Другий шанс

Із записника Насті:

«Любий Богдане, не дивлячись на те, що після двох років наших стосунків, у нас нічого з тобою не вийшло, ти таки став для мене саме тим Богом даним чоловіком, який змінив усе моє життя.

Наші відносини (ти пам’ятаєш)  почалися з переписки. Я обожнювала писати тобі листи.  Навіть у своєму щоденнику звертаюся до тебе, як до найсвітлішого образу в моєму серці і пам’яті. Але це останній мій запис, бо я, нарешті, зважилася на дуже відчайдушний крок, щоб повернути тебе. Хоча сама, ти знаєш, не менше винна перед тобою.

Завтра я віддаю своє тіло експериментаторам, які мають повернути мене в ті щасливі дні, коли ми двоє ще не наробили жахливих помилок, згубивши наше кохання. Постараюся виправити всі мої гріхи. Я зараз посміхаюся, хоча мені, насправді, дуже страшно. Процедура, кажуть, безболісна. Я просто ніби засну, а прокинуся в момент, який ми обрали на підготовчому етапі. Це буде  два роки тому, коли ми вже жили разом, але дуже посварилися, я поїхала спонтанно до моря на три дні, а ти лишився вдома. В ту коротку відпустку я була з іншим хлопцем, я зрадила тобі… Я знаю, лишившись, ти поводився так само. Типовий сюжет для низькопробного кіно, яким тебе, досвідченого кіношника, вже не здивувати. То був початок нашої трагедії, неминучого болю, з яким ми жили ще цілий рік. Ще цілий рік брехні, образ, часом солодкого смаку кохання, яке можна було врятувати.

Я постараюся скасувати поїздку, попередивши свою і твою зраду. Пам’ятаєш, після тижня життя у різних друзів і знайомих, ми таки зійшлися. А трохи згодом  кричали і плакали (в основному, я, звичайно) і обіймалися, і цілувалися, і знову давали безглузді обіцянки… 

Я неохоче згадую про своє життя після розриву з тобою, але все ж напишу кілька слів. Спочатку мені було дуже легко і спокійно. Я була на тебе зла і ображена. Потім (ти пам’ятаєш) почала тобі дзвонити, писати, шукати ніби випадкової зустрічі. І вже злилася на себе, навіть на нас обох (а потім тільки на тебе), бо ти був задоволений. Мені, навіть, хотілося, щоб з тобою стався якийсь нещасний випадок, коли ти будеш покалічений і весь час хворітимеш. Але я б не доглядала за тобою. Я б зловтішалася! Мені соромно за ці слова,  бо так може думати тільки погана людина. А не хочеться вірити, що я погана людина. Я просто хочу буди щасливою, як всяка жінка. З часом, звичайно, мені стало легше, я змінила квартиру і роботу, але…але… У тебе з’явилася нова дівчина, ти посміхаєшся разом з нею зі світлин в соцмережі, а я тільки і живу випадковими знайомствами, дешевою кавою та безкінечними спогадами про наше минуле.

Я прочитала про розробки технології подорожей у часі, вивчила всі аспекти впливу на людський організм, дочекалася дозволу Уряду на даний вид процедур. Врешті, зважилася, бо  це вже стало чимось більшим за цікавість. Так станеться, що я опинюся в минулому якраз за кілька днів до моменту відкриття лабораторії, що, як виявляється, відіграє таку велику роль в моєму і твоєму житті.

У мене є лише одна спроба, бо процедура дуже дорога і мені прийшлося пожертвувати майже всім. Але я готова. Попри всі сварки та заборони моїх рідних  та друзів,  хочу знову бути щасливою, знову жити з тобою і кохати тебе.  І коли ми з тобою доживемо до сьогоднішнього дня, знайдемо цей запис в моєму щоденнику, добряче з нього посміємося. Бо, якщо я все правильно зрозуміла зі слів у договорі, з часом я все гірше буду пам’ятати минуле. І мені обіцяли, що до моменту, коли я повернулася в минуле, майже всі мої спогади про сьогоднішній день зникнуть. Надіюся, зусилля мої не будуть марні, і я  врятую собі і тобі  життя, зробивши нас знову щасливими, любий мій Богдане.»

