Дванадцятий диявол

– І пам’ятай: один день – один труп. Це важливо, це основне правило, – я дивлюсь на те, як Влтава спокійно хлюпоче, торкаючись тераси ресторану. Не найкраще місце для того, щоб говорити про трупи цього чарівного й сонячного дня.

Вочевидь, мій супутник думає так само.

– А це не занадто? – посміхається наче доброзичливо, а проте мені по спині вже перчить страхом. – Твій батько ж не найвищий з дияволів, ти казав.

– О, він набагато гірший, – намагаюсь відповідати поважно. По-іншому з цими не можна. Відчують, що ти слабкий – і все, здеруть плату втричі більшу, ніж було обумовлено. Тим більше, про мого батька він направду нічого не знає. Розповідати я і не прагну.

Потенційний напарник посміхається. В нього непропорційно високе чоло і коли темні плутані патли спадають вниз, то стає направду до тремтячих жижок страшно. Добре, що річка під боком. Вода заспокоює. Хоча сонце надто смалить ще й в середині січня. Наче природа теж вирішила, що треба зіграти в якусь гру.

– Гаразд, – він відкидається на спинку крісла і витягує перед собою руки зі сплетеними кістлявими пальцями. Потягується. – Я за це візьмусь. Передоплата – дві третини. За додаткові вимоги – додаткові бонуси.

Я знову можу дихати більш-менш спокійно.

Він позіхає.

– Не виспався? – цікавлюся ввічливо, бо ж думаю, що варто б наладити товариські зв’язки, якщо вже нам працювати разом над такими делікатними справами, як вбивства.

Напарник блискає очима. Усмішка в нього – достоту лезо кривого кинджала. Як один з тих, котрі в батьковій колекції і прикрашають обідній зал.

– Працював вночі.

– Ясно, – деталей я знати не хочу, тому тут же замовкаю. Мені й так довелось витримати доволі детальний допит на тему того, чому я не можу зробити цього сам, якщо вже я наслідник. Важко пояснити, що не всі з нас мають хист до вкорочування чужих життів.

– І з кого почнемо? – тепер вбивця дивиться просто на мене, ніби буравчиками пробирається досередини, в мою голову і вже сам знає все, що маю на думці.

– Можна по порядку, – список жертв припікає у внутрішній кишені жилетки. Або це просто сонце. Так. Це сонце пече… Святе сонце, щоб йому не знати заходу!

– То з початку чи з кінця?

– Яка різниця? – мені видається, що в нього є тверде бажання познущатись з замовника. Але замовник тут – я. І знущань мені вдома вже вистачає.

– Мені подобається число вісім, – тепер він виводить знак нескінченності на серветці. – Давай з восьмого?

Киваю. Восьмий і сам відомий своїми тіньовими справами. Заспокоюю себе тим, що коли не я, хтось інший скоро до нього добереться. Місто не таке велике, як може здаватись спочатку.

– Як тебе називати? – питаю, бо ж новий знайомець не представився ще.

– Тан.

Підозрюю, що це не справжнє його ім'я і все ж запам’ятовую його гарно. Тан. Тан. Тан… Так звуть того, хто виконає за мене криваву роботу в ім'я великої Гри. Бо я не хочу вбивати простих людей. Але мені не пощастило бути дванадцятим наслідником диявола.

***

У великих родів завжди великі проблеми. Я завчив це з самого дитинства. Особливо, коли правити основною гілкою може хтось один. А наслідників від усіх гілок – дванадцять. Я ніколи правити не хотів. Моя сестра Аґарта хотіла, так. Але для неї батьки заготувати дещо інше. Тому участь у Грі прийматиму я.

Чесно, не знаю, кому взагалі прийшла ідея називати це побоїсько Грою. Правила прості – 12 наслідників, 12 днів і відповідно 12 віртуозних вбивств «ворогів роду» від кожного наслідника. Акурат по персональному списку. Переможець один і наслідує крісло голови, котрий оце напередодні помер. Кажуть, це все придумав в давнину ще наш легендарний головний. Його не бачили тут вже багато років, тому є посада іншого головного – того, кого вибирають з-поміж 12 кандидатів Гри…

На щастя, у моєму списку незнайомі імена. Не знаю, що я робив би, якби там опинились, скажімо, гості з останнього балу. Хоча все одно то буде справа Тана, а не моя. З мене не надто віртуозний вбивця, а батьки відмову не приймуть. Це ж сором на все життя. Скільки б там того життя не було.

