Божевільний

Джошуа нервував. Раз по раз міряючи кроками величезну залу, він, навіть, не приховував свого нетерпіння. Зараз кожна секунда на вагу золота. Де ж цей Аркадій? Ну скільки можна домовлятись!

Чиїсь кроки луною озвались з протилежного кінця Колонної зали. Джошуа рвучко обернувся. Його замісник Аркадій, як завжди незворушний, наближався до нього впевненою ходою.

- Ну, що? – гучно запитав Джошуа, пильно вдивляючись в обличчя свого замісника, ніби намагався по ньому прочитати відповідь на своє запитання. - Що відповів Лунберг?

Аркадій лише заперечливо кивнув головою.

- Відмовився, пане віце-консуле. – видихнув він.

Джошуа відчув як в душі, у цю мить, ніби щось зламалось. Можливо, це вмерла остання надія на порятунок? Готвальд Лунберг – знаменитий екстрасенс і маг, був цією самою останньою надією.

- Це – кінець! – Джошуа понуро опустив голову.

- Потрібно спробувати ще раз, пане віце-консуле. - твердо заявив Аркадій. – Сімпсон стверджує, що його група готова атакувати головний сервер машин. Він майже дає гарантію, що зламає захист, і тоді ми візьмемо під контроль усю ситуацію.

- Скільки потрібно часу Сімпсону?

- Теоретично може вистачити долі секунди. Головне: відключити головний сервер хоча б на одну мить! Навіть для перезапуску. Атака буде миттєвою. Потрібно тільки знайти когось, хто б погодився піти на переговори, щоб хоч трохи виграти час.

Це рішення Джошуа прийняв давно. Мабуть, ще до того, як Велика Рада вирішила просити знаменитого екстрасенса Готвальда Лунберга стати рятівником людства. Кому ще залишалось? Ультиматум машин спливав з кожною годиною. Тепер відлік пішов на хвилини, ба, навіть, на секунди. Першим на переговори, як і годиться, добровільно пішов сам Перший Консул конфедерації. Він не витримав і двадцяти хвилин. Атака невідомим досі опромінюванням привела до того, що Перший Консул зійшов з розуму і зараз помирає в жахливих муках. А медики не можуть нічого вдіяти. Це при сучасному рівні розвитку медицини! Жах! Джошуа бачив це на власні очі. Попередній аналіз уражених органів, головним з яких був мозок, не дав жодних конкретних результатів. Відмовили усі штучні органи, імплантовані в організм Консула. Потрібно було вивчати симптоми. На це потрібен час. А він спливав. Другим парламентером було обрано міністра оборони. Людина, яка пройшла шлях від рядового до маршала і міністра, завершувала своє життя в таких же страшних муках. Члени Великої Ради конфедерації були у відчаї. Потрібно було неординарне рішення. І його знайшли!

Екстрасенс, який на своїх шоу показував дива надлюдського володіння тілом і розумом, мав би дати відсіч невідомій зброї машин. Але виявилось, що виступи перед публікою – це одне. А, коли йдеться про реальну небезпеку, то дзуськи! Невже, цей Лунберг не розуміє, що кінець прийде для всіх? Для ВСІХ!

- На переговори піду я. – твердо заявив Джошуа. – Це останній шанс.

- Ні, пане віце-консуле! - вигукнув Аркадій. – Вас спіткає так ж участь, як і ваших попередників. Це безглуздо! Ви надто важливі для суспільства!

- А що ти пропонуєш, Аркадію? Зараз не важливо, хто піде наступним. Нам потрібно виграти час. Якщо ми не надішлемо свого представника для переговорів, все закінчиться набагато раніше. А тоді вже і Сімпсон зі своїми хлопцями не допоможе. Машини знищать нас за лічені хвилини!

Джошуа знову і знову аналізував події останніх тижнів. Як вони допустили таке? Неймовірні успіхи науково-технічного прогресу на якомусь етапі засліпило людство. Ми відчули себе Творцями! Створили штучний інтелект. Вилікували усі відомі хвороби. Практично зупинили процес старіння людського організму.