Процедура справді виявилася безболісною. Настя тямила себе тільки до початку вводу наркозу. Сухими губами повторювала за людьми в білих халатах та масках відлік простих чисел: 1,2,3,4,5… «Я іду тебе шукать», - подумала вона і забулася в усмішці.

Отямившись, відчула таку важку голову, ніби після добрячої хмільної гулянки. Цього вона точно не очікувала, адже пам’ятала себе так, наче щойно задрімала і прокинулася. 

На щастя вона лежала в ліжку, бо її сильно нудило, боялася поворухнутися. Але, коли підняла голову,  щоб озирнутися, її таки вирвало.  Настя піднялася, привела себе до ладу, одяглася. Хоча й досі вона почувалася жахливо, усмішка задоволено розтягувала її бліді вуста. Вона вгадала інтер’єр готельного номера, я в якому колись вже проходила її невеличка відпустка після грандіозної  сварки з Богданом. Наче через погане самопочуття в ній притихла хвиля обурення від того, що вона мала отямитися не в під час відпустки, а ще до неї. Проте, це був лише момент, коли вона заїхала до готельного номера, тобто вона поки ще нічого поганого не зробила. Швидше за все, потрібно скоріше забиратися звідси, встигнути на найближчий потяг, щоб вже завтра бути вдома з Богданом.

З часом нудота пройшла, і в потязі вона вже змогла заснути. Та сон її не був спокійний, тим паче, не гарантував їй відпочинок. Чомусь їй снилася сцена, яка минула в тому готельному номері з випадковим заїжджим знайомим, її ганебною зрадою перед Богданом, і то було неприємно. Нудота ніби знову стиснула горло. «Мабуть, це якась побічна дія. Треба було попередити мене. Чого ж вони не попередили? – вона перебирала мовчки свої здогадки майже всю ніч. - Треба буде зайти в клініку, коли приїду, розповісти лікарям про побічні ефекти (хоча, чомусь, ми не згадували про можливі такі візити на тестуваннях)». Але їй цікавою здалася сцена, коли розповідатиме про свої  подорожі у часі. «Не потрапити б до божевільні!» - Якось майнуло зауваження в голові, і вона забулася чи то в страшному сні, чи  неприємному маренні.

Варто відзначити дуже вдалий початок, так званого, плану Насті. Вона дійсно змогла помиритися з Богданом. Важко, напружено, милосердно Настя просила пробачення, плачучи та театрально піднімаючи груди.  Трималася впевнено і казала вже давно підготовлені фрази, сентиментально натякаючи на всю серйозність цієї розмови. І вже дуже пізно вночі, після всіх сліз, надривів та прощень, вона переможно заснула на його грудях з останнім акордом цього непростого дня: «Вдалося!».

Цілком план Насті міг реалізуватися дуже щасливо. Виходить тепер так: вона не зрадила Богдана з іншим хлопцем на морі (якщо не вважати зрадою кошмарні сни в поїзді), та й Богдан, не мав жодного шансу на такий же ганебний вчинок. Вона - в старій обожнюваній квартирі на двох. Тепер Настя почувалася більш, ніж задоволеною.

Але за кілька днів стався один дуже прикрий випадок. А ще згодом - повна катастрофа.

За кілька днів ввечері, коли вони вдвох мирно облежували диван перед телевізором, Богдану на мобільний прийшла дивна смс. І, що більш було незрозумілим, - від дрімаючої поряд Насті. В тексті повідомлення йшлося, про те, що дівчина стомилася від стосунків,  хоче ще певний час  не бачитися з  Богданом, просить його кілька найближчих днів  пожити у друзів, поки вона щось придумає з житлом.

