Епіцентр добра

Пес сидів на лавочці й спостерігав за тим, як повільно кружляє різнобарвне кленове листя. Коричневе, жовте, ще зелене з багряними вкрапленнями — цілий калейдоскоп барв. Листя встеляло паркову алею, ним було приємно шелестіти, зачіпаючи ногами. Сонце ще по-літньому гріло, хотілося замружитися й сидіти тихо, підставивши обличчя під його ласкаві теплі промені.

— Песе! До мене!

Тремтіння пробігло тілом, змушуючи розплющити очі й насторожитися, відразу відчувши в кишені вагу пістолета. Звичайно, зверталися не до нього, просто Петро надто звик до свого прізвиська.

— До ноги! Сидіти! Не слухається, зараза. Ну що ти будеш робити?

Лисуватий сивий чолов’яга у плащі з піднятим коміром підтяг за повідець грайливого пса невизначеної породи, в якій явно змішалися гени вівчарки, спанієля і простого кунделя, та сів поруч із Петром. Пес підбіг до свого тезка й опустив голову тому на коліна, забруднивши штани слиною.

— Фу! Перестань! — наказав його хазяїн.

Пес завиляв хвостом, продовжуючи віддано дивитися в очі Петрові. В погляді читалася така жага до частування, немов бідну тварину не годували, щонайменше, зо три дні. Хазяїн відтягнув пса до своїх ніг, дістав хустку й промокнув зіпріле чоло.

— Ось так доглядаєш за ними, доглядаєш, а на тебе нуль уваги. Гарна нині погодка, снігу не передбачається.

Петро насупився й почухав перенісся, як робив завжди, коли хвилювався, адже незнайомець промовив кодову фразу.

— Так, я прийшов сам, без посередників. Здивовані? — запитав незнайомець.

— Ні, — відповів Пес.

Йому було однаково. Голос у Петра злегка хриплявий — голосові зв'язки до кінця так і не відновилися після війни. Куля вирвала частину шиї, й усі думали, що Пес — відданий статутові до відрази — цього разу вріже дуба. Але Васько Сорока все ж дотягнув його до своїх. Пес пам'ятав лише хитку землю внизу й залиту кров'ю спину друга. Хоча друзями вони не були. Псові взагалі не потрібні друзі відтоді, як Сергій звабив його дівчину. Це було ще до війни, а після стало вже байдуже. Вони навіть якось зустрічалися — Пес і щаслива родина, що везла в колясці дитину. Ніяких почуттів при цьому не виникло, навіть розчарування.

— Вас порекомендували, — сказав замовник.

Пес знизав плечима. Він не став запитувати, хто — це теж не мало значення.

— Ось фотографія... об'єкта.

Останнє слово замовник підібрав заледве — не знав, як назвати ціль для найманого вбивці. Втім, Пес не вважав себе кіллером, адже це була його перша подібна робота. Хтось від безвиході й відчаю спивається, хтось іде по дівках, але Пес утратив до всього інтерес. Навіть совість давно не нагадувала про себе. Можливо, коли він виконає роботу — одна річ убивати ворогів на війні, а інша — дивитися в очі беззбройній людині, — совість прокинеться й змусить піднести пістолет до власної скроні. Але це буде потім. А зараз Пес розглядав зображеного на фотографії чоловіка років тридцяти в літній формі й не відчував ніяких почуттів. Чоловік посміхався. Пес залишався серйозним.

— Ви не хочете запитати, навіщо? Або чому я прийшов особисто? — спитав замовник.

Пес знову знизав плечима. Він не хотів. Але замовник почав поспіхом розповідати, збиваючись і гладячи свого слинявого пса.

— Я мільйонер, дивно, га? Олігарх місцевого штибу, — посміхнувся він. — Але корисно ось так зранку парком. Давно не ходив, навіть не пам'ятаю, коли востаннє.

Пес дивився перед собою на листя, що кружляло в повітрі, та ніяк не хотіло падати. Опустися на землю — й тебе розтопчуть навіть задля забави.

— Можеш вважати мене божевільним, — замовник перейшов на «ти». — Але у світі щось відбувається й змінюється. Безповоротно змінюється. Сергій — мій друг-суперник у бізнесі...

Пес згадав обличчя з доармійского минулого й лемент Світлани: «Не треба!». Але це розповсюджене ім'я. Збіг.

