Ген там, понад гори прорізується Голова. То денне світило, хмара чи якась чужа , незрозуміла сутність? Проникливо заглядає Ар в простір, хоче торкнутися Істини. Перед очима казка, не зовсім зрозуміла і для самої мудрості. А для Ра і поготів...
Голова і Гора.
Абсолют і істина Серед багатьох відносних істин є лише одна Абсолютна. Мудреці різних часів, чиї одкровення знаходяться у святих письменах, закликають нас знайти саме ту Абсолютну істину, незалежно від віри чи віросповідань…
Б.Р. Шридхар
На барвінковому престолі сидить Голова. Небесна дорога оповила гірський простір. Задимлено зриваються викрашені вчора дорожні знаки. Поки відходиш у безмір невідомий, станеш відомим. Бо земля кругла, бо йдуть Укри, не стоять на місці.
Апріорі небесна Голова схиляється над горизонтом. То ледь знесилена нова доба: п’ять сотень зіниць, десятий пломінь зі списом на Голові, і ще одне п’ятидесяття – Я.
Віки, роки…попелисті, виглядає на дорогу синильний ампір. Загравами Шопен грає у вимірі. Конфузно просяться звуки: повір у власну долю, долю свого народу. А світозарний шафар скликає на гостину. Буде польська шляхта величати У-укр-народ, « хрущі над вишнями гудуть» - Весна. Народилося дитятко, дитя Правди Крайникової. Радіє крайня від світу, окрема за цвітом, відібрана за віком молода дівчина Калина, на білу вежу віків споглядає: «Всюди буйно квітне черемшина…»
Росте Гора, Ю - РА, оповита вірою, закрита Валькірією. Попід Горою ходить дівчина-Весна. Дорожня тайстра наповнена добротних вимислів. Змій Горинич забіг наперед, аби прочистити простір, Колобок-Сонце переступив поріг кривавого виміру, блискавиця скупалася в крові Роду. Стара Гора набожно скрутила руки, заглядає до великої небесної Голови.
Там круки каркають… Досить смутку, до світла верни! Вкрилася Гора малахітовим шлейфом, заярілася амбітними співами, «а вівчар жене отару плаєм…»
Резонанс. Шумер білими шумами вимірює добу до і після. Десь років двісті: крайниковий хлопчик пас віці, обіймав світ очима, а за плечима –Золота орда…, перед зором – бірюза і сапфір. То дорогоцінні діаманти душі. Пророк не вівці прагне пасти, а народ… Микола Чудотворець несе малому віру: бери блакитний овид , чорний ліс, жовті долини – і йди! Твій тракт – доступ Всевишнього. Нерадісно схилився дід, сонячно всміхнулась мати… Росте дитя. Священні шати вкривають молодечу фотель. На Сході викочується голова. Гуцає світ Крайнину, а пасерб щоднини чекає миру. На Заході – зима.
Та ні, вона жива. Дивиться Голова на землю. І тихо радіє: є Україна! Зріє. Є діва, хоч маленька, та справжня. Шовковиця увіходить ніжками, махає крильми, проникає зором простори. Є … засвідчують і три тополі, що обіч дороги на краю села. Звеличена голосить Голова. Обстежує просторінь, проникає у воду, обдивляється віддзеркалення в озері, мислить про добу, що настала.
Абсурд Спінози, Сікорський видає нові обози, Вернадський проситься сказати про Всесвітній Біорозум, Тесла ганяє хмари, резонно викликає бурю, Шопен малює звуки на хмаринах, у полонинах має замок Кафки, до нього проситься Богдан-Ігор Антонич.
Ніхто не знає, де та Голова, що всіх за собою веде! Тіло на землі у крайниковій решітці. А руки, руки обіймають світ. Пестощів просить і незрушна Голова. Скроплює Сльозу Правди, зронює кришталем на Гору. Велична скеля безмовно тулиться до планети. Осварга карпатського гонору, ватага небесних вітрів теж хоче зворушити незрушене , оббігає довкола, пороблює звивини, закликає німфи до танцю. Де там?!
Сонце крутиться навзамін, то в один, то в другий бік. А Голова росте... Пухка, як вата, ніжна, як руно, височіє рунами над Горою Руною. Знаки руни пророкують нещодавнє, згадують майбутнє. А за плечима, перед очима – Сонце. Новий вимір. Геній стискає у обіймах і Голову, і Гору. Обоє в одному параметрі. Обоє в одних манерах, руках Безміру. Де поділися друзі-вороги? Де незаймані доли? Де маківка непокритої Голови? Говори, і йди! Там мій простір, а там твої пісні. О, ні! Ти зістрибнула в прірву. Ост, Вест. А Сет мордує душі. Твої апологети: Готи, Грети? Весь світ навколо кривди затаївся, а ти зросити хочеш правди спів. Зумієш пам’яттю пізнати світ, узнаєш вивищенні доли? Чи заблокуєш ходи, збори?
Навиворіт. Усе навиворіт….
Земля сферична, ти підопічна часові. Небо просторе, а ти оточена морем. Горизонт – недосяжна пряма, ти – світла, осяйна. Космічний простір, яскравий звук - поліфонія, приємний смак – задоволення, дотик реалії – престиж, Бескеди у ватрі, , не згориш. Світи, палай, і злітай! Фантом недосяжності. То ти, Голова. А – я Гора! Хочеш, повідаю довготривале мовчання? Хочеш, проросту невидимим простором, стану крихіткою, нано-частинкою глибини? А час переверну у хвильку лету. Адепти( два), то два віки, два покоління, симбіоз двох вимірів життя. Там віртуозно вимальовує шлях жах. Вчора, передучора, давно. Гора – точка відліку до, і після. Завтра змалюю крилами Абсурд. Тобі ж злітати все одно, височіти над долами, заглядати на Трон Небесний. Споглядати безкінечність, ущільнювати час до проявів на небі Фортуни... В дорогу! Життя!
Моторошно… Сферична Голова підглядає на землю. Не зрозуміти де її капище: під світом, над світом, чи поміж нас, у Всесиллі розуму витає? Всюди. На кільцевім плоті вівці в позолоті, небо гаряче, розпечене, сонце каміння кидає до горну, земля заморожена. А я? Я апелює до вашої цноти, аби збагнути власний Рід, зігріти землю, зросити кров’ю Слово, відкрити перед Словом двері в Новий вік. Сім раз відмір, а раз скажи. Бо потім пізно буде.
Вже діти плачуть попід кригою зла, благають випустити їх. Бундючно дивляться роки, вгодовані гади сторіч. А сотні свіч до них підносять маленькі ельфи. Мало світла, мало плачу. За межею істини, злістю вгодовані, на помості памороззю світять кістки голокосту. Там наш відчай, там сльози солоні, там сіль у Слові. На шляху розхристана плоть: перший, сотий - наші цноти. У дорозі любов осідлала звеличену кров. А вітер колише простір і роздирає на чотири кути. Там світло, там гості, там Я і Ти. Недалечко, в гумусі, спорожнює чашу п’янкого абсенту час, за тебе, за проріхи наші, за нас. А що, наше Слово? Не наше, його! Він вівці на просторах пас, сам йшов попереду, як і належить Слову! Вклонився кручам, нам прорік: любіть Себе, Світло в собі любіть! Ми скніли, не розуміли, що найбільша сила справедливості це – любові чуття.
Не смій палити мости, що тобою не зроблені, не смій крушити порти, що тобою не згорнені. А було ж таки Слово, спочатку попереду.
І вів творець своїх овець. І небо колосилося, розстелюючи навпіл браму. Попереду дзвеніли дзвони, молодки грали на органі. До восьмої осі просився папірець, дев’ята, сповнена життя, не пропускала наперед дитя. Минув дев’ятий день. У левітації границь немає. Спочив, простився, відійшов, на твоє місце хтось прийшов. Там круговерть – життя. Без хникання, без вороння. Там пагін виростає, дозріває, дає плоди, тихенько засихає – і проросте нове життя. Там з-під каміння течуть ріки, там вдоволю паші для ягниць. Але спочатку було Слово.
І вів творець овець.
Сферична гора. Ти ще шукаєш, дивний Апіс, ще вполювати хочеш здобич. В руках спис-перо. Пиши. Твоє зело вже проросло, з-під каменю гірського. «Розлізлися поміж людьми» думки Янові. Оновлені, німі, заговорили Словом. Доприйдений, дознайдений, дозібраний у жменю дух, служитимеш землі! За зоряницями , у сапфірних окопах добігли слова горизонту. Кисень, водень, вуглець і азот – біоживильний трунок. Вперед, назад, перший, сотий рахунок…
Дорога до дому, до неба, живиця живого, Прилисток, шовковиця метеликів шовку. Там небо зріджує ампіром краплини золотих надмірів. Десь Каін згрібає сіно на перевеслах місяця, а Авель пасе стадо. Там їхня мати виглядає дітей, благає жити мирно…. Борець за правду на сопілці грає, танцюють молоді дівчата, чада Крайнини. Блаженно-пурпуровий краєвид друкує книги, замальовує картини. Натхнення – віртуозна сила, коли розпростираєш в небі крила, коли торкаєшся життя веселки. Тоді ти розумієш, яким є пуп землі, що сонце пурпурово обгортає твоє обличчя, а вітер виносить тіло в неземні віки. Не варто тікати від того, від чого ніколи не можна втекти. А ми, розбещені всіма благами денного світила, вкриваємось стягами, розрізаємо Адамове яблуко, на крихти, на крихти….і пускаємо по вітру.
Мудра Голова височіє у вогні і пророкує щастя Крайнині, своїй дитині, породження Мар’яночки. Махає грифами дитя, сплітає веселкову пряжу, для мами, для батька малює жовто-голубі стяги небесною гуашшю. А дітки вчаться…. Кому воду носить малий щасливець? Там, там веселка воду носить, на сповнену ріллю Мар’янка мак сіє. Буде Народ, визріє Біополе - Свідомість , заполонить інтелект – буде Родина.
Примовкає дивовижна дич, закриває своїм крилом і Гору, і Голову. Сидить старий дідо на присьбі, підночовує після трудів, а коло нього щаслива мати « з своїм дитяточком малим». Адамове яблуко надкушує жадібно, зроблене Дідухом перед Паскою, а опісля сповниться розум новими згадками, словами, замовлянками. Бо мама Мар’янка щира перед Богом, бо чиста її кров, цілющим трунком бурлить від предків аж до днешніх років.
А ще оде щасливий хлопчик вибігає на вулицю: «а я в попа обідав!» Що то є та правда, коли щастя дитини в піднесенні власного духу над буденнісю, коли довжина часу в одній хвильці, в одному порухові. Коли все довкола змивається одною сльозою, коли всі бездиханні свічами постають у просторі, аби світити майбутнім, ще теж ненародженим, бездиханним. Коли ціле зливається в одну цятку, коли судження вібрують в унісон з Головою, великою Головою Всесвіту, коли Я – це Ти, коли….білі шуми білими світами мандрують за білими мислями. Іммортилізм… цифрове зречення, дві століття, дві епохи, два спости, аби змінити, догнати, випередити, злетіти , перебороти гравітацію. Знайти себе. Лише два. А ніби й не було. А певне, не збагнули, проминули, пройшли…
Вершинно споглядає на білий світ Голова, низинно височіє Гора. Німа….П’ять рибин рахує Крайнина. Білий світ наситить, чи не нагодує? Там безкінечність вимальовує прогини, прориви, співи солов’я… А обруч Сонця в образі змія, мудрує, провокує жалом, пече. Відступник Адам синильними нитками штопає п’яне полотно Небес.
Чорне вугілля випинає зі сторін малого Івася. Що за мара? Свят, свят, я вся у тому межибратіі, як чорний пес у чорному дворі, чатую чорні виміри на чорній землі. Протяжно завіває вітер, обіймає гору торсонами, заплітає коси з іонами, тулиться до одвірка. Аж онде той старий, з бородою і вусами, променями підпирається на дивовижну епоху, правда крихку, як сам старий, та йде стоїчно у вчавлені дні, у закривавлені ночі. Іде, падає, знову встає, знову іде, іде… Розпечене каміння змінює день на ніч, дорога освічується, жертвами, що за плечима у старця…
Настав ранок. Блукає загублений місяць, не дочекається колісниці, аби відійти у відрядження. Надокучливі зорі кліпають очима, бо десь загубили планшет, а ще матінка земля забрала дзеркало, аби не били байдики, не задивлялися на дівочу вроду, а працювали.
Велика наука. Школа виживання. Все так, як дві шихти тому…. Тільки телепатія стала телевізією, милостиня змінилася на мило вистояною. Зір зімкнувся в цятку нановиміру, а Всесвіт стогне такою ж тугою. В ті ж ігри бавляться люди: ратоборці, вампіри, маруди, наруги. Десь у вимірі блукає загублене ягня. Залишити дев’яносто дев’ять? Знайти те, єдине?
На подіумі зімкнені дві фальш-діви, за ними йдуть у резиґнації черниці. Я зрозуміти хочу все, та слабі мої наміри. Розриваю очі до обіймів землі, притискаюся німо до обломків історії, на порожній струні витанцьовують вівці брейк, шейк, гопак, грають у руську рулетку, вклоняються шейху, мають Нову абетку.
Віртуоз в меланхолії. Хто вівці пасе? Де сопілкар? Згорблений дід, миле дитя, файні дівиці, зморщена мати, і, просто, волонтери хочуть пороги ріки Яви пересилити. Сезон виноградних видовищ, доба капищ, прощення: Дев’ята ніч Дев’ятого хрещення. Що мені? Знову хазяйную у твоїм сні. О ні, я визначена буква Нового алфавіту. Плацик, руно, руни, плаї, гора Руня. А далі бринза, вурда, ощипок – файний вимір ватага.
На майдані, коло церкви, революція іде. «Хай чабан – усі гукнули – за отамана буде».
Хто ти, де? То віртуозний лірик, вратар золотооправних огорож сонця, небесних дзвонів дає вість зі споду. А зеленооке дівча, стильне, кохаючи жваво, з двох звірів повинна обрати одного. Один за ліву руку тягне, а інший – тисне за правицю. Вже розідрати її готові. За ноги, руки тягнуть, покласти на мерця хочуть живицю.А Поштовик шле Першого звіра, заможного дуже. У нього випране життя, поміж плече – медуза. А другий, хитрий, з неба дивиться зазивно на Небогу. Злітати кличе нашу Царівну. Злетіти назавжди?… Левітація, як овації, може трусонути, кинути на обруч, загуцати до смерті.
Сидить бідолашна: ноги на землі, голова в небі, а серце, серце поміж народ ходить, збирає поборників – хто за, хто проти! А ти?
Не можна прискорити те, чого ніколи не буде, і заперечити те, що мусить статися. Дивись! Блимає вогник. Здається, це вогник щастя. Давай, зловимо його! Що ж спробуй! Ні очима, ні руками чи навіть ротом не схопимо цей блиск. Хіба що душею. Вдача, вільна птаха. Ніхто її не спустошить, якщо народилася щирою, бо ж непідкупна!
Білий сніг… зелена прорість встеляє оголену землю, щедро напоєну соком весни. Світлий пагінець пругко піднімається на чорну землю, на білий сніг. Так і хочеться торкнутися молодих листочків і бодай рісочку притулити до спраглих уст. Ковтком цілющого нектару заспокоїти спрагу оновлення. Це ж бо березень. Вислав швидких гінців сповістити світ про прихід жаданої дочки.
Оживе земля, заллється ясним світом природа, окрилиться сонячним теплом, осягне все вінценосним буттям. Стелися, барвінку.
Вибіжать наперед дзвінкі струмочки, зворики заспівають пісню Крайнині.
Тільки мати не знає, де той принц, що щиро кохає її дитину, де та радість жива материнська, де любов, де ласка, де віра?
Гора Руна дивиться на Київ очима Мольфарки. Заглядає у проріз між Правдою і Звіром. Коли наспіє Світло, а мир у світі поб'є Миром?
____________________________________________________________________________
Повний текст за посиланням:
