Дарунок з космосу

Андрій зупинився, щоб відновити дихання. Він уже майже 2 тижні не бігав. А сьогодні погода була не з найкращих: повівав доволі сильний вітер та сніг летів у лице. Звісно, адже була середина січня. Стадіон був порожній. Жодної людини. Окрім нього.

Хлопець їздив до бабусі в село на новорічні свята, а там у нього ніколи не виходило займатися спортом. Велика родина збиралася у одній хаті, були маленькі діти – тому часу на пробіжку у парубка не було.

Проте, коли Андрій уже їхав додому, він дав собі слово, що почне знову бігати. А дане слово хлопець завжди тримав. І що з того, що надворі зима? Багатьом здавалося дивним бігати по снігу. Але головний герой тільки сміявся з їхніх зауважень. Адже розумів, що займатися спортом можна завжди і всюди, головне – бажання. А якщо його немає, то навіть, коли у тебе будуть ідеальні умови для спорту, ти все одно знайдеш якусь відмовку, щоб ним не займатися.

Парубок з дитинства любив бігати. Скільки себе пам’ятав, він завжди був найшвидшим у школі, в ліцеї, зрештою, і в університеті також.

Хлопець підійшов до турніків, щоб позайматися. Раптом його погляд зупинився на Замковій горі. І він подумав, як давно там не був. Часто трапляється так, що люди їздять у подорожі та за 1 день встигають обійти більшу частину історичних пам’яток і цікавих місцин. Натомість у тому місті, в якому проживають усе життя, інколи не знають практично нічого.

Звісно, Андрій бував на горі Боні, а так звали вершину, про яку ходило безліч легенд. Але останнього разу був ще перед тим, як поступив до університету, а після того пройшло уже більше 2 років.

Отож, парубок підтягнувся 15 разів, посварив сам себе, що втрачає форму, тоді знову поглянув на гору – чомусь вона його притягувала до себе, манила чимось, обіцяла якийсь дарунок. Він вирішив: зараз прийде додому, поснідає, зробить усі справи, котрі запланував, а після обіду попрямує на саму вершину. І здійматися, звісно, він буде не окружною дорогою, як це роблять туристи, а прямовисним схилом, яким підіймаються тільки жителі Кременця, містечка, у якому і проживав головний герой.

Андрій прибрав у квартирі, почитав книгу. Тоді виявилося, що сьогодні ще повинен йти футбольний матч: грало його улюблене Динамо. Це була товариська гра, та хлопчина не пропускав жодної гри динамівців. Отож, коли парубок вийшов із дому, то уже починало темніти. Він розумів, що на гору буде здійматися уже точно у темряві, але нічого вдіяти не міг. Якщо вирішив, то потрібно діяти.

Близько 18 вечора він підійшов до підніжжя гори. У вікнах домівок світилося: люди якраз повернулися додому, хтось вечеряв, хтось просто відпочивав від турбот. Парубок включив ліхтарика на смартфоні та впевнено попрямував дорогою, з якої потім уже зійшов на стежину, що прямовисно здіймалася аж до самої вершини.

Цього року було дуже мало снігу. Він ледве прикривав землю. Раптом хлопець зупинився та озирнувся. Йому здалося? Чи не здалося? Андрій махнув головою та попрямував далі. Хоч дитиною парубок часто підіймався цією стежиною і заблукати тут було, в принципі, неможливо, але зараз йому здавалося, що він іде десь не туди. Адже уже пройшло більше 20 хвилин. Хіба не повинен він, враховуючи швидкий темп, уже бачити вершину?

Герой зупинився та розгублено роззирнувся навкруги. Посвітив ліхтариком у різні сторони. Навкруги були тільки однакові дерева, замерзлі кущі.

Раптом він помітив удалині якесь світло: воно миготіло – то з’являлося, то зникало. Туди не було стежки, тому Андрій спершу трішки подумав, а тоді поволі рушив у цьому напрямку. Чим ближче підходив хлопець, тим частіше світло то зникало, то з’являлося. Воно ставало все яскравішим.

Парубок уже давно заплутався: він не знав, де знаходиться. Головне, розумів, що десь на Боні, і якщо що, може завжди просто почати спускатися, і точно якось він вийде на центральну вулицю.

