Фенікс

Шинавма гарно пам’ятала дорогу і йшла по тунелю без смолоскипа, покладаючись тільки на своє чуття. Вправо. Вліво. Прямо. На розгалуженні третій тунель праворуч, звідки йде жаром. Не просто ж так вона була однією з найсильніших дварфійських чаклунок. А жаром линуло все сильніше і сильніше. Вже навіть почали проскакувати відблиски на стінах, що звиклий до темряви погляд міг розрізнити дорогу попереду. Йти їй лишилося небагато. Тунель вже йшов без відгалужень і ось у його кінці з’явилося світло. Ще трохи і Шинавма вийшла до величезного гроту, посеред якого знаходилось лавове озеро. Посеред озера був острівець, до котрого вів маленький місточок із перекинутого сталактиту. Дварфійка заблимала очима, поки очі звикали до світла, а тоді рушила до острівця. Там вона впала навколішки і стала бити чолом о землю.

- О Галеоне, найсильніший з іфритів! Предстань пред нікчемною гномою! Яви преді мною свою суть!

З лави виринув демон у плоті з язиків полум’я.

- Шинавма! Ми вже давно знайомі. Ти могла б не ламати комедію,- мовив він.

Дварфійка піднялася на ноги.

- Та звідки я тебе знаю? Ану як ти не в гуморі.

Джин розсміявся.

- Коли ти приходиш до мене, я завжди у гуморі. Ти ж знаєш як я люблю гарну компанію.

- Гарну компанію? А чого ж ти тоді живеш відлюдником?

- Ти задаєш занадто складні питання.

Шинавма усміхнулася.

- Взагалі-то я прийшла у справі. Але якщо ти проти складних питань...

- Кажи за чим прийшла, - іфрит ізнову поринув у лаву, купаючись у ній наче у ванній.

Посмішка дварфійки зів’яла. Вона зітхнула. Певно їй дуже не хотілося говорити те, що вона мала сказати.

- Я бачила у кришталевій кулі. Світ чекають темні часи. Настало пришестя чорного фенікса, що несе смерть усьому живому.

Галеон почесав підборіддя.

- Чорного фенікса? Чорного... Це дуже темна магія. Дуже темна, - мовив він.

- Хто як не ти у цьому розуміється. Як його перемогти, щоб він не знищив увесь світ?

- Чорного фенікса?

- Так.

- На жаль, перемогти його не можливо. Ні мені, ні звичайним феніксам це не під силу. Чорний фенікс — полум’я абсолютного зла. Якщо він приходить у світ, то світ — приречений.

- Не може бути, щоб не було виходу! Галеоне! Ти ж найгеніальніший із геніїв! Ти маєш знати!

Джин зареготав.

- Ти мені лестиш.

- Ні справді! Ти стільки разів давав мені поради. І всі були слушні.

- Якщо я й найгеніальніший з іфритів, то тільки тому, що я останній. Цим ти не кривиш душею.

- Ти найгеніальніший з усіх іфритів, що будь-коли населяли всесвіт! - не здалася Шинавма.

Галеон тільки махнув рукою.

- Годі.

- Хто ж якщо не ти?

- Я не знаю. І може ніхто не знає. Так буває. Я не знаю, як з’являється чорний фенікс. І не маю жодного поняття, як його здолати. І битися з ним не став би. І битися з ним взагалі нікому не під силу. Чи можна врятувати світ? Один шанс є. Але це лише шанс. Є дуже маленька вірогідність, але тільки вірогідність, що вісника абсолютного зла здолає найвеличніший із феніксів. Синій фенікс. Але птаха щастя не бачили ще за мого віку, а я живу не одну тисячу років. Тому облиш марні надії, Шинавмо. Краще насолоджуйся тим часом, що у нас є.

- Але якщо ти кажеш, що він може здолати абсолютне зло, то ми можемо його знайти!

- Вірогідність. Маленька вірогідність, Шинавмо.

- Соломинка... Але вона є!

- Дуже крихка соломинка, щоб на неї розраховувати.

- Я знайду синього фенікса! І ти мені в цьому допоможеш!

- Ні, Шинавмо. Я не буду підписуватись на цю авантюру.

- Що тобі втрачати? Живеш у цій печері, нудьгуєш, білого світу не бачиш.

- В цьому і вся файність. Мені так подобається.