– Це сором на все життя, – каже Аґарта, котра з’являється, як завжди нізвідки.

– О замовчи, душе моя, бо й без тебе нудить.

– Ти нікчемисько, – сестра обіймає мене за плечі і повторює пошепки просто у вухо. – Нік-че-мись-ко.

– Дякую, душе моя, – виборсуюсь з вимушених обіймів. – Але визнай, що я гарно придумав. І сам знайшов вбивцю, – при згадці про погляд Тана мені стає холодно, хоча надворі все ще парить.

– Батько дізнається, – Аґарта хитає головою і похмуро-похмуро дивиться на мене. – Дізнається і тобі капчики, Лане. Такі гарні капчики, з пухнастими помпонами. Тільки, от чується мені, що в них тебе і втоплять. Просто у Влтаві.

Вона підходить до вікна і сідає на підвіконня, за котрим зблискує річка. Я дивлюсь на сестру і уявляю, що вона скаже, коли я переможу. А я переможу. Переможу я. Точніше, Тан для мене. І ніхто про це не дізнається. І ніхто більше не посміє обзивати мене святим, так.

Я дістаю з кишені список, видрукуваний на чорному папері. Дванадцять імен. Дванадцять жертв на честь голови роду.

Так, мій батько не найвищий диявол. Але я ним стану.

***

Якщо говорити про віртуозні вбивства, то тут треба почитати старовинні манускрипти – один вечір над такими і спати тиждень не захочеться. В давнину люди знали сенс в тому, як вбивати інших з особливою жорстокістю. А ще вони полюбляли захоплено виганяти диявола. Широка тема для досліджень. Думаю, саме тому всі міни їхніх святих по церквах такі стражденні.

Ми обумовились зустрітись першої ночі Гри саме біля однієї з готичних церков, де я провів цілий вечір в надії набратися сміливості й настрою на те, що мені треба буде робити. А ще був певен, що у церкву ніхто з інших наслідників не поткнеться. Це вже цілковитий несмак...

Щастя, що Тан і північ приходять одночасно.

– Ти в цьому і підеш? – він дивиться на мене з насмішкою, виринаючи з-за колони біля входу, ніби чекав там в тіні, хоча я певен – ні душі тут не було, коли заходив досередини.

– А що не так? – я поправляю накрохмалені манжети. – Наслідник диявола повинен завжди виглядати відповідно. Так мене вчили.

Медальйони на грудях трохи подзвякують, але знімати їх просто зараз не буду вже.

– Виглядаєш так, ніби на похорон якогось короля зібрався, – Тан поправляє свій потертий плащ і коситься на мій піджак ще секунди дві, а потім починає підв’язувати волосся червоним мотузком. Мабуть, воно йому заважає. Ніколи не розумів чоловіків, у котрих патли до пояса.

– А вас багато? – питає вбивця, поки порається з волоссям.

– Кого?

– Дияволів же ж. Хоч би в Празі… Пішли, – він махає мені рукою і пірнає в чорноту провулка за церквою. Я не знаю, хто надумався набудувати цих вулиць так, наче то мав бути лабіринт, а проте Тан веде мене кудись впевнено і швидко, ніби він цей маршрут знає бездоганно вже. А може й знає – він же працює тут не вперше.

– В Празі наш рід тільки. А взагалі, є всякі, – розповідаю я на ходу, ледь встигаючи за ним. – Сильніші є, слабші теж. В Латинську Америку емігрувало багацько, клімат там те, що треба.

– Як в пеклі? – гигикає вбивця, зиркаючи на мене через плече.

– Не знаю, не бував там, – я зачіпаюсь рукавом за вивіску і тканина дорогого, як святий Грааль піджака репає акурат по шву. – Святі небеса! – видушую я, радий, що мати мене не чує. Вона страх, як не любить, коли нецензурщину використовують в її присутності.

– Обережно, не вбийся там! – кидає Тан, котрий мені видається тільки тінню, яка майорить то тут, то там і чорнота його волосся, одягу та душі зливається в одне з чорнотою ночі.

– Дякую, постараюсь, – я поправляю розірваний піджак. – То ось, наш рід от має 12 гілок. Номінально дияволом може називатись тільки голова роду. Ну а всі інші – наслідники просто. Колись, кажуть, диявол був взагалі один, він правив підземним світом і його страшенно боялись. Але насправді він тепер бозна-де відсиджується. Тому ми й вибираємо голів серед тих, хто принаймні живе тут.

