Дідова наука

Коли дід Панас переступив поріг власної хати, там вже стояв ґвалт. Маруся, його невістка, верещала на Дмитрика, шарпаючи того за воріт сорочки так, що його голова теліпалася з боку в бік, і, здавалось, зараз відлетить.

‒ Ого-го, що це тут відбувається? ‒ Мовив він, ступаючи між власним внуком і його розлюченою матір’ю.

Червоні плями на щоках жінки давали зрозуміти, що малий утнув щось дійсно серйозне, що розлютив загалом тиху і врівноважену Марусю.

‒ Ці малі виродки ходили до Гнатової хати і кидали в неї каміння. Розбили три шибки. А коли вийшов старий, сьогодні в нього один з «тих днів» ‒ вона покрутила пальцем біля скроні, ‒ то вони почали кидати в нього, хтось таки влучив і розбив йому голову. А він же хворий! Хворий каліка! ‒ Проверещала жінка в обличчя хлопця.

Панас гучно засопів і поглянув на дитину, яка втягнула голову і втупила порожній погляд в підлогу.

‒ Я з ним розберуся, ‒ суворим голосом сказав чоловік.

‒ Знаю я ваші розбирання. Знову пожалієте і відпустите. Вже проходили таке. Краще я батькові розкажу. Ото вже ремінь походить по сраці ‒ буде наука на довший час.

‒ Цього разу ‒ ні. Ми поговоримо серйозно. Цього разу я його прикривати не буду. Гнат колись був моїм товаришем.

Дід перевів погляд на внука. Той плакав.

‒ Лаяти я тебе не буду, ‒ почав Панас, коли вони з онуком залишились сам на сам. ‒ Але і так просто не відпущу. Ти, думаю, розумієш, що вчинив не правильно. Чи я помиляюсь?

Малий мовчки похитав головою.

‒ Так ось, ‒ продовжив він, ‒ ти повинен зрозуміти, що за все потрібно платити. І часто дорогу ціну. Кожен твій вчинок завжди буде подорожувати за тобою. Вони будуть зберігатися, об’єднуватися, супроводжувати тебе все життя. Вони прийдуть до тебе у снах. Я не кажу, що тільки погані, хороші ‒ теж. Всі вони будуть накопичуватись. І колись, якщо поганих, таких, як ви оце утнули сьогодні, стане занадто багато, вони затягнуть зашморг на твоїй шиї, ‒ дід із силою ткнув пальцем в лоб хлопця, ‒ і змусять тебе зупинитись. Запам’ятай це на все життя. А щоб до тебе краще дійшло, я розповім тобі історію. Ти можеш в неї вірити, можеш ‒ ні, діло твоє. Але я тебе попередив.

Коли мені було п’ятнадцять, лише на п’ять більше ніж тобі зараз, в мене померла баба. Їй було чи то вісімдесят, чи дев’яносто років. Точно не пам’ятаю.

Ото було клопотів. Я тоді вперше усвідомив, що таке похорон і смерть людини. До того в мене такого відчуття не було. Мабуть, був замалим, щоб повністю зрозуміти, що відбувається. Але тоді я втямив, що баба померла і треба щось робити. А що робити?

Перед тим, коли помер дід, то мені, певно, було як тобі. Мене віддали до тітки. Я тільки те й пам’ятаю, як несли труну. Організацією похорону тоді займалася саме бабця. Вона знала, що робити. Все було чітко. ‒ Панас посміхнувся своїй згадці. ‒ Видавалось так, ніби дід помер за розкладом, так все було чітко організовано.

А от коли вже померла вона, то все виглядало зовсім по-іншому. Такої паніки ця хата ще не бачила. Всі бігали, щось робили. Мій батько відправив мого брата Миколу за священиком аж до Трухівки. Ближче на той час не було.

Всі ніби були при роботі, аж раптом, хтось згадав, що треба ж викопати могилу. Мати дала мені інструкції де копати і доручила, щоб я побіг на кут і попросив кількох чоловіків це зробити.

Не можу вже точно сказати, як так вийшло, але про допомогу попрохав я тоді своїх друзів, а не когось із дорослих.

Нас було п’ятеро. Миколу та Івана ти не знаєш, бо вони вже померли. А от Василя, який живе в кінці вулиці, діда твого товариша Миколки ‒ такого малого, клаповухого, ти маєш знати. Ну і звісно Гнат. Той, в якого ви сьогодні жбурляли каміння.

Скільки себе пам’ятаю ми завжди ходили разом. Гралися, пасли худобу, часто працювали в полі. Раніше наше село було не таким великим як зараз, тому і зв’язки були значно міцнішими. Як і більшість хлопчаків ми часто робили всілякі дурниці, через які отримували прочуханки не тільки від старших хлопців, але і від дорослих, зокрема, і наших батьків. Всього я тобі не розповім, але скажу, що ми частенько навідувались до сусідських садочків. Ти ж знаєш, що вишні чи яблука там завжди смачніші за власні. Це парадокс, але так влаштовані люди. Їм завжди хочеться отримати те, що є в когось, навіть, якщо ця річ звичайнісіньке яблуко, яке ти можеш зірвати у власному дворі.

