо мені їх було туди нести? Ключ від підсобки мав тільки я, і щовечора перевіряв, чи надійно замкнув двері. Навряд чи комусь справді захотілося б викрасти мітлу або лопату, але я знав людей довго й був певен: їм тільки дай змогу — хоч один бовдур точно спробує щось поцупити.

Але цього разу руді іржаві залізні двері з напівстертими графіті були розчахнуті, а всередині хтось вовтузився. Я озирнувся. Ні, все правильно: ось перший під’їзд, ось збита плитка біля вхідних дверей — це я випадково розбив її кілька років тому, коли заносив всередину важенну колоду. Ключі досі лежали у мене в кишені, а я був точно певен, що запасних ніхто з мешканців будинку не має. То хто це, чорт забирай? І як він туди потрапив?!

Я тихо, навшпиньки підійшов до підсобки й зумисне голосно кашлянув. Вовтузитись припинили, потім всередині щось із грюкотом впало, а з-за дверей визирнуло жіноче обличчя.

— Привіт, Велесе, — сказала вона. — Не думала, що ти так рано прокинешся.

— Я завжди прокидаюся вчасно, — стенув я плечима. — Що ти тут робиш, Нає?

— Живу, — з усмішкою сказала вона. — Тепер я твоя… як вони це називають? Колега. Напарниця.

Я зітхнув. Менше за все мені були потрібні напарники, тим паче такі. З Наєю ми були знайомі давно — за багато років до того, як тут постало місто. Тоді ми гойдалися на гіллі біля річки та піднімалися на ще не київські пагорби, щоб поговорити з зірками. Ми бачили, як троє братів уперше ступили на цю землю. Ми бачили криваві міжусобиці та ще кривавіші війни. Сюди приходили вороги — тоді нам доводилося боронити свій край. Але все це було дуже давно. Світ змінився, і відтоді я не зустрічав Наю багато століть поспіль.

— Мені не потрібні напарники, — повторив я вголос. Ная підняла брову:

— А хто тебе питає? Я просто влаштувалася на роботу, як і ти. Маю право.

— Але чому саме сюди? — я схрестив руки на грудях. — Хіба в інших будинках не потрібні прибиральники?

Ная розвела руками.

— Що, і на правому березі теж? — в’їдливо спитав я. Вона винувато всміхнулася, звела на мене бурштинові очі й тихо, але твердо сказала:

— Все-таки я народилася тут. І тут хочу померти.

— Ми не помираємо, — нагадав я їй. Ная покачала головою і тихо схлипнула.

— Може, раніше не помирали, — відповіла вона. — А тепер будемо. Ти хіба не відчуваєш? Ця весна якась не така. І раніше було не так, але цьогоріч більше, ніж будь-коли. Ми їм не потрібні…

Я промовчав. Ная мала рацію: цього року щось справді було не так. Але я зголоднів і розлютився, а тривога Наї тільки дратувала мене. Я відсунув її вбік, підняв з підлоги граблі (впали саме вони), і сказав:

— Піду по їжу. Поговоримо, коли повернуся.

Ная кивнула. Я закинув граблі на плечі, розвернувся й пішов у двір. На клумбах ще лежало напівзотліле листя, крізь нього пробивалася молода зелена травичка. Уздовж тротуару хтось із людей посадив крокуси. Я присів, зірвав одну пелюстку, поклав її в рот і довго жував. Нема нічого смачнішого за весняні квіти, але наїстися ними не вийде. Треба знайти гілки абощо.

Довелося обійти весь двір і вийти до скверику з іншого боку будинку, аж нарешті мені пощастило. Схоже, хтось обрізав виноград на балконі — в’юнкі лози лежали під вікнами цілим клубком і нагадували мертвих змієнят. Я згріб їх в оберемок та пішов назад.

Поки я шукав їжу, Ная витягла мітлу й тепер старанно підмітала асфальт. Кроків вона не чула — озирнулася лише тоді, коли я поклав поряд виноград.

— Хочеш? — спитав я. Вона кивнула:

— Дякую.

Ми сиділи на лавочці біля підсобки та їли хрумкі пагони винограду. Він ще був свіжим — вочевидь, його обрізали зовсім недавно. Давно я не їв свіжих рослин.

З під’їзду вийшли якісь люди, ковзнули поглядом по наших помаранчевих жилетах, і за кілька секунд вже забули, що бачили нас.

— Це справді працює, — здивовано сказала Ная, провівши мешканців очима.

— Працює, — підтвердив я. — Я сам спершу не вірив. Потім переконався.

Ная відкусила листок і дивилася вдалечінь.