– Я б не хотів керувати серед скелетів і страждальців, – Тан пробігається пальцями про лезу своєї коси. – Звучить, як нудна робота.

– Ну, тепер рід крутить великий бізнес. Теж не найбільш цікава річ. І ще кожен наслідник має бути вбивцею-профі.

– Краще б вчили економіку. І наймали вбивць-профі в разі чого.

– І це теж. Але розумієш, моя родина, вона вельми кровожерлива.

– То краще б вчили економіку і всесвітню історію. Старовинні війни і катування – не для слабких. Особливо ті, котрі в ім'я богів.

– Так, над цим в родинному колі завжди сміялись. Казали, що перший диявол був наче суперником одного бога, але люди з ім’ям того чи іншого божества на вустах принесли набагато більше крові, ніж усі старання дияволів давнини.

– Та ви тоді просто праведники!

– О, а це найгірше прізвисько, яким тебе можуть нагородити в наших колах. Або ще святий. Святий – гірше за все…

– Прийшли, – Тан спиняє мене просто під стінами помпезного дому з колонадою по периметру. – Тут же?

Я киваю і дихання одразу ж стає уривчастим і, як мені видається, надто голосним. Думки тікають з голови, залишаючи місце лише для однієї. Восьмий по списку. Віртуозне вбивство.

Дванадцять ночей, Лане.

***

– Таак, – батько розгортає ранкову газету, а я тремчу, як стрілка на міському годиннику, котру обсіли голуби. – Голова правління банку знайдений у власному ліжку повністю знекровленим. Загадкове вбивство. Що за несмак? – він строго зиркає на мене понад сторінками. – Судді Гри очікують цікавіших ідей.

Аґарта пирхає.

– Мабуть, Лан взяв з собою якогось упиряку!

Я подумки обіцяю, що вона пошкодує про ці слова. Сестра тільки лукаво усміхається.

– Що це ти вирядилась сьогодні, як праведниця? – питаю в неї, щоби не спасувати.

Замість відповіді мені в чоло летить помідор.

***

– Батько сказав, що то несмак, – повідомляю Танові наступної ночі.

Тан хихоче:

– Ну, в нас є ще одинадцять можливостей вразити твоїх суддів! А судитиме, до речі, хто? Люцифер і Беліал?

Я дивлюсь на нього з осудом:

– Може, ти й вбивця, та все ж не варто називати імена вищих намарне. Ні. Судитимуть представники всіх гілок роду і спеціально запрошена комісія з родів-побратимів.

– Ясно. То в тебе зі вчора синець на чолі?

– Ні. Сестра помідором вдарила.

– Ух, направду демониця… То що в нас сьогодні? Третій, наприклад? Я дослідив його територію – там є шикарна оглядова вежа, – брови Тана злітають вгору. – Шикарна!

***

– Випав з оглядової вежі у власному маєтку, Налане? – питає батько знущальним тоном.

Я п’ю каву і мовчу.

Десять ночей, десять.

***

– Святий Петре, помер від алергії на ягоди в тістечках?

– Інфаркт під час урочистої нічної меси?

– Скло старовинного графина в горлі?

Батько зачитує новини щоразу вголос і знущальним тоном. Проте я помічаю, що він шукає їх в ранкових новинах з інтересом. Отож, все чудово, Налане. Все чудово, так.

Шість ночей.

***

Проблема виникла саме посередині Гри, на шосту ніч. Ні, Тан виконав свою роботу бездоганно. Зранку труп міністра з’явиться у віконці годинникової вежі разом зі старовинними статуями на страх чи потіху всім туристам. І вже явно приверне увагу суддів Гри, як особливо вигадливий варіант екзекуції.

Проте не встигаю я зрадіти, що все так гарно складається, як відчуваю що за мною йдуть. Ні, те, що тут після півночі сновигають люди і клацають своїми камерами безупинно – це звична річ. На них я не звертаю уваги. Проте тепер відчуваю, що позаду наближається хтось з наслідників – їх я відчуваю завжди по-іншому, так, ніби за краєм мого зору сплітають візерунки з червонястих ниток, котрі пов’язують нас в одне велике плетиво родини. Саме тому я ходжу щоночі з Таном – моя аура повинна бути присутня на місцях вбивств, інакше судді можуть запідозрити щось.

