Чужа серед чужих

Я захожу додому. Жодної живої душі навколо. Вітер підняв та опустив листя садової папороті. Кілька секунд я уявляла, що під рослиною тваринка. Маленька, загублена, відтепер моя. Але потім різко обірвала себе. Нема вже ніяких тварин. І дуже мало людей навколо. Якщо я бачу щось схоже на людину, то не звертаю увагу на неї, а, тим паче, не говорю до неї. Бо це не людина.

Андроїди ховають, усіх, хто вижив. Я саме з них. Жива і сам на сам з реальним світом. Уже не своїм світом. Світом, в якому точиться боротьба між Штучним інтелектом та Андроїдами, які намагаються залишити стільки життя на планеті, скільки вдасться. Поки що, їм це погано вдається. Три місяці тому вони втратили останню бджолу. А, як відомо, якщо в світі не залишиться бджіл, то й сімдесят відсотків рослин помруть на протязі чотирьох років. Не буде більше моєї улюбленої справжньої кави. Зникне шоколад. Яблука, цибуля, капуста, апельсини…

Від тієї ночі, коли гелікоптери посипали вулиці міст чорним пилом минув рік. Минув рік, а я все ще бачу як вони пролітають саме над моїм будинком. Я підхоплююсь, біжу зачиняти вікна, опускати ставні. Але чорна погань потрапляє на руки і ті відсихають, відмирають, падають долу на моїх очах, а я вию.

Андроїди знайшли мене вчасно, серце не перестало битися, мозок отримувати кисень. Через тиждень реабілітації вони одягнули мені нові руки. Прикріпили до плечей, ніби зібрали докупи поламану ляльку. І тепер я на двадцять відсотків андроїд також. Руки не дають мені про це забути. Я можу подумки перефарбувати свої нігті, підняти щось важче за центнер, пробити цегляну стіну кулаком і не відчути болі. А ще виростити зайві пальці.

Це зручно тоді, коли мені потрібно багато друкувати. В минулому житті я військовий кореспондент. В теперішньому веду свій власний щоденник і перекладаю книжки для машин з обличчям людей на їх двозначний код.

Я згадую свого начальника з того життя. Кремезного чоловіка який, здається, прожив кількасот років, таке насичене в нього було минуле. Ось він заходить в наш офіс в одній руці чашка з подвійною порцією міцної кави, в іншій спутаний мотузками невеличкий крокодил. Два місяці він провів у джунглях, досліджуючи побут маленького поселення менш ніж сотні людей. І прямо з літака приїхав до себе на роботу, хоча дома його чекали дружина та п’ятеро дітей. П’ятеро дітей. Можливо я також жила б на роботі.

Вдома я натиснула кнопку, випрошуючи в машини каву. Вона завжди допомагає мені заспокоїтись та заснути. Колись доктор сказав, що це може відбуватись через сильну виснаженість організму. А яка до дідька виснаженість?

Якщо розібратися, я не роблю нічого особливого. Встаю з ранку з ліжка, якщо захочу. Якщо – ні, то лежу, читаю книгу або малюю. Потім йду на кухню, прикладаю палець до Екрана спілкування. Машина визначає брак елементів в організмі та готує мені їжу з того, що їх поповнить. Додає до раціону безліч яскравих пігулок. Цинк, селен, магній… Магній це антистресс, ним загодовують усіх живих.

Я не беру в руки неочищену картоплю, сире м’ясо або, навіть, не нарізаний помідор. Я забуваю як вони виглядають цілими тому що більше трьох років собі вже не готую. Але чомусь я добре пам’ятаю рибу. Мій чоловік був пристрасним фанатом рибної ловлі. Кожен тиждень з друзями або сам їхав на ставок чи річку і привозив звідти її кілограмами. Карась, короп, білий амур. Ми чистили їх, ще живих. Робили консерви. Хихотіли з чоловічих оповідань про те, як він знімав в себе з дупи кліщів або як єнот вкрав ковбасу. Та були задоволені тим тихим щастям, яке випадає коли вже за п’ятдесят. Він якраз був на риболовлі, як вилетіли гелікоптери. Гіркий сум навертається на очі і я йду працювати.