- Галеоне, ми вже давно знайомі. Я знаю, коли ти брешеш.

- Я не брешу.

- Ну... Кривиш душею.

Іфрит виріс аж до стелі.

- Ні!

- Так!

- Ні!

- Скажи це ще раз. Але дивлячись у вічі.

Велетень знову зменшився до звичайного розміру.

- Шинавмо, не заважай мені купатися у моєму відчаї. Я переможений слугами Аллаха і маю нести тягар своєї поразки.

Дварфійка зітхнула.

- Що ж. Якщо ти не хочеш рятувати світ...

- Я не те що не хочу, мені це не треба. Може якщо чорний фенікс знищить все живе на Землі, я вирину на поверхню і відновлю Царство Полум’я.

- Як же ти його відновиш? Ти ж останній з іфритів!

- Шинавмо, ти завжди задаєш недоречні питання.

- Що ж я піду сама.

Чародійка розвернулася і пішла з острівця. Але щойно вона ступила на повалений сталактит, тут же розвернулася і суворо глянула на іфрита.

- Галеоне, ти мене знаєш. Я даю тобі останній шанс. Але останній. Іншого не буде.

Демон скис.

- Шинавмо, я не знаю...

- Давай! У мене для тебе є гарна гасова лампа.

- Добре.

Іфрит зменшився до розміру мізинця і стрибнув у лампу. Дварфійка посміхнулася і рушила геть з печери. Тепер їй не довелося йти навпомацки, дорогу освітлював вогник із лампи.

Довго чи коротко, вони піднялися на поверхню. Шинавма вдягнула темні окуляри, щоб світло не сліпило їй очі.

- То що, Галеоне, з чого почнемо? - спитала вона.

- Не знаю. Це ж твоя пригода, - відповів вогник.

- А хто з нас геній? Ти чи я?

Питання змусило іфрита задуматися.

- Важко сказати. Я не знаю, де може бути птах щастя. Хто може знати? Давай знайдемо найстаршого чоловіка на землі і спитаємо у нього.

- А де він живе?

- До того, як я усамітнився, він жив у горах.

- Ти віднесеш мене туди?

- Чого я?

- Галеоне, в нас може бути менше часу, ніж ми думаємо. Якщо ще й пішки...

- Не чесно.

- Все чесно, я несла тебе сюди, тепер ти мене.

- Гаразд. Трах-тібідох!

Шинавму оповило димом, а коли він розвіявся, вони були вже в геть іншому місці. Це був густий ліс серед гір. І посеред нього знаходилась невеличка галявинка. А посеред галявини стояла невеличка хатинка, що мо була старшою за весь ліс.

- Далі ти сама, - мовив іфрит і причаївся у лампі.

Шинавма рушила до хатинки і постукала у двері.

- Дядьку, відкривай! Гості прийшли!

Ніхто не відповів. В хатині стояла та сама тиша, наче в ній ніхто не жив.

- Може він вже помер?

- Чи просто глухий. Постукай голосніше.

Дварфійка постукала. І ще раз постукала. І...

- Мабуть нікого немає вдома.

З лампи почувся сміх.

- Прислухайся! Він спить!

Шинавма притисла вухо до дверей і справді почула як хтось стиха хропе.

- Як же його розбудити?

- Не знаю, це твоя пригода.

Якусь мить дварфійка задумливо дивилася на двері, а тоді знову у них затарабанила.

- Діду! Пожежа!

- Що! Яка пожежа? - почулося з будинку.

- Швидше!

- Та чую, не глухий!

Двері прочинилися і на світ білий вийшов старий дідуган, сива борода якого волочилася по землі.

- Де? Яка пожежа? - сполохано роззирнувся він.

- Доброго вам здоров’я! - вклонилася Шинавма. - Заспокойтеся, це я не знала просто як Вас розбудити.

- А... Он як... - зніяковів дід. - Та чого це я наче не господар. Заходьте в хату, будемо чай пити.

Він посунувся і дварфійка пройшла всередину.

Поки закипав чайник, старий жалівся на свої болячки. Видно тому він і був радий гостям, що міг їм пожалітися на життя. Та Шинавма уважно його вислуховувала і давала поради як спеціаліст. Коли з чайника почала йти пара, вона сама розлила окріп по чашках, бо в старого аж надто тряслися руки.

- Та чого-то я все про себе, та про себе, - мовив він, коли вони стали пити чай. - Ви про себе розкажіть. Хто ви, та чого забралися у таку далечінь.

