Чума

«У 4583 році від створення світу у королівстві Плантен розпочалась чума. Астрологи з’ясували, що виною тому був виклик Чумного Бога групою невідомих Обраних, що хотіла знищити королівську владу. Чума забирала життя, перетворювала його на силу Бога, що живила Обраних. Король велів лозоходам знайти місце ритуалу, а пророкам – знайти ритуал протидії. Війська мали знищити будь які сили опору. Однак люди помирали швидко, а пророки працювали повільно. Чумний Бог набирав сили, а віра людей в короля танула…»

Літопис Плантену, династія Вільгельмів

Яскраве сонце підходило до полудня, коли міцний чоловік підійшов до замку графа Кристобаля. Його одяг був брудний від дороги, а мішок за плечима вже мав латки, але все видавало в ньому не простого селянина чи солдата. Охоронці на вежі одразу заметушились – це міг бути хто завгодно, навіть принц, що колись вже вдавався до таких хитрощів. Один побіг сповістити капітана, а ще двоє пішли назустріч подорожньому.

– Здоров’я та сил тобі подорожній. Куди прямуєш? – виставивши списи спитали вони.

– Я маю одну справу до графа, прошу пропустити. Я не хворий і не злодій. Просто хіромант. Він не мене не чекає, але прийме.

– Часи не ті, щоб граф приймав хіромантів. Та і маєш довести, що правду говориш.

Подорожній зняв мішка та виставив долоні вперед, показуючи бруднуваті, але не тронуті хворобою руки. Один з солдатів жбурнув йому флягу з водою, яку подорожній рвучко піймав, відкоркував та обмив руки водою. Повільні та чіткі рухи одразу видали благородного, і солдати чекали капітана, щоб передати йому хіроманта. Але той потягнувся до них.

– Дайте ваші руки, я погляну, – промовив він.

Солдати переглянулись та один опустив списа та підійшов протягуючи руку. Не кожен день вдається прийти до хіроманта, а благородні коштують надто багато для них.

– Ти загинеш не скоро, – мовив подорожній. – З одруженням буде важко. Надто міцний в тебе характер. Мабуть не кожна витримує. Твоя сила – в розумі, ти хочеш контролювати. Думаю, в цьому будеш ставати сильнішим. Але обережно, не бачу в тебе ангела-охоронця, він зникає в 12 років…

– Карле! Ти поклав зброю?! – роздався гнівний крик. – Отримаєш ще одну зміну в дозорі поза чергою.

– Пробачте, капітан! Мені давно потрібен був хіромант, а тут…

– Не гнівайтесь, капітане. Я до графа прийшов і просто хочу бути ввічливим. Погляньте на оце, – і він занурився у поли одягу.

Капітан кивнув солдатам та ті направили списи на хіроманта, а капітан, поклавши руку на меча, підійшов впритул. Через кілька митей очі капітана округлились – хіромант дістав королівську печатку і показав аналогічне тавро на кісті. Срібна монета швидко полетіла в капітана і той впіймав її. «Прошу за мною» – сказав капітан, та чинно пішов до замку.

Граф Кристобаль був у своєму кабінеті, коли дізнався про королівського гостя. Капітан охорони сказав, що той не хоче аудієнції в тронному залі і буде радий поговорити наодинці в приміщенні охорони. Граф багато всього бачив, тому здивувався лише трохи. Взявши кинджал він пішов до охоронців.

Посланець сидів на стільці, перевдягнутий в чисте та повільно їв суп. Побачивши графа той відставив тарілку та показав печатку.

– Я можу впізнати благородного і за жестами, – почав граф. – Так розумію, ви тут не просто і ще так вбрані. Розказуйте.

– Ви все правильно зрозуміли, графе. Тому не будемо розводити теревені, часу мало. Я маю велике завдання – знайти потрібних людей, щоб зупинити чуму. І мені потрібна ваша допомога.

– Невже?.. – вимовив здивовано Кристобаль, але швидко взяв себе в руки. – Радий допомогти Його Величності.