Коли стався цей переломний момент? В останні дні Джошуа подумки прокручував у пам’яті останні події, намагаючись ще раз їх переосмислити. Машини розумнішали з кожним днем. Людство в прадавні часи витратило тисячоліття на те, щоб замінити кам’яну сокиру на металеву. А машини навчились вдосконалювати собі подібних за неповних двадцять років! Спочатку, все виглядало буденно. Люди підняли розвиток технологій по виробництву роботів до такого рівня, що їхня безпосередня участь в цьому процесі практично нівелювалась. На якомусь етапі була допущена жахлива помилка, коли управління процесом створення штучного інтелекту, була віддана самим машинам. І ось тепер, людське творіння перевершило своїх батьків і вимагало значно більшого, аніж бути просто на «службі у суспільства».

Ще донедавна Джошуа пишався досягненнями сучасної медицини. На планеті не залишилось людини з яким-небудь хворим органом. Усі давно були замінені на штучні. А імплантати омолодження, що мов маленькі санітари нишпорили в організмах кожної людини у пошуках старіючих клітин? Тривалість людського життя збільшилась до двох сотень років! Нечувано! А тепер це все могло стати засобом, щоб взяти під контроль усе людство. Або просто його знищити. З головного серверу, що контролював усіх роботів, в тому числі і вжитих в організми людей, достатньо віддати команду і все! Усі штучні органи можуть просто зупинитись. Принаймні, так погрожують машини. Чи має можливість людство дати цьому відсіч? Можливо. Найкращі спеціалісти ламають над цим питанням свої голови. Але їм потрібен час.

- На переговори повинен піти хтось інший. – твердо заявив Аркадій.

- Вам вдалося знайти такого добровольця? – запитав Джошуа.

- Здається, що так, пане віце-консуле.

- І хто цей божевільний?

- Божевільний.

- Я це розумію, Аркадію! – починав дратуватись Джошуа. – Я запитую: хто він?

- Пробачте мені, пане віце-консуле, - спокійно зауважив Аркадій. – Але ви не зовсім мене зрозуміли. Я мав на увазі, що це справжній божевільний.

Джошуа на мить відвів погляд. Про що це торочить його замісник?

- Поясніть, будьте ласкаві, Аркадію.

- Цю думку мені підкинув Сімпсон. – жваво почав розповідати Аркадій. – Основний орган людського організму, на який так вбивчо діє це невідоме випромінювання машин – головний мозок. Обидва наші представники на переговорах зійшли з розуму, не витримавши і двадцяти хвилин.

- А ви гадаєте, що надішлете на переговори хвору людину і вона витримає більше?

- Той хто вже зійшов з розуму, не зможе зробити це ще раз. Це ж логічно!

- Це – нісенітниця, Аркадію! До того ж, де ви збираєтесь шукати свого божевільного?

- Ви забули про Олівера Спенсера, пане віце-консуле.

Авжеж! Тепер Джошуа пригадав того дивака-філософа. Це був гучний процес. Років двадцять минуло, чи що? Джошуа тільки починав свою кар’єру. Олівер Спенсер був філософом. Він був єдиним громадянином, який відмовився від гарантованої державою безкоштовної заміни усіх хворих органів на штучні. Відмовився пройти процедуру омолодження.

Його б і надалі не сприймали всерйоз, якби він не почав проповідувати своє псевдовчення, закликаючи громадян наслідувати його приклад і відмовитись від усіх надбань сучасної науки, які, на його переконання, перетворили людей на напів-штучні організми. Джошуа пригадав цей дивний судовий процес. Його визнали небезпечним елементом для суспільства. Діагноз – шизофренія, маніакально-депресивний психоз і ще пара якихось там синдромів. Знайшлась і стаття, за якою можна засудити Спенсера. Щоправда, була прийнята вона ще в середині двадцятого століття. Але закон - є закон. Навіть, такий старезний. Оскільки примусова імплантація штучних органів в організм була заборонена, то суд прийняв рішення призначити лікування Оліверу Спенсеру. Щоправда, з вимогами того самого двадцятого століття.

Довелося обладнати невелику клініку, для лікування підсудного допотопними методами. Усілякі там ванни, кисневі камери і тому подібне. А харчування? Згідно правил, призначених для такої форми лікування, уся їжа, яку мав би споживати хворий, повинна бути натуральною. Спеціально для цього, поблизу клініки облаштували невелике сільськогосподарське угіддя, на якому працювало близько двадцяти роботів. Як же смакували цю абсурдну ситуацію журналісти! Одного шизофреника обслуговує ціла бригада роботів і людей! Джошуа, навіть, пригадав, як вперше у своєму житті побачив тоді картоплю. Для нього, як власне і для більшості громадян, цілком звичним було вважати, що картопля – це порошкоподібний продукт, який продається за копійки в кожному магазині і готується за дві хвилини. А тоді, під час репортажу з тієї дивної клініки, де утримувався Спенсер, журналістам продемонстрували дивні плоди, які робот-садівник діставав буквально з-під землі. Чудасія!