- Мене звати Шинавма. Я шукаю синього птаха. Ви його ніколи не бачили?

- Чого ж бачив. Як я був молодий, бувало вийдеш на озеро, закинеш вудочку, а біля тебе той птах-рибалка витанцьовує. Ото від того радість була.

- А ви ніколи не чули про синього фенікса?

- Блакитна жар-птиця? Птах щастя? Чув я ці казки. Що як його побачиш, то буде тобі удача. Та я так скажу. Щастя треба відчувати від поточного моменту. Від хліба насущного. Як у тебе нічого не болить — оце й радість. А вдача — то таке... Хто багато працює, тому й удача у його ділі.

- А не чули, може хто раніше бачив блакитну жар-птицю?

- Може колись вона й була. Не знаю. Але все зникає з часом. Он навіть таргани. Скільки живу, життя від них не було. А тут удень з вогнем не знайдеш. Наче пішли кудись. Не знаєте, що це значить?

Старий пильно глянув на Шинавму. Та не знала, що відповісти.

- Це означає, що у мене може й менше часу, ніж я думала, - врешті сказала вона. - Дякую за гостинність, дядьку.

Вийшовши з хатки дварфійка пішла стежкою. Як тільки її стало не видно за деревами, Шинавма дістала лампу з іфритом.

- Галеоне, як таке можливо, що навіть таргани зникли?

- Ну... Таргани відчувають небезпеку. А ще... вони на стільки крихітні, що пролазять у шпаринки всесвіту.

- Що ж нам робити далі?

- Нічого, Шинавмо. Змирися, цей світ приречений. Це тобі навіть тарган скаже.

- Ні! Має бути вихід!

- Бувають безвихідні ситуації.

- Ти ж геній! У тебе мають бути думки, де шукати синього птаха!

Іфрит задумався.

- Є ще один варіант, - врешті мовив він. - Можна знайти найщасливішу людину на землі. Можливо вона бачила синього фенікса.

- Добре. А де її шукати?

- Не знаю. Це ти у нас чародійка.

- Ну й грець з тобою, - Шинавма почала ритися у своїй сумці. А тоді дістала голку та нитку. Голку вона підв’язала ниткою точно посередині.

З лампи почувся сміх.

- Так ти не знайдеш навіть напрямок на північ.

- Не заважай. Якщо він такий щасливий, що найщасливіший на світі, то він робить вихори в Силі. А раз так, я його знайду.

І заповзялася чаклувати над голкою. Коли та перестала розгойдуватись і крутитися, вона вказала кудись на південь.

- Полетіли, Галеоне.

- Я тобі що, кінь?

- І все ж полетіли. У нас мало часу.

- Гаразд. Трах-тібідох.

Дим знову оповив Шинавму і вони піднялися у небо. І летіли поки не прилетіли у славне місто Багдад. Дварфійка довго ходила по місту, аж поки не зрозуміла, що голка веде її до базару.

“Він мабуть дуже багатий, цей найщасливіший чоловік у світі” - думала вона.

Але скільки Шинавма не ходила по ринку, так і не могла зрозуміти, на кого вказує голка.

- Галеоне, я не знаю, де він!

- Он там! Твоя голка ж на нього вказує!

- На кого?

- А ти зніми свої окуляри.

Дварфійка зсунула свої скельця і побачила у затінку хлопчика, що просив милостиню.

- Це не може бути він.

- А ти в нього спитай.

Сховавши голку чародійка підійшла до дитини.

- Привіт, мене звати Шинавма. А тебе як?

- Аладін.

- Ти знаєш найщасливішу людину у світі?

Хлопчик посміхнувся.

- Це я. Я найвільніша людина у світі. І можу робити все, що заманеться.

- А ти бачив синього птаха?

- Так. Уві сні, - відповів Аладін. - Він був у клітці. Мені не хотілося розділити його долю і я втік з дому.

- Дякую, з тобою все ясно, хлопче.

Чародійка вже розвернулася щоб піти геть, але парубок її раптом покликав.

- Жіночко! А можна я у Вас дещо спитаю?

- Питай.

- А чого Ви така низенька?

- Я дварфійка. Дуже не зручно жити під землею, коли ти більше двох метрів зросту.

- А правду кажуть що ви всі бородаті?

- Правду.