– Зараз не час для церемоній. Чума вже охопила королівство, а пророк тільки нещодавно знайшов ритуал. Ми маємо встигнути, поки Бог не набрав сили. Інакше – все втрачено. Я зараз маю йти в місто і далі по вашим землям.

– Зрозумів. Можете на мене розраховувати.

– Отже прошу трохи грошей та наповнити мішок їжею. За правилами, я маю вам віддячити. Я можу лише ворожити на руках, якщо потрібно…

– Ні, ні. Я не хочу знати майбутнього. Але хочу допомогти. Поки їжте, а я розпоряджуся приготувати вам в дорогу. За це… Давайте просто поговоримо, розкажете про вашу подорож та ситуацію у королівстві. А ще мені цікаво, кого саме ви шукаєте. Можливо, я зможу допомогти.

–Хм… – протягнув хіромант. – Мені потрібні люди з певними знаками. Саме, маю їх знайти у вашому графстві. Так сказав пророк.

– Що ж. Тоді їжте, я скоро повернуся і виконаю свою частину угоди.

Сонце перевалило за полудень, коли все було готове. Хіромант вирушив у місто під пильним оком переодягнених солдат особистої охорони графа. Вийшовши до воріт, він пошукав Карла, солдата, що зустрів його. Той чергував коло брами, виглядаючи подорожніх.

– Карле, я вам сьогодні допоміг, тепер ваша черга. Мені потрібно в місто, проведіть мене.

– Але ж… Я не можу, в мене чергування та і капітан дав штраф… – перелякано почав виправдовуватися той.

– Підійдіть до нього і скажіть, що віддаєте мені борг, він вас відпустить і зніме штраф. Але чергування ви маєте відстояти повністю пізніше, тут я нічим не допоможу.

І Карл рушив до капітана, а потім повів подорожнього у місто.

***

Старий Гюнтер дошивав чоботи. Він не любив таку роботу, але вибору не було – донька мала скоро виходити заміж. І хоч зять йому не надто подобався, але ніхто не міг про нього сказати нічого поганого. Донька його теж не любила, але кращих за нього не було у всьому селі. Староста довго його вмовляв видати Дольту за його племінника, але коли Гюнтер того побачив, то одразу сказав «ні». У донці він не сумнівався і та сказала те ж саме. Але з цим… Звідкись взявся хитрий хлопець, попросився в найми за їжу та ночівлю. Дольта одразу сказала, щоб забирався, пройдисвітів вистачає, але той з нею переговорив, та вона сама попросила в батька його лишити.. Дольта поклялась Богом, що він її не чіпав та не ворожив, і хлопець вів себе пристойно, але щось тут було не так з нам і Гюнтер це відчував. Згодом той став допомагати всім та за рік побудував собі хатину. Розширив її і завів город та сад. Згодом староста прийшов сватом та сказав, що хлопець хоче одружитися на його донці. Кращого хазяїна годі знайти, сусідні села теж хочуть його до себе. Мовляв, одружиться – лишеться, з таким помічником багатіти будемо. А з Дольтою він поговорив і та вже погодилась. Вона ж добра, хоч і пристрасті до нього не має. А от хлопець її любить. Гюнтер погодився, але важко було на серці. Не знав чому, а допомогти ніхто не міг.

Чоботи вийшли добрими. Тепер можна і в місто на продаж. Будуть гроші на весілля, вже легше – не якась дівка на селі, а чесна та гарна Дольта, дочка Гюнтера, старого солдата та чесного воїна. Посміхнувся та згадав Марту. Гарна була жінка та стала б доброю матір’ю. Але померла, народивши доньку. Всі сили віддала їй. А він все переживав чи буде гарним батьком, чи виросте та хорошою дівчиною. Дольта росла і ніколи не говорила що їй важко. І він все зробе, аби тільки вона і далі посміхалась та виросла хорошою дівчиною. А тепер треба в місто.

Не встиг він вийти за ворота, як Дольта нагнала.