— ...Він віддав свої гроші в дитячу лікарню. Всі, до останньої копійки. Особисто перераховував, минаючи благодійні фонди й інших посередників. Якби в нього діти були, або сам хворий, аж ні — здоровий, немов бугай, бігає щоранку — охоронці не встигають. Схибнутий, еге ж? Крах усього, що робив стільки років.

«Не чіпай його, звіре! Песе!»

Петро піймав листок на долоню та й заходився відривати від нього по шматочку й кидати на землю. Замовник, насупившись, стежив за падаючими клаптиками.

— Це трапилося два тижні тому. А в минулі вихідні моя дружина зажадала грошей. Сказала, що віддала свої в дитячий притулок і хоче віддати ще. Сказала, що бачила дітей і думає когось усиновити. Але поки треба пожертвувати всі наші кошти. Ні, я, звичайно, можу. Частину. На добродійність видаю, як зазвичай. Але не всі ж!

Справжній пес заскиглив і поклав голову на ногу хазяїна, демонструючи, як він засидівся на місці. Йому хотілося бігати, розкидаючи в усі боки сухе листя, й гавкати на вкрай знахабнілу білку, що ховала горіх під сусіднім деревом, ні на кого не звертаючи уваги.

— У дружини істерика. Зараз удома з доглядальницею, котра й гігантську анаконду скрутить, але лікарі кажуть, що із дружиною все гаразд, ніяких відхилень від норми. Як думаєш, добросердість у нашому світі — це норма чи патологія? Роззирнися навкруги, ти бачиш, що відбувається?

Пес розділив надвоє останню частину листка й кинув обидві половинки на землю. Він давно мало звертав уваги на довкілля. Вечорами добре було лежати на ліжку й дивитися у стелю, не вмикаючи світло. Стелею гуляло світло від ліхтаря за вікном, нагадувало той театр тіней, що показував батько в дитинстві. От зараз виповзе складений із двох рук заєць, засмикає вухами-пальцями. Або заплигає білка, схожа на цю нахабницю.

— Я боюся, — вимовив замовник, чухаючи у пса за зашийком, при цьому його рука нервово тремтіла. — Боюся, що в один прекрасний день позбудуся свого життя. Тут річ навіть не в грошах. Адже це моя робота, моя мета. У кожного свої ігри, кожний по-різному намагається не думати про смерть. Гроші із собою не забереш, але це теж гра — нахапати побільше, підняти рейтинг своєї фірми. Бути вищим від інших. Кращим. Хоча не кращим, що я кажу, будь-який жебрак може бути кращим від нас. Бути успішнішим. Так, успішнішим. Успіх, становище в суспільстві із брехливими посмішками на обличчях — адже це теж утеча від смерті. І в один ранок ти прокинешся, а всього цього тобі більше не потрібно. Зовсім не потрібно, уявляєш?

Пес не уявляв. У нього не було стільки грошей. Чи була в нього мета? Пес задумався. Навіть у тих пияків, що звичайно тусуються у дворі, є мета — зібрати на пляшку. А в нього немає. Зовсім. Може, направду краще відчути холод дула на скроні? Але для цього потрібно мати совість.

— П'ять днів тому, у вівторок... Авжеж, у вівторок, я підібрав цю псину. Уявляєш, так шкода його стало, він стояв, голодний, і погляд у нього був такий жалібний. Я покликав, і він за мною пішов. Ось, п'ятий день уже з ним няньчуся. Чого б це, га? Біжи! Фас!

Замовник відстібнув повідець, і пес рвонув до білки, але та встигла врятуватися на клені, сиділа й сердито цокала на пса, що бігав біля дерева.