Йому це здалося просто дивним, а її стурбувало не на жарт. Бо Настя пам’ятала ту смс, яку вона дійсно колись відправляла.  Але ж то було не в цьому варіанті розвитку подій, коли люди за гроші подорожують в часі. Щоб виправдати ситуацію, вона поскаржилися на ненормального злодія, який в поїзді вкрав її телефон (телефони не подорожують крізь час). Але вночі Настя почувалася геть недобре, знову нудило. Їй снився поїзд  з білими простирадлами  і прокуреним купе. Якраз цієї ночі в минулому вона мала б  поверталася з моря для того, щоб почати довгий процес загасання колись палкого кохання.

Наступного дня Настя лишилась в квартирі сама, переглядала книгу, яку, звичайно,  вже колись читала. Богдан мав бути на роботі, але двері в квартиру хтось відчинив і з гаміром зайшов. Насті чомусь стало так в цей момент боязно, що її тіло і розум заклякли. Щось дуже нехороше передчувалося їй. І то було зовсім недарма. Адже, безпорадно лишаючись на дивані, вона побачила, що в кімнату заходить вона ж сама. Тобто вона, якою була  два роки тому, коли повернулася з цієї рокової відпустки. Така ж самісінька засмагла і гарна, проте, дещо змучена вагонним безладом.

І ця колишня Настя також, побачивши саму себе, застигла у дверях, шукаючи безумними очима відповіді, мабуть, на найбезглуздіше питання у своєму житті.

- Настя, - акуратно, наголошуючи на кожний звук  вимовила та, що лишалася на дивані, - послухай мене. Заспокойся. Зараз ми з тобою поговоримо про все.

Вона обережно піднялася, сіла спокійно на диван і, сама не маючи віри в свої слова, тихо вимовляла:

- Я, Настя, це не ти, не думай такого. Тебе тут не мало бути. Сталася якась помилка. Зараз ми поговоримо і в усьому розберемося, добре? – Її голос звучав з такою інтонацією, коли лікарі звертаються до душевнохворих. Але, мабуть, саме так вони себе обоє почували.

- Так, почекай, - трішки прийшла до тями дівчина в дверях – давай, я сяду, а ти мені розкажеш, що, чот забирай, відбувається.

Інтонація обурення в її голосі наростала з кожним словом, але вона старалася триматися, і, навіть,  сіла навпроти, не зводячи дикого погляду, з яким звірі відчувають себе у пастці. 

Настя, яка прибула сюди з майбутнього внаслідок законного і добровільного перетину часу, старалася пояснити, що собою являє експеримент, який вплив він має на організм, і коли досить довга її репліка скінчилася, інша вона поставила досить логічне запитання:

- Якого біса? Чого ти хочеш?

- Стривай! Боже, милостивий! Ти, тобто я, тобто ти, - вона вже плуталась в словах, - одним словом, ви не будете з Богданом разом, ви розлучитесь! І тобі буде дуже боляче, ти будеш страждати! Я хотіла це виправити, бо зрозуміла, що він - моя доля. Я тут, щоб не скоїти може найжахливішу помилку свого життя. Але, розумієш, мабуть стався якийсь збій там, чи ще щось, тебе на мало тут бути, бо ти – це я. Я мала тут бути тобою, розумієш? – вона майже задихалася, і правду кажучи, мала дещо жалюгідний вигляд.

- Так, подружко, ану трішки почекай. Ти мені скажи, ти – це я, так?

- Так.

- Ти, припустимо, з майбутнього?

- Так.

- І прибула сюди, не думаючи, що станеш окремою людиною від колишньої себе?

- Так, так, все правильно!

- Тихо, заспокойся. – Настя з минулого змогла розслабити спину, згорбившись в старому кріслі. Вона занурила своє збентежене обличчя в пласкі долоні і затряслася від дрібного сміху.

- Чого ти смієшся? Це по-твоєму смішно? Знаєш, у  нас з тобою великі проблеми!

Але та, інша, вже реготала в повний голос:

- І це все через хлопця, з яким я вже вирішила порвати?

- Ти не маєш права з ним порвати, я тепер тут! Чуєш, це не смішно! Знаєш, стільки сил та, чорт забирай, грошей, я викинула на це все, а ти – просто помилка! Тебе не мало взагалі тут бути!

Це була жахлива картина на тему кривих дзеркал: одна заливалася істеричним сміхом, а інша ридала безпомічно.