– Тату, ти в місто?

– Так. Треба тобі грошей на весілля заробити.

– Я ж вже говорила, що Руфен все на себе візьме. Та і громада допоможе. А ти себе заганяєш з тими грошима. Ти мені потрібен повним сил та життя.

– Ох, доню…

– Тату, візьми мене з собою, – почала Дольта, поки старий розчулився, – там треба мені одне діло зробити. Не можу сказати, але нічого страшного не буде.

– Знаєш же, що не можу відмовити. Ходім.

На середині дороги стояли чумні хати. Від початку чуми з них ніхто не виходив. Тільки вночі, коли всі розходились, люди забирали їжу, яку лишали коло воріт. Якщо їжа лишалась, значить всі померли. Гюнтеру було сумно дивитися на чумних, але нічого він зробити не міг. Та і рідних там не мав. Тільки старого Сільвестра, друга з тих часів, коли до Марти сватався. Але вони давно вже не зустрічались, все часу не було.

– Страшно, тату тут проходити, – мовила Дольта, – Люди просто висихають та помирають. Ніби все життя витискують з них, та лишають пусту оболонку. Я б не хотіла так померти.

– Ніхто не хоче помирати. Але коли Бог кличе до себе, треба йти з честю. А не так, коли просто вже немає чому йти. Давай не будемо…

– Так, тату. Просто боляче дивитися.

– А чому ти так хочеш зі мною? Невже щось важливе там буде?

– Тату! – спалахнула донька. – Це секрет! І взагалі. Це моя справа.

Довго вибачався Гюнтер, але головне, що Дольта не сумувала та не думала за чуму. І сам не дивився. А коли дійшли до головної дороги на місто, стало зрозуміло, куди вона так хотіла. Коло маленького намету зібралося півсела. Там сидів і староста, що по одному пускав людей, в основному дівчат та жінок, до приїзжого хіроманта.

***

Чергове село порадувало. Староста швидко розпоряджався звести намет та нагодувати гостя. Йому лишалось просто зачекати і розповісти родичам старости долю. Всього дванадцятеро людей з простими знаками. Тільки стара бабуся мала значні труднощі та мала скоро померти. Всі готувались з почестями провести стареньку. Село ж можна було оглянути за день, але після кожних двадцяти людей треба було відпочивати, тож тут він на весь день. Чума вже добралась сюди, але людей ще небагато загинуло. Він встиг відпустити страждалі душі та сісти в молитві до Вищого. Просив направити його на правильний шлях та допомогти не збитися іншим. Видно, що місце було благословенне – молитва йшла легко та швидко відновлювала сили духу, а смачний сніданок – тіла.

Ось зайшла чергова молода дівчина. Гарна була, пощастить комусь. Простягнуті долоні були сильними та багато говорили.

– Бачу в тебе сильну Лінію Життя та гарну Серця. Ти чиста душею. – почав він звичне ворожіння, – Однак випаде тобі велике…

І осікся. Ні, це неможливо! Ні! Знаки… Він одразу згадав слова пророка. «Людина має принести велику жертву, віддавши все, що має. Ти це маєш подачити.» Він згадав всі знаки Великої Жертви – розірвану Лінію Життя, коротку та сильну Лінію Долі, що закінчується на Лінії Серця, та головні Лінія Здоров’я під мізинцем має пройти острів на Лінії Серця па злитися з Рисками Добра під мізинцем. Ці знаки мають бути на обох долонях. І вони були в неї.

– Скажи но, дівчино. Чи хочеш ти зробити велике діло та допогти всім людям? – сказав він та поглянув дівчині в очі.

– Так, – невпевнено відповіла та, – Але я не знаю…

– Тебе обрала доля для Жертви. Це твоє добровільне рішення. Я лише скажу тобі, що робити, але тільки ти можеш це зробити.

– Що зробити?

– Віддати життя, щоб припинити чуму.