— Навколо всі наче змовились, немов людей підмінили, і все, що перебувало на дні душі, світле, чисте, про що ми навіть не знали й не пам'ятали... не хотіли пам'ятати... вибралося назовні. Але що це дає, крім проблем? Не буває таких збігів. Адже я старий тертий вовк. От не буває — й годі. Я почав аналізувати. Може, вірус, загальне божевілля? Кажуть, в мурах є такі паразити, що залізають до них у голови й змушують поводитися, мов зомбі. Але знову ж, у людей немає ніяких відхилень. Або їх просто не знаходять. Не повіриш, але я зібрав статистику добра за останній час, хоча це спочатку й здавалося божевіллям. Проте я не божевільний, ні. Отут бізнесмен віддав свої заощадження в дитячий будинок. Там політик зізнався, що хабарничав, і пішов з поста. Мережа крамниць оголошена на межі банкрутства, тому що знищили підроблений товар. Ні, я не божевільний, я вмію збирати статистику. Все це, знаєш, коли почалося? Коли з Міжнародної космічної станції екіпаж повернувся, що півроку на орбіті просидів. Там ще якісь проблеми трапились. Навіть про прибульців ходили чутки, або про диверсантів, хоча все пояснювалося банальними поломками. Чийсь недогляд. Якщо простежити епіцентр випадків, то спостерігається явна закономірність. Виходить, що вони всі навколо містечка на березі Перечаєвського озера. І знаєш, хто там оселився? Командир із МКС, Ігор Родіонов.

Замовник тицьнув пальцем у фото.

— Таких збігів не буває. Думаєш, я схибнутий?

Пес волів не думати. Яка різниця, через що замовник хоче усунути об'єкта?

— Мені потрібно кілька днів, — сказав він.

Горло зсудомило болючим спазмом, і Пес закашлявся. Стара рана давно не нагадувала про себе, а тут раптом знову прокинулася гострим болем. Напевно, інші кіллери готуються, вивчають обстановку й звички жертви, але Пес не зараховував себе до найманих убивць. Він просто виконає свою роботу, відданий, як завжди.

— Думаєш, це допоможе, ну, якщо вби... усунути Родіонова? — спитав замовник, спостерігаючи за тим, як весело скаче його вихованець.

Пес знизав плечима.

— Зараз не можна нікому довіряти, — сказав замовник, підводячись і обтрушуючи штани. — Навіть самому собі. Тому я прийшов особисто.

Пес поміркував над почутим, не знайшов логіки у словах і подумки махнув рукою.

— Візьми телефон, — сказав замовник. — На SIM-карті один номер. Зателефонуєш, коли... Загалом, коли виконаєш договір. Гроші... Ось, візьми, тут не аванс, а повна сума. Готівкою, як було домовлено.

— Навіщо? — Пес дивився на простягнутий пакунок.

— Давай, бери мерщій, хай йому грець! Тому, що треба. Щоб я не передумав. Мало що. Якщо я телефонуватиму до того, як... Загалом, якщо я буду скасовувати замовлення й умовляти не виконувати роботу, ти не слухайся. Адже ти отримав платню. Я знаю твою вдачу — ти завжди доводиш справу до кінця.

— Так, — кивнув Пес.

Він єдиний вижив із загону, тому що пролежав у шпиталі, а всі, навіть Сорока, що його врятував, полягли в засідці. Всі, кого він не вважав друзями, загинули. Напевно, він залишився разом із ними на тій війні.

— Я зателефоную, — сказав Петро й уперше за сьогоднішній день посміхнувся.

Але посмішка вийшла нещирою, як мінливе осіннє тепло.

***

— Агов, Петрушо, славна сьогодні погодка! — гукнув Пса Дядько Стьопа, що сидів у дворі за дитячим столиком біля пісочниці.

Саме там зазвичай збиралася гоп-компанія випивак. Степана, червоний ніс якого виказував пристрасть свого власника за версту, інакше, як Дядьком Стьопою й не називали, хоча чолов’яга був плюгавенький і нітрохи не скидався на літературного персонажа. Пес не знав, звідки взялося таке прізвисько. Зараз від слів Дядька Стьопи він насторожився, хоча вони лише частково збіглися з домовленим паролем. Простий збіг. Рефлекс.

Дядько Стьопа із задоволенням щось вистругував із деревинки кухонним ножем. Клацаючи язиком і прищуливши ліве око, розглядав свій витвір. На столі перед ним стояли пакет молока й тарілка з пиріжками.

— Я тут кораблики хлоп'ятам роблю. Зараз після сніданку набіжать, будемо в калюжі запускати, — Дядько Стьопа посміхнувся, продемонструвавши щербаті жовті зуби. — Мамка Олежка з другого мені пожерти принесла. Ти давай, їж, якщо хочеш.

Пес потер перенісся, постояв, подивився на молоко й пиріжки. Картина була неправильною й не вписувалася в звичний уклад життя.

