Емпатія

Подушка знову полоскотала мене за вухом.

- Відчепися! - гаркнув я на неї.

Вона не послухалася, продовжуючи програму пробудження. І тоді я її вдарив. Кулаком. Від душі. Вона стиснулася і спробувала відповзти. Це розізлило мене ще дужче і я заходився гамселити її обома руками. Через декілька секунд вона завмерла. Не біда, нічого їй не станеться.

Я відчув, як щось повзе по моїх ногах. Ковдра! Вона хоче втекти! Що ж, можу їй допомогти. Різко випростовую ноги - і цей шматок високотехнологічної квазіживої матерії летить аж до середини кімнати! Я швидко зістрибую з ліжка прямо на неї.

- Не втечеш, гадюко! - примовляю і топчуся по ній ногами.

Ковдра протрималася навіть менше ніж подушка. Слабачка! Я підняв її з підлоги і кинув на ліжко, нехай відновлюється разом з подушкою.

- Час?

- Рівно восьма година, - відповідає кімната.

- Трясця! - гарчу крізь зуби, - Душ! Експрес-програма.

У душовій зашуміло. Я почекав дві секунди, потім зайшов усередину. На щастя для ванної, вона встигла нагріти воду. Це мене трішки заспокоїло.

Швидко прийнявши душ і висохнувши під гарячими струменями фену, я повернувся у спальню і заходився шукати одяг.

- Де костюм?!

- У сховищі. Ви спали, коли посильний його приніс з хімчистки.

- Чому не розбудив мене?

- Ви виставили режим "повний офлайн".

- А що, важко було проявити ініціативу і здогадатися, що без костюма я на роботу не зможу піти?

- Згідно встановлених вами глобальних налаштувань системи "Живий дім", рівень покірності - максимальний.

Може то мені здалося, але цей голос звучав не настільки вже бездушно, як би мало бути. Дивно. Викликати спеціаліста? Е ні, коли я заселявся у цей житловий комплекс, то мені обіцяли, що він повністю самостійний і автономний, і що вони самі за всім прослідкують. Це їхня проблема, а не моя. А якщо щось станеться, то ще й компенсацію отримаю. Було б добре, адже я чітко пам'ятаю ту привабливу шестизначну цифру у контракті.

Завібрували двері сигналізуючи про прибуття посильного.

Вхідна мембрана розійшлася і я побачив його. Він стояв на десятьох ногах, а ще двома кінцівками акуратно тримав мій костюм. Я скомандував:

- Підійди ближче.

На якусь секунду посильний наче завагався, а потім потихеньку вповз у житло. Я наблизився, оглядаючи костюм. Все добре, як завжди. Але хіба важко було його принести вчасно?

Я підійшов до стіни і стиснув її м'яку поверхню двома пальцями. Можливо, сильніше, ніж треба було, але я був злий. З місця, що я вхопив, почав витягуватися паросток. Дочекавшись, доки його довжина буде достатньою, я розтиснув пальці. Паросток перестав рости, натомість, почав тверднути. Мені здалося, що робив він це якось неохоче і я гримнув кулаком об стіну. Потім повернувся до посильного, вихопив костюм і повісив на паросток.

- Геть звідси.

Посильного наче вітром здуло. Бач, який швидкий.

Треба б і самому пришвидшитися. За три хвилини костюм був на мені. Жестом руки я викликав голограму, яка показувала мою тривимірну модель. Оглянувши себе з усіх боків, я залишився задоволеним. Так, в першу чергу треба любити себе, бо якщо не я, то хто? Ті дурбелики, що мене оточують? Ну, вони б може і любили, та без поваги, без захоплення. А що то за любов така? Ніяка вона, пуста.

Так, досить роздумів, потрібно діяти.

- Прибрати тут все! І гляди мені, щоб ніяких недоліків!

- Наказ зрозуміло.

Я прочинив двері, швидко вийшов у коридор. На моє щастя найближчий ліфт був вільний і одразу відгукнувся на мій дотик.

Та тільки-но я зайшов у кабіну, як почув ззаду:

- Юначе, зачекайте хвилинку!

Е ні, не буду я тебе чекати, стара шкапо, поїдеш наступним. Вдавши, що нічого не почув, я швидко натиснув на кнопку верхнього поверху. Щоб ліфт зрозумів, що від нього вимагається швидкість, мій палець вдавив кнопку ще декілька разів, при чому, досить сильно. Мембрана закрилася моментально і капсула почала своє ковзання доверху.