— А ти багато кого з наших бачив? — раптом спитала вона.

— Ну… — я підвів очі вгору, поглянув на синє небо й почав загинати пальці. — Тут поряд живуть Макоша, Кіба, Перун. Лада живе на правому березі, Стрибог із Даною — десь під Києвом. Ще кілька Водяників, Орися, Веліна, Аксіома й Геля…

— Аксіома — це хто? — перебила мене Ная.

— Його раніше називали Кутом, — усміхнувся я. — А до того — Родом. Він, мабуть, єдиний, хто спокійно живе серед людей. Недавно пішов в університет, вивчив нове красиве слово, і вирішив, що відтепер його зватимуть саме так. Здається, це жіноче ім’я, але ти ж пам’ятаєш: йому ніколи нічого не можна було довести.

Ная усміхнулася.

— Я скучила за Родом, — тепло сказала вона. — Пам’ятаєш, як ми втрьох ганяли перевертнів з того боку Дніпра? А як стрибали через вогнище на Івана Купала? Там у мене одного разу закохався людський хлопчина…

З цими словами золоті очі поблякли, усмішка зникла. Я поклав руку їй на плече. Ная зітхнула і продовжила:

— Я сказала, що не людина, але він, певно, не повірив… А потім захотів зі мною стрибати. Скільки я не вмовляла — все дарма… — дівчина схлипнула. — Ти там був… ти пам’ятаєш. Хтось запалив таке вогнище, що полум’я здіймалося вище моєї голови. Ми розбіглися… Я перескочила, але для мене вогонь не такий небезпечний, як для людей…

Ная схлипнула знову. Я мовчав, перебираючи в голові тисячолітні спогади.

— Він не дострибнув… Зайнявся миттєво. Ніхто навіть не встиг добігти до ватри, — з болем сказала вона. — Я досі пам’ятаю цей запах… і крик. Після цього я й пішла звідси, — закінчила дівчина.

— Але тепер повернулася, — зауважив я.

— Так, повернулася, — знову зітхнула Ная. — Не знаю чому. Мені не хотілося, але все одно щось ніби тягнуло сюди. Люди називають це «батьківщина»… Хотілося перед смертю ще раз тут побувати, — тихо сказала вона.

— Чому ти думаєш, що помреш? — я зазирнув їй в очі. Ная задумалась.

— Не знаю, — зрештою відповіла вона. — Точно не знаю. Але я відчуваю це. Відчуваю, що світ стає дедалі ворожішим. Світ, люди, речі. Скоро він сам нас знищить, як прострочені товари. Я… я б хотіла побачити Перуна, — додала вона зніяковіло. — Я думаю, він пояснить краще.

— Взагалі… — обережно почав я, — не впевнений, чи він відповість на твої питання. Ну, знаєш, вік… все таке…

— Час не владний над Володарем, — категорично заявила Ная. — Будь ласка, мені справді дуже треба з ним поговорити.

— Гаразд, — зітхнув я. — Ходімо.

***

Зазвичай першого ж дня після пробудження я брався до прибирання: розпушував землю довкола дерев, згрібав старе листя, виривав будяки з тендітних квітів на клумбах, збирав з землі пляшки, недопалки, поліетиленові пакети, використані презервативи і ще бозна-що. Та цього разу роботу довелося відкласти — Наї кортіло якнайшвидше зустрітися з Перуном. Я поставив інструменти в підсобку, замкнув скриплячі іржаві двері й ми пішли.

Перун був на своєму постійному місці — сидів в інвалідному візку на маленькому п’ятачку плитки між супермаркетом і наливайкою. В супермаркеті він купував закуску, в наливайці, коли були гроші, — горілку чи коньяк. Але набагато частіше пив настоянку глоду чи просто етиловий спирт, який в аптеці за рогом відпускали по п’ять двадцять пляшка. Мені було жаль старого. Коли міг, я старався йому допомагати, але я теж ніколи не був багатієм — що йому з моєї допомоги? Я навіть не знав, де Перун, власне, живе, бо вже багато років бачив його лише надворі — завжди в одному й тому самому місці, завжди з пляшкою в руках. Незалежно від погоди, пори року чи настрою. Часом він бував сердитим, часом — навпаки, добрим і лагідним, немов із рідною дитиною. Я підозрював, що це пов’язано з кількістю випитого алкоголю, і намагався приходити після того, як він уже «заллє очі». Але сьогодні нам не пощастило.

— Це ж треба! — загорлав Перун, щойно угледів нас попереду. — Хто прийшов! Сам головний інспектор з охорони навколишнього середовища! Ну що, скільки черв’ячків за сьогодні вже врятував? — старий розреготався: думав, що це дуже дотепно. Я чемно промовчав. Ная перелякано визирала з-за моєї спини.