- А чого Ви без бороди?

- Я брию бороду. Все одно вона росте рідка і куца. Не така як у чоловіків.

- Ясно. А чого Ви вдень ходите з запаленою лампою?

- В мене там живе джин.

- Джин? А в нього можна загадати три бажання?

Шинавма піднесла лампу до очей.

- Галеоне, в тебе можна хлопцеві загадати три бажання?

- Хай загадує, - мовив іфрит. - Це ж не значить, що я їх виконаю.

Аладін пристав палець до підборіддя і подивився уверх.

- Я хочу так багато, що не знаю, що загадати.

- Ти ж найщасливіша людина у світі! Що тобі хотіти! - здивувався Галеон.

- Хочу навчитися гарно малювати!

- Бери й малюй. Хто тобі заважає.

- А як? Чим?

- Та хоч пальцями по піску. Друге бажання.

Аладін знову задумався.

- Хочу грати на музичних інструментах!

- Бери і грай, хто тобі заважає.

- А на чому?

- Та хоч співати почни. А тоді як будеш відкладати гроші, то купиш собі ще музичний інструмент. Було б бажання. І так, третє.

Хлопець знову задумався.

- Хочу вдосталь їсти і ні в чому не мати нестачі.

- Повернися додому, будеш вдосталь їсти.

- Як це? Додому?

- Туди, звідки ти втік. До того ж, ти може й найщасливіша у світі людина, бо про все забуваєш. А твоя мати — найнещасніша на землі, бо не знає, що трапилося з її дитиною.

Аладін потупив очі.

- Ходімо, Шинавмо, - сказав іфрит.

Вони пішли з ринку.

- Правду кажуть, наші бажання руйнують наше щастя, - замислено вирік джин.

- Галеоне, ми ні на йоту не просунулись у наших пошуках. Краще скажи, що нам робити далі!

- Так ніби сам пошук для тебе нічого не вартий!

- Вартий! Але все ж.

- Ти тільки подумай, Шинавмо, чому ти думаєш, що ми переможемо?

- Бо ми знайдемо фенікса!

- Навіть хлопчик бачив його тільки у ві сні. Та й те у клітці.

- Галеоне, в тебе ж мають бути ідеї!

- Зараз у мене немає жодних ідей.

- Ти брешеш у тебе завжди є ідеї.

- А зараз нема жодної.

- Може ти знаєш відповідь, але не хочеш мені казати... Але тоді чому?

- Шинавмо, чому я маю думати замість тебе? Що б ти робила без мене?

- Ну, як знаєш...

Дварфійка набурмосилася.

- Думай, Шинавмо, думай. Відповідь елементарна.

Чародійка задумливо роззирнулася навсібіч, а тоді просяяла.

- Ти хочеш сказати, сон хлопчика був віщий? І птах справді у клітці? І тому його вже століття ніхто не бачив... Але тоді де його тримають?

Вона потрусила лампу.

- Галеоне! Скажи де!

У відповідь іфрит нічого не сказав.

- Я знаю, ти знаєш.

З лампи не вилинуло ні звуку.

- Галеоне, будь-ласка!

Той ще якийсь час мовчав, а тоді змилостивився.

- Синій фенікс у Аравійського султана, - тихо промовив він.

- Звідки ти знаєш?

- Країна, де нічого не росте — найбагатша у світі. Це ж не просто так.

- Галеоне... Ти завжди це знав. Але пустив мене манівцями. Чому?

- Це територія слуг Аллаха. Мені там робити нічого. І було б дурістю відправляти тебе туди.

- У нас же мало часу! Віднеси мене туди!

- Шинавмо, ти здуріла? Ти хоч знаєш, що то за країна?

- Та яка різниця! Світ скоро загине!

Вони якийсь час мовчки дивилися одне на одного крізь скло лампи.

- Добре, - зітхнув іфрит. - Але ти сама напросилася. Трах-тібідох!

Дварфійку оповило димом, а коли він розвіявся, вона вже стояла посеред пустелі перед величезним розкішним палацом шейха Аравії.

- Ех, так і руки чешуться усе тут зрівняти з землею, - прошепотів Галеон. - Але не вийде, палац будували джини.

Чародійка пішла просто навпростець до парадних воріт і постукала у них. З них вийшов стражник. Дварфійка і так була до пояса звичайній людині, а йому була тільки до коліна. І здавалася ще крихітнішою, ніж була. Страж роззирнувся навкруги, нікого не побачив, і хотів було вже закривати двері, але коротунка сильно лягнула його по нозі.