Колись я вважав, що тутешні ліфти працюють за таким же принципом як і звичайні, та мені пояснили, що капсула ковзає у спеціальній "кишці" за допомогою квазім'язових скорочень. Відтоді, під час кожної поїздки ліфтом, я відчуваю себе шматком м'яса, що рухається стравоходом. А що? Може ж таке бути. Цей комплекс майже живий та має якийсь інтелект, а що як збунтується? Не знаю, чи може він перетравити людську плоть, але не хотілося б випробувати це на собі.

Капсула м'яко зупинилася і я, не гаючи й секунди, вилетів з неї. І зіштовхнувся з якимось спиногризом! Дати б йому по потилиці, щоб не вештався під ногами! Але я стримав себе. Не варто псувати відносини з потенційним клієнтом.

Я нахилився і допоміг йому піднятися на ноги. Потім провів правою долонею по зап'ястю лівої, активувавши коммунікатор і запитав:

- З вами все гаразд? Ви не забилися? Може викликати лікаря?

Спиногриз виряченими очима дивився на мій девайс. Ха, попався, дурбелик. Я перепитав ще раз:

- Хлопче, з тобою все добре?

- Т-так, - видавив він з себе. - А що то у вас на руці?

- Ти що, з Місяця впав? Хоча ні, там біокомунікатори вже давно продають.

- Я знаю що це таке, - ображено засопів він, - Просто ніколи не бачив такої моделі.

- О, це новинка, найкрутіша на даний час і на найближчі півроку. "Screen-Skin X" називається. Он, дивися.

Я почав розтягувати екран, що кріпився прямо на шкірі, переміщати його по руці, навіть розділив зображення на дві частини і розмістив їх з обох боків долоні. Увесь цей час малолітній роззява не відривав погляду від моїх маніпуляцій. Те що треба. Потягнувши йому візитку, я сказав:

- Прийдеш з цим у наш магазин, то отримаєш знижку, а батькам підключимо бонусний пакет трансляцій.

Потім я розвернувся і майже побіг до транспортного центру. Мені пощастило: планерів було ще достатньо. Не люблю я цей транспорт, але запізнення може мені дорого коштувати. Тож я підійшов до першого вільного. Одразу в меню обрав повне ручне керування - не люблю підключати квазіорганіку напряму. Дав запит на маршрут. Відповіді довелося чекати цілих дванадцять секунд! Неподобство! Та й ще й виліт аж через півхвилини.

Ох, як це мене злить! Клята транспортна система! Що тут, що в традиційних містах - всюди одне й те саме.

Прозвучав сигнал готовності. Я увійшов на стартовий майданчик випростав руки. Одразу ж на мене почав надягатися планер. Завжди мене дивувало: як ця штука може так міцно триматися і водночас не зминати костюм?

Маніпулятори обплели мої пальці, сигналізуючи, що до польоту все готово. Я зробив два кроки вперед і стрибнув униз. Люблю цей момент - вільне падіння. Кайф! Але кайф триває не довго. Раз - і крила випросталися. Все, я лечу. Хоч режим керування і ручний, моя свобода досить умовна, я можу лише трішки коригувати траєкторію та швидкість польоту.

Я складаю крила, зменшуючи їх розмах. Потік повітря одразу стає сильнішим через збільшення швидкості. Але планер це відчуває і проти моєї волі знов розкриває крила.

- Тупа скотина! - лаюся. Але планеру байдуже, він - не тварина. І не машина. Це щось середнє між ними, симбіоз живого і неживого. На мою думку, все, що створила людина, мусить її слухатися абсолютно і повністю, а не проявляти власну волю. Я хочу сам вирішувати з якою швидкістю і куди летіти!

О, а я вже майже на місці. Мені не треба нічого робити, планер все робить за мене: помах крилами, невеличкий пірует і я м'яко стаю на пружній матеріал, що гасить зайву інерцію. З тихеньким шелестінням крила спадають на підлогу, а я виходжу з кабіни і направляюся до ліфтів.