Перун підніс праву руку, в якій тримав пляшечку з глодом, до вуст і перехилив. Темна смердюча рідина розлилася, тоненькі цівочки побігли сивою бородою. Старий задоволено крекнув, витер рота рукавом подертої куртки невизначеного кольору, кинув пляшку в смітник і підкотив до нас. Спирт зробив свою справу — очі вже не крутилися так шалено, та й поводився Перун набагато приязніше.

— Ну вітаю, вітаю, — прошамотів він майже беззубим ротом. — Дітки мої…

— Вітаю, батьку, — шанобливо сказала Ная, схиливши голову. — Маю до тебе питання.

Перун зацікавлено ворухнув вусами. Ная нерішуче поглянула на мене, потім знову перевела очі на старого, глибоко вдихнула й швидко проговорила:

— Як ти думаєш, ми помремо?

Коли вона сказала це вголос, небо посіріло. Здійнявся холодний сухий вітер. У припаркованих неподалік машинах раптово увімкнулася сигналізація. Десь далеко на Гідропарку почали вити вуличні пси. Перун насупився і вже зовсім серйозно поглянув на нас обох:

— А ви думаєте, що так?

Ми перезирнулися. Я не знав, що й сказати. З одного боку, я справді відчував, що щось не так, а з іншого… це ж могло бути лише фантазією Наї. Цілком в її стилі — вигадати щось таке, чим можна перейматися ще кількасот років. Так я і збирався сказати Перунові, але Ная мене випередила. Вона зробила крок вперед і твердо, дивлячись просто в очі Володарю, сказала:

— Так.

Перун відкинувся в кріслі, заплющив очі. Зараз він нагадував звичайного стомленого старого. Мені стало неймовірно його жаль. Я вже пошкодував, що привів Наю.

— Так… — тихо повторив Перун. Тоді різко випрямився і поглянув на дівчину:

— А чому ти так вважаєш?

— Я… я не знаю, батьку, — знітилася Ная. — Просто… відчуваю.

— Відчуваєш? — з цікавістю перепитав старий. Ная кивнула.

— А ти? — звернувся Перун уже до мене. — Ти як думаєш?

Я не очікував на таке питання і мовчав. У голові зашелестів срібний шепіт каштана:

«Ти знаєш, ти знаєш…».

— Я згоден з Наєю, батьку, — зрештою промовив я. — Я не знаю, що коїться, але щось дивне. Ніколи не було ще такої весни.

— Не було, — погодився старий, а тоді сумно додав: — І не буде.

Він ще трохи помовчав. Ная обводила поглядом наші обличчя, сподіваючись побачити хоч якийсь хороший знак. Але моє серце й думки заступили густі чорні хмари — і, схоже, таке ж передчуття біди охопило старого. Виття собак вдалині ставало дедалі скорботнішим.

Раптом Перун ляснув себе по колінах, гучно відригнув і сказав:

— От що, діти. Ви маєте рацію. Нам усім лишилося зовсім трохи. Я думав, може, мені на старість всюди біда вбачається, та якщо й ви про це кажете… — він хитнув головою, ніби хотів відігнати погані думки. — Що ж… приходьте завтра опівдні на берег. Велесе… — звернувся він до мене. — Ти знаєш, куди. Покажи дівчині. Все-таки за тисячу років тут багато чого змінилося…

***

Цієї ночі сон не йшов до мене. Роботу я так і не починав — до глупої ночі сидів у глибині нори, обхопивши коліна, і розмовляв із каштаном. Той час від часу нив, що хоче спати, але все-таки терпів. Коли перевалило за північ, а каштан демонстративно почав думати, який він втомлений, я виліз назовні і пройшовся до найближчого будинку. З-під дверей комірчини біля першого під’їзду лилося електричне світло і тихий спів давньою мовою. Ная теж не спала.

Я постукав. Вона відчинила двері.

— Можна?.. — мені чомусь було ніяково. В бурштинових очах Наї двічі віддзеркалювалася лампочка і зникала, коли вона їх заплющувала. Зелене волосся, що вдень було заплетене в косу й укладене довкруж голови, зараз вільно розсипалося по плечах і мінилося сріблом, як води стрімкої річки під сяйвом місяця.

— Можна, — знизала вона плечима, відступаючи від входу. — Все одно я не сплю.

— Я теж не можу, — зізнався я. — Якесь таке дивне відчуття… ніби… не знаю…

— Відчуття невідворотності? — підказала Ная.