Раптово світло зникло. Здавалося, що залишилося якихось пару метрів, тому хлопець чимдуж помчав до того місця. А тоді раптово зупинився, наче вкопаний. Підняв руку із смартфоном, адже ліхтарика так і не вимикав: це була печера. Але звідки вона тут? Хоча Андрій ніколи і не обходив кожен сантиметр гори, але знав, що ніякої печери саме тут не повинно бути. Та й вона виявилась доволі великою: доросла людина з легкістю могла зайти всередину.

Відразу згадалися оповідки бабусі про старі скарби, заховані ще козаками у тунелях під Замковою горою. Не довго думаючи, парубок розблокував смартфон та написав найкращому другові Степану повідомлення: «Я на Боні, йду в якусь печеру, якщо не відповім за 1 годину, то дзвони у поліцію, викликай медиків. Я не жартую». Андрій подумав, та вкінці таки добавив смайлик.

Тоді вдихнув повітря на повні груди та зайшов у печеру. Нічого не трапилося. Тут було доволі вогко, але навіть тепліше, ніж знадвору. Проте, звідки взялося світло? Адже воно світило з цієї печери – у цьому хлопчина був упевнений на усі 100%.

Пройшовши метрів з десять, Андрій зупинився – невже це і все? Кінець тунелю, а Стьопа завтра з нього буде насміхатися. Проте щось у тому тупику було дивне. Хлопець однією рукою провів по стіні і зойкнув від несподіванки. Під тонким шаром пилу був метал.

Хлопець обома руками почав стирати пилюку, рукавиці уже були неймовірно брудні. Тоді відступив на пару кроків і зрозумів, що це якісь двері, або портал. Щось схоже бачив у фантастичних фільмах про космічні кораблі, або ж у підводних човнах. Але як їй відчинити? Ні кнопок, ні важелів не було. Тільки посередині металевих дверей (а те, що це двері, Андрій уже не сумнівався) була впадина круглої форми.

Парубок приклав до неї руку, але нічого не сталося. Він подивився на свою кінцівку і зрозумів, що варто спробувати без рукавиці.

Чомусь здавалося, що зараз має щось відбутися. І він не помилився. Коли хлопець приклав голу долоню до металу, то відразу відчув: його очікує небувала пригода.

Чому так болить голова? Де він взагалі? Що трапилося? Андрій поволі почав пригадувати: Бона, печера, загадкові двері. Він зараз лежав на підлозі та дивився у стелю, яка переливалася всіма кольорами.

Хлопець поволі підвівся. Він був шокований, адже справді знаходився у приміщенні, доволі схожому на шлюзову камеру космічного корабля. Раптом інші двері, не через які парубок ввійшов, просто розтанули.

Не довго думаючи, парубок попрямував туди. Як тільки пройшов уявний прохід, то він зачинився. Позаду була металева стіна, а попереду почалося з’являтися світло.

- Вітаю, тебе, нащадок славного роду.

- Доброго вечора, але хто ви? – роззирався Андрій у пошуках співбесідника.

- Я – Захисник. Порядковий номер 7001, якщо перевести у цифрову площину вашої чисельної системи.

- Почекай, я так і не зрозумів, хто ти. Людина чи робот? Чи ще хтось?

- Я – космічний корабель. Що ще ти хочеш дізнатися? Мені було неймовірно самотньо, дуже довго на тебе чекав. Тому трішки змахлював.

- В якому плані змахлював? І чому ти на мене чекав?

- Гаразд, я постараюся усе пояснити. Кожен параметр розповіді підведу під вашу систему. Близько 3 тисяч років тому за вашим літочисленням я і мій товариш, Капітан, вилетіли із Головної бази, щоб зайняти форпост на краю відомої нам галактики. За декілька тижнів ми повинні були прибути на вашу планету. Тут мали розбити тимчасову базу та вирушити далі досліджувати даний сектор всесвіту. Проте сталося нечуване.

- Що саме? – не витримав хлопчина.

- Перед початком польоту нам повідомили, що планета незаселена. Але коли ми прибули сюди, то виявили, що це неправда. Так, тодішнє людське суспільство було доволі примітивним, але це була гуманоїдна раса, що дуже нечасто зустрічається у відомому нам всесвіті. Як тобі пояснити? Якщо взяти у відсотковому співвідношенні, то гуманоїдів відносно інших істот є менше 1%. Ну а Капітан був гуманоїдом. У нашому суспільстві є певна неприязнь між різними видами та расами, хоч прямої війни ніхто нікому не оголошує. Але дуже часто трапляється так, що коли негуманоїди знаходять планету заселену примітивними гуманоїдами, то вони її у буквальному сенсі знищують. Це не заборонено.