Цього разу доводиться чекати, бо всі кабінки зайняті, а я не хочу ділити свій особистий простір ще з кимось. Невдовзі ліфт звільняється і я звично ним користуюся. Ось і моя робота. Трясця! Начальник. Стоїть прямо перед входом і явно виглядає мене.

- Доброго ранку, - вітаюся.

- Ранку? - перепитує, - Вже майже півгодини як не ранок. Знаєш, друже, не дивлячись на твої успіхи, наша компанія не задоволена подібною трудовою дисципліною.

- Вибачте, я такого більше не допущу.

- І в який раз я чую подібну обіцянку?

- В третій, - зізнаюся.

Я намагаюся тримати себе в руках, але це важко. Ще декілька фраз цього бундючного індика і він дуже пошкодує, що поводиться зі мною так. Я і тільки я зміг підвищити прибутковість торгового центру “Гермес” майже втричі за останні два місяці. І він ще щось від мене хоче?

- Іди до роботи, - наказує начальник.

Напевно, він таки щось відчуває. А може просто здогадується. Нічого-нічого, я з ним колись поквитаюся.

Я зайшов, не звертаючи уваги на погляди інших співробітників. Капець, вони мені ще мпівчувають, ідіоти. Це я вас жалію, чуєте?!

Позаду відчинилися двері. О, клієнт. Я швидко розвернувся і якраз встиг перегородити дорогу Назарові, який хотів було підійти до відвідувача. Лузер!

Все, я спокійний, я в нормі, я роблю те, що хочу і що маю робити. За секунду оцінюю клієнта і не даючи йому оговтатися, тягну до відділу з найдорожчими товарами. Тут і біокомунікатори, і настінні панелі, і проектори, і меморатори. Дві хвилини і все готово. Заздрісно, що цей, на вигляд, лопух, зміг так легко залишити тут мою піврічну зарплатню, зате втішає розмір премії, який я отримаю.

Робочий день продовжується. Я ловлю клієнтів, відбиваючи їх від інших продавців, вони ж бо безпорадні, наче сліпі кошенята. Куди їм до мене? Не розумію, чому начальство мене не цінить?

А ось і ранковий спиногриз. Щось неочікувано швидко він сюди завітав, та ще й обох батьків притягнув. Видно, що добре вміє маніпулювати людьми. Молодець. А батьки виявилися лохами, тож я їм напродавав всякого різного, та ще й в кредит. Що поробиш, бонус до зарплатні не буває зайвим. І найголовніше - всі звідси підуть задоволеними: малий з новим біокомунікатором, батько з професійним меморатором і мама, у кімнату якої сьогодні ж встановлять новенький проектор. Доки оформляли угоду, я підкликав малого до себе і провів з ним інструктаж на тему “як залякати комунікатор так, щоб той виконував всі забаганки”. Спочатку він не хотів слухати, казав, що нізащо не буде морити його голодом, а тим паче, пекти вогнем, зате як почув про необмежений за віком доступ до будь-якого контенту, враз притих, лише щоки почервоніли.

Я відвів його до батьків, подякував їм за покупки і пішов обробляти інших клієнтів.

Під вечір зайшов Ян.

- Я недавно брав у вас меморатор, а він щось барахлить, можете подивитися що з ним таке?

- Звичайно. Пройдіть за мною, будь ласка.

Ми пішли до віддаленого стенду, туди, де менше всього зайвих очей. Ян протягнув мені картонну коробку з логотипом "Гермесу". Я взяв її, акуратно поставив на стіл. Декілька хвилин оглядав упаковку, потім нахилився над нею так, щоб нікому сторонньому нічого не було видно і відкрив. О, мій улюблений.

Я швиденько витягнув пляшку з прозорою рідиною коричнево-золотистого кольору і сховав її у внутрішню кишеню костюма.

- Так, подивимося, що тут у вас. Хм... А ви давно його годували?

- Та щодня годую, одразу, як він попросить.

- І часто він просить?

- Ну, три-чотири рази на день.

- Та він у вас ненажера, - я усміхнувся, - Ось вам спеціальний корм, будете йому давати замість стандартного, але не частіше одного разу на день. Зважайте, що він буде просити добавки, але не будьте поблаживі, бо це призведе до негативних наслідків.

З цими словами я простягнув Янові пакетик. Всередині, звісно ж, був не тільки корм, а ще й платіжний сертифікат на відповідну суму.

- Ой, дякую вам, - заходився Ян, - Бо я вже й не знав що думати.

