Додому (автор не проголосував)

Стара залізнична станція. Маленьке приміщення вокзалу давно покосилося та поросло зіллям. В залі очікування панує гармидер:  з перекинутих стільців стирчать пружини, вітерець ганяє по підлозі пожовкле листя, павуки вподобали кутки будівлі. Знадвору такий же занепад: крізь тріщини в асфальті проросла трава, в неприбраних клумбах давно зів’яли квіти, колись чепурно підстрижені гілки кущів розрослись і стирчали в різні сторони, як голки в їжака. До речі, сам їжак ходив поруч, як хазяїн, підбираючи опалі і ніким незбирані яблука. Навкруги тихо і пусто, неначе це місце застигло в часі.

І всього лише одна людина сидить на пероні в очікуванні свого потягу.

Цікаво, і довго я вже стирчу на станції? Скільки ще я просиджу тут, на цій лавочці в безмовній самотності?

Ну, не зовсім в самотності. Ось поверну голову направо, а там сидить чоловік із втомленою посмішкою та цигаркою в зубах. Повинен сказати, досить таки цікавий хлопчина: сорочка в клітинку із закачаними рукавами, чорна жилетка, вузькі брюки, чоботи з трохи загостреними носками, капелюх набік і невелике татуювання у вигляді літака з правого боку на шиї.

Дивно, і навіщо це на пероні дзеркало поставили?

Хм, а саме за це тату я їй і сподобався.

Що ж цей бісів потяг все не йде? Запізнюється, чи що? Чому тоді нічого по гучномовцю не сказали? Могли хоча б попередити, біс їх забери! Чи це я настільки рано прийшов? Та й навкруги ні душі. Де всі пасажири?

На скільки я пам’ятаю, потяг тут проходить лише раз на день. Можливо, місцеві просто знають час прибуття і приходять якраз на посадку.

От же трапилось мені зійти саме тут!

Повезло ще, що цигарки не скінчились. Цікаво, скільки я вже викурив? Пачку? Дві? Але ж нових я не відкривав, а в старій залишалось всього штук десять. Чи мені просто здалось, що я так довго сиджу, бо я один, а тут неймовірно нудно?

Скільки хоч часу вже набігло? Що? Мій наручний годинник зупинився? Але чому, я ж його недавно заводив! Треба глянути на станції – з цього місця їх добре видно. Оце так! Теж зупинились! Тоді я й справді міг тут вічність простирчати!

Хм, спробував розсміятись над своїм же жартом і взагалі сумно стало. Мало того, що жарт невдалий, так ще сильніше відчулась самотність.

Більше всього в житті ненавиджу очікування. Чекати на відпустку, прихід літа, зарплатню, наступний день… Люди завжди відкладають все на потім, помилково вважаючи, що завтра буде кращий день, ліпша можливість. І сліпо вірять в це, не помічаючи, що можливості, та й саме життя, проходить повз них.

Так, треба відволіктись від невеселих думок. О, невже я бачу людину? Тільки виринув з роздумів і підвів очі, і тут на тобі! Ой, тільки щось не дуже радує мене цей персонаж. Страшна якась бабка ходить: згорблена, з гачкуватим довгим носом, із сивими нечесаними патлами, в рваному лахмітті. Ще й чіпляється скорченими пальцями за дивний старий посох.

Ой, схоже, вона мене помітила. Йде в мою сторону. Дідько, а зблизька вона ще страшніша. І очі колючі та злі.

– Шо тут забув?

Сказала – як цвяхом по залізу поскребла. Ох і погана бабця. А сама так і зиркає з-під лоба.

– Чекаю на потяг, – неохоче відповів їй я.

Дивно, але вмить її очі подобріли та наповнились вологою. Вона взялась двома руками за посох і притулилась до нього головою. Потім подивилась на мене уважно і тихо якось, з ніжною тугою в голосі, сказала:

– Синку, твій потяг вже давно пішов. Йди додому.

– Дякую, та я ще трохи посиджу. Мене молода дружина чекає. У нас ось-ось повинна народитись дочка. Не хочу запізнитись.