- Що вам треба? - спитав він поглянувши униз.

- Мене звати Шинавма. Мені треба терміново бачити султана.

- Ви домовлялися про зустріч?

- Ні. Це термінова справа. Від цього залежить життя людства.

Страж почухав потилицю.

- Приймальних днів наразі не передбачено. Завітайте наступного тижня.

Він вже хотів було закрити ворота, але дварфійка підставила ногу.

- Ти відведеш мене до султана негайно!

Амбал якусь мить тупо на неї дивився, а тоді наставив списа.

- Забирайтеся звідси!

Чародійка зітхнула.

- Завжди так з цими людьми. Хочеш по хорошому...

А тоді почала щось шепотіти.

- Ти негайно відведеш мене до султана! - сказала вона глибоким голосом.

Страж захитався і прочинив ворота ширше.

- Я негайно проведу вас до султана, - тупо мовив він.

Шинавма пройшла всередину і двері за нею зачинилися. Охоронник пішов попереду і повів їх залами палацу. Так вони прийшли до монарших покоїв.

- Повелителю, до Вас відвідувач, - мовив страж вклонившись.

- Скажи, що я не бажаю нікого бачити.

- Я так і сказав. Але він був дуже наполегливий.

- Хай прийде через місяць, - відмахнувся султан.

- Через місяць уже Землі не буде! - не витримала чарівниця.

Цар поглянув на неї круглими очима.

- Хто Ви? І що це все значить?

- Мене звати Шинавма. Я одна з найсильніших підгірних чаклунок, - вклонилася дварфійка. - Нещодавно було провіщено прихід чорного фенікса, що несе смерть усьому живому.

- Ким провіщено?

- Мною. І всі інші підгірні чаклунки також це бачили.

- Якісь шарлатанки... щось там провістили... Кого це все хвилює!

- Кришталеві сфери показують тільки те, що є насправді!

- Може й так. Але я тут вам чим допоможу?

- Перемогти чорного фенікса може тільки найвеличніший з феніксів. Синій фенікс. І я знаю, що він у вас.

Монарх розсміявся.

- От ще! Це все вигадки. Як і всі ваші нісенітниці.

- Заради всього святого! Відпустіть птаха щастя!

- Як я його відпущу? У мене його немає. І взагалі його не існує. І ніколи не існувало. Не існує синіх феніксів. І не існує чорних. Це все ваші вигадки. Варта! В кайдани її!

Охоронці султана оточили Шинавму.

- Ви про це дуже пошкодуєте! - крикнула вона. - Стояти! А то я випущу іфрита!

- Мене сюди не вплутуй! - прошипів з лампи Галеон.

- Ти мене лишиш просто так напризволяще?

- Ти чаклунка, чи ні? Можеш і сама за себе постояти.

- Грець з тобою.

Воїни султана застигли в нерішучості. Скориставшись їхньою нерозторопністю чаклунка зашепотіла закляття. Ще мить — і охоронців підняло у повітря на метр над землею. Вони кумедно задригали руками і ногами.

- Чаклуни! До мене! - заволав монарх.

На його поклик із диму з’явилося п’ятеро магів. Перший кинув у Шинавму вогняну кулю. Та у відповідь кинула свою і вони зіткнулися напівдорозі. Другий підняв страшенний вітер, що мало не повалив чаклунку з ніг, але вона витримала його напір. Третій оповив її водяним батогом, але вона у відповідь оповила його своїм і висмикнула той батіг з рук мага. Четвертий призвав пилового демона, але чародійка начаклувала землетрус і той провалився у тріщину в землі. П’ятий метнув у Шинавму блискавку. І... приголомшив її. Але тільки на мить.

- Ваша Величносте! Я сильніша за Ваших чаклунів! Але спиніть їх! Ми дарма гаємо час!

- Часу у нас більше, ніж удосталь, - всміхнувся султан. - Тут така нудьга. Аж тут ти прийшла і мене розважаєш.

Він вмостився зручніше на своїх подушках.

- Чого стоїте? - окликнув він магів. - Атакуйте її!

Але не встиг він закінчити, як настала темрява. Повна і непроглядна.

- Біда, о Володарю! - крикнув один з магів.