- Не переживайте, все з ним буде гаразд, якщо будете дотримуватися інструкцій. Всього вам найкращого.

Ян вклонився, забрав коробку і попрямував до виходу.

Відтепер хвилини до закінчення робочого часу потяглися дуже повільно. Ще й клієнтів не було, як на зло. Так я й промаявся до кінця дня. Потім підбив звіт, зробив огляд товарів на вітринах та на складі і з чистою совістю пішов додому.

Планер брати не хотілося і я скористався транспортною капсулою.

На душі було приємно. Навіть факт присутності у капсулі інших пасажирів мене не займав, я одягнув навушники і переглядав на екрані свого комунікатора найсвіжіші підбірки приколів. І не зчувся за цим заняттям, як під'їхав до свого корпусу. Ще хвилина на підйом ліфтом і я вдома.

Переодягнувшись у шорти та майку, я згадав, що за цілий день не встиг поїсти. Від цієї думки в животі забурчало.

- Приготувати мені подвійну порцію свинячого біфштексу. І порцію картоплі фрі. А ще огірочків маринованих. Зрозумів?

- Замовлення прийняте. Орієнтовний час очікування - чотирнадцять хвилин, - одразу відгукнувся помічник.

Ну, що ж, непогано було б трохи розігрітися перед прийомом їжі. Але спершу треба зробити дещо.

- Почати генеральне прибирання.

- Генеральне прибирання виконувалося вчора. Щоденне прибирання вже виконано, у додатковому очищенні немає потреби.

- Почати. Генеральне. Прибирання! - останнє слово я вигукнув.

- Буде виконано.

Одразу зі стін почали виповзати клінери. Вони були схожі на тарганів, яких я бачив на старих відео. Кожен з них обрав свій маршрут і почав чищення, повітря наповнилося ароматом дезинсектора. Значить, тепер можна.

Я відкоркував пляшку і зробив перший ковток. Коньяк гарячим цунамі пройшов через горло, стравохід і влився у шлунок. Кайф.

На душі одразу потеплішало. Світ навколо засяяв новими приємними кольорами, змінюючи сіру буденність на яскраву палітру свята. Навіть стіни квартири перестали бути такими огидними.

І чого вони заборонили вживати алкоголь у комплексі? Ні барів тут немає, ні алко-маркетів. За розпиття у публічних місцях - депортація і штраф, за вживання - просто штраф. Добре, що знайомі контрабандисти підказали, що аромат дезинфектора перебиває чутливість контролюючих рецепторів, тепер цим користуюся, коли вдається дістати пляшечку.

Ще ковток. Ммм...

Блаженство...

В голові трішки загуло. Приємно так загуло. Я відчув себе набагато краще, набагато впевненіше. Але хотілося закусити.

- Де моя їжа?

- До завершення приготування залишилося чотири хвилини.

- Чому так довго? Що, важко то якось швидше зробити?

- Синтез замовлених вами органічних продуктів вимагає дотримання складного технологічного процесу. Також ви можете скласти денне меню вашого харчування і тоді страви будуть готові до вашого повернення додому.

- Бла-бла-бла... Ти що, вважаєш себе розумнішим за мене, тупий шматок недоорганіки? Я - володар свого життя, я сам вирішую коли і що хочу їсти! Зрозумів?

Помічник не відповів. Як добре, що він знає коли потрібно заткнути свою пащеку.

Я хильнув ще ковток.

- Так. Стіл мені. І крісло.

Нічого не відбулося.

- Я не зрозумів, ти що, глухий?

Знову тиша і жодної реакції на мої слова. Ах так?! Я підвівся і щосили гепнув кулаком об стіну.

Подіяло. З підлоги виріс столик, ще через секунду з'явилося крісло. Я всівся на нього. Якесь воно тверде. Ще один удар кулаком. Стало зручніше.

Раптом я відчув приємний запах. О, це добре. На столі з’явилася вечеря. Що-що, а їжа тут добра. Я накинувся на м'ясо і на картоплю, запиваючи все це коньяком. Трясця, а хліб же ж забув замовити! Ну і грець з ним, поїм без хліба.

Приємна важкість у шлунку. Приємна важкість у руках і ногах. Приємне відчуття розслабленості. Щастя, це ти? Напевно.