Часто жертвами нічних набігів ставали наші власні садки. Досі не можу зрозуміти, чому ми крадькома лізли через паркани, замість того, щоб зайти через хвіртку і взяти те, що хотіли. Часто бувало, що відвідували і наше подвір’я.

Одного разу, вчергове вночі інспектуючи дерева в нашому садку, ми непомітно для себе розшумілися так, що розбудили мого діда. А здоров’я в нього було байдуже. До самої смерті в нього залишалася густа чуприна і майже всі зуби. З просоння він не дуже роздивлявся, хто і що там робить в садку. На додачу він перед сном трохи хильнув. Тому, прокинувшись вночі і почувши шум, для нього висновок був один ‒ грабують. Він схопив свою рушницю і в одних трусах, хоч ніч і видалась доволі холодною, вибіг надвір. Спочатку ми злякалися і миттю позскакували з дерев. Але потім побачили, що дід в його стані не може впоратись зі зброєю. Він хитався, мов від вітру молоде дерево. Це виглядало настільки смішно, що ми й забули про страх. Хтось із хлопців підняв із землі гниле яблуко і жбурнув у нього. Перший кидок видався невдалим. Та за ним пішли інші. І не тільки гнилі. Гнат влучив старому в голову, та так сильно, що він від удару звалився на землю як підкошений. А ми продовжували кидати і дико реготали, як коні. Це тривало доки не вийшов мій батько. От тоді дійсно стало страшно і ми повтікали.

Дід довго пробув у лікарні. Добрячої прочуханки я тоді отримав. Можливо, щось подібне очікує і тебе сьогодні. Думаю твоя мати таки розкаже батькові про твій вчинок.

Але, незважаючи ні на що, ми товаришували з хлопцями і саме до них я звернувся за допомогою. Так само вп’ятьох ми прийшли на кладовище і знайшли місце, де кількома роками раніше поховали мого діда. Біля його могили залишалося місця якраз для бабці. Роботи було чимало, тому всі крім мене взялися до роботи.

Хоч сонце все ще високо стояло над головами, хлопці завзято запрацювали в чотири лопати не шкодуючи сил. Дуже швидко вони занурились по-коліна в землю. Я стояв поряд з ними і наче бригадир віддавав команди і настанови, підганяючи їх. Вони на мої репліки відповідали жбурлянням землі.

Після швидкого початку темп роботи помітно впав. Крім того, що копачі трохи втомилися, так ще й довелося копати по-черзі. Заглиблюючись в яму, копати вчотирьох ставало важко. Замало місця. Тому почали копати спочатку по-двоє, а згодом і взагалі − по-одному.

Хоч зібралися ми не з радісної нагоди, але молоді завжди відносяться до всього з почуттям гумору і шукають розраду в жартах, хоч і часто занадто захоплюються цим. Того разу ми теж почали дуркувати.

Обличчя Панаса зробилося суворішим.

Не треба було того робити. Але я гадаю, що сталося б ще щось, навіть якби ми поводились інакше.

До закінчення роботи залишалось зовсім трохи. Останнім в яму поліз Гнат. Він старанно працював, рівняючи дно і стіни. А ми тишком підкидали зверху землю йому на голову, щоб він ще трохи посидів в могилі моєї баби. З ями лунала відбірна лайка. Не пам’ятаю, кому саме спала на думку божевільна ідея, але реалізували її швидко.

В певний момент Гнат крикнув, що натрапив на щось. Ми нагнулися, щоб поглянути. Ніхто не знав, що там було, але кожен припустив, що там найімовірніша річ, яку тільки можна знайти в могилі ‒ труна. Труна з дідом, якого закопали два роки тому. Не можу пояснити як вона зсунулась на півметра, але те, що один її кут стирчав у бабиній могилі, було ясно як Божий день. У кожного пробіг мороз по спині − не варто турбувати мертвих.

Хтось жартома крикнув, що бачить як там щось ворухнулося, хоча нічого подібного не було. Я добре дивився і можу заприсягнутися. Але подібна заява змусила мене відскочити від могили. Мене переповнював страх. Але в той же час душив і дикий сміх. Все через Гната, який дико верещав, даремно намагаючись вибратись з ями. Його охопила паніка. От тоді ми і утнули дурницю.

У нас із собою був шматок брезенту, щоб накрити яму. Це необхідно, щоб земля, з купи не падала назад. Та і якби пішов дощ, то був би хоч якийсь захист. Ми використали її за призначенням ‒ накрили порожнину в землі, залишивши там Гната. Я не можу уявити, що він відчував, але сказати, що йому було страшно ‒ нічого не сказати. Він так горланив, що його крик перетворився на звірине ревіння. А ми все сміялися. Сміялися так, що аж сльози бризнули з очей.

