Електронний дідусь

(Поза конкурсом. Замалий обсяг)

Професор Онучко, завідувач лабораторії антропоморфних сполук Міжнародного інституту біополімерів, забіг до вестибюлю Головного сховища та, не звертаючи уваги на ліфт, попрямував угору сходами. Тут його добре знали, кожен вітався, намагався до нього забалакати, але професор у відповідь бурмотів щось незрозуміле, не зупиняючись ані на мить.

Хвилин за п'ятнадцять по тому він з'явився у невеличкій напівтемній кімнаті, де не було нічого окрім маленького столика перед великим монітором і глибокого шкіряного крісла. У руках Онучко тримав темно-червону з металевим блиском скриньку розміром не більше за картонку для взуття. Професор поставив скриньку на стіл, витяг з кишені штекер і підключив її до монітора. Потім натиснув червону кнопку на пульті, вмонтованому в столик, і монітор засвітився жовтуватим світлом.

- Вітаю, дідусю... - нерішуче промовив професор.

“Привіт” - з'явилися зелені літери на екрані. Професор влаштувався зручніше у кріслі, прокашлявся і повільно заговорив:

- Дідусю, ми з тобою не бачилися півроку. За цей час мені нарешті вдалося розставити всі крапки над “і”... Я хочу сказати, що ми найближчим часом розпочнемо синтез твоєї оболонки... Я передивився усі твої голограми, тому можеш бути впевнений: схожість буде максимальною... Чого ти мовчиш, дідусю?

Монітор із хвилину був чистий, як перший сніг. По тому з'явився надпис: “А бородавку на носі зліва не забудеш?”

- Бородавку?... - розгубився професор. - Ну, звісно... Я, взагалі-то, не збирався... Думав, навіщо... Але, якщо ти наполягаєш, то будь ласка...

Напис на екрані зник і за мить з'явився інший: “Іди ти до біса! Я ще не зовсім з'їхав із глузду, аби на старість зробитися гумовою лялькою!”

- Ну, навіщо ти, дідусю! - з докором у голосі відповів професор. - Ти ж чудово знаєш, що штучний білок нічим не відрізняється від природнього. Ми синтезуємо кров, речовину кісткового мозку... В тебе буде все: печінка, нирки, нервові клітини — все, що повинна мати людина... Я знаю, тобі не дає спокою професор Габор. Але це — його справа: він сам побажав стати пластиковим роботом. У нього не було часу чекати — треба було продовжувати роботу, поки наука не пішла вперед... Але ти, дідусю, будеш нормальною, живою людиною!

“Навіщо?” - засвітився надпис на екрані.

- Як, навіщо?! - підскочив професор. - Ти — композитор світового рівня! Ти повинен жити, повинен створювати музику!

Монітор мовчав. На його поверхні чулося якесь сухе потріскування й шурхотіння, схоже на зітхання. Потім з'явилися слова: “Кому тепер потрібна моя музика?! Перегорнута сторінка, наївні соплі, старий мотлох і таке інше... А какофонію, подібну до вашої сучасної музики, я все одно не зможу з себе вичавити. Ніколи. Тому дай мені спокій. І всі хай дадуть мені спокій!”

Професор відвів очі від екрану. Деякий час він розглядав гудзик на рукаві своєї куртки, потім — ніготь на великому пальці лівої руки. Нарешті, пересиливши себе, запитав:

- Це все через неї?

Монітор мовчав.

- Та зрозумій ти — почав онук, - тоді не було можливості це зробити... Тобто була, звичайно, але ж ти знаєш, яким дорогим задоволенням була тоді копія людського мозку на мікросхемах... Яка була техніка?! Які кристали?! Це зараз можна вмістити модель мозку в контейнер розміром з кубік Рубіка. А тоді?! Ти по собі бачиш. Де було зберігати всі ці скрині?! Лише мозок видатних людей тоді зберігали. А ким вона була? Так, звичайно, ти казав про це, просив... Тебе усі поважали... Але тоді, після твоєї смерті, не було потреби цього робити. Вона ж була ще молодою жінкою. А двадцять років по тому про неї вже ніхто не пам'ятав... Та й тебе, якщо відверто, багато хто вже почав забувати.

Монітор мовчав...

Раптом на екрані рвучко, немов поспішаючи, наввипередки побігли зелені літери: “Усі забули... Але ж ви не забули! Твоя мати, гадаю, нічого не забула! В тому й справа! Вона все життя ревнувала мене до неї, все життя ненавиділа її! Дурне, розбещене дівчисько! Розбещена усіма: і мною, і матір'ю, і мачухою! І все життя — чорна невдячність”.

- Це важко, - зітхнув професор, - ти повинен це зрозуміти. Коли загинула бабуся, мамі було чотирнадцять. Це забагато, аби забути, і замало, аби пробачити...

“Кого пробачити?! - застрибали літери на екрані. - Винна зустрічна вантажівка і більше ніхто! Ані я, ані Лариса, - ніхто! Чуєш ти, мамій нещасний?! Скільки я тебе просив: розбий цю чортову скриню! А не можеш, то хоча б не вмикай мене! Я хочу спати! Я хочу вічно спати!”

Професор звівся з крісла і повернувся спиною до екрану. Тремтячими пальцями він смикав себе за сиві бакенбарди.

- Заспокойся, дідусю, - нарешті заговорив він глухим і знесиленим голосом. - Не все ще втрачено. Зараз генетики вирішують цю проблему. Принаймні система зрозуміла: вилучення ДНК з будь-якого матеріалу, - кісток, рештків волосся, навіть попілу. Потім відтворення клітин, вирощування клону... Експерименти вже ведуться... Звичайно, почнуть вони з Шевченка, Ландау, Лисенка... Але я все зроблю, використаю весь свій авторитет, аби швидше допомогти тобі! Ти віриш мені, дідусю?

“Побачимо-поживемо!” - засвітився надпис на екрані.