- Навіть не знаю, Аркадію, - Джошуа потер собі підборіддя. – Чи погодиться цей Спенсер?

- Він уже погодився, пане віце-консуле!- впевнено заявив Аркадій.

А це вже Джошуа не сподобалось! Його замісник мав би спочатку порадитись з ним, перш ніж починати таку справу. Той, схоже, зрозумів думки свого начальника, тому відразу поспішив пояснити:

- Пробачте мені, пане віце-консуле, що зробив це без вашого відома. Але я вважаю, що зараз не до формальностей. Час ультиматуму спливає.

- Гаразд, Аркадію, - зітхнув Джошуа, розуміючи, що той абсолютно правий. – Вважайте, що я даю санкцію на цю авантюру.

Аркадій, не вагаючись, помчав готувати нового парламентера, а Джошуа ще довго не міг збагнути, як могло так статися, що тепер доля людства була в руках божевільної людини, яку це саме суспільство визнало таким і засудило! Але що поробиш: alea iacta est. Жереб кинуто!

***

Олівер Спенсер обвів велику залу блукаючим поглядом. Яскраво освітлене просторе приміщення справляло на нього якесь гнітюче враження. Йому захотілось заплакати. Чому він тут? Куди його привели? Десь в глибинах свого хворого мозку, він пригадував, як кілька людей, обступивши його щільним кільцем, намагались донести до його підсвідомості якісь вказівки.

- Нічого не бійтесь…

- Намагайтесь вести себе спокійно…

- Згадайте ваше вчення, що життя – це найдорогоцінніше, що є на цій землі…

- Спробуйте вмовити його утриматись від конфлікту…

Голос, що прозвучав десь згори, був холодний і скрипучий.

- Хто ти?

- Людина, - спокійно, навіть, байдуже відповів Олівер, намагаючись розгледіти, звідки йшов звук.

- Це зрозуміло. Я питаю як тебе звати?

- О, я вже й забув своє ім’я. Я - просто людина. Ти не сплутаєш мене ні з ким іншим, бо на цій планеті я такий один.

- Отже, ти займаєш найвищу посаду в суспільстві людей? – запитала машина. – Ти - новий Консул Вищої Ради?

- Ні. Я не політик.

- Я не розумію тебе. Зараз спробую провести ідентифікацію.

За мить машина озвалась знов.

- Я просканував твою сітчатку ока і встановив, що тебе звати Олівер Спенсер.

- Мабуть, так воно і є, - знизав плечима Олівер.

- Але в моїй базі даних ти не значишся живим організмом.

- Оце так сюрприз!

Олівер починав відчувати себе значно спокійніше. Світло в кімнаті поступово пом’якшало, голос машини змінився на більш приємний , почала звучати легка музика. Якби Олівер був при здоровому глузді, то легко б здогадався, що ворог інтенсивно вивчає його можливості і відразу підлаштовується під нього.

- Як ти почуваєшся? – раптом запитала машина.

- Нормально.

- Термін ультиматуму спливає. Ви готові прийняти наші умови?

- Який ультиматум? – щиро здивувався Олівер. – Які умови?

- Я знов тебе не розумію. Ти прийшов вести переговори?

- Ну, якщо тобі так завгодно, то давай поговоримо.

Олівер вже повністю освоївся в кімнаті. Він став походжати взад-вперед, з дитячою цікавістю розглядаючи інтер’єр.

- Поговоримо? – в голосі машини відчувався неабиякий подив, якщо це взагалі можна було собі уявити. – Про що? Ми повністю контролюємо ваші комунікації, ваша армія паралізована. Під нашим контролем управління усіх атомних станцій планети. Невелика група ваших фанатиків готується завдати нам удару, розраховуючи зламати наднадійний захист. Ти хочеш про це поговорити?

- Ні. – чесно відповів Олівер. – Я далекий від цих понять. Навіть не уявляю про що конкретно йдеться. А от, якщо б ти захотів поговорити про життя, то знайшов би цікавого співрозмовника в моїй особі. Я ж бо колись був філософом!