Я піднявся з-за столу, який одразу ж зник у підлозі разом з посудом і залишками їжі, і попрямував до ліжка. Але ноги мої чомусь погано слухалися. Крок - і я почав падати. Ліжко не дало мені забитися, встигло таки підхопити. Це добре. Я повернувся на спину і допив залишки коньяку. Все, тепер можна й поспати, тим більше, що завтра в мене вихідний.

Сон вже майже прийшов, коли я відчув у животі різкий біль.

- Ай, - крикнув я, - Що це таке?

Схоже на харчове отруєння. Але як? Мене почало нудити, до того ж, сильно. Я спробував підійнятися, та мої руки і ноги виявилися заплутаними в ковдрі. Дивно, я не пам'ятаю, щоб вкривався нею. От клята тканина, зараз я її! Але чим далі, тим важче ставало мені рухатися. Наче муха в павутинні, я борсався на ліжку, не в змозі звільнитися. До того ж, я відчував, що мене от-от знудить. Я хотів крикнути по допомогу і тут мене накрило щось м'яке і велике.

Що за?!

Тепла і приємна на дотик тканина вчепилася в мою голову з усіх боків, закриваючи доступ повітря.

Мене знудило. Я почав захлинатися. Страх моментально прогнав алкоголь з крові, а викид адреналіну надав моїм м'язами додаткових сил, але все було марно, ковдра і подушка тримали мене міцно.

Від нестачі кисню я почав втрачати свідомість. Ні! Не хочу! Не хочу вмирати так! Не...

***

Електричний пасажирський коптер завис над посадовою смугою. Дверцята його відчинилися і звідти виглянув круглолиций чоловік. Прямо з майданчика назустріч прибульцю підійнялися сходинки, облаштовані перилами. Чоловік вийшов. Сходинки під ним не прогнулися, не дивлячись на значну вагу пасажира.

А назустріч йому вже хтось біг.

- Інспекторе Павло! Вітаю вас! Вибачте за запізнення, я просто замилувався рідними Карпатами, звідси просто чудовий краєвид, - майже без пауз між словами заговорив високий, худезний, наче скелет, чоловік.

- Нічого, професоре, не переймайтеся. До речі, не думав, що мене зустрінете особисто ви, Вікторе.

- Я не міг доручити цю справу комусь іншому, самі розумієте.

Чоловіки потиснули один одному руки. Зросту вони були майже однакового, проте гість важив щонайменше у три рази більше від господаря.

- Зауважте, це вже мій другий подібний візит і що аналогічна проблема вже одного разу траплялася. Я думав, ви вжили заходів, хіба не так? - запитав Павло.

- Чесно кажучи, подібний інцидент вже третій у нашій практиці. Просто ми попросили вашого заступника не відсилати вам звіт допоки ви були у навколомісячному круїзі.

- Щоооо?! - здивувався інспектор, - Та як він посмів? Та я йому...

- Будь ласка, Павле, заспокойтеся. У мене є пояснення, я все розповім на місці, добре? Прошу за мною.

Інспектор невдоволено щось пробурмотів, але не полишав професора ні на крок. Разом вони ввійшли в простору транспортну кабіну.

- Так буде набагато швидше, - пояснив Віктор у відповідь на здивований погляд Павла. Потім натиснув на кнопку і вони поїхали. Подорож дійсно виявилася швидкою. Пасажири вийшли з капсули у просторий, добре освітлених коридор. Була ніч, тож нікого іншого вони не зустріли.

Професор зупинився перед одними з дверей.

- Це сталося тут.

- Помітно... - задумливо відповів інспектор, розглядаючи вхід та стіни навколо нього.

- Заходимо?

- Заходимо.

Віктор обережно приклав руку до дверей. Ті одразу ж відчинилися на таку величину, щоб обоє гостей могли спокійно в них пройти.

- Що це з кімнатою? - запитав Павло, оглядаючись навколо, - Вона якась...

- Сіра? Мертва? - продовжив замість нього професор.

- Так, так, наче мертва. Тут все справне?

- Так. Ну, майже. Проходьте далі.

Вони рушили до дальнього кутка кімнати, туди, де стояло ліжко

- Якось тут незатишно, - помітив інспектор, - І як тут можна було жити?