Але зараз Тан не зі мною і цілком спокійно добирається додому. Я ж розумію, що ховатись від іншого гравця сенсу немає – аура мене видасть. Зупиняюсь, розвертаюсь і тут же щось гаряче починає роз’їдати шкіру.

– Налане, підніми-но руки і ніякої магії, – голос звучить рівно і я заздрю витримці його власника. Точніше, власниці.

Вона стоїть переді мною, не криючись. Сефен, шоста наслідниця. Моя подруга дитинства в певному сенсі.

– Що ти робиш? – питаю, піднімаючи руки. Важко зробити по-іншому коли печатки вибухових заклять в тебе на спині та грудях пульсують червоним плетивом і достатньо одного слова цієї дівчини, щоби в мені з’явилась діра розміром з пательню, на котрій в ресторанчику праворуч смажать ковбаски.

– Граю. Ти в моєму списку, Налане, – каже вона краплю вибачливо. Очі її червоні, як і плетиво заклять.

Це точно помилка – розумію я і трохи розслабляюсь. Відомо ж, що у списки на Гру зараховують тільки людей, тільки тих, кого треба забрати зі шляху для процвітання роду. Явно не його наслідників.

– Я не ворог, – кажу твердо. – Зніми закляття, Сеф.

– Ти віриш в ці історії про ворогів? – питає вона і сміється. Чомусь цей сміх звучить зовсім знущально. – Лаан, ну всі ж знають, що це прикриття лише. Справжня ціль – інші наслідники. За їхнє вбивство нараховують вдвічі найбільше балів. Тільки не кажи, що тобі не… – її губи вигинаються, мов пластикова лінійка, котрою в школі ми запускали гумки одне в одного. От-от і трісне.

– Мені не казали такого, – в роті стає сухо, що я ледь вичавлюю з себе слова. Пригадую, як танцював з Сефен на своєму 16-ому дні народження і в неї була на волосся пов’язка, вишита діамантами. Я тоді вирішив, що вона дуже красива.

– А мені казали, – відповідає вона просто.

– Правила повинні бути однаковими для всіх, – захищаюсь я, бо закляття таки добряче припікають. Дам слабину – і вона таки підсмажить мене, як жертовне ягня. – Ти не можеш вбивати мене просто тому, що…

– Можу. Я ж наслідниця диявола, – в її погляді спалахує щось яскраве, ледь не образа. Те, чого мені завжди не вистачало. Відчуття власної вищості через те, що я наслідник сили зла.

– Ух, гарно сказано! – водночас з цими словами стріла закляття розтинає повітря і тріскоче, як струм у нових светрах.

Сефен високим голосом зойкає й валиться на землю.

Моя сестра зістрибує з карнизу, а тоді зупиняється над шостою, широко розставивши ноги.

Хоч пиши з неї картину.

– Перше правило виживання – менше тринди, більше роби, – вона обтріпує руки і повертається до мене. – Ну? Що вилупився, соромисько?

Червоні печатки закляття, котрі пропалювали мої груди, зникають, бо Сефен непритомна. Мабуть, непритомна. Не могла ж Аґарта…

– Я не вбила її, не турбуйся, – сестра переступає через шосту наслідницю. – Ну?

– Сеф напала на мене. Вона сказала, що за вбивство інших наслідників нараховують вдвічі більше балів, – повідомляю я, чуючись обдуреним. – Ти знаєш це?

Аґарта закусує губу і мовчить.

– То чого чекаєш? – кидає вона нервово. – Вбий її. Одну ж хоч подужаєш.

– Один день – один труп, – нагадую про правила, щоби сестра не подумала, що я не можу вбити Сефен. А я ж не можу. – Сьогодні ми з Таном вже виконали завдання зі списку.

– Точніше, Тан виконав, – хмикає Аґарта і роззирається. – І де цей чорний вупиряка? Він мав би пасти твою душу.

– Пішов додому… напевне.

– Ну і святі горщики з ним. Пішли і ми. І в ролі подяки познайомиш мене з ним.

– З ким?

– З вбивцею, Лан-Лан. Я ж не рятувати твій зад сюди прийшла! Я хочу подивитись на того твого Тана.

Лупаю на неї очима кілька секунд, а тоді розумію, що так, шанси на те, що Аґарта раптом захотіла б допомогти мені – такі ж дрібні, як і мої шанси на перемогу тепер.