Три роки тому я була цілком задоволена життям. Бо мала сім’ю, собаку, невеличкий будиночок і тепличку в якій вирощувала томати. Я працювала здебільшого з офісу, іноді виїжджаючі на лінію фронту в моменти перемир’я. Писала про жінок на полі бойових дій. Мої Немезіди.

Такі дивні і незбагненні. Вони думали, що можуть змінити світ навколо жбурляючи гранати у ворога. Ворога? Останній раз я їздила в кам’яну пустелю Турецьких гір. Боротьба точилась проти ортодоксів, які досі змушували своїх жінок носити паранджу та читати Коран. Здавен вони випасали кіз та мали на увазі інше людство, що йшло шляхом розвитку цивілізації, літало на Марс, користувалось глобальною мережею та виколисувало андроїдів. Коли ми зайшли в дім одного з таких, виявилось, що їх жінки не хочуть, аби їх спасали. У тій поїздці я отримала кулю в стегно та стійку ненависть до будь-яких насильницьких дій.

А потім одна з моїх Немезід злила власну свідомість у мережу, де мала з’єднатись зі Штучним інтелектом в логічному шлюбі. Щоб він зміг повністю розуміти людські вчинки, щоб краще захищати людство від небезпек. Але забагато ірраціонального, емоціонального, надуманого було в тій свідомості. Відбувся Колапс.

Як визначити ворога, коли кожен вбиває кожного? А найбільше всіх вбиває сама людина. Худобу, птицю, рибу заради їжі, інших звірів на шуби, взуття, сумки. Комах знищує, щоб зібрати гарний урожай сільськогосподарських культур. Своїх же дітей в утробі, щоб жити вільним життям. Андроїди назвуть це потім Парадокс отримання життя, який звучить так: «Не можна захистити ненародженого малюка, вбивши його матір». Але тоді Штучний інтелект не обирав. Якщо ти – вбивця, несеш небезпеку і маєш бути знищений.

Наразі в мене є мій порожній дім, переобладнаний таким чином, щоб машинам було зручно мене утримувати та штучні руки. І, на багато сотень метрів, жодної живої душі. Іноді, коли мені зовсім кепсько, я уявляю, що Андроїди нарешті знайшли спосіб вимкнути Штучний інтелект і я знаходжу та обіймаю ще когось живого з людей. Або хоч тварину. Можна навіть крота.

Андроїди були підлітками, коли Штучний інтелект почав знищувати живе. Більшість навіть не навченими, з єдиною базовою програмою – захищати живих.

Зі мною, та кожним хто вижив, андроїди уклали договір про надання послуг. Ми отримували належне піклування а навзаєм вчили їх тому, що пам’ятали та знали самі. Вони не вміли читати, тому, наприклад, я друкувала їм свої спогади у програмі, яка переводила все в код. Іноді, я передруковувала свої книжки. Їм подобалось читати вірши. Вони тоді дуже смішної їх намагались аналізувати. Після прочитаного в них виникало багато запитань.

Про що я писала перший рік? Про свою дитину, свого чоловіка, своїх батьків. Дитинство, яке пройшло у бабусі в селі, де я їла аґрус з куща та записала все киселем.

А потім вони виходили зі мною на відеозв’язок і питали, «А що таке кисіль?», «Що таке аґрус?», «Хто такий батько і де саме наш?» і «Чому ти плачеш, коли пишеш про свою дитину? Невже ти любиш її сильніше за інших? А чому?».

Андроїди мало помалу здобували знання. Вони не казали мені скільки залишилось людей, але по тому як вони розумнішали, я бачила, що наша праця не марна. Вони знайшли бібліотеку та принесли мені звідти підручники з біології, хімії, фізики. А ще Буквар, тлумачні словники, енциклопедії, різноманітні розмовники.