- Ось зараз ми в цьому й розберемося. Прошу, візьміть це, - з цими словами Віктор простягнув Павлові “корону” - безконтактний пульт у вигляді тонкого білого обруча. Інший пульт, але вже зеленого кольору, взяв собі.

- Мати рідна... - ошелешено прошепотів інспектор, ввімкнувши "корону" і отримавши масив даних, - Це ж що тут трапилося?

- Ось, - вказав професор на ліжко.

Там, на гладкій сірій поверхні лежало щось схоже на величезний кокон, міцно стиснутий з усіх боків тканиною.

- Це він?

- Саме так.

Віктор витягнув з-за пазухи невеличкий планшет і мовчки протягнув його Павлові.

- Це що?

- Таємна директива Міністерства. Прочитайте, будь ласка, щоб я не витрачав час на пояснення.

Передавши девайс інспектору, професор ніжно провів рукою по стіні. Вона одразу ж відреагувала, змінивши колір з брудно-сірого на блідо-зелений. Віктор глибоко вдихнув і доторкнувся до стіни обома руками. По її поверхні наче пройшла хвиля, що розповсюдилася на інші стіни, на стелю, на підлогу. З підлоги враз виросло велике зручне крісло, на яке вмостився інспектор і продовжив читання.

Професор тим часом ходив по кімнаті. Він гладив стіни руками, говорив щось тихеньким ніжним голосом. Якби Павло уважно дивився на нього, то помітив би блиск сліз на його обличчі.

Кімната змінювалася на очах. Стіни її стали зеленими, ледь блискучими, стеля ніби перетворилася на блакитне небо, а підлога - на золотистий пісок. Освітлення стало теплим, навіть повітря змінилося, збагатившись киснем та ароматами океану.

Інспектор уважно читав, не помічаючи змін навколо. Його обличчя ставало то похмурими, то здивованим, то спокійним, то напруженим. Коли з текстом було закінчено, він відірвав погляд від екрану і з подивом почав оглядатися навкруги.

- Це ви зробили? - запитав Павло вказуючи на змінену кімнату.

- Ваш вклад в цьому теж є, - усміхнувся професор, - Ви ж самі щойно прочитали все.

Павло задумливо кивнув головою. Потім провів рукою по кріслу, на якому сидів. Несподівано воно ледь-ледь тріпонулося, наче злякавшись. Легкий відгук цієї емоції кольнув інспектора у потилицю.

- Не бійся, - сказав він, продовжуючи погладжувати крісло. І поступово відчув спокій. Не свій власний, але такий же приємний. Крісло стало м'якшим, тож інспектору довелося змінити позу з сидячої на напівлежачу. Це теж було приємним. Позитивні емоції заполонили його, відганяючи геть тривожні думки про нещасний випадок, про звіт, який треба буде здавати, про пресу, на запитання якої треба буде відповідати. Інспектору в черговий раз захотілося переїхати сюди, у це чудове місце. Але погляд його впав на ліжко і він одразу підвівся.

- Не знаю, що вам сказати, професоре. Моя посада вимагає від мене серйозних, зважених роздумів і безпристрасних висновків, позбавлених зайвих емоцій.

- Тоді вам доведеться зняти "корону". Вона ж якраз і підвищує рівень вашої емпатії та надає розширений доступ до функціоналу житлового комплексу. Але без цього ви не зможете проглянути запис інциденту.

- А й справді, добре, що нагадали.

Павло знову зручно вмостився в кріслі і почав роботу. Жестом вивів голографічну панель керування, перейшов у режим історії. Почав перемотувати у зворотньому напрямку, переглядаючи записи. Найбільше його зацікавив період часу від моменту повернення суб’єкта з роботи і до його смерті. Цей відрізок він проглянув декілька разів, постійно здригаючись всім тілом від вигляду сцени смерті.

- Я одного не розумію, професоре, - нарешті заговорив інспектор, - А куди подівся його показник емпатії?

- Він там де й завжди - у правому верхньому кутку.

- Але ж там суцільні нулі.

- Все правильно.

- Тобто?

- Тобто, у нього нульовий рівень емпатії. Це може бути вроджене або набуте. У нас є інформація про те, що суб'єкт з дванадцяти років навчався у спеціалізованому інтернаті, при чому, з ініціативи батьків, які після досягнення ним повноліття не захотіли його приймати в сім'ю. Щоправда, він цим не дуже переймався.