— Ні, Дядьку Стьопо, спасибі, я не голодний, — нарешті відповів він і пішов додому.

Коридор за дерев'яними потрісканими дверима, встановленими ще батьками, був обклеєний фотографіями глянсових красунь із «Плейбою». Пес скинув плащ і повісив на залізну вішалку в передпокої. Плащ висів, немов звірина шкура в прикомірку мисливця, нікому не потрібна й забута. Біля нього зі стіни багатообіцяючим продажним поглядом дивилася красуня із силіконовими грудьми, надутими, мов повітряні кулі. Пес деякий час грався з нею в поглядки, а потім пройшов до кімнати і, як був у одязі, впав на диван. Узяв із запиленого журнального столика пульт від телевізора, тицьнув у кнопку ввімкнення.

— ...Уперше за час конфлікту сторони припинили режим вогню, і почалося відведення важкої зброї. Перемовини з урегулюванню конфлікту відбудуться в Женеві тридцятого вересня...

Пес перемкнув на наступний канал — він не любив новини. Та й війною був ситий під зав’язку.

— Досягнення науки. В Національному дослідницькому центрі відкрито нову елементарну частинку...

Еге ж, здивувався Пес, коли-не-коли повернулися нормальні повідомлення, а не обговорення витівок телезірок, чиї імена Псові ні про що не говорили. Але телевізор все одно вимкнув, поклав пульт назад на стіл і взяв лежачий поруч із ним електричний ліхтарик. Якийсь час клацав вимикачем, спостерігаючи, як запалюється й гасне лампочка. Потім перевів промінь на стелю й, притиснувши ліхтар плечем до спинки дивана, заходився обома руками зображати в колі світла тіньові фігури.

— Нам ніхто не потрібен, правда, коську? — запитав він у тіньового зайця, і той, підкоряючись рухові його пальців, згідно кивнув.

Потім Пес прогнав спогади й змусив себе піднятися, пройшов у прихожу, вийняв з кишені куртки пістолет. Підійшов до вікна, поспостерігав за зграйкою дітвори, що з’юрмилася навколо калюжі, й відзначив, що колонку саме полагодили, — сьогодні вранці у дворі стояла машина водоканалу. Юні капітани насолоджувалися своїми останніми плаваннями.

У скло із внутрішнього боку билася муха-музикантик, що пригрілася на сонці, Пес піймав її в кулак і випустив у відкриту кватирку. Потім довго сидів за столом і чистив пістолет. Необлікована зброя, вивезена особисто з гарячої точки, Пес жодного разу не застосовував її на цивілці. Відчуття металу в руці йому подобалося.

Перечаєвське озеро не так близько — до нього кілометрів сто. Ґрунтовно замовник перерив інформації, якщо вибудував подібну залежність. Або ж він божевільний. Графік безкорисливої доброти, Пес посміхнувся. Цікаво, такі аномалії, як тверезий Дядько Стьопа, що грається з дітьми, й полагоджена колонка також потрапляють під умови статистики? Невже те, що мусить бути нормою, тепер стало винятком із правил, які можна задокументувати й порахувати? А може, доброти не існувало ніколи?

— Пароплав вирушає в каботажне плавання! — прокричав знадвору Дядько Стьопа, й дітвора загомоніла.

Нашвидку перекусивши залишками вчорашніх грибів і холодними макаронами, Пес поліз у старенький комп'ютер, перевірити розклад поїздів. Найближча електричка до Перечаєвська відправлялася через годину, треба було поспішати. Надягши куртку й сунувши в кишеню пістолет, Пес вийшов із будинку. Згадав, що забув гроші, повернувся за останньою залишеною в кухонній шафі соткою, за звичкою подивився у дзеркало й пішов, випадково грюкнувши дверима.

***

Петро завжди любив поїзди. В дитинстві, коли в його батьків були відпустки, вони воліли проводити їх із сином далеко від дому, спочатку разом, а потім порізно одне від одного. Тому він їздив залізницею раз, а то й двічі на рік. Петрунчик, як називала його мама, із захватом сприймав подорожі. Запах перону, стукіт коліс, «швидкий потяг відправляється в кільканадцать годин, стільки-то там хвилин», — все це були складові літнього відпочинку. Тепер, коли Пес сидів на лавочці, чекаючи свою електричку, відчуття вокзалу сколихнуло дитячі спогади. Защипало в очах, напевно, потрапив пил.