***

Гюнтер повернувся на наступний день дуже задоволений. Чоботи продав, хоча ціною трохи поступився, але донці вистачить на якийсь час. Можна буде ще зробити і теж куплять. Довезли його добрі люди швидко, настрій був чудовим. От тільки чого не чекав, то це чужого чоловіка в своєму домі. Поки він стояв вражений, той підвівся з лави.

– Доброго дня, – привітався той, і у голосі чітко почув старий вояка ті самі нотки, які не можна було не слухатись. Так говорили тільки благородні. – ви мене не знаєте, але я – королівський хіромант. Маю наказ від Його Величності. Для важливої і великої справи мені потрібна ваша донька. Я відповім на всі запитання, після вашої Клятви Мовчання на цій печатці.

Золота печатка, символ Двору, була на руці хіроманта, і точно така ж була випалена на руці – знак добровільного отримання сили.

Гюнтер просто підійшов, вхопив його за руку та приніс клятву. Як тоді, коли свідчив про молодого барона, якого стратили за безчестя.

– Що ви хочете з нею зробити?

– Я – нічого. Але вона має віддати життя, щоб чума закінчилась. Таке слово пророка. А ви знаєте що це значить.

Гюнтер впав і вперше заплакав як дитина, котра все втратила. Соромитися було нікого.

***

Конвой з людьми швидко їхав по дорозі в столицю. Дольта як могла втішала Гюнтера, але той був похмуріший за хмару. Після того дня, коли хіромант забрав у нього все, він не міг говорити з донькою – звуки не вилітали з горла, тільки сльози котилися, мов водоспад. Дольта все розуміла, та сумно посміхалась. Вони бачили багато чуми вздовж дороги – вимерлі села, почорнівші люди лежали біля дороги та ще живі, з синьо-чорними плямами мовчки дивились на них. Коли малий конвой об’єднався з великим, з графом на чолі, вони вже не могли навіть віддати йому шану, за що мали їхати у ар’єргарді. Гюнтер довго горланив на степ та ліс, яке це життя несправедливе, чому хтось отримує все, а у інших забирають останнє. Дольта все слухала та мовчала. Вона за ці дні постарішала на багато років і ледь трималась щоб не заплакати. А може і плакала, коли ніхто не бачив…

Аж ось і Склеп Бога. Саме за нього говорив хіромант, тут все скінчиться. І тут їх чекав пророк. Це був не молодий, але і не старий чоловік, гарно одягнений і без зброї. Його боялися всі. Поговорювали, що сам Його Величність не може нічого сказати. Очі пророка були… звичайними. Але погляд був не людським, а якимось чужим. Під цим поглядом всі схилили голову – і солдати, і граф, і хіромант і вже точно батько з донькою.

Пророк всіх огледів.

– Ви, – кивнув він солдатам, – робіть що наказано. Ти, хіромант, готуйся до ритуалу, помічники там все пояснять. А ви підете зі мною, – показав він Гюнтеру та Дольті.

Коли вони відійшли, Гюнтер поглянув на пророка.

– Я знаю все, що було, але не можу сказати, що буде, – одразу розпочав той. Я знаю що ти хотів спитати. Так, в нас немає імен чи родин. Це ноша, яку ми самі обираємо і несемо. І іншого способу дійсно не має, це останній шанс побороти чуму.

– Але ж…

– Ми все пробували, лишилось останнє – людська жертва. Але це має бути добровільний вибір. Дольто, ти вирішила?

– Так. Мені боляче лишати батька і Руфена, але я не хочу, щоб вони померли.

– Так, ти все правильно розумієш. Зрозумій і ти, Гюнтере.

– Ви ж не маєте родин! Ви не розумієте!.. – закричав вояка, але осікся.

– А ти не маєш тисячі людей і теж не розумієш. Ніхто нічого не наказує, тільки просить. І тільки одному відгукнеться Чумний Бог. Я знаю кому і він тут. І ти теж маєш зрозуміти. Ти воїн і твоя донька теж знає, що таке честь та обов’язок. Чому не даєш їй можливості захищати дорогих людей?