- Зрозуміло, Вікторе. А от скажіть мені: попередні двоє - вони теж мали нульовий рівень емпатії?

- Все вірно. Нульовий рівень, абсолютна нездатність до співпереживання та взаєморозуміння. І як ви вже знаєте з директиви, нам було доручено провести поглиблений аналіз взаємодії квазіживої матерії з подібними суб’єктами.

- Ви знали чим все може закінчитися?

- Здогадувався, - важко зітхнув професор.

- І пішли на це?

- Мені пригрозили достроковим завершенням проекту у випадку якщо я відмовлюся провести вказані перевірки у реальних умовах. Я не міг цього допустити.

- Прекрасно вас розумію, професоре... Стоп, це не "корона" на мене так діє?

- Ні, - усміхнувся Віктор, - Зніміть її і побачите, що ваші емоції залишаться незмінними. Це всього лиш прояв вашого рівня емпатії. Я вже давно пропонував вам переселитися до нас всією родиною.

- Дякую за запрошення, професоре. Але це, на жаль, поки що неможливо, так як вплинуло б на об’єктивність моїх висновків. Якщо взяти загальні результати експерименту, то все навіть краще, ніж ми вважали. Але ці випадки, - він кивнув на ліжко, - якось насторожують.

- Знаєте, Павле, коли я лиш вступив до аспірантури і про створення квазіживої матерії навіть не мріяв, то й гадки не мав, що це відкриття так вплине на світ. Все починалося з виготовлення матеріалу, який би не забруднював навколишнє середовище. Я та двоє моїх колег посилено працювали над цим питанням і стикнулися з проблемою спонтанного некерованого розпаду. Тоді ми вирішили з допомогою особливих нановолокон запрограмувати умови розпаду набагато чіткіше. І нам вдалося. За це ми тоді отримали першу нобелівку.

- Я прекрасно знайомий з історією появи квазіживої матерії, Вікторе, - ввічливо перебив його інспектор.

- Звісно, звісно. Та я розповідаю зовсім не про це. Я хочу, щоб ви зрозуміли дещо інше - мою мотивацію. Так ось, тоді я вперше усвідомив, що можу змінити світ на краще. Ми врятували людство від нового сміття. Залишалися мільйони тон старого, але нового вже не було. Технологію ввели у масове виробництво менше ніж за рік, при чому, по всьому світу. Тоді ж ми переїхали з Києва до Кремнієвої долини і продовжили дослідження там. Через десять років ми створили першу нейронну мережу в нашому матеріалі. Він став... розумним. Умовно, але розумним. Він міг сприймати подразники і реагувати на них певним чином. Виявилося, що чим більший шматок матеріалу, тим складніші взаємозв'язки виникали в ньому і тим складнішою ставала його поведінка. Це був прорив. І друга нобелівка. Ми навчили матеріал рухатися, виконувати маніпуляції. Почали виготовляти з нього різні речі, програмуючи його на певні дії, відповідно до функціоналу. І тоді я помітив за собою дещо: коли я користувався, наприклад, експериментальним комунікатором, то ставився до нього дуже бережно. Не тому що це був експериментальний зразок, а через те, що ця річ була живою. Тоді мені прийшла ідея вдихнути у наш матеріал життя по-справжньому. Я потай працював над цим, не наважуючись нікому розповісти про свій задум, бо мене б просто засміяли. Але мені все знову вдалося. Матеріал отримав властивості живого організму, він ріс та розвивався. Звичайно, його квазігенетичний код був побудований так, щоб матеріал не став небезпекою для людства.

- Наскільки пам'ятаю, впровадження матеріалу проходило важко.

- Так, на жаль. Дуже пручалися антиглобалісти та деякі представники духовенства, мовляв, ми граємося у бога. Які дурниці... Ми просто дали людству можливість змінитися якісно. Перший ефект ми помітили на дітях, що гралися з квазіжимими іграшками. Це були напрочуд чуйні, добрі та абсолютно неконфліктні особистості, абсолютно впевнені у своїх силах. На дорослих квазіорганіка теж впливала. Важко було зламати, чи викинути якусь річ, знаючи, що вона буде відчувати негативні емоції. Сама по собі квазіжива матерія майже вічна, так як самовідновлюється. І ні тобі відходів, ні тобі сміттєзвалищ. Потім ми виростили перший квазіорганічний будинок. До речі, він дотепер прекрасно функціонує і я туди часто навідуюся, коли набридає людська метушня. Наступним кроком стало будівництво цього житлового комплексу. І це все, - професор обвів руками навколо, - це все один величезний квазіживий організм. Так, задля ефективнішого управління він розділений на багато невеличких блоків, але всі вони взаємопов'язані! Кожна його часточка пронизана тисячами нервових волокон, що постійно обмінюються інформацією. І все задля того, щоб ті, хто тут живе, були щасливі. А вони щасливі, що скажете інспекторе?