— Вам погано? — запитала молода мамця в спортивному костюмі, що тримала за руку малюка, з чиєї курточки посміхався Міккі Маус.

— Ні, — сказав Пес. — Мені добре.

А потім подумав і додав:

— Все нормально, не турбуйтеся.

Йому чомусь стало приємно від того, що за нього тривожиться незнайома людина. В горлі задерло, Пес прокашлявся, різко встав, розполохавши зграйку голубів, за що заробив несхвальний погляд від бабусі в жовтогарячому фартуху, яка сипала голубам зерно, і пройшов на перон. Куди він їздив востаннє з батьками? Пес не міг цього пригадати. Спогади зникли, начебто це трапилося не з ним. Немов він позбувся всього того, що не потрібне в дорослому житті.

Не помітивши як, Пес зайшов до електрички й зайняв вільне місце біля запиленого вікна. Незабаром навпроти нього сіла мамця із хлопчаком — Міккі Маусом. Пес раптом згадав, який цей персонаж був популярний у його дитинстві, але зараз радше зустрінеш зображення супергероїв, аніж смішного мультиплікаційного мишеняти.

— Дядько, — сказав хлопчисько, вказуючи на Пса пальцем.

— А ми на природу зібралися, — посміхнулася мамця. — Знаєте, адже здорово ось так вирватися з міста, подихати свіжим повітрям, еге ж?

Пес знизав плечима. Підтримувати розмову він не бажав.

— Звичайно, здорово, — відповіла сама собі мамця. — Й гриби пошукати можна. Вже білі пішли, бачили — цілими кошиками на базарі продають. І ми позбираємо. І Колю теж вигуляти треба.

Можливо, якби життя склалося по-іншому, в Петра зараз був би такий же самий. Або навіть старший. Від цих думок підвищена увага сусідів у вагоні викликала роздратування. Пес відвернувся до вікна. Пересісти? Незручно. Ми придумуємо собі умовності, які заважають робити те, що хочеться. Колись він теж був маленьким. Але тепер Пес навіть не міг згадати, де провів разом із батьками останнє літо дитинства. Під ритмічний перестук коліс по вікну бігли тіні, спочатку від приосадкуватих будинків, а потім від дерев, що росли вздовж колії.

— В Ялту! — нарешті вголос викрикнув Петро. — Востаннє я їздив у Ялту.

Як же він міг забути?! Батьки тоді намагалися помиритися, й це була їхня остання спільна подорож. Петро раптом посміхнувся від того, що вдалося згадати теплу воду із запахом водоростей і лежачу на долоні черепашку. Довга піщана коса, що сягала в море. Вони бродили по ній, грузнучи босими ногами у вологому піску, і збирали черепашки — просто величезні, не такі, яких можна було знайти на звичайному пляжі. Чомусь зникли тривога й думки про майбутню роботу. Тіні на вікні перетворилися в тіньового зайця, що стрибав слідом за Петром у марній спробі його наздогнати. Він хотів про щось розповісти, але про що саме — це Петро повинен був згадати сам. Можливо, про відблиски сонця на відполірованій солоною водою черепашці, що зберігала спогади й шум моря. Але зараз Петро вже не міг зупинитися.

Останню зупинку Петро їхав на самоті — мамця з хлопчиком випурхнули біля гайка, і Петро відзначив, як багато народу проводить ці останні погожі дні на природі. Напевно, саме початок бабиного літа. Пес зняв із чола прилиплого на павутині павучка й задумливо спостерігав, як той дряпається вказівним пальцем, намагаючись піднятися вище, щоб полетіти, вирватися на волю в пошуках нового місця проживання.

Сам Петро вийшов за зупинку до Перечаєвська — саме так було швидше добратися до озера, і холодний вітер прогнав непрохані спогади. Дорога пролягала крізь село. Нерозумно було, напевно, ось так іти, у всіх на очах — адже запам'ятають, будуть свідки, але Псові було однаково.

— Агов, пацани, — покликав він двох юних велосипедистів, — де тут космонавт живе?

— Дядько Родіон? — перепитав один із велогонщиків.

Родіонов, подумки поправив хлопчиська Пес.

— Ідіть до озера, там запитаєте, — посміхнувся другий велосипедист на старому подряпаному «Орльонку». — Він у Андрія Миколайовича живе. Будинок на самому березі. От прямо і йдіть, дорога виведе.