- Як так? – обурено викрикнув Андрій.

- Коли суспільство на планеті досягне певного розвитку, тоді уже не можна його просто так винищувати. Тоді збирається певна комісія та вирішує долю планети.

- І що далі?

- Ти дослухай, тоді знатимеш. Отож, Капітан усе це знав, і розумів, що не зможе захистити планету. Що дивно: він проаналізував генні структури землян і зрозумів, що вони на 99,99% схожі з його. Тобто, це були не просто гуманоїди, а практично його брати та сестри. Тому він вирішив залишитися на планеті та приховати її з усіх космічних карт. Для цього повідомив Головну базу, що закінчує свої справи. Після довгої служби йому залишався і я, як подарунок. Також Капітан домовився, що йому продадуть цей клаптик всесвіту. Нікому не було справи до 3 планети вашої сонячної системи. Тому все вийшло легко і просто. Певно, там дивувалися, що він не вибрав собі якийсь курорт і доживав віку на окраїні галактики. Але у кожного свої дивацтва.

- Тобто, він залишився тут, на Землі? Він і зараз тут?

- Та ні, звісно. Капітан жив довше за людей, але все ж помер багато років тому.

- А чому ти казав, що чекав на мене?

- Ти – нащадок Капітана. Ніхто не зміг би відкрити мене, тільки генетично така сама істота.

- Я що?? Але мій батько був пияком. То і він був нащадком, чи як?

- Я слідкую за вашим родоводом з давніх часів. Ваш рід занепадав, деякі нащадки асимілювалися більше з корінним населенням. Я розумів, що якщо і далі чекати, то застрягну тут до кінця світів. Проблема в тому, що хоч я й повністю розумна істота, але є певні директиви, яких я не можу порушити.

- Три закони робототехніки, – задумливо промовив Андрій.

- Що? Не розумію. Хоча, стоп. Азімов, письменник. Прочитав. Ну, не зовсім так. У мене є дрони, які оглядають повністю планету та сонячну систему. Адже для збору та передачі інформації я і був створений. Найбільша проблема в тому, що я не можу полетіти звідси. Вибирати маршрут, включати головний двигун та вирішувати тип місії міг тільки Капітан.

- Але ж він помер.

- Ну або істота, яка має такий же генетичний код, що й Капітан.

- Тобто, я?

- Саме так. Тому я сьогодні таки зробив те, що зробив. Заманив тебе сюди. Це трішки перевищує мої дозволенні дії, але і я інколи можу схитрувати.

- Але я не вмію керувати космічним кораблем. Та у мене з технікою вічно проблеми.

- Це не суттєво. Ти з легкістю всього навчишся. Крім того, що неясно буде – я поясню. Адже ти мені потрібен.

- А як же те, що я – нащадок інопланетянина? Я ж маю бути інакшим, чи як?

- В якому плані? Якщо про силу, то так – ти швидший за інших, сильніший, розумніший і т.д. Просто тобі ще треба розвинути у собі усі функції. Твій організм стоїть, як і я – у гаражі. Тільки коли ти навчишся ним керувати, тоді тобі відкриються усі його надзвичайні можливості.

- Гаразд, я це все зрозумів. І що далі?

- Далі тобі потрібно вирішити. Адже приймати рішення – це і буде твій обов’язок, якщо ти захочеш подорожувати світами.

- Я? З тобою? А можна ще когось взяти?

- Ні, Капітан завжди подорожує сам. Якщо ти погодишся, то я зможу кваліфікувати тебе, як спадкоємця. Адже кораблі моєї марки передаються нащадкам. І ми відразу полетимо на Головну базу, де ти пройдеш випробування. Звісно, я тобі усе розповім. А тоді ми разом зможемо відкривати нові світи, виконувати таємні операції. Виконати призначення, для якого я і ти були створені.

- Ну ти так точно, а про мене не говори. Я, звісно, навіть мріяти не міг побувати у справжньому космічному кораблі. Але покинути усіх рідних та близьких, щоб податися невідомо куди, на якесь випробування, про яке я нічогісінько не знаю? Та й жити там, серед інопланетних створінь. Я не впевнений, що мені це підійде.

- Ну є ще один варіант.