- Та чого ви! Це всього лише сонячне затемнення, яке нещодавно придвіщали.

- Володарю, на сьогодні не пророкували ніяких затемнень, - сказав другий чарівник.

- О Ваша Величносте! Ми живі тільки завдяки чарам ваших джинів, що збудували ваш палац. Веліть випустити синього птаха, інакше і вони не витримають, - заблагала дварфійка.

Монарх зітхнув.

- Це мала бути цілковита таємниця. Мій батько заповів мені берегти її навіть якщо настане кінець світу. Інакше кінець нашому багатству.

- Ваша Високосте! Нащо вам багатство, якщо настане кінець усьому! Схаменіться! Від багатства Вам не буде щастя. Ви й так його не маєте.

Той ще раз зітхнув.

- Добре. Несіть пташку.

Воїни принесли до зали клітку із феніксом. Від нього йшло таке сяйво, що ставало світло майже як удень.

- Що ти хочеш, о Володарю! - спитав птах.

- Переможи чорного фенікса і я дарую тобі свободу.

- Не так я думав закінчити свої дні. Прожити тисячу років у неволі і померти від абсолютного зла. Але добре. Відкривай клітку.

Султан дістав ключа і вставив його у замок. Але скільки він не тужився, то не міг його відкрити.

- Ваша Високосте! Швидше! У нас обмаль часу! - занервувала Шинавма.

- Цим ключем давно нічого не відкривали.

- Або ключ не той, - припустив з лампи іфрит. - Відійдіть. Я сам відкрию. Трах-тібідох!

Він виринув з лампи, а тоді розбив замок на друзки.

Птах виплигнув з клітки і розправив крила.

- Дякую тобі, о останній з іфритів, - сказав він. - Я не буду в боргу і дам послугу за послугу. Султан тримає в пляшці, закоркованій знаком Сулеймана, останню з жінок-іфриток. Зруйнуй цей палац і дістань її.

Фенікс змахнув крилами.

- А мене чекає битва.

Синій птах полетів угору. Небо розділилося навпіл. На одному боці було світло і сонце, на іншому суцільна темрява. Тільки світло відзеркалювалося в очах чорного фенікса. І чорнота в бездонних зіницях синього. І вони закружляли у вихорі. Інь та Янь. Добро та Зло.

Це була битва, котру ще не бачив світ. І навіть Всесвіт. Доля людства висіла на волосинці. Та... Та Зло виявилося сильнішим. Занадто довго просидів синій птах у неволі. Не встиг ухилитися і ворог виклював йому серце. Він впав срібним дощем на землю. В небі знову запанувала цілковита темрява.

- Невже все скінчено! - видихнула Шинавма.

- Ні, ще не все, - заперечив Галеон. - Ваша Величносте, веліть принести мою іфритку, інакше мені й справді доведеться зруйнувати ваш палац.

Слуга приніс пляшку і султан відкрив її. Зала наповнилася димом і з пляшки вистрибнула дівчина, що була гарніша за всіх жінок світу.

- Щось лихе трапилося у світі, Ваше Величносте, що Ви вирішили мене випустити, - роззирнулася вона.

Султан зітхнув.

- Іфрите, я зроби те, що ти хотів. Тепер твоя черга. Рятуй світ.

Галеон взяв дівчину за руки і вони поглянули одне одному у вічі.

- Звичайні фенікси народжуються з погребальних багать воїнів. Я не знаю, як народився чорний фенікс. І не хочу знати. Але сині фенікси народжуються з вогню Істинної Любові. І тільки Істинна Любов може перемогти Істинне Зло.

- Чому ти думаєш, що наша любов — істинна? - спитала дівчина.

- Доля нащось звела нас сюди. Останніх з іфритів. А ще... А ще я люблю тебе.

Вони поцілувалися.

- І ти зробиш це? Спалиш себе разом зі мною? Заради світу де ми були в неволі?

- Цей світ не для нас. Але ми можемо перейти у світ Істинного Вогню. Вдвох. Разом.

- Добре. Я також люблю тебе.

І вони запалали у полум’ї пристрасті. І від того багаття розійшлося таке сяйво, що стало світло мов удень. А тоді вони згасли. А з їхнього попелу виринула синя жар-птиця. Вона розправила крила і полетіла угору. А тоді виклювала серце чорному феніксу і він опав попелом на землю. І знову засяяло сонце.