- Окрім цих трьох, так, всі щасливі.

- Але це ж всього троє з майже сотні тисяч. Мізерний відсоток! Та ми б і не допустили до тестового проживання людей з подібними показниками якби нас не примусили. На щастя, кількість запланованих, ем, втрат, всього три.

- Але тим трьом від цього ніякої радості не буде. Та й що скажуть їхні рідні?

- Кандидати були підібрані так, що ніхто їх шукати не буде. Навіть компенсацію платити не треба.

- Знаєте, професоре, подібний холодний розрахунок якось іде в розріз з усіма вашими ідеями та намаганнями. Як не як, але це живі люди, зі своїми недоліками та вадами. І вони могли змінитися з часом, зрозуміти всю неправильність поведінки.

- Можливо. Але уявіть собі, що ці троє створили б власні сім'ї. Як, на вашу думку, вони б поводилися зі своїми дружинами чи дітьми? У таких немає нічого важливого в житті окрім себе, окрім своїх бажань та хотінь. І їхні близькі страждали б все життя. Кому було б від цього краще?

Інспектор мовчав. Він відчував, що професор старається виправдатися не перед ним, а перед самим собою. Можливо, навіть вважає себе співучасником організованого злочину. Бідний науковець. Все життя він присвятив тому, щоб зробити людство щасливим. І йому це вже майже вдалося! Ще декілька місяців і закінчиться тестування комплексу "Живий дім". Без сумніву, все пройде успішно, тож почнеться зведення сотень і тисяч подібних комплексів, в яких будуть жити мільярди по-справжньому щасливих людей. Шкода тих декілька відсотків населення у яких низька емпатія, але нічого не поробиш, вони залишаться у традиційних поселеннях, відвідуючи живі будинки хіба що на запрошення своїх рідних чи друзів.

- Ви звинувачуєте мене? - Віктор похилив голову вниз.

- Що ви, професоре, зовсім ні, - інспектор підійнявся зі свого крісла, - Але я не розумію, чому це сталося? Може збій в програмі?

- Не збій, інспекторе, це щось на зразок нервового зриву. Це ніби випустити пар з котла, що от-от вибухне.

- Що?

- Розумієте, квазіжива матерія сприймає емоційний фон і запрограмована на взаємодію та співпрацю. Та коли замість цього отримує лиш ненависть, злість чи насилля, то її когнітивні здібності поступово знижуються, відбувається накопичення негативу. І щоб не спричинити колапс програмного коду, стається викид емоцій. Щоправда, до фізичної розправи квазіорганіку може довести тільки абсолютний неадекват. Але жодний неадекват більше не буде допущений до квазіживого житла на довгий строк, це пропишуть у законі. А згодом людство позбавиться від неадекватів, бо коли люди навчаться добре відноситися до всього, що їх оточує, то навчаться відноситися так і до інших людей. Гадаю, тоді на планеті запанує абсолютний мир та спокій.

- Ви мрійник, Вікторе, - усміхнувся інспектор, - Але мені ваша ідея подобається.

Вони потиснули один одному руки.

- Провести утилізацію, - звернувся професор до кімнати, - Очистити емпатійні налаштування і підготуватися до заселення через півтори доби.

Кімната запульсувала, ліжко з тим, що було на ньому, почало зминатися в підлогу, за декілька секунд зникло.

- Ходімо, Павле.

- Ходімо, - погодився інспектор.

Раптом його огорнуло дивне відчуття, ніби він щойно ситно та смачно поїв. Павло підозріло озирнувся туди, де стояло ліжко.

“Та ні, не може такого бути”, - подумав він, похапцем стягуючи з себе “корону”. З секунду розгублено постояв, а потім розвернувся і побіг доганяти професора.