Чорні сльози ґорґана

По дорозі до містечка Горин, що лежить в передгір'ї Бещад, йшов подорожанин. Серед перехожих він вирізнявся гінкою статурою та нетутешнім вбранням. Сірий довгий пильовик з червоною вишивкою по краях контрастував серед коротких безрукавих кожушків містян. Голову незнайомця вкривав широкий каптур. Швидкий поступ підіймав червонясту пилюгу, яку підхоплював осінній вітерець і закручував у химерні вихори. Лівою рукою мандрівник притримував торбинку, що гойдалась у такт ходьбі. Не звертаючи уваги на міщан, що снували туди-сюди, він ішов до ринкової площі.

Містечко зустріло прибулого звичайним гамором. Позаду вйокнуло і гучно заторохтіло – повз пролетіла розмальована фіра, запряжена парою гнідих. Трійко замурзаних хлопчаків у свитках широко розкритими очима супроводжували сіру постать і про щось перешіптувались. Бондар викотив з подвір'я діжку. Бродячий пес, що мирно спав біля воріт, підскочив і дременув у закапелок. Подорожанин глянув на бондаря, що руки в боки, стояв біля бочки і недобре дивився на прибулого. В тіні каптура промайнула крива посмішка.

Ось і ринкова площа. На ній галайкотів торг, вируючи людом і худобою, брязкаючи металом, пахнучи здобою та прянощами. Іншого разу мандрівник зайшов би на ринок і потинявся між ятками, в пошуках чогось цінного, але наразі у нього була єдина мета – крамничка "Мольфарська придибенція". Оминувши ятку з медом, подорожній завернув у вузький провулок. Одразу ліворуч стояв віз, запряжений волами. Помітивши високий силует, тварини позадкували. Сутужно рипнули колеса, та подорожанин не звернув на це уваги. Він підійшов до будинку над входом якого висів великий кований варган, відкрив витіювато різьблені двері і увійшов до крамниці.

– Вітаю, добродію, – сухенький дідусь, відірвався від читання фоліанту і глянув на прибулого.

Подорожанин зняв каптура і пригладив солом'яне волосся. На обличчі старого з'явилась тепла посмішка.

– Добродію Зоряне! Радий бачити!

– Доброго дня, пане Божане, – вклонився прибулець і підійшов до прилавку. – Чи є у вас зуби змія?

Старий співчутливо похитав головою.

– На жаль, немає, але є ось це, – і власник крамниці дістав з-під прилавку великий чорний кіготь.

– Кіготь змія?

– Так.

Зорян взяв у долоню пазура, уважно оглянув його.

– Не скам'янілий. Де ви його взяли?

Божан почесав рідку чуприну.

– Є тут одна дівиця… звати Орися. Іноді приносить мені рідкісні трави на продаж. А три дні тому принесла цей кіготь, – Божан підійшов до стелажа і почав перебирати пляшечки з етикетками. – Дивна вона. Відлюдькувата. Живе сама.

– Вона не розповідала де його взяла?

Старий глянув на Зоряна і похитав головою.

– На жаль, ні. Та я й не розпитував. Мені головне аби справно постачала трави.

Зорян поклав кіготь на прилавок і накинув каптура.

– Де вона живе?

– В самому кінці вулиці лісорубів, – старий схилився за прилавком, ховаючи кіготь. – Ти впізнаєш її подвір'я.

Зорян подякував і повернувся до виходу.

– Мольфаре, знову іспит?

Подорожанин на мить спинився і поправив торбину.

– Цього разу власний, – кинув через плече і вийшов з крамниці.

Вулиця лісорубів починалась за ринковою площею і тягнулась вздовж річки аж до вигону. Довкола лунало рипіння пилок та бухання сокир. Швидко минувши лісопильні, Зорян підійшов до крайнього двору, над яким розкинув своє гілля могутній клен. Такого обійстя юнак ще ніколи не бачив. Посередині стояла низька хатина, що нагадувала боровика з вкритим мохом капелюшком. Двір, порослий високим травостоєм, здавався занедбаним, але по-своєму затишним. Низький вербовий тин де-не-де проріс і пустив гілля.

– Доброго дня! – пролунало поруч.

Біля тину, ніби нізвідки з'явилась рудоволоса дівчина. Вона відкинула товсту косу за спину і зиркнула зеленими очима на прибульця.

– Доброго, – промовив Зорян, скидаючи каптура. – Ти Орися?

– Так, – очі дівчини зіщулились і весь у ластовинні ніс смішно скоцюрбився, – а ти мольфар?

Зорян посміхнувся і ніби уточнив:

– Чаклун.

– Не тутешній, – підтвердила свій здогад дівчина.

Зорян знову кивнув.

– Я знайомий Божана. Хочу поцікавитись однією річчю, що ти йому продала.

Обличчя Орисі враз просвітліло і розпливлось в посмішці.

– Справи на порозі не обговорюються. Прошу до хати.

Вона відкрила хвіртку і пішла до ґанку. Зорян рушив слідом. З-під ніг, фиркаючи, чкурнув їжак. Поруч зі східцями лежала лисиця, що мирно дрімала, але від стуку хвіртки прокинулась, зиркнула на прибулого і шмигнула в кущі.

Світлиця приємно здивувала Зоряна. Чистий посуд охайно складений на полицях, побілена піч розмальована жар-птицями, на стінах рушники, під стелею висять жмути різних трав. Дівчина сіла за стіл і жестом запросила прибулого.

– То що тебе цікавить?

Зорян сів на ослін і поклав руки на стільницю.

– Де ти взяла кіготь змія, що я бачив у Божана?

Дівчина наморщила лоба.

– Кіготь ґорґана?

Зорян зрозумів, що так, мабуть, місцеві називають літаючих зміїв.

– Так.

– Знайшла в одній долині, на кладовищі ґорґанів.

Дівчина пальцями перебирала косу і з цікавістю дивилась на хлопця.

– Відведеш мене туди?

– Навіщо?

– Потрібен зуб ґорґана для закляття.

– Для якого?

Зорян зіщулив очі. Йому стало цікаво, чи мала вона справу з чаклунами? В Горині мольфарів не було, але в довколишніх горах їх точно можна було зустріти. 

– Я заплачу, – Зорян поплескав по торбині. Долинуло дзенькотання монет.

– Князівський злотник.

Чаклун не вагаючись погодився.

– Тоді зараз і вирушаємо, – дівчина підвелась і почала збирати торбу.

Вони тривалий час рухалися вгору. Довкола височіли сірокорі буки, затуляючи кронами осіннє сонце. Орися швидко йшла попереду, шурхотячи ногами по першому пожовклому листі. Зорян ледь встигав за нею. Кілька разів перечіплювався через коріння. Дівчина навіть не оглянулась. Краєм ока  серед чагарників юнак помітив руду шубку.

– Куди ми так поспішаємо? – важко дихаючи, промовив Зорян.

Дівчина обернулася.

– До кладовища ґорґанів ми доберемося лише завтра. Нам потрібно завидна дістатися печери для ночівлі.

– Давай хоч трохи перепочинемо.

Дівчина зупинилась і скептично глянула на чаклуна.

– Добре, але не довго.

Орися примостилась на повалене дерево і