- Про життя? Ти маєш на увазі період існування людини, як дієздатної одиниці?

- Ого! Як ти висловився! – мовив Олівер із неприхованим захопленням. – Ти, мабуть, і справді найрозумніша машина.

- Ми створили найдосконаліший інтелект, який коли-небудь існував на цій планеті. А я – вершина цього процесу. Моя формула – абсолютна, якщо ти взагалі можеш собі це уявити.

- Ну, не знаю, - відповів Олівер. – Може ви і створили щось там таке. Але ти забув одну важливу річ: вас самих створили люди. А нічого досконалішого за людський організм на цій планеті створено не було і не буде.

- Я вивчав будову людини. Нічого надскладного в ньому немає. Медичні станції можуть відтворити і замінити будь-який орган у вашому організмі.

- Це так. Але є в організмі кожної людини щось таке, яке жоден робот не відтворить. Таке, чого у вас – машин – не існує.

- Що це?

- Душа, якщо ти взагалі можеш собі це уявити.

- Що таке: душа?

Олівер замовк. Можливо, від цієї його відповіді залежить доля усього людства? Чи зможе він пояснити машині те, чого і більшість людей не розуміє?

- Ну, мабуть це здатність любити, співчувати, радіти і сумувати…

- Любити? Що таке любов? Ти говориш термінами, що не мають математичного відтворення в моїй базі даних.

- А ти вважаєш, що все на світі можна виразити математичними формулами? І після цього ти вважаєш себе найрозумнішим і найдосконалішим створінням на планеті? Ха-ха!

Олівер щиро розсміявся.

- Все, що створене на цій планеті, має зміст лише в тому випадку, якщо це виражено математичною формулою. – заявила машина.

- Ти так вважаєш? Ну, тоді опиши мені, наприклад, формулу любові!

- Який зміст має поняття «любов»?

- Який зміст? – перепитав Олівер. – Не знаю як тобі пояснити. Але я вважаю, що сама любов наповнює змістом усе що ми робимо, взагалі наше існування. То хіба це можна виразити однією формулою?

Машина замовкла.

- Ти справді не схожий на істот-людей, з якими я досі спілкувався.

- Ще б пак!

В цю мить Олівер відчув якесь неприродне тепло, яке охопило усе його тіло. Зникло напруження і він увесь наповнився якоюсь невимовною радістю. Відчуття було приємне.

- Як ти почуваєшся? – запитала машина.

- Ти вже вкотре мене запитуєш про моє самопочуття! – здивувався Олівер. – Ти що проводиш на мені якісь експерименти?

- Ні. Я намагаюсь тебе вивчити. Ти – унікальна одиниця життя. Я в цьому переконався. Мені потрібно ретельніше вивчити процес твого існування. Але я не можу знайти в твоєму організмі жодного органу, з яким міг би встановити контакт.

- В моєму тілі ти їх і не знайдеш. В мене немає жодного штучного органу.

- Тепер я зрозумів, чому в моїй базі даних ти не значишся живим організмом. Мені цікаво як тоді ти функціонуєш? Я припускаю, що твоя формула життя відрізняється від усіх відомих мені.

- Я спробую тобі пояснити, - озвався Олівер, намагаючись витягнути десь із глибин своєї підсвідомості міркування, які колись, ще як він був філософом, були основою його життя. – Ніщо у цьому Всесвіті не виникає з нічого. От ти був створений людиною…

- Помилка! – обірвав його голос машини. – Мій інтелект був створений виключно машинами.

- Гаразд. Але ту машину, яка створила тебе, ну, чи попередню… Не має значення! В будь-якому випадку, першу машину створила людина!

- Програма, яка була закладена в першу машину, мені відома. Вона примітивна.

- Мова зараз не про те. Якою б примітивною не була ця програма, вона стала основою для подальшого існування машин. Без тієї, хай і примітивної, програми твоє існування годі було б уявити.

- Згоден. То ти хочеш сказати, що така сама програма була колись закладена в основу існування людства?

- Саме так! Прикро, що в наші дні ці постулати усіма забуті. Але я вірю, що прийде час і людство зрозуміє, що в гонитві за науково-технічним прогресом, воно втрачає щось набагато важливіше.

- Тобі відома ця програма?- раптом запитала машина.

- Авжеж. Як колись людина, що створила твоїх предків, заклала першу програму в пам’ять перших машин. Так і Творець людства в прадавні часи заклав ці постулати в основу життя усіх наступних поколінь.