Взагалі, їх розмова тривала ще зовсім недовго. Та, яка знала все наперед, розгубилася вщент, розказуючи про своє втрачене кохання ніби найкращій подружці. Вона істерично задихалася, глибоко дихала, зовсім залила своє розпухле обличчя слізьми, ніби з надією, що зараз її хтось заспокоїть, пожаліє. Звичайно,  розуміла, що зараз втрачає те невблаганне швидкоплинне натхнення своїх колишніх почуттів, якими змогла насолоджуватись останні кілька днів. Вона почувалася та поводилася так, ніби маленька дівчинка, в якої забрали улюблену іграшку, коли вже уподобала її безумно. Та марно було розігрувати такий шалений театр почуттів, бо інша  лишалась невблаганною. І всі її також невблаганно тверді репліки зводились тільки до одного – любов минула. А вся її сталева витримка голосно запевнювала, що так тому й бути.

- Досить! - Настя з майбутнього почала опановувати себе, - Давай зробимо так: ми відправимо Богдана до друзів (за сценарієм з минулого воно б так і мало статися), хай кілька днів там розвіється, а ми з тобою придумаємо якийсь вихід.

- Ну, що ж, давай поки буде так, – обидві з них вже почували себе досить знесиленими,-  Думаю, нам потрібно піти в ту клініку і вимагати, щоб усе стало на свої місця.

Але, кожна з них мала свої уявлення про «все на своєму місці». І на цьому підґрунті мала б вибухнути нова суперечка, проте якось не було бажання розпочинати сварку знову. По телефону з Богданом говорила та Настя, яка з майбутнього, ласкаво та обережно, уміло вигадуючи хворобу собі на без того вже заморочену голову. До слова,  вона дійсно почувалася чим далі, тим гірше: її безперервно  нудило, своє тіло  відчувалося  важким та неприємним. Натомість друга, яка була засмаглою і дещо молодшою, чудово себе почувала. Можна, навіть, подумати, що вся ця історія тальки веселить її, інтригуючи феєричним завершенням. Вони зовсім не відчували одна одну, ніби близнюки чи рідні сестри, і то було дивним для обох. Це були ніби дві різні людини, настільки чужі, мовби  між ними  було не кілька років, а цілі століття.

- Слухай, Насте, - і чомусь раптом саме від останнього слова засміялася така ж Настя, тільки молодша, - а давай, якщо ти так його й досі любиш, лишайся з ним. Зважуйся, поки ми доберемося до клініки, а я собі далі буду жити своє безталанне життя. Все одно мені, як ти сказала, нічого з ним не світить хорошого?

- Ти будеш потім про це шкодувати, - якось зовсім безвиразно прозвучала відповідь, ніби завчена раніше, - ти будеш страждати. Глянь, яка ти зараз гарна, і на що ти перетворишся після, хіба я тобі подобаюсь тепер?

- А знаєш, чому ти мені не подобаєшся? - Дуже влучно, але якось несподівано запитала перша. - Тому, що ти – велика егоїстка.

- Знаєш, на хвилиночку згадай, що я тут заради твого щастя! -  Зупинилася, щоб обуритися і може, навіть більше, щоб перевести подих, бо її дуже нудило, вона обливалася потом, руки почали дрібно трястися.

- Мені тебе, навіть, не шкода. Ти тут не заради мене, тим більше Богдана! Його ти, навіть, не запитала! Ти тут тільки заради себе. Ти хотіла бути щасливою, але не можна просто так вирішити бути щасливою.  Згадай ти, тобто я, недавно читала Вольтера: упевненість – це абсурд. І ти – абсурд, і те, куди ми йдемо – це абсурдне місце з купкою хворих на голову людей, які вирішили, що мають право переплітати чиїсь долі, повертаючи час назад. Ти хотіла стати великою вершителькою долі за солідну суму, а стала похибкою в чиємусь невдалому експерименті. Ти тільки переконала мене, що я все правильно роблю зараз.

Це вже було занадто для хворої Насті, вона вся горіла. Боялася тільки, щоб її не кинули посеред вулиці одну:

- Стривай, я зараз слів не підберу, щоб тобі апелювати. Благаю тебе, доведи мене до цієї клятої лікарні і йди куди хочеш.

Якби її сухі губи не повторювали кожної секунди: «Благаю!», можливо б Настя  покинула її тут, але зараз це було неприпустимо. Вони знайшли потрібну адресу, не сумнівалися в цьому, але то була зараз порожня будівля. Клініки  точно там не було. Дівчата обидві не на жарт розгубилися. Було дійсно лячно і незрозуміло, бо сьогодні (Настя з майбутнього це точно знала)  клініка мала б уже бути відчиненою, експерименти вже проводились. Люди охоче йшли на такий крок, бо завжди робили дурниці чи то від власної нерозсудливості, чи з тихою надією, що одного дня таку клініку відчинять, де кожен отримає другий шанс. Але, на противагу цьому,  люди отримали хороший урок. Люди замість другого шансу в своєму грішному минулому отримали тільки  двійників. Кожен з них панікував, вбачаючи в своєму другому «я» тільки загрозу, суперника, ще одного претендента на потенційне нове щасливе  життя. На кожного, хто отримав другий шанс чекала катастрофа. Кожен обманувся в пошуках втраченого часу. В цьому безглуздому забігові в часі найрозумнішим було відправитись самим експериментаторам в минуле та закрити свій дослідницький центр, що вони й зробили, попередивши дикий обман та гонку людей за власною долею.

Але обидві Насті цього не знали, бо кілька днів тому люди з майбутнього повивозили з будівлі всю апаратуру та документи, всіх пацієнтів та лаборантів, втішаючи їх в поразці.

Таксі довезло дівчат додому, де вони лишилися до ранку, мовчки розмислюючи, як діяти далі?

На ранок Настя, якій було вчора геть недобре почувалася дещо свіжіше, але їй стало бридко від самої думки про становище, в якому вона опинилася. І чомусь, зробилося шкода іншої себе, яка поклала її вчора на ліжко, а сама спала на підлозі в тісній однокімнатній квартирі. Як дивно було визнавати, що все пішло геть не так, як бажалося. Як соромно було перед іншою собою, в якої вона, по суті, вкрала майбутнє, бо сама ним же і була. Чи не варто було б дійсно зараз залишити її?

Вона так і зробила. Без чіткого плану дій, Настя лишила себе колишню в пустій квартирі без найменшого шансу на закулісні секрети її майбутньої долі. Вона пішла до Богдана. Не для того, щоб з ним говорити про все та зізнатися, а просто, щоб зустрітися.  А там якось вирішити, що робити далі з ним чи з самою собою.

Богдан знаходився в одному з павільйонів кінокомпанії, як їй сказав знайомий охоронець, який тільки й тому люб’язно її пропустив. Вона не часто приходила до Богдана на знімальні майданчики, бо не любила бачити процес зйомки фільмів. Вона гадала, це псувало їй ефект від перегляду на екрані. Почувалася Настя доволі кволо, їй довелося блукати  досить довго, поки вона не помітила Богдана. Він сперечався над невеликим монітором з іншими людьми в навушниках з камерами, реквізитом, іншим необхідним знаряддям. Вона стояла трішки віддаля, спостерігала. Він зараз подобався їй дуже. Але Настя здригнулася, коли побачила, як дівчина піднесла йому якісь папірці, при цьому поклавши свою тоненьку ручку на його плече. Настя згадала дівчину з світлин Богдана, які він виставить колись не розгляд усім в соцмережі, хизуючись своїм щастям. У майбутньому поряд з ним ця гарна  помічниця з тоненькими руками. І Настя відправилась сюди, щоб того не було, але ж інша Настя навряд чи дозволить це.

Богдан її помітив, посміхнувся і направився до неї. Поки він йшов назустріч, Настя уявила, як вони з тією дівчиною тут говорять про одне їм цікаве, як сміються, як незабаром між ними виникнуть почуття, цікаво, де у них буде перший секс?

- Привіт! Що ти тут робиш? – він поцілував її ніжно.

- Я просто зайшла.

- Добре. Ну… у нас тут процес. - Він явно підшукував слова.

- Я на секундочку. Як фільм?

- Здається, зйомки провалилися. Уявляєш, до непристойності багатий дядько так любив і пишався своєю ідеальною родиною, що вирішив зняти про неї фільм. І, коли ми вже почали знімати, вся ідилія зникла. На майданчику нічого не клеїлось. А коли ми вирішили знімати в нього вдома, то це взагалі перетворилося на катастрофу.

- Ідилія виявилася бутафорною?

- Розумієш, ми всі в кінці кінців вирішили, що той дядько хотів зняти фільм про  сімейні цінності, але то були не цінності, а ідеали, які не мають нікого відношення до реальності. Йому було дорожчим саме відчуття ідеальної родини, ніж її спокій.

- Вони перед камерами почали своє життя знову..

- І бламалися, - цинічно і грубо закінчив він задумливу репліку Насті.

- Богдане, а ти думаєш, у нас з тобою цінності чи ідеали?

- Ідеальні цінності! – Він явно був в чудовому настрої.

- Я серйозно, якби ти дізнався, що у майбутньому ми розлучимось, маючи шанс  виправити всі помилки, ти б намагався все виправити?

- Люба, такі експерименти прикрили, здається.

- Відповідай! – Настя впиналася очима в нього.

- А хто дасть гарантію, що ти не наробиш нових помилок?

- Я, Богдане, нароблю обов’язково… Але, знаєш, мабуть своє минуле треба оберігати не менш краще, ніж майбутнє, бо останнє ще можна виправити.

- Так, двічі в одну річку не ввійдеш. Насте, може ми поговоримо про це вдома? Мені сьогодні можна вже додому?

Вона дещо збентежено подивилася на нього, а потім попросила ще кілька днів.

Прямуючи назад алеєю, вона вдивлялася у стомлені скроні дерев, що вже починали жовкнути потроху. Скоро всі вони змокнуть у мряці і скинуть із себе цей обтяжливий листяний тягар. Їй думалось про, те, який біль відчувають ці дерева. І, коли б зараз все зразу листя зірвати з одного такого дерева, біль би його був подібний до того, що обтяжує її тіло і серце зараз. В її душі щось в’яне і обпадає, гине, щось таке, що мало б бути красою. Це зникає її надія разом з  ілюзіями, з поривами і тим, що вона хотіла назвати коханням.

Ще раз вона спитала саму себе про причину того, що відбувалося зараз, і проза життя  звинуватила її в усьому. Тому, ще раз впевнившись, що потрібної їй клініки немає як такої, перечитала в Інтернеті невтішні статті та інтерв’ю про загрозу, безглуздість та  людську приреченість з подібними експериментами. А про свою безнадію Настя здогадалася сама. Крім того, її самопочуття дедалі погіршувалося. Нудота і біль у голові не давали про себе забути. Усмішка, як висновок чогось недоброго, розпливлася по її блідому обличчі.

Відступати Насті не було куди і не було навіщо. І вона собі думала своїми хворими думками, що раз вже прибула сюди рятувати свою любов, то варто її рятувати. Тому, повернувшись до себе колишньої,  розказала про квартиру, яку треба швидше змінювати, про звільнення з роботи і нові перспективи, навіть про курс долара. Вони довго і змістовно розмовляли. Спочатку серйозно і виразно, а потім тихо і досить сумно. Настя з майбутнього відчула присутність чогось теплого і хорошого, ніби її загорнули у щось м’яке і солодке, щоб вона відпочила. 

Домовились, що Насті теперішній доведеться змінити не тільки хлопця і житло, а дещо в самій собі. Сумно посміхались  з того, що Богдан і його асистентка зараз зблизяться навіть більше, ніж у їх здогадках. А Насті, що вигадала з себе мандрівника у часі, доведеться і далі хворіти, терплячи самоприниження і фізичне згасання. Коли розмови скінчились, все було більш-менш вирішено, вона лежала на дивані без сил, і почувалася такою дурною, ніби сама про себе хотіла зняти фільм.