– Ох-охох, навряд дочекаєшся. А якшо зараз не поспішиш, то взагалі додому не повернешся.

Сказала і пішла. Як і не було.

Ну що ж, є час подумати, а не привиділась вона мені раптом?

Ех, краще літаком полетів би, їй-богу! Там мені спокійніше, звичніше. Я ж років п’ятнадцять відлітав, від самого училища – небо неначе другий дім для мене. Хлопці навіть на весілля замість нормального подарунку окуляри льотні вручили, хоч і дуже коштовні. Але молода дружина нічого не сказала за такий вибрик моїх друзів. Лиш посміхнулась загадково. Я цілий вечір голову сушив, навіщо вони так зробили? Я ж все одно більше не літаю. Ходив у задумі, поки дружина сама не пояснила. Сказала: «Це символ. Мовляв, хоч ти і не з нами більше, та все одно залишаєшся сином неба і нашим братом.» Вона взагалі у мене кмітлива. Багато чого розуміє, але не все розповідає. Тиха, ніжна та спокійна. Як океан вона огортає своєю любов’ю і тобі стає тепло та затишно лише від її присутності.

Ну от, згадав про неї і тепер хочу її побачити.

Якось тяжко на серці. Чому не полетів? Міг же у хлопців вертоліт якийсь позичити. Чого злякався? Адже в повітрі я деколи впевненіше себе почуваю, ніж на землі.

Що витріщився на мене, чудо з дзеркала? Думаєш, капелюха натягнув – і одразу в інтелігенти записався? Знаю я, чому побоявся летіти! Бо більше не доведеться! Бо це міг би бути твій останній, «прощальний» політ! Болю злякався, боягуз! Мовляв, не було прощання, то я ще повернусь до вас. Ага, розбігся! Отямся, бовдур! Тебе офіційно на пенсію відправили!

Рано? Так. Але то, так би мовити, за вислугу. Багато де довелось політати, багато чого побачити і багато в чому прийняти участь. Але мій підпис в угоді про нерозголошення не дає сказати більше.

І як я не можу зрозуміти? Все скінчилось! Не треба я їм більше! На моє місце штук десять хлопчаків просяться, котрим теж послужити кортить.

А ти тепер сиди тут і страждай.

Та все таки краще було б літаком. А то ці потяги…

– Привіт, друже. Теж тут застряг?

Я злякано повернув голову в сторону голосу і побачив чоловіка приблизно мого віку в простеньких джинсах та білій футболці. Сонцезахисні окуляри він зачепив за комір і раз по разу поправляв їх, наче вони ось-ось впадуть.

– Так, є трохи, – відповів я.

Чоловік присів поруч і трохи з подивом запитав:

– А чого ти тут сидиш? Піди прогуляйся, ти ж знудишся тут.

– Е ні, тоді я можу пропустити потяг.

– Який потяг? – вирячився на мене співбесідник. – Ааа, я зрозумів. – Він важко зітхнув і з легким докором зауважив: – Ти ще не зрозумів, що тут сталося… Ну от. А я думав, що хоч когось адекватного знайшов.

– Почекай, ти про що?

Чоловік оглянув мене з ніг до голови, немов не повіривши, що я ані трохи не розумію, про що він каже.

– Друже, невже не здогадуєшся? У тебе немає навіть тіні сумніву, що тут щось не так?

Я уважніше придивився до співбесідника: джинси в нього рвані, футболка брудна, окуляри тріснуті, а на скроні і щоці видніється засохла кров.

– Так, – покосився я на нього з недовірою, – дещо помітив.

– Хм, те що помітив ти, – сказав чоловік, торкаючись скроні, – не є суттю. Ну що ж. Я дав тобі їжу для роздумів, тож маєш здогадатись сам. Бувай.

Мій співбесідник махнув рукою, ступив декілька кроків і зник.

От тобі і добрий день! Це ще що за чортівня?

Я декілька разів труснув головою, потер очі і ляснув себе по щоці. Немає нікого. Може привиділось?

О, схоже, я не з’їхав з ґлузду. Ще один пасажир. Точніше, пасажирка. Така юна і чарівлива. Хоч і трохи не сіла на мене.