- Ти про що? – Андрію здалося, що останні слова прозвучали, як погроза.

- Якщо у Капітана немає спадкоємця, тоді корабель має право відправити сигнал біди на Головну базу. За мною хтось прилетить, і, швидше за все, це буде не гуманоїд. Отож, він таки знищить Землю.

- Стоп, зачекай. Хіба ми ще не досягнули певного розвитку? Адже і у нас є космічні ракети. Люди ступали на Місяць, відправляли зонди уже до краю сонячної системи. Хіба цього не достатньо?

- Достатньо. Але я ж тобі розповідав про ворожнечу. Так склалося, що гуманоїдів ніхто не любить. Та й ніхто не знатиме про цю планетку.

- Ти знатимеш! Ти можеш усе розповісти тому, хто прилетить.

- Наказ розповідати чи не розповідати може дати тільки мій Капітан. В іншому випадку я повинен мовчати про усі місії. Це одна з головних директив. І знову ж – швидше за все, новим Капітаном стане не гуманоїд, якому буде неважливо, що трапилося до нього. А навіть, якщо гуманоїд – навряд чи він почне розпитувати про мого колишнього Капітана.

- Тобто, – парубок міцно зжав кулаки, – ти натякаєш, що якщо я не виконаю твоє прохання та не полечу з тобою у подорож по галактиці, то Земля буде знищена?

- З імовірністю 99,99%. Так, вона буде знищена.

- А якщо я полечу? То ж і так дізнаються, що тут є така планета.

- Дізнаються, і ти її зареєструєш. І подальше її виживання я прогнозую з ймовірністю більше 50%, що доволі високо.

- Добре, а такий нюанс. Адже я прямий нащадок, і я живий. То ти не маєш права відправляти сигнал біди. І ще, певно, є нащадки.

- Таких, які підходили б під генетичний код, більше немає. Ти – єдиний. А твій батько нещодавно помер. Він теж підходив.

- Так, я знаю, коли я був на морі, – тихо промовив хлопчина, – все ж, поки є я, і якщо у мене будуть діти, то і в них можуть бути генетично підходящі спадкоємці.

- Ні.

- Чому ні?

- У тебе не буде дітей!

- Не зрозумів. Я повністю здоровий. Чому у мене не повинно бути дітей?

- Тому що я не дозволю тобі.

- Ти… Що? Та ти ж корабель! І ти мені повинен підпорядковуватися.

- Тільки в тому випадку, якщо ти станеш Капітаном. До того, ти – представник примітивної раси, яку кораблі мого типу можуть з легкістю знищити, якщо виникне необхідність.

- Тобто, ти можеш мене вбити?

- Саме так. І зроблю це, якщо ти не погодишся. Я був створений для дії, для великих звершень, а не сидіти тисячоліття на одній планеті та переглядати ваші книги та фільми. Я навіть не можу спілкуватися з іншими кораблями, адже Капітан відключив мене від мережі, і підключити може тільки він. Чи новий капітан.

- А у мене є хоч якийсь час, щоб обдумати усі ці слова?

- У тебе є скільки завгодно часу. Я чекав так довго, що і десятиліття це лише мить. Проте, запам’ятай: я за тобою слідкую, якщо побачу, що ти захотів з кимось зробити нащадка, ти мертвий. До речі, я ж знаю, що ти ідеаліст, то ще над дечим подумай: якщо ти помреш, не важливо від хвороби чи аварії, то твоя планета також загине. Цього ти бажаєш для неї?

- Ні, такого я точно не бажаю. Можна, я зараз піду додому, а прийду завтра?

- Так, тільки візьми дещо, – перед Андрієм опустився якийсь предмет, дуже схожий на браслет.

- Що це таке?

- Такі носять всі капітани своїх кораблів. Це і комунікатор, і захисник, і бойова машина. Просто надягни на руку. Так я вбережу тебе від аварії, але зможу і вбити в будь-яку секунду.

- Вельми вдячний, – іронічно вклонився хлопець та протягнув руку до браслета, який одразу причепився до правої руки, – як його активувати?

- Вийдеш із корабля, і він активується автоматично. Адже тут тобі нічого не загрожує.

- Окрім тебе, звісно, – не здавався парубок.

- Так, окрім мене. Але рішення завжди за тобою. Чекатиму на нього. До речі, комунікатора звати Джок. У нього важкий характер.