***

– Жорстоко вбитого міністра заховали в механізмі годинника? – я чекаю, поки батько видасть щоденну порцію несхвалення, проте він мовчить. Отож, час.

– Чому ви не сказали мені, що у Грі треба вбивати інших наслідників? – я випалюю це питання без найменшої заминки.

Батьки зиркають одне на одного. Один їхній вигляд свідчить, що все вони знали про це правило. Прекрасно, так.

– Як тобі стало відомо це? – цікавиться матір стримано.

– Мене ледь не вбила Сефен, шоста.

Очі батьків загоряються.

– І як, ти переміг її?

– Ні, – сухість в горлі не дає мені говорити. – Я вже виконав завдання по списку цієї ночі.

– Наслідники йдуть поза списком, – додає батько. – Дарма ти дав їй піти. Шості не з тих, хто забуває такі промахи.

– Отож, чому ніхто не сказав про те, що…

– Бо ти поводишся, як святий, Лане! – матір посилено тре перенісся. – Якби ти знав всі умови спочатку, то… то взагалі відмовився б брати участь у Грі!

Вона влучає у яблучко. Я мимоволі кривлюся.

– Мене ж могли вбити теж. Це просто везіння, що я за п’ять ночей до того не зустрів інших наслідників. Якби мені трапився хтось, вони могли б…

Тепер кривиться матір.

Я дивлюсь на неї. Я дивлюсь на неї довго-довго.

Повторюю в голові щойно сказане і розумію тут. Розумію, чому Аґарту не відправили на Гру, хоча вона старша. Суть не в тому, що я чоловік, як думав раніше. А, ну так, кому потрібен святий диявол в сім’ї? Якщо я переможу – буде добре. Але вони в це не вірять. Вони в це не вірили взагалі. А от в те, що мене приберуть…

Що ж, принаймні все ясно, Лан.

– Що ж, чудово. Але я не буду вбивати наслідників, – кажу, зціпивши зуби.

Цього разу навіть Аґарта не сміється.

***

– Ми не підемо сьогодні виконувати завдання, – заявляю я Танові, коли ми стикаємось опівночі просто біля маєтку. Мені байдуже навіть, якщо батьки слідкують.

– Не підемо? Ну слухай, шість завдань ще! – Тан перекидає косу з правої руки в ліву. – Ти вже майже досягнув мети!

– Це не моя мета, – в горло наче насипали піску, але я намагаюсь говорити твердо. – Ми підемо до того, хто уклав ці правила.

– До голови вашого роду?

– До першого, – виправляю я. – Діючий голова ж помер, саме тому вибирають нового. А перший – перший не вмирає ніколи…

Направду, мені страшно навіть подумати про це. Проте, якщо хтось може це запинити, то це головний диявол. Той, кого вже давно-давно не бачили. Але він є – я знаю. Не дарма ж і ритуал є…

– І де ж його знайти? – Тана, здається, дуже веселить моя заява. Приблизно, як розвеселила б і пропозиція пройтися до місяця пішки.

– Підкинь монетку.

– А?

– Підкинь монетку, – повторюю я.

Вбивця слухняно дістає дріб’язок з кишені і запускає в повітря. Мідний зблиск ріже по очах. Я випускаю з пальців закляття.

«Плату прийнято, – звучить в моїй голові. – Перенаправляємо вас до приймальної, шановний насліднику».

***

– Нам потрібно потрапити до глави.

Секретарка з бездоганною укладкою дивиться на мене неуважно. У приймальній нічого більше нема. Тільки стіл в темряві, вихоплений червонястим світлом та завалений паперами. І білявка, котра не горить бажанням допомагати.

– Голова зараз зайнятий, – кидає вона звичним тоном, ніби її основне завдання – казати саме це всім відвідувачам.

– Коли він буде вільний?

У неї сіпається брова.

– Підійдіть через 138 років 6 місяців і 12 днів, бажано по обіді.

– Але нам потрібно побачити голову негайно. Може, є якийсь метод його викликати зараз?

Секретарка проглядає папери, розкладені перед нею і зітхає легко.

– Ну, панове, екстрений виклик вимагає певних зусиль. Проте, якщо вам цікаво…

– Нам цікаво.

– Гаразд. Главу точно зацікавить нова світова війна. Також можете спровокувати дуже велику руйнівну катастрофу. Чи обвалити ринок акцій провідних компаній.

– Це ж неможливо, – Тан кривиться.

– То записувати вас на прийом через 138 років 6 міся…

– Ні, дякуємо, не варто.