Півроку тому я закінчила їх набирати. Відтоді ці машини здатні на самонавчання. Вони навчились читати як люди.

- Ми хочемо тебе попередити, - я бачу на екрані Андроїда. Проживши з ними три роки, починаю їх відрізняти. Сьогодні зі мною говорить Моана, вона любить високо піднімати брови. Вона впевнена, що так має більш дружній вигляд.

- Про що?

- Голограми. Штучний інтелект навчився створювати картинку, яка може приманити тебе. Ти любиш собак і це може бути собака. Або твій чоловік.

- Господи! Яким чином?

- Він також прогресує. Як і ми, теж вважає себе живим і намагається продовжити своє існування. І свою місію.

Штучний інтелект може відтворити мого чоловіка, щоб заманити мене у пастку, обсипати чорним пилом з голови до ніг. І тоді від мене залишаться тільки руки. Що ж. Я впевнена це ідея Немезіди.

- Довбаний Танос! – стукаю кулаком по столу.

- Хто такий Танос?

- Істота, що знищила половину життя у всіх Всесвітах. Він не справжній, вигаданий. Всесвіти, до речі, також.

- Де я можу про це прочитати?

- У коміксах. Але де ви їх можете знайти я не знаю. Я, наприклад, читала комікси онлайн.

- Ми не увімкнемо інтернет. Тоді Штучний Танос потрапить у кожен дім.

Я дивлюсь на Моану здивовано.

- Ти розумієш, що пожартувала? – питаю в неї. Вона ще вище підіймає брови.

- Да, я така! – відповідає вона мені і ми сміємося. Разом. Що за дива! Андроїди шуткують?!

- Єліза, ти можеш народити дитину? – питає мене Моана і в мене починає калатати серце, - Ми читали, що це дуже індивідуально. Тому вирішили спитати тебе напряму. В тебе ще є менструація?

Закриваю очі. Якщо я на це наважуся, то вже не буду одна від самого запліднення. Буду тримати м’яке і тепле немовля на руках, дихати його солодким запахом. Потім грати з ним, вчити його. Сміятися разом, гуляти навколо будинку. Любити.

- У вас померла остання бджола, - з ненавистю кажу Андроїду в обличчя, - в який світ ви хочете привести дитя?

Андроїд відключається. Я реву. Як маленька дівчинка, гірко і голосно, якій показали гарну сукню з крильцями, корону та чарівну паличку яка насправді виконує бажання, а потім все це забрали назовсім.

- Самі народжуйте, - кажу в уже вимкнений екран і йду у ліжко. Згадую свою дочку. Таке миле і добре творіння, таке чисте. Мія народилась передчасно. На цілий місяць раніше. Лікарі забрали її відразу, думали, що можуть не відкритися легені. Так було майже у дев’яноста відсотків малюків. У ста відсотків хлопчиків. Але вона була дівчинка і це дало їй шанс.

Мія важко хворіла все своє дитинство. Вона постійно застуджувалась, задихалась, кашляла. Не попадала на Новорічні вечірки спочатку у садочку, а потім у молодших класах школи. Страшенно засмучувалась. Плакала тихенько в куточку, а коли я її знаходила, то починала посміхатися, що б не розділяти свій біль ще й зі мною.

А одного разу захворіла на вірусну пневмонію. Їй відразу поставили катетер у руку, пустили два антибіотики та гормон. Але все це не допомогло. Мія згоріла за одну ніч, майже не приходячи до тями. Я сиділа біля її ліжка, дивилась на скривавлені потріскані губи і не уявляла як я маю жити далі. І чому саме моя дитина мала так скоро піти, проживши таке коротке та безрадісне життя. Я тримала її руку та згадувала останній погляд. Як їй кололи вену, а я казала: «Не дивись туди, дивись на мене» і вона дивилась великими зеленими довірливими очима.