‒ І вам зовсім не було його шкода? ‒ Поцікавився Дмитрик.

Панас із сумом поглянув на онука.

‒ Ніхто з нас і подумати не міг.

В кімнаті запанувала тиша. Хлопчик ближче підсунувся до діда та майже пошепки звернувся до нього.

‒ Ви його хоч витягли звідти?

‒ Звичайно. Ми ще трохи посміялися після того, як почули плач Гната і благання відпустити його. Ми зжалились над ним, бо зрозуміли, що перегнули палицю. Та відкинувши брезент, ми жахнулися.

Дмитрик жадібно спостерігав за дідом, ловлячи кожне його слово, ніби той розповідав казку перед сном.

‒ Гнат лежав на дні могили і плакав. Його волосся стало сивим, все тіло тряслося. Весь брудний. В темряві він зачепився чи за лопату, чи за труну, бо з ноги йшла кров. Ми кинулися витягати його. Він не розумів, де знаходиться і що відбувається. Його очі закочувалися, кілька разів Гнат втрачав свідомість, а коли приходив до тями, то тихо бурмотів собі під ніс: «Пробачте» і «Дякую».

Дмитро роззявив рота і дивився на діда.

‒ І що сталося далі?

‒ Нічого. Гнат так до кінця і не оговтався. Отак і ходить ні живий, ні мертвий по сей день на подвір’ї. А ви над ним ще й знущаєтесь.

Хлопчик задумався і опустив очі. Він не хотів втрачати розум через свої вчинки.

Панас пригорнув внука.

‒ Не бійся, я впевнений, що з тобою такого не станеться, якщо ти будеш добре поводитись і вибачишся перед ним.

Ввечері, отримавши гарного прочухана від батька, Дмитро вирішив-таки вибачитися перед старим Гнатом. Вранці він зібрався з духом і попрямував до хати, яку вчора з товаришами обстрілював камінням.

Хвіртки не було, тому хлопчик зупинився аж перед вхідними дверима. Переминаючись з ноги на ногу, він кілька хвилин стояв, не насмілюючись постукати. Він прокручував в голові, що буде казати та як зі страху взагалі не втекти. Раптом хтось поклав руку йому на плече і Дмитрик підскочив від несподіванки.

‒ А, це один з вчорашніх хуліганів, ‒ доброзичливо сказав дід Гнат, який стояв босоніж з закоченими по коліна штанами ‒ зайшов у гості?

Хлопець зніяковів і кивнув головою.

‒ Хотів вибачитись за те, що зробив.

‒ Це радує. Молодець.

Гнат поплескав малого по спині та запросив до хати, щоб пригостити молоком. Дмитрик хотів як найскоріше втекти, але відмовити не зміг.

Хлопчик відзначив, що як на пришелепка старий має досить доглянуту хату та і в розмові не проявляє ніяких дивацтв. Тому не дивно, що малий досить швидко розслабився і запитав у Гната те, що забув зробити вчора у діда.

‒ А правда, що ви копали колись могилу з моїм дідом? ‒ Поцікавився для початку він.

Гнат не очікував такого питання, але підтвердив історію, яку розповів Панас своєму внукові.

‒ То такі… ‒ хлопчик підбирав правильні слова, ‒ проблеми зі здоров’ям через те, що ви перелякалися, коли вас накрили брезентом?

Гнат зважив слова хлопчини, а потім розсміявся.

‒ Це тобі твій дід, напевно, сказав?

‒ А це що не правда? ‒ Здивувався він.

‒ Загалом правда. Але не вся. Хочеш знати в чому правда?

У відповідь хлопчина кивнув.

‒ Потрібно достойно себе поводити ‒ ось в чому правда.

‒ Він мені так і казав.

‒ Це добре. А ще правда в тому, що злякався я наслідків власних поганих вчинків. Ось в чому правда. Щира-щирісінька. Знаєш як воно опинитися поряд з тим, кого мало не вбив, в одній могилі? ‒ Гнат схопив за шкірки хлопця і затряс його. ‒ Знаєш, питаю?

Той, переляканий, заперечно захитав головою, усвідомлюючи, якою помилкою було сюди прийти.

‒ А знаєш, як воно, коли той, кого ти мало не вбив, намагається затягнути тебе до себе в могилу? Га? А коли він намагається тебе з’їсти?

Хлопець тільки зараз звернув увагу на понівечену ногу старого, на якій чітко виднілися сліди зубів, точно такі ж, які залишаються на яблуках, коли їх кусаєш.

‒ А хочеш дізнатися? ‒ З реготом Гнат підвівся зі свого місця, трохи послабивши хватку.

Цього хлопцеві вистачило, щоб вирватися і чимдуж побігти з хати додому. Та останні слова він все ж почув: «Поводься добре! Так, щоб не дізнатися! Так, щоб я тебе потім не з’їв!».