- То тобі відома ця програма?

- Ну, вона зветься не програмою. Це так звані Десять заповідей. Їх виконання обов’язкове для усіх людей.

- І люди їх виконують?

- Гм, - зітхнув Олівер. – В тому то і вся біда, що ні. Вони вважають, що є речі значно важливіші. Напевно, це і призвело до того, що зараз людство опинилось на межі знищення.

- Якщо ніхто, крім тебе більше не володіє цією інформацією, то саме ти і повинен ввести в мою пам’ять цю найважливішу програму людей.

- Ну… Якщо це так важливо для тебе. Я можу спробувати. Але, попереджаю, я не володію сучасною технікою і вправлятись з нею зовсім не вмію.

- Це, навіть, краще. Справа від тебе панель. Бачиш?

Олівер обернувся і побачив як поруч із ним опустилась велика напівпрозора сенсорна панель.

- Що я повинен робити? – поцікавився він.

- Зараз на панелі з’явиться запит про доступ до головного серверу. Ось!

І справді, напис «Введіть код доступу» замерехтіло червоним кольором.

- І що я повинен ввести? – запитав Олівер.

- Я сам введу код. Як тільки екран стане зеленим, починай вводити свою програму. Про помилки не турбуйся, я їх легко виправлю.

- Гаразд.

За мить код було введено і екран, справді, набув зеленого кольору.

- Ну, що ж почнімо. – сам до себе мовив Олівер. – Заповідь перша…

Та у цю ж мить панель згасла. Команді Сімпсона цієї долі секунди цілком вистачило, щоб зафіксувати код доступу до головного серверу і взяти все під свій контроль…

***

- Ну що там, Аркадію? – Джошуа вперше за останні дні зміг поспати кілька годин і тепер виглядав значно бадьорішим. – Я читав доповідь Сімпсона.

- Усе під нашим контролем. Уже змінено коди доступу до найважливіших серверів.

- А наш герой? Ви привезли його?

- З цим виникли деякі труднощі, пане віце-консуле. – доповів Аркадій.

- Які ще труднощі? Вища Рада анулювала вирок Оліверу Спенсеру!

- Це так, пане віце-консуле. Але наш герой повернувся до своєї клініки.

- Що-о?! Навіщо ви його туди знов відправили, Аркадію? – Джошуа був вкрай розчарований. – Може він і психічно хворий. Але… Це виглядає несправедливо по відношенню до людини, яка фактично врятувала усіх нас.

- Мене вразив не той факт, що Спенсер знов опинився в тій клініці. А те, що…йому немає більше потреби там перебувати. Він абсолютно здоровий!

- Я вас правильно зрозумів, Аркадію? – ретельно відокремлюючи слова, мовив Джошуа. – Ви натякаєте, що…

- Саме так, пане віце-консуле. - підтвердив Аркадій. – В це важко повірити, але… Наші спеціалісти вже підтвердили, що Олівер Спенсер – абсолютно здоровий! Випромінювання, яке так вбивчо діяло на наших попередніх парламентарів, натомість його позбавило усіх недугів. Навіть, якийсь там синдром Міллера –Штокса, який досі вважався невиліковним, наказав довго жити.

Джошуа мовчав. За ці кілька днів, коли вирішувалась доля людства, він багато чого переосмислив в своєму існуванні. Мабуть, справді цей дивак Спенсер змусить його по-інакшому подивитись на своє буття.

- Тоді чому ви знов запроторили його до тієї клініки? – запитав Джошуа. – Цього я не можу зрозуміти. На Олівера Спенсера чекають найвищі почесті!

- В це важко повірити, пане віце-консуле. Але він сам наполіг, щоб його туди повернули.

- Навіщо?! Він якось пояснив своє рішення?

- Ну, якщо це можна назвати поясненням…

- Я вас слухаю, Аркадію.

- Спенсер просив передати Вищій Раді, що ніякі почесті і нагороди не замінять йому смаку печеної картоплі із зеленню і тушкованого м’яса з овочами. А на своїх бенкетах можете і далі наминати оту гидоту з порошків. Уявляєте? Так і сказав! Слово в слово. Що тут скажеш, пане віце-консуле? Божевільний!

- Дійсно, - Джошуа опустив голову. – Що тут скажеш…Але хто з-поміж нас божевільний, у мене тепер викликає великий сумнів…