– Даруйте, та я також тут сиджу. Сказали б що небуть, я посунувся би.

Хм, ніякої реакції. Ооо, ще й звичка погана є, хоч і палить вона дамські цигарки через мундштук. Навіть симпатично виглядає, ніби доповнюючи її наряд: чорна довга юбка, біла блуза з широкими рукавами, схопленими на зап’ястках шкіряними ремінцями, корсет, що підкреслює тонкий стан, старі льотні окуляри замість обруча, довге волосся, заплетене в тугі важкі коси, потерті черевики з трохи загостреними носками, пасок із усілякими дрібничками – люлькою, тютюном, кошелем для грошей, запальничкою у вигляді літака, коротким кинджалом.

Дивно, запальничка така як і в мене, але її дуже важко було дістати. Не думав, що побачу таку ще у когось.

– Бачу, Ви теж в дорогу зібрались? А я, уявіть собі, цілісінький день тут стирчу і ніяк потяга не дочекаюсь. В чому проблема, не знаєте?

Ой, розплакалась.

– Вибачте, я щось не те сказав?

Ні, вона просто знущається! Чи то дівчина глухо-сліпа, чи то я невидимий, але вона впритул мене не помічає! Ще й ридає. О, начебто говорить щось.

– Тато, знаєш, мама дуже за тобою сумує. І я, напевно, також. Побачити б тебе хоч раз з посмішкою на вустах, почути б твій голос, відчути твою теплу руку на своєму плечі… Ти гарний, думаю, посмішка тобі пасуватиме.

Уявляєш, мама вірить, що ти прийдеш до тями. Подумати тільки! Вже сімнадцять років пройшло з тієї трагічної аварії, а вона все ще чекає. Каже: «Він йде додому.» Розумієш, їй часто сниться один і той самий сон, як ти йдеш один по шосе. Як би я хотіла допомогти тобі знайти дорогу! Хотіла б пройти з тобою цей шлях. Навіть через всі кола Пекла, але разом, тримаючись за руки. Адже нам про багато чого треба поговорити: ти ж мене зовсім не знаєш – якою була, ким виросла.

Ох тато… Ми завжди передивляємось ваші з мамою старі фото – ви такі гарні на них. Я так хочу побачити той блиск в її очах наяву. Ні, ти не подумай, вона не перетворилась на похмуру тітку. Вона така ж гарна і доглянута. Стиха поглядає на мене з ніжним трепетом, думаючи, що я не помічаю. Та чогось в її погляді, в очах, в душі не вистачає. Думаю, не вистачає тебе.

І хоча в мене було не ідеальне дитинство, та звинувачувати тебе в чомусь я не буду і не збиралась. Просто так хочеться заглянути в твої очі, дати зрозуміти, що ти нам дуже потрібен.

І якщо ти зараз йдеш десь по дорозі, я буду молити всіх відомих і незнаних богів, щоб ти йшов правильно.

Прошу, повертайся скоріше, татку.

Сльози, стікаючи по щокам, крупними градинами впали на блузу дівчини. Вона змахнула їх мимоходом і встала. Трохи постояла біля перону, заглянула в дзеркало, поговорила з їжаком і зайшла до вокзалу.

Жах який. Неозброєним оком видно, що дівчині дуже боляче. Ні, треба якомога скоріше дістатись додому! Не хочу бути таким батьком, щоб дочка так само страждала, чекаючи на моє повернення! Прямо таки серце стискалося, коли слухав її сповідь.

Все, я вирішив. Ще одна цигарка – і йду пішки.

Пусте покинуте шосе. Навкруги розкинулось поле з пожовклою травою. Сонце в зеніті, спека. Самотня тінь в капелюсі тихо плететься по краю дороги. Тоненька цівка диму повзе вгору із затиснутої в зубах цигарки.

Та навколо, не дивлячись на сумний, нудний пейзаж, витає приємне занепокоєння, а в скронях далекими гуркотами грому пульсує лише одна наполеглива думка:

– Почекай ще трохи, доню. Тато вже в дорозі. Тато скоро повернеться додому.