Пес пішов у вказаному напрямку й раптом згадав, що в дитинстві в нього був такий самий велосипед. Батько подарував «Орльонка» на десять років. Це вже коли вони з мамою почали дарувати подарунки порізно. Добре було мчати під ухил Садовою, майже не крутячи педалі й відчуваючи вітер на обличчі. Петро зупинився й замружився. Одна думка не давала йому йти далі. Навіщо? Навіщо він збирається вбити Родіонова? Невже він повірив вигадкам божевільного, або для нього дійсно байдуже, буде жити Ігор Родіонов, чи помре? Та й чи на гірше змінюється світ? Пес згадав жінку з електрички. Скільки людей стають щасливішими?

«Може, ти хочеш бути комусь потрібним?» — запитав тіньовий заєць, що біг слідом за ним стіною будинку.

«Чи тобі настільки потрібні гроші?»

Заєць зник у кущах малини, і його уявний голос доносився із заповнених тінню заростей.

Гроші? Напевно, знизав Пес плечима. Але гроші — це остання річ, про яку він думав узагалі.

«Тоді навіщо? Що й кому ти хочеш довести? Чи ти сам хочеш умерти, і ця подорож для тебе в один кінець? Ти розучився жити, Песе».

Петро вийшов до залитого сонцем озера, тіні закінчилися, й докучливий заєць залишився позаду. На березі з вудкою в руках сидів рибалка. Поруч із землі стирчали дві донні вудки з висячими на волосіні дзвіночками. Пес підійшов і зупинився, спостерігаючи, як рибалка зосереджено настромлює на гачок хробака. Нарешті він змахнув вудкою, і поплавець шелепнувся у воду. Чоловік посміхнувся.

— Ви до Родіонова? — запитав він.

Петро потер перенісся й кивнув. Кишеня, в якій лежав пістолет, відразу стала важчою. Чоловік, не поспішаючи, опустив вудку на рогульку і махнув рукою в бік острова, що виднівся метрів за сто від берега.

— Там Ігор. Як завжди, сам-один. Це в нього бзік такий, але якщо людина любить самітність — тут нічого не виправиш, еге ж?

Петро кивнув, думаючи про своє. На сонце наповзла хмаринка, і тіньовий заєць опустився поруч із Псом на берег.

«Усе-таки вб'єш?» — приречено запитав він.

— Як можна добратися до острова? — запитав Петро.

— Та човен мій візьміть. Онде біля будинку. Тільки дружині моїй скажіть, що я дозволив, — указав рибалка на будиночок із червоної цегли коло самого берега. Очерет, човен і будинок із обплетеним плющем парканом. У заростях трави тріскотіли останні цикади.

Щось задзвеніло, й Петрові спочатку здалося, що це дзвіночок на одній із донок, але обидва сигналізатори лише злегка здригалися від набігаючих хвиль.

— У вас телефон дзвонить, — посміхнувся рибалка.

— В мене немає... — почав було говорити Петро, але відразу згадав і поліз у кишеню.

— Так? — запитав він у слухавку.

— Я скасовую замовлення! — закричав мільйонер так голосно, що Петро здригнувся й прикрив трубку долонею. — Відбій! Не смій виконувати, чуєш! Забудь усі мої слова. Зараз же! Гроші можеш залишити собі! Алло, ти мене чуєш? Відповідай!

Пес розмахнувся й жбурнув телефон у воду, під несхвальний погляд рибалки.

— Навіщо? — запитав той.

Пес знизав плечима.

— То я візьму човен?

— Андрію, йди обідати! — донеслося від будинку.

Із хвіртки вийшла жінка в червоному із чорними цятками фартуху, немов комашка-сонечко зринула із заростей трави.

— Йду! — прокричав рибалка. — Заодно й вас проведу, однаково сьогодні не клює.

Він піднявся, потягнувся до хрускоту й потупав до будинку, шумно опускаючи на промоклу стежку здоровенні гумові чоботи.

— І часто до нього приїжджають? — запитав Пес.

— До Ігоря? Коли як, — відповів рибалка. — Іноді частіше, іноді рідше. По-різному. Але ви не бійтеся, він славний.

— Я не боюся, — сказав Пес.