— Так, — я зітхнув. — Так.

— У мене теж, — сумно всміхнулася вона. — Я весь вечір думала, що ж такого Перун нам хоче завтра розповісти. Але нічого не спало на думку… Нічого хорошого, — за хвильку додала дівчина.

— Ти боїшся? — спитав я, хоч і знав відповідь. Ми не боялися в людському розумінні цього слова, адже людей лякає насамперед невідомість. А коли живеш на світі тисячі років чи навіть більше — невідомість не здається страшною. Вона цікавить.

По-своєму ми, звісно, боялися. Вже потім, коли ми зранку йшли до берега, я нарешті зумів дібрати слова й сказати це вголос.

Ми боялися, бо не могли уявити собі світ без нас.

Але це було вже зранку, за багато годин. А поки що надворі стояла тиха березнева ніч — тільки десь далеко, серед зірок, гудів літак, і в хащах Гідропарку перегукувалися сови.

Ная підійшла до мене зовсім близько. Її очі нагадували теплий мед.

— Якщо ми завтра помремо, — м’яко сказала вона, взявши мене за руку — так тому й бути. Не засмучуйся. Ми прожили гарне життя.

Я криво посміхнувся.

— Колись у мене справді було гарне життя, — сказав я їй. — Але це було багато десятиліть тому. А зараз я живу в ямі під каштаном, яку викопав сам. Працюю прибиральником, ношу цей огидний жилет. Ані молитов, ані свят, а з їжі — тільки спиляні гілки, сухе листя і зрідка мох.

Вона поглянула мені в очі:

— Зате в тебе хоча б були молитви та свята. А в мене ніколи не було. Все життя мені дозволяли тільки долучатися до чужих свят, чужих ігор. Чужих місць… Розумієш? Ні, — вона усміхнулася, — тобі не слід скаржитись. Ти був богом, твоє ім’я запам’ятають. А я — просто казкова істота, яких безліч.

— Нає, ну що ти… — я хотів був її втішити, але Ная приклала мені до вуст палець і покачала головою.

— Ш-ш-ш, — сказала вона, нахилившись до мене. — Годі. Тобі сумно, і мені сумно. Не будемо засмучувати одне одного ще більше.

Це була слушна думка. Я зазирнув їй у вічі. Там мерехтіли золоті павутинки й сяяли мільярди сонць. Кілька хвилин я зачаровано вдивлявся в бурштинові очі, а потім довгі вії стулилися, і губи Наї торкнулися моїх. На смак вона теж була як мед. А на дотик — як вітер, що гуляв київськими пагорбами в дні нашої юності, як соковита трава під ногами влітку, як прозорі діаманти роси на пелюстках лісових квітів. Як життя. Як світ.

Зранку, коли ми йшли до берега, Ная взяла мене за руку. Десь у підсвідомості бриніла думка: все-таки добре, що той парубок щез у вогні. Мені було соромно за цю думку, і я заспокоював себе тим, що полум’я — це очищення. Це хороша, чесна смерть.

Втім, собі я б такої не хотів.

Місце, що його вподобав Перун, було недалеко. Ми пробралися крізь густий підлісок і опинилися на піщаному березі маленької затоки. З трьох боків височіли суворі дерева, а з четвертого ліниво плюскався Дніпро.

Всі вже були там: Володар Перун на своєму кріслі-каталці; Макоша — місцева бомжиха зі скуйовдженим волоссям і без кількох зубів, яка цілий рік жила попід деревами й кущами; прекрасна Лада зі своїм маленьким песиком на руках; Стрибог і Дана, обоє в червоному і з бойовими списами; були мавки Веліна й Кіба — як і Ная, вони розпустили волосся і вбралися в білі сукні; була кікімора Геля, яка в людській подобі мала вигляд білявої жінки років тридцяти з яскраво-пурпуровими губами та смаглявою шкірою; була нічниця Орися — дивовижно гарна німа дівчина з чорним, як мазут, волоссям і моторошним поглядом; були Водяники (їхні імена звучать і вимовляються так дивно, що тільки вони самі здатні себе назвати); був навіть Аксіома, вдягнений в костюм-двійку та похідні чоботи.

— Ось і ви, — урочисто і печально виголосив Перун, коли ми з Наєю підійшли ближче. — Більше ми ні на кого не чекаємо. Можемо починати. Синку, підвези мене ближче до берега, — стишивши голос, попросив він мене. Я взявся за ручки візка і поштовхав його до решти родичів.

— Зупинись і розверни, — наказав Володар на межі води й піску. Я зробив, як він звелів. Хвилі Дніпра облизували задні колеса крісла. Ми всі стали півколом перед батьком. Починався вітер, небо знову затягували хмари.