Кожен з нас з чоловіком пережив трагедію сам на сам. Він на своїх рибалках, я у своїх відрядженнях. Коли дитини не стало, я перестала берегти себе. Коли Мія вже там, то і мені не страшно буде помирати, думала зверхньо.

Але коли отримала поранення в далекому селищі, то зрозуміла, що помирати дуже страшно. І після дев’яти років страшно і після сорока дев’яти. І я тоді тільки усвідомила, що Мія розуміла, що помирає, але щоб зберегти свою маму вдягнула на себе хоробрість до самої останньої хвилини. І чого їй то вартувала я навіть не здогадуюсь.

Тому я досі тут. Серед живих. Чатую й знаходжу спокій в самотності. Тяжче мені б вдавалося переносити горе на фоні щастя інших. А так я мовчазний свідок того, як людство доживає свою останню декаду.

- Єліза, вітаю знову! – Екран спілкування вмикається. Тепер зі мною розмовляє інший Андроїд. У нього іншого кольору очі, а на вказівному пальці каблучка. Я називаю його Маркус.

- В нас відбулась нарада. Ми вирішили самостійно народжувати людей. Для цього ми пристосуємо інкубаційні камери в яких вирощували нас.

- І у вас вийдуть дійсно люди? Чи ви позаселяєте міста такими як самі?!

- В нас вийдуть дійсно люди. Але нам буде необхідна твоя добровільна допомога. Нам потрібна людська свідомість. Що не спотворена машинним аналізом. Ти віддаси нам свою?

Я починаю сміятися. Мене так тішить жити в кількасот людях одночасно, що я регочу на весь рот.

- Чому моя? Я найкраща з усіх?

- Ні, Єліза, - Маркус опускає очі долу, - ти остання з усіх.

- Тому ви збираєтесь мене вбити, забрати мою свідомість і розподілити її по власноруч створеним лялькам?, - і тут до мене доходить, - Єдина? Ви ж казали, що є ще люди, є живі…

Я мовчу. Тиша розпадається друзками і я глохну.

- Спочатку вони були, - відповідає Андроїд, та розводить руками, ніхто не протримався так довго як ти. Одні вчиняли самогубство, інші хворіли та помирали, деяких вбив голограмами Штучний Танос.

- Продовжуй, - кажу я.

А безхитрісна машина продовжує: «А ті, яких ми відбирали для дослідів, не вижили. Ми прийдемо до тебе зранку». Екран гасне.

Туплю в чорне скло. І тут згадую останній погляд Мії. Її величезні хоробрі очі. Це мої очі.

- Так ось як на світ з’являлись мої Немезіди. З безсилля та ненависті.

Андроїдам я відмовила. В той же день розірвала з ними угоду про надання послуг. Вони більше не опікуються мною.

Доки я їм рослинну їжу або щось знайдене у супермаркеті, Штучному Таносу я нецікава.

А ще я зустріла собаку. Він також сидіть на дієті з консервованої квасолі. Іноді собаці перепадає хамон. Я кличу її Бритні, хоча це пес.

Ми мандруємо. Спочатку їхали на автівці по знаках від заправки до заправки. Потім я знайшла карти і планую дістатися Туреччини. Чомусь мені здається, що я знайду там людей. Високо в горах. Тому я шукаю велосипеди та запчастини до них. Запасаю їжу, воду, одяг, пальне. А ще шукаю довідники, які навчать мене керувати човном. Або літаком…

Андроїди вивчають генетику і намагаються клонувати клітини. А ще займаються воскресінням мертвих. Іноді я бачу їх працю, яку вони називають «молодші брати і сестри», а на мою думку, то зомбі. Щоправда вони не полюють на мозок живих. Зомбі активно знищує Штучний Інтелект. Він навчився також проходити по кабелям без електрики і потроху починає контролювати заводи, фабрики, ферми. Створювати рай на землі.

- Нью-Парадайс, чуєш, Брітні. І поки що ми з тобою вдвох в цьому чудовому місці.