Дерев'яний човен виявився несподівано чистим, без звичайного запаху застояної твані й розкиданих шкурок варених раків. Пес веслував і прислухався до рівномірного скрипу кочетів. Навпроти нього сидів і докірливо дивився тіньовий заєць.

Ігор Родіонов виявився зовсім не таким, як на фотографії — більше схудлим і змарнілим. Він чекав Петра на березі, підкидаючи на долоні плаский камінець.

— Довго добирався, — сказав він, коли Петро зістрибнув на вологий пісок.

Під ногою тріснула половинка черепашки. Петро стояв і дивився на свою ціль. Десь на дні озера лежав потоплений телефон, що скасовував замовлення.

— Ти прийшов мене вбити? — посміхнувся Родіонов.

Петро знизав плечима.

— Можливо. Але мені кортить довідатися, навіщо ти все це робиш, і як?

— Що саме — запускаю плескачі? Скільки цього разу буде кіл, як думаєш?

Родіонов змахнув рукою, і камінь застрибав по водяній гладіні. Плеск-плеск-плеск... Петро мимоволі порахував кількість ляпанців, перш ніж камінчик долучився до телефону.

— Ні, змінюєш дійсність.

— Ти впевнений, що це я? Втім, не буду переконувати, ти однаково повіриш тільки собі, але для цього треба прокинутися й почати жити. Не знаю, чи вийде це в тебе, але спробувати можна? А зміни... Можливо, коли людство досягає нового витка розвитку, змінюється свідомість? А змінюючи власну свідомість, ти змінюєш і дійсність навколо? Просто прийшов час глянути на довкілля по-іншому, не через призму страху й невіри?

— Що сталося там, на орбіті? Ти людина?

— А чи людина ти? Ми настільки довго позбувалися людяності, що встигли забути, що це таке. Ні, це не тільки розум.

Родіонов нагнувся в пошуках нового камінця. Петро дістав з кишені пістолет. Стояв і дивився на шматок смертоносного металу в своїй руці так, начебто бачив його вперше.

— Якщо я все ж таки натисну на спуск, він вистрілить? — запитав Петро.

— Хочеш перевірити? — посміхнувся Родіонов.

Петро похитав головою й простягнув зброю. Родіонов випрямився й прийняв пістолет у підставлену долоню. Спочатку Петро подумав, що пістолет у руках космонавта перетвориться на щось інше, на розквітлу квітку чи білого голуба, сам дивуючись, звідки в нього з'явилися такі думки, але Родіонов просто викинув зброю в озеро.

— Підійди сюди, — повабив він пальцем, і Петро машинально зробив крок до крайки води.

Набігаючі хвилі торкалися його підошов.

— Кого ти бачиш? — запитав Родіонов, указуючи на плаваючі у воді відображення.

— Людей, — сказав Петро.

— Ось ти й відповів на своє питання. Всього лише людей, слабких, зі своїми недоліками й тарганами в голові, — посміхнувся Родіонов. — Але що, коли одного разу до тебе з'являться якісь сили — припустимо, прибульці, так тобі буде легше уявити, — і скажуть: «ми змінимо тебе, дамо тобі владу — йди, роби, що хочеш, змінюй дійсність, як уважаєш за потрібне», що ти вибереш?

Петро помовчав.

— Я не хочу такої відповідальності, — нарешті відповів він. — Я боюся, що зміню світ під себе. Влада, гроші...

Петро заходився масажувати перенісся, відчуваючи, як пульсує біль у пораненій шиї.

— Сумніваюся, — сказав Родіонов, розглядаючи озеро. — Інакше  ти навряд чи добрався б до мене. Втім, у собі я теж спочатку сумнівався. А тут бачиш, як воно все виходить, — розвів він руками. — А на зле чи добре, там подивимося. Проте світ прокидається. Думаю, що люди завжди до цього прагнули, просто їх треба було лише трішки підштовхнути, пробудити від сну, у який ми самі себе занурили. Хочеш подивитися разом зі мною, до чого це приведе? Вік, два століття, тисячу років?

— Хочу, — відповів Петро, не замислюючись і дивуючись, як швидко він погодився.

— Тоді йди за мною, — посміхнувся Родіонов.

Петро відняв пальці від перенісся й ступив слідом за колишнім космонавтом. Вони пішли до берега, й тільки через деякий час Петро зрозумів, що йдуть вони по воді.