Перун здійняв руки вгору:

— Діти мої! — його голос, зазвичай кволий, зараз набрав сили й гримів гучніше за річку й вітер. — Діти мої! Понад п’ятнадцять століть ми з вами оберігали цю землю хто як вміє. Понад п’ятнадцять століть ми були вищими істотами. Нам молилися люди, нас шанували владики.

Проте нічого не буває вічним — навіть ми. Так, ми пережили безкінечну кількість людських поколінь, та рано чи пізно все добігає кінця.

Старий помовчав, спостерігаючи за обличчями довкола. Хтось дивився на нього перелякано, хтось гордо, хтось не виявляв жодних емоцій. Ная міцно стиснула мою руку.

— Світ змінився, — скрушно сказав Перун. — Ви й самі це бачите. Для нас у ньому вже немає місця. Люди стають все дальшими від стихій і все більше стихій створюють самі. Якщо не сьогодні, то завтра, або за тиждень, місяць, рік нам усе одно доведеться піти. Можливо, хтось би з вас хотів мати відрочення — можливо, всі. Та я вже вирішив. Ми підемо сьогодні.

— Батьку, — обережно спитала Дана, — а як же решта? Адже тут не всі.

Старий насупив брови:

— Решта нехай вирішує свої проблеми сама. Те, що твоїх братів та сестер тут немає — точно не моя провина. Чи підуть вони звідси добровільно, чи світ знищить їх сам — мене не обходить.

Дана смиренно схилила голову.

— Слухайте всі! — знову підвищив голос Перун. — За три хвилини почнеться гроза. Коли вдарить перша блискавка — заходьте у воду. Коли вдарить друга — заплющте очі. Третьої ви не побачите й не відчуєте. Після цього ваше тіло помре, але самі ви вирушите до Моря Вічного Спокою. Ви не звичайні люди, тож і смерть ваша не буде звичайною. Я зустріну вас по той бік.

Не люблю я довгих прощань, діти. Пробачте мені, якщо є що пробачати. І нехай пробачать вам!..

Останні слова старого потонули в гуркоті грому. Розжарена до білого блискавка протягнулася довгим швом крізь усе небо. П’ятнадцять людей одночасно ступили в воду. Лада обережно штовхала перед собою крісло. Веліна та Кіба пошепки щось промовляли — можливо, молилися. Я так і не відпустив Наїну руку: з нею поряд було легше помирати.

Ми зайшли в Дніпро по пояс. Всі зупинилися. Небо прошила друга блискавка.

— Чекай, — почув я над вухом гарячковий шепіт Наї. — Не заплющуй очі!

— Чому? — сторопів я.

— Я… я не знаю! — мало не крикнула вона. — Просто не заплющуй! Мені здається, це якась пастка. Не заплющуй очі, чуєш?!

Я кивнув, поглянув у небо — і цієї миті спалахнула третя блискавка. Вона надовго засліпила мене, а грім, який накотився слідом, ударив у вуха, збив з ніг і перекинув на спину. Дніпро накрив мене з головою, і я ще довго не міг прийти до тями.

Коли я трохи оговтався й знову міг бачити, гроза вже скінчилась. Я лежав на піску, поряд сиділа Ная. Більше нікого не було. Хвилі й дощ злизали з піску відбитки ніг та коліс, і тепер річка заспокоїлась. Хмари поступово танули, вітер вщух. Крізь розриви в сірій завісі пробивалося сонце, і де-не-де майоріла весняна блакить неба.

— Що це було? — пошепки спитала дівчина. Я розгублено хитнув головою:

— Не знаю. Але ти мала рацію. Вочевидь, ми вижили.

Ная невесело усміхнулась.

— І що нам тепер робити? Твій батько сказав, що в цьому світі для нас уже нема місця…

Я задумався. Дивно. Якщо нема місця, то чому ми тут?

— Може… — повільно почав я, — батько хотів знищити нашу магію? Нашу силу? А з нами отак вийшло лише тому, що ми просто розплющили очі — а то зникли б разом із усіма. Де вони зараз?.. Чи живі взагалі?..

— Володар завжди славився жорстокістю, — зауважила Ная.

— Немає вже володаря, — з усмішкою сказав я. — Нема й ніколи не буде. Може, ніколи й не було. Може, був і минув, як давня казка.

— Але що нам тепер робити? — бурштинові очі розгублено дивились на мене.

— Як що? — весело відповів я, зриваючись на ноги. — Прибирати! Весна прийшла!

І вдягнув на себе помаранчевий жилет комунальної служби.