Гюнтер осікся і знову хотів заплакати, але не зміг. Нове почуття, яке він забув вже дуже давно заполонило його.

– Доню, – промовив він чужим голосом, – ти цього хочеш?

– Так, тату. – теж промовила чужим голосом донька, – я хочу допомогти іншим та припинити чуму.

– Тоді ходімте, – сказав пророк, – доки не загнуло ще більше людей.

***

Ритуал розпочався. Люди в балахонах зібралися всередині склепу та читали незрозумілі слова. Від них стигла кров в жилах. Була якась страшна та моторошна атмосфера, що лякала і вбивала зсередини. В середині склепу стояла Дольта і тримала чорного ножа на кисті. Всередині була темрява і ніхто її не бачив. Просто знали, що вона там. Гюнтер стояв з пророком осторонь і прощався з донькою. Миле немовля, яке на його очах поступово росло в гарну дівчинку і відважну дівчину. Нажаль, тут її шлях і обривається.

– Дивіться! – прозвучав тихий шепіт графа, але достатньо, щоб всі почули.

Над Дольтою почала стягуватися темрява і її силует почав ніби сяяти в пітьмі, що була темнішою за темряву. Чумний Бог явився на виклик і Дольта була готова. Один поріз та довга агонія. Бог забирає її собі і більше ніхто не помре.

Час зупинився для старого Гюнтера. Ніби уві сні він дивився як донька, люба Дольта, повільно бере ножа та… Далі трапилась нісенітниця. Граф Крістобаль раптом з’явився перед нею і вихопив ножа.

– Я теж маю знак! – викрикнув він і врізав собі по руці.

«Зараз!» – почув Гюнтер голос в голові і кинувся. Він не знав і не знає чому, що, як. Просто зробив те, чого ніколи не знав. Кинджал, що раптово опинився в руці, різонув по великому пальцю. Біль – ніщо у порівнянні з думкою «врятую її». Далі він не пам’ятав, що було. Як відрізав палець, як провів по донці і прокляв графа, як вихопив ледь живу доньку та поніс, стікаючи кров’ю. І як його рятували.

***

Пройшло кілька днів з того самого дня. Гюнтер оклигав у шатрі і першим побачив пророка. Він навіть здивувався на мить, але сил на більше вже не було. Просто спитав, що сталося.

– Навіть не знаю з чого почати. Мабуть з вибачень. Я та весь королівський двір вибачаємось за те, що використали тебе і Дольту. Указ Його Величності скоро зачитають, але інше тільки між нами. Донька твоя жива, не ушкоджена та почуває себе добре. А тепер дещо поясню. Ритуал пройшов так, як і треба. Чумний Бог замкнений і люди починають одужувати. Його Величність шукає хто випустив Бога колись і їх буде страчено. Граф… – пророк похмурнів, – він проклятий. Він буде жити в склепі і ніколи не вийде звідти. У майбутньому знайдуть спосіб знищити Чумного Бога, тоді і все вирішиться. А поки так.

– Але що?..

– З тобою? Ми використали тебе для останнього моменту. Якби все розповіли – нічого б не вийшло. Мій учень просто перехопив твоє тіло і наніс останній удар по чумі. Бог прийшов, бо ви добровільно викликали його. Граф знав, що має загинути і його жертва була прийнята. Дольта… Вона закувала бога частиною своєї душі. Це її вибір і вона його зробила.

-- Що з графом?

-- Вн знав, що вічно буде втілювати в собі Чумного Бога в заточенні. І Шансів вийти не буде. Це та жертва, яку він приніс, щоб врятувати інших. А зараз відпочивай та… живи.

Але Гюнтер навіть не почув далі і просто провалився у сон.

«Після Ритуалу чума відступила з королівства Платен. Чумний склеп охоронявся багато років сімейством віконтів Еренбахських. Цей титул було даровано вперше Гюнтеру Дев’ятипалому та його донці Дольті, що принесла Велику Жертву»

Літопис Плантену, династія Вільгемінів