- Навіть так? Ну якось переживу. А ти не боїшся, що я погоджуся стати капітаном, пройду усі випробування, а тоді тебе покину, або знищу?

- Ні, якщо ти це все пройдеш, то тоді тобі без мене вже точно нікуди. Тут вже повір на слово.

- Гаразд, я пішов. Потрібно хоч з друзями побачитися. А їм розповідати можна?

- В даний час не логічно афішувати своє коріння. Адже ти можеш викликати хвилю паніки, якщо тобі повірять. Проте, рішення за тобою. Можеш навіть політати перед ними, якщо заманеться.

- Ця штука дозволяє літати? – здивувався Андрій.

- Вона багато чого дозволяє. Я буду завжди на зв’язку, коли приймеш рішення – просто поклич.

Хлопець пройшов головні двері та опинився у тунелі. Відразу йому здалося, як попід одежею з’явився якийсь бар’єр, який відділив його тіло від усього навколишнього світу. Його не можна було торкнутися чи побачити, але парубок розумів, що він є.

Раптом прийшла смс від Степана: «Чувак, я нічо не поняв. Трохи бухий. Йду додому. Завтра подзвоню».

«Ось такий-от друг», – подумав Андрій. Подивився на годинник – він провів усередині корабля значно більше години.

«Потрібно подумати: насправді, у мене вибору немає. Ну можна, звісно, померти, але ніхто не оцінить цього. Та й Земля також загине. Навіть якщо корабель у чомусь збрехав (я не знаю, чи вміє він брехати, але виключати цього не можна), все одно, він легко може мене знищити. Тут годі сумніватися. Навіть ось цей браслет. До речі, я зовсім не відчуваю холоду. Повітря, яке я вдихаю, навіть трішки тепленьке. Доволі зручно. Стоп, треба думати далі. Але про що думати? Рішення одне: мушу летіти та поринати у зовсім інший світ. Якщо я справді йому так потрібен, то він усе пояснить, адже це і в його інтересах. Одне мене турбує – розповідати Стьопі та іншим, чи ні? Гаразд, завтра вирішу!».

Андрій прокинувся доволі пізно: була уже 12 година дня. Проте він відчував у собі повно сил та наснаги. Спочатку йому здалося на секунду, що це був сон, але потім він помітив браслет на правій руці.

- Цікаво, я можу телепортуватися? Чи це заборонено законами фізики? – вголос роздумував хлопець.

- «Телепортація можлива у межах даної планети.»

- Це що за голос?

- «Це я, Джок. Куди будемо телепортуватися?»

- Ну, наприклад, на стадіон. Але нас хіба не помітять.

- «Ні, звісно, я зможу активувати режим невидимості.»

- А що ще ти вмієш?

- «Дуже довго потрібно розповідати. Я умію практично усе. Можу зв’язатися з усіма електронними схемами на вашій планеті, перехопити керування кожної програмованої системи. Я не можу зупинити машину на ходу. Але можу захистити тебе від удару, від повені, від блискавки, від усіх фізичних проявів. Практично, я можу навіть летіти у відкритому космосі. Я і задумувався, як допоміжний захисний засіб для капітана, але міжзоряні подорожі я не зможу здійснити. Вірніше зможу, але ти загинеш до того часу.»

- Від нестачі харчів?

- «Від старості. Їжу і воду я можу генерувати практично з нічого. Тобі тепер і не потрібно нічого їсти чи пити. І справляти природну потребу також. Твій організм симбіотично підключений до мене. Я усе це беру на себе.»

- Тобто, мені заборонено їсти?

- «Ти можеш їсти, якщо маєш бажання. Просто це необов’язково.»

- Я можу літати?

- «Ти можеш літати, бігати з неймовірною швидкістю, ходити по воді. Взагалі усе, що тебе зацікавить.»

- Дивися, а я ж можу легко побити декількох хлопців?

- «Звісно, у цьому світі я навіть можу призупиняти плин часу. Тобто, на вирішення проблеми чи, наприклад, відбиття удару у тебе замість 1 секунди буде пару хвилин за потреби.»

- Ого. То ти потрібна штукенція.

- «Нас таких дуже мало. Всього 100 було виготовлено Головною базою для захисту капітанів-гуманоїдів.»

- Добре. Дивися, а ти можеш знайти певну людину, якщо я попрошу?

- «Звісно, що можу, адже дрони корабля знаходяться по усій земній кулі. Мені потрібні тільки її дані.»

- Звати Оксана Гайданакіс. Де вона зараз знаходиться?

Раптом перед лицем у Андрія виринуло зображення: на ньому 5 хлопців, що колись ображали хлопця, зараз чіплялися до дівчини, яку він кохав.

- Джок, ти можеш мене туди телепортувати?

- «Стоп, Андрію, ти ж говорив спочатку на стадіон.»

- Та пофіг стадіон, головне Ксюша. І заодно з недругами поквитаюся, якщо ти справді такий крутий, як розповідав.

- «А то, я ще крутіший.»

- Тільки можна, щоб тебе чув тільки я.

- «Звісно, так і є. І ти до мене можеш розмовляти подумки. Готовий?»

- Так.

- «3, 2, 1.»

Андрій спроектувався за поворотом будівлі.

- «Я подумав, що тобі краще вийти пішки і захистити свою дівчину.»

- Вона не моя дівчина, і взагалі звідки ти таке знаєш? Про дівчат і т.д. Ти ж машина. А не живе створіння.

- «Інтернет, чуваче. Я можу взагалі з тобою розмовляти за допомогою мемів. До речі, якщо бажаєш можу робити селфі, або навіть фото здалеку, а потім ти викладеш їх у соціальні мережі з хештегом #язахисник чи #б’юпоганцівспозаранку.»

- А як ти зробиш фото здалеку, от мені цікаво?

- «Тут також є дрони. Не тупи, Андрію. Все настав час, а то вони її ображають, а ти тут полеміку розвів.»

- Ану зупиніться! Я кому сказав. Відстаньте від неї, – Андрюха поволі вийшов з-за будівлі.

- Ви подивіться хто тут у нас? Ти що тут забув? Матусин синочок. Де твої книжечки? – це заводій тієї банди так знущався, решта улесливо усміхалися. Один з хлопців тримав Оксану за руки, вона нічого не говорила, але невідривно дивилася на Андрія.

- Я вам даю шанс: ви можете відпустити Ксюшу та бути вільні, або ж начувайтеся.

- «Ксюша»… Як він сказав… Вона тобі подобається? Диви, Колян. Ми будемо начуватися. Хавальник свій краще б не відкривав, походу забув скільки раз від нас утікав. Бігати – це єдине, що ти вмієш. Чи зараз тікати не будеш? Га? – і з цими словами він підморгнув ще двом хлопцям, які почали оточувати Андрія.

- «Ну, що Джок, ти готовий..?»

- «Джок, ти тут..?»

- «Блін, та ти гониш».

- «Ладно, я тут. Просто вирішив трішки пожартувати. Зараз все буде, не дрейф.»

Раптом час справді зупинився. Андрій озирнувся: ватажок йшов прямо на нього із стисненими кулаками, позаду з двох сторін підтискали двоє хлопців. Ще двоє були коло Оксани. Головний герой зробив крок, на обличчі у ватажка навіть не з’явився переляк, бо він просто не встигав за Андрієм. Отож, хлопець зі всієї сили вдарив ватажка – той аж відлетів на пару метрів.

- «Джок!»

- «Пробач, певно треба зменшити силу. Та й я не думав, що ти такий злий на нього. Ну нічого, він вирубався, але живий».

Парубок розвернувся та двома швидкими ударами послав у нокаут нападників. Тоді зробив ще декілька кроків та відкинув хулігана від Оксани. Час знову відновив свій ритм.

- Що? Як? – із жахом дивився на Андрія та дівчину останній із поганців. Усі решту валялися на землі. Тоді хлопчина розвернувся і чимдуж чкурнув геть.

Красуня також поволі оглядала місце бійки.

- Дякую тобі, Андрію. Але як ти їх переміг? Я нічого не встигла й помітити.

- Прошу, все для тебе. Це трішки таємниця.

- Я умію берегти таємниці.

- «Не варто їй розповідати, послухай Джока»

- Замовкни.

- Не зрозуміла?

- Пробач, Ксюш. Це я не тобі. Це я Джоку.

- Кому? – дівчина дивилася на нього, як на ненормального.

- Гаразд, якщо хочеш знати: я вчора побував у космічному кораблі, і там мені дали неймовірний костюм, чи то робот, який має безліч функцій. Зокрема, може зупиняти час, тому я й виграв бійку. До речі, я кохаю тебе.

- Що?

- Га? Ти про що? – засоромився хлопець.

- Останні твої слова.

- А перші тебе не тривожать?

- Та тривожать. Але ти справді мене кохаєш?

- Так, уже давно. Пробач, що був боягузом і не міг зізнатися. Але вчора таки зрозумів: щоб не стало пізно – потрібно жити сьогоднішнім днем. І якщо кохаєш, то краще розповісти про свої слова. Хіба я не правий? Чому ти усміхаєшся?

- Я теж тебе кохаю, Андрію. Правда, я думала, що ти мене не помічаєш.

- Ти мене? Я найщасливіший хлопець на Землі!

- «Та поцілуй ти вже її».

- Джок, замовкни, бо я тебе вирубаю.

- «Цікаво, як?»

Андрій підійшов до Оксани та ніжно її поцілував. Вона відповіла на поцілунок, а тоді трішки відсторонилась та промовила:

- Так що ти там розповідав про космічний корабель?

- Ти справді мене кохаєш?

- Так, до безтями.

- Ти готова зі мною летіти навіть на край космосу?

- Так, готова. Неважливо куди, аби з тобою.

- «Кораблю це не сподобається».

- А у нього не буде вибору. Передавай йому, що я готовий стати капітаном.

Оксана і Андрій опинилися всередині корабля.

- То ти справді готовий? Але за умови, що ця дівчина полетить з тобою, адже так?

- Ти все правильно зрозумів. Думаю, це буде хороший компроміс.

- Щоб стати повноцінними членами суспільства, вам обом потрібно буде багато вчитися. У нас ієрархія формується тільки через розум та знання.

- Ми готові, адже так, Ксюш?

- Звісно, тільки я ще трішки шокована. Це справді космічний корабель?

- Так.

- Підійди до крісла управління.

- Кораблику, а тебе можна так називати? Де ж тут крісло?

- До мене звертатися просто – корабель. Крісло позаду.

Андрій озирнувся і побачив крісло, яке з’явилося нізвідки. Сів у нього та промовив:

- Якщо я твій новий капітан, то ім’я тобі також нове дам!

- Що ж. Яке воно буде?

- Оріон.

- Як бажаєш. Просунь руку з Джоком в комунікатор.

- Виконано. Тепер що?

- А тепер просто скажи, щоб включилися двигуни.

- Типу, «двигуни включіться», чи як?

Шуму не було, але виявилося, що у цьому приміщенні усі стіни прозорі. Чи так зробив Оріон, хлопець з дівчиною не знали, але зараз зачаровано дивилися, як підіймаються над горою, там поволі закривався тунель, як ніби його ніколи й не було. Кременець все меншав та меншав. Корабель піднявся в стратосферу. Нарешті він вийшов на навколоземну орбіту. Тільки зараз Андрій спромігся щось сказати:

- Ти щось дуже довго летиш. Так ми 1000 років будемо летіти.

- Це реально правда, я не можу повірити, – шепотіла Оксана.

- Я спеціально піднімався поволі, щоб ви могли оглянути панораму своєї планети, – відповів Оріон, – і надалі буду летіти не на максимумі швидкості, щоб ви встигли усе потрібне вивчити та стати повноправними членами суспільства.

- А їсти тут хоч є що? – поцікавилася дівчина.

- Звісно, що є, – відповів корабель.

- З тобою все гаразд? – підійшов Андрій до Ксюші та обійняв її.

- Так, тому що ти поруч. Решта неважливо.

- «Як набридли ваші соплі».

- Джок, ти мене реально уже задовбав. Оріон, ти правду казав – у нього нестерпний характер.

- Ну прийдеться терпіти, він з тобою до кінця життя.

- Не зрозумів? Ти ж казав, що він активується тільки за межами корабля, думав, тут його можна виключити.

- Він був виключений довший час, бо не мав господаря. Він співіснує з капітаном, доки той живий.

- Тобто, його не зняти? – з жахом перепитав Андрій, – а якщо я ляжу спати з Оксаною?

- «То я вам обом зможу розповісти цікаву казочку на ніч. Не хвилюйся, Андрюха, я знаю безліч прикольних анекдотів».

- Оріоне?!

- Тут нічого не вдієш, але ти звикнеш, з часом.

- Ясно, цікава ж у нас повинна бути подорож. Я в очікуванні дива.

Хлопець легенько поцілував кохану.