Вона відривається від паперів.

– О, є ще старовинний метод. Голові він не дуже цікавий зараз, проте… ви можете продати свою душу. Звичайно, ціни тепер не те, що в давні часи, але вибачте, економіка не дуже сприяє появі рік золота чи палаців за ніч. Ваша душа перейде у повноваження голови і на неї буде накладена печатка проти перероджень, але в цій інкарнації це жодним чином не позначиться на вашому житті та його якості, тому я б рекомендувала вам…

– Та гори ти в пеклі! – обриває її Тан.

– Дякую за вашу заувагу, проте моя відпустка тільки через два століття, – відповідає секретарка стримано.

Ми повертаємось з нічим.

– То тепер може таки підемо виконувати твоє завдання? – нагадує Тан, хоча він сам похмурий, як ніколи раніше.

Я киваю. Треба виконувати завдання. Інакше мене дискваліфікують. І сором довіку. Сором довіку. Або смерть.

П’ять ночей, Лане.

***

Наступної ночі ми умовились, що Тан після роботи ночуватиме в нас – на випадок, якщо Сефен чи ще хтось вирішить вбити мене. На щастя, завдання у всіх кандидатів були не лише в місті, тому шанси на випадкову зустріч невеликі.

– За додаткову плату, – додає вбивця, підкидаючи монетку.

– Я тобі заплачу.

– Або я тобі заплачу, – Аґарта сидить поруч мене і я не можу її послати геть, бо ж обіцяв познайомити з Таном. – Але це буде двостороння домовленість. Від котрої ми обоє повинні отримати вигоду. І багааато задоволення.

Тан, здається, не реагує на її двозначну пропозицію, проте на ніч залишається.

Я більше не спускають до сніданку, щоби почати батькове резюме про «моє» нічне вбивство.

Залишається ще чотири ночі. Чотири, свята вода мені в ніздрі, ночі!

– Жестякові у вас правила, – каже Тан, підбираючи ноги. Він сидить у старовинному вишитому фотелі взутим, проте у мене нема настрою робити йому зауваження.

– Диявольські, ну а що ти хотів! – я перебираю в пам’яті імена ще чотирьох жертв. І всіх наслідників.

Наступного ранку виявляється, що третій вбив Сефен.

Я починаю здригатись від кожного скрипу дверей навіть в домашній бібліотеці.

Чотири ночі, Лане.

За три дні до фіналу в мене починає сіпатись праве око. Мені здається, що навіть вдень – коли Гра заборонена – за мною спостерігають. З усіх кутків спостерігають.

Я певен, що мене мають вбити. Точно мають.

Я ж – святий Налан. Святий до кінчиків своїх блідих вух.

Три ночі. Пережити три ночі. Три ночі. Три…

***

Я був цілковито певен, що вбити мають мене. Тобто – це ж я святий Налан, слабкий Налан, добрий Налан. І все таке Налан.

Але вбили Тана. Це сталось за дві ночі до кінця. Це зробив наслідник другої гілки. Поки я зачаївся та сидів в тіні і спостерігав, як розквітають печатки заклять вздовж руків’я Танової коси.

Коса розсипалась попелом. Криваві рівчаки потекли по сполотнілому лиці вбивці.

Наслідник других ніколи зі мною не зустрічався. Він не міг знати, хто такий Тан. Тільки моя аура його оточує, тільки моя аура і є причиною помилки. Я ж сидів в тіні, причаївшись, поки печатки заклять розтинали його. Насправді це відбувається дуже швидко в житті. А коли спостерігаєш збоку – ніби вічність. І цю вічність я закам’янів, спостерігаючи. Я боявся.

Я боявся, що другий відчує мене, знайде мене, вб’є мене… Проте він зник дуже швидко – мабуть, й за ним хтось йде по сліду.

А тоді я вирішив, що таки продам свою душу справжньому дияволові.

Не те, щоб мені дуже хотілось. Але якщо зустріти головного, то він може оживити Тана. Він мусить. В обмін на душу можна просити все, що завгодно. Звичайно, Тан – вбивця і мабуть же не зробив би такого для мене. Але що ж… недарма Аґарта обзивала мене святим.

Я видобуваю з кишені дріб’язок. Ні, сьогодні треба навпростець до голови. Ніяких черг і секретарів.

Монети сиплються по бруківці. Тоді я сплітаю лезо закляття і скривившись розтинаю собі долоні. Спочатку одну, потім іншу. Насправді, це набагато важче, ніж показують в кіно. Біль приносити завжди важко, особливо же ж – самому собі. Коли бачиш перед собою гладку і тонку, бліду шкіру, під якою пульсує кров і розумієш, що треба полоснути по ній ножем. Брр… Головне – почати. Головне – швидко.

– Іменем даним мені На-ал-Лан, – хриплю я, мов старий грамофон, – і силою даною мені дванадцятою гілкою великого роду… я віддаю…

Ритуал насправді простіший, ніж здається. Достатньо добровільної згоди та крові. Кров сильна. Кров стікає з моїх долонь, а мене немилосердно нудить. Так нудить, що я опускаюсь на коліна і задихано впираю обидві долоні в дрібні гострі камінці на бруківці. Що ж, з’явитись першому дияволові, стоячи на колінах – не такий вже й поганий задум, так, Лане?

***

– О, хоч один вирішив змахлювати!

Весь мій благоговійний страх перед зустріччю з головним розвіюється від однієї цієї фрази. Руки саднять немилосердно, проте я віддираю їх від землі – тут нема бруківки, тільки чорно-білі плити – і підводжу погляд.

Диявола у всі часи зображували по-різному. В моїх очікуваннях в нього мали б бути рідкі кучері, виті роги і довгий плащ. І трон. Хоча, мабуть, нудно сидіти на троні в очікуванні душ, котрі тобі продадуться. Казала ж секретарка, що це тепер не дуже популярно.

– Ну? – рудуваті кучері на місці. Смугастий халат випадає з образу.

– Я перепрошую… – голос мій все ще звучить так, ніби я наковтався піску на пляжі.

– Перепрошувати бога будеш, – кістляві пальці, обнизані перстенями, відмахуються. – Сюди приходять просити. То чого ти? Хочеш перемогти у Грі, так? Зараз же час нової Гри?

Я й не замислювався раніше над такою можливістю. Адже справді – можна попросити щось таке – й всі тоді будуть вдоволені Наланом. Принаймні, на якийсь час. Але не варте воно моєї душі.

– Ні, – я остаточно переварюю факт, що диявол сидить в смугастому халаті за столом і, здається, вечеряє тірамісу.

– Ні? – він спрямовує виделку в мій бік. – А дарма. Якщо я заявлюсь власною персоною до суддів і скажу, щоби тебе обрали головою, то проблем не виникне. Ієрархія – велика річ!

– Ні, – повторюю я вже певніше. – Я хочу, щоби ви повернути до життя мого друга. Напарника. Він… виконував за мене завдання гри і його вбили, бо вирішили, що то я. І так, я всіх обдурив.

Диявол дивиться на мене. Очі в нього чорні. А за мить медові. А потім зелені.

– Я продав вам душу, – нагадую.

– Врятувати друга? – він розтирає перенісся зовсім, як моя матір. – Ти наслідник, так?

– Дванадцятий, – додаю я. – З празького роду.

– І ти продав свою душу, щоби врятувати друга, який… та менше з тим. Що це за святенницький альтруїзм? Що це за жертовність і доброта? Як тебе взагалі до Гри допустили?

– Мої батьки хочуть, щоби мене вбили у Грі. Бо я, як ви зазначили, святий, – від цих слів у горлі все стискається.

Диявол дивиться на мене прискіпливіше. Тепер очі його фіалкові.

– Як це – вбили у Грі?

– Ну ж за вбивство наслідників вдвічі більше балів, – я почуваюсь дивно, пояснюючи самому дияволові уклад Гри. – Це ж ваш задум.

– Я що – на тупого схожий? – здається, він очікує, що я щось скажу, проте мені страшно відповідати на це питання будь-яким чином. – Святі ворота раю, та вони там зовсім з глузду з’їхали чи що? Ну яка мені користь від гори трупів?

Намагаюсь пояснити швидко:

– Так нам було наказано… Всім наслідникам… Старовинна гра і правила теж давні.

– Ага, я так розумію, що варто на кілька століть відлучитись – і вже розведуть бардак навіть в одній нещасній Грі, – невдоволено клацає язиком диявол.

– А як же жертви? – я блимаю очима.

– Жертви? Юначе, не розчаровуйте мене. Ну які, на всіх богів, жертви? Ми що – в середньовіччі живемо? – глава піднімає вгору різьблений келишок і хитає ним. – Краще йди он в якийсь бар, захопи з собою юну панну, котра красивіша за інших, і випийте за моє здоров’я. І зніми, будь добрий, цей пафосний фрак. Ти в ньому виглядаєш так, ніби на похорон якогось короля зібрався.

– А Гра? Відбір? 12 гілок роду? Найкращий вбивця?.. – лупаю я очима.

– Придумали якісь бовдури. У вас там в Празі раптом змішання крові з упирями не було?

Я отупіло хитаю головою. Диявол нахиляється вперед:

– Взагалі-то, у кращі часи відбір проводжу я. Гра ж не для того, щоби показати ваші вміння вбивати. Гра має показати того, хто думає. Уникає непотрібних жертв. А ще гарно застосовує хитрість. Наприклад, використовує замість себе іншого вбивцю та ще й так, що про це ніхто не дізнається.

Останнє речення точно стосується мене.

– Але ж я все роблю неправильно, – заперечую я. – Батьки казали, що правила раніше не порушували.

– Не порушували? Не сміши кінчики моїх рогів. Звичайно, порушували! Але про це не розповідають. Бо тоді Гра втратить сенс.

– Отож, попри це все ви зможете повернути до життя мого друга? – я згадую про свою душу та початкову ціль візиту.

– Ну, почнімо з того, що він не помер.

– Тут я! – Тан сидить в кутку кімнати, спираючи косу на коліно і махає рукою, наче б це не його перед цим…

– Та щоби вас святою водою облило! – не стримуюсь я. – Тане, як ти..?

– Він бог смерті, – буденно додає диявол. – Танатос.

Тан вдоволено киває.

– Вбити його – не так просто. Я би не радив пробувати. Він – з іншої когорти. Навіть не знаю, як сюди втрапив.

– То моя душа… втрачена намарно? – я осідаю на підлогу.

– Душа? Побійся кіл пекла, юначе! Навіщо мені твоя страдницька праведна душа? Та на неї глянути гидко! Тобі ще треба постаратись, щоби вона стала цікавішою. Бо наразі ніякої тобі жорстокості чи кровожерливості, майже нема лукавства і дволикості. Тобі ще вчитись і вчитись! Але, як то кажуть, найкраще вчитись на практиці! Розпочнеш негайно. Мені саме потрібен хтось такий, хто зможе надавати чесні і до нудоти відверті звіти про хід справ. Бо я особисто більше зайнятий на американському ринку – там є, де розмахнутись.

– А ти взагалі справжній диявол? – питає Тан, котрий явно чується перед головою краще, ніж я.

– А не схожий? – він повертається в профіль, задирає голову, демонструючи чорну з мідним відблиском щетину на підборідді і хвацько усміхається.

– Не особливо, – Тан хитає головою і опускає її так, щоб волосся закривало його лице. – Я і то більше.

– Є таке. А тепер, за роботу, молодь! Почнемо з того, що нагадаємо шановним суддям, що в оригінальних правилах Гри кров взагалі-то символізувала вино. Стародавні літописці дуже вже любили прикрашати все метафорами… І невже вони викинули зі змагань кінні скачки? Чому? Адже дияволи так мальовниче виглядають в чорних плащах і на конях! Чи ви тепер не лякаєте смертних такими з’явами? Налане, чого ти зблід так, ніби ворота раю побачив?..

***

– Ти сором всієї родини, – зітхає Аґарта, прилаштовуючи медальйон до мого піджака. – Со-ро- мись-ко. Зіпсував старовинний ритуал, поскаржився головному, таку потіху зламав – і через що? Через своє егоїстичне бажання вижити і лінь виконувати завдання! Чи знаєш, а я ж на тебе навіть ставки зробила непогані такі! Менші, ніж на Магра і Корбуна, але все ж немалі. І всього-то два дні Гри залишалось…

– Дякую, душе моя, ти дуже уважна, – усміхаюсь до неї і думаю, як добре бути знову вдома. Нехай тут всі й переполохались перед церемонією коронації нового голови, але все одно це лише у день святкування. А потім все повернеться до звичного порядку. Ну, майже все.

Старовинний рід дияволів живе в затишному місті над Влтавою, час від часу влаштовує криваві ігриська, котрі деяким членами роду цілковито не до смаку, тому я постараюсь скасувати Гру та інші схожі заходи принаймні на час мого правління.

Мій батько не найвищий з дияволів, так. Найвищий тепер – я.