Dames Blanches

Таки трохи перебрав… Ніч така гарная, зоряна, ясная. І вітерець такий прохолодно-освіжаючий… Ні! Залишки відповідальності не дозволять мені зробити дурниці – ніякого «за кермом» у подібному стані! …Хоча, якщо бути геть відвертим – то просто не пам’ятаю де саме лишив те кляте авто… Прийдеться таксі ловити. Або пішечки… Але ж які зорі!

Один-два-три-чотири – видих… один-два-три-чотири – вдих… один-два-три-чотири – затримати дихання… – утримуючи ритм та відновлюючи координацію, цілеспрямовано чимчикую кудись у напрямку дому. Темні алеї нічного передмістя дещо спотворюють мою реальність, підступно закликаючи до отримання нових, якихось вже зовсім незабутніх, вражень. Проте – я стійко тримаюсь.

Ось нарешті і вихід із парку. Невеличкий місток, опуклою дугою перекинутий через мальовничу, хоч і дещо замулену домівку для місцевих земноводних, з’єднує два світи. Чи готовий я повернутись до того – другого? Згоден – час перепочити. Дощаті перила зручно вмощуються під рукою. Цигарка, після впертої боротьби із власними кишенями, таки дістається до рота. Проте запальничка зрадливо вислизає із пальців і зникає в темних водах. Внизу щось глузливо булькає… Відсторонено спостерігаю за хмарками нічних метеликів та дрібних комашок, що у світлі жовтувато-блідих ліхтарів, невтомно б’ються за «місце під сонцем». У точності, як мої колежанки та коле… – гати?... – якось так. Стою. Дихаю на повні груди. Протвереджую мізки.

Корпоратив пройшов на ура. Яна із фінансового відділу підготувала дійсно класний сценарій. І креативу вистачало і межі пристойності ніхто не встиг порушити. …Окрім мене. Проте так відшивати – то якось аж занадто грубо! Від тихоні Лєри я такого не очікував. Тому і перебрав лишку.

Що тут ще казати? – Прикро! Від досади знову вихопив цигарку. Закрутив по бокам головою в пошуках вогнику. І отетерів!

Вишукано тендітна. З ніжною гладесенькою шкірою. Із зосередженими, широко розкритими очима. Вона, ніби янгол з небес, осяювала навколишній світ якоюсь неймовірною, просто таки неземною красою.

«Гмм... Чи дозволить пані розділити її самотність?» – мій розум іще не встиг ввімкнутися, коли голосовий апарат уже було задіяно. Але, на диво, у відповідь на подібну банальщину вона лише привітно посміхнулася: «Чому б і ні?» – і, ледь притримуючи рукою поділ елегантної білої сукні, зробила крок мені на зустріч – «Звісно, якщо пан запросить мене до танцю».

…Акорди, що лилися звідкілясь з небес, чутливий тонкий стан під моїми гарячими долонями, ледь вловимий аромат солодкувато-ніжних парфумів, чарівний голос, що дзюркотів навколо мене, у мені. Ми плили у свіжості ночі, серед райдужних плям світла і тіні, безтурботно збуджені і веселі. Сповнені незвичної легкості і по дитячому щирої радості, здіймалися усе вище і вище…

Яскравий спалах блискавиці і потужний гуркіт грому розчахнули темряву. Замість – хвилину тому – зоряного неба – над самісінькою маківкою, тупочучи, несуться кудлаті хмариська. Я, розгублений, стою один посеред мосту. З відведеними в боки руками і спантеличеною посмішкою на вустах. Добре, що ніхто мене не бачить в цю мить. Що то за мара була?! І чому я все ще чую цей дзюркотливо-звабливий голос?...

Один-два-три-чотири – видих… один-два-три-чотири – вдих… один-два-три-чотири – затримати дихання… – а не треба було дорогезне віскі полірувати пивом – Один-два-три-чотири – видих… – холодна, як нічні жахи, дощова крапля обпалила скроню. Білі крижані горошинки заторохтіли по асфальту. Стіна дощу насунулася з невідворотністю карми грішника. В якусь хвилину я змок до спіднього. «Заслужив!» – залишки хмелю остаточно вивітрилися із мізків, які без втручання свідомості, вже запустили по тілу дрижаки.

Щоб зігрітися – вирішив трохи зайнятися спортом. Біг, ляпаючи розмоклими мокасинами по калюжам, допоки злива не перейшла у дрібне крапотіння. Один-два-три-чотири – вдих… один-два-три-чотири – затримати дихання… Що за чортівня?! – переді мною знову замаячив до болю знайомий місток. Вимиті до блиску дошки настилу. Жовті ліхтарі – тепер у загадковому райдужному ореолі.

…Вона стояла посередині прольоту, в півоберта до мене – під великою квітчастою парасолькою. Відсторонено бліде обличчя. Задумливий погляд сумних очей.

- Ти хочеш пройти на той бік? – здається, не впізнала. Може то й не вона?

- Так.

- То запроси мене до танцю…

- …Ні, дякую – щось мені не до танців.

- Як шкода… – розчаровано відвернулась від мене і, нечутно ступаючи, пішла у ніч.

У всьому цьому мало б бути хоч якесь раціональне зерно! Приміром, минулого разу мені трохи знесло клепку і я побіг у зворотному напрямі. Це схоже на правду. Але як тоді я знову повернувся сюди? Не по стрічці ж Мебіуса! Так і не надумавши нічого путнього, поспішив було за таємничою незнайомкою. Проте доки, розмірковуючи, чухав потилицю – за нею уже і слід прохолов.

Щойно перейшов міст – відразу натрапив на чергове гульбище. Тут у великому шатрі, розгорнутому на березі болотистої затоки, народ веселився по повній – назовні виривався гуркіт динаміків та мерехтливі спалахи кольорових променів світла. Відхиливши вбік ще мокру від дощу напівпрозору шторку, яка заміняла вхідні двері, заглянув всередину. Мені в плече відразу вчепився високий, непомірно худий хлопець із стильними тоненькими вусиками – щоб потягнути до барної стійки. «Дві кривавих мері!» - він миттєво підхопив наповнену барменом склянку, рвучко чокнувся зі мною – так що ледь не розбив обидві чарчини - та одним залпом спорожнив її. Після чого переможно струснув головою і, похитуючись, попрямував до якоїсь розвеселої компанії. Я пригубив і собі. Почав приглядатися довкола. Корпоратив – не корпоратив? Може костюмована вечірка? Ні – скоріш на збіговисько реконструкторів схоже. Або анімешних збоченців*… Хильнувши ще трохи, відчув запаморочення. Коктейль подіяв на мене дивно – я ніби побачив усю картинку цілком. І, водночас, міг вирізнити із неї будь-яку, навіть найдрібнішу, деталь. Навкруг вирував тісний натовп аж занадто самобутніх відвідувачів - загадкових панянок у пікантному вбранні, зухвалих франтів з чудернацькими зачісками, підозрілих типів у смокінгах. Після чергового ковтка мені почала верзтися відверта чортівня - ось чорнява красуня у елегантній вечірній сукні ніби то ненароком оголила пишні груди… із трьома молочними залозами, ось молодик у строкатому тюрбані припав вустами до мундштука кальяну і очі його закотилися, враз перетворюючись на потворні більма. Коли ж із зловісним скреготом розкололася стіна шатра – то звідти, ніби із воріт пекла, у скаламучених вихорах тютюнового диму і болотної твані, потекла ціла ріка безсоромно оголених тіл – скалічених, огидно деформованих, із ластами або щупальцями замість кінцівок. Моє серце шалено закалатало, віддаючи болем у скронях. Намагаючись підхопитись на ноги, я перечепив барну стійку. Склянки велично падали на підлогу, розхлюпуючи навсібік червону, аж чорну, рідину - разом із скривавленими шматками гострих скелець, неясними спогадами, досадою і подивуванням. Немов мильна кулька луснув невидимий бар’єр – і водночас всі мої жахи стали реальністю, обступили мене тісною юрбою, бризкаючи слиною, регочучи мені у вічі. І не було вже від них ні сховку, ні порятунку…

- «Вам недобре?» – бармен делікатно торсає мене за плече. Я з зусиллям відкриваю очі, оглядаючи спустілий зал. Офіціанти прибирають рештки страв, піднімаючи перекинуті стільці. У дверях – топчуться останні відвідувачі.

- «Дайте ковток води, будь ласка» – ледве шепочу пересохлими вустами.

Зранку, на майданчику для паління поблизу офісного центра, мене тісно обступили колеги. Сподівався, хтось із них допоможе мені скласти мозаїку вчорашньої ночі. Бо те, як я облажався на вечірці – ще смутно пам’ятав. Те, як під ранок заповзав у свій холостяцький барліг – теж. А що сталося між цими подіями – хоч вбий – не міг пригадати. Можливо, хтось із присутніх склав тоді мені компанію? Але виявилось, що після того як я пішов додому, колектив, у повному складі, вирішив продовжувати святкування. Вислуховувати, хто саме розпочав танцювати на столі, кому першому спала на думку влаштувати нічне купання голяком, хто з ким куди далі поїхав і чим там зайнявся – було вже не сила. Тому, опустивши голову і високо піднявши плечі, я, скорою ходою – майже бігом – подолав залишок шляху до свого кабінету. Зачинився. Трохи віддихав. Пересилюючи ніяковість, натиснув на телефоні кнопку внутрішнього зв’язку, і, намагаючись говорити спокійно та впевнено, попросив секретаря-референта приготувати для мене міцної кави. Хвилинки через дві ввійшла Лєра – із горнятком запашного еспресо на мініатюрній таці – як завжди ввічлива і незмінно люб’язна. Відчув, що червонію. Відкашлявшись, вже було зважився видати підготовлений заздалегідь спіч – так, щоб – і вибачення попросити, і авторитет свій остаточно не згубити . Та вона мене випередила: «Генадію Генріховичу, у приймальні чекають відвідувачі – на співбесіду прийшли. Можна їх запускати?». «М-м-м… Так!» - відповів з ноткою розчарування, але, одночасно, і з полегкістю.

Ранкова кава ще перекочувалась по моєму стравоходові, коли у двері неголосно постукали. «Ось і розпочинається щоденна рутина» - невесело подумав, натягаючи на себе личину ТОП-менеджера, та з діловитою сухістю відгукнувся: «Ввійдіть!».

Яскравий промінь вранішнього сонця засліпив око крізь прочинені двері. Доки кліпав, намагаючись відновити зір, у кімнату вже хтось ввійшов. «З діловим етикетом, мабуть, не знайома» - перше, що спало на думку, коли розгледів на відвідувачці екстравагантну білу сукню. Але та, дійсно, пасувала до її тендітної фігури. Витончені бежеві туфельки з невисокими підборами вдало довершували романтичний образ дивної панянки. Коли ж звів погляд вище і зустрівся із її величезними сяючими очима – на мить втратив мову. І вже звідкись знав, що голос у неї – мов той дзюркотливий струмочок…

__________________________________________________________________

* - автор не поділяє думки ГГ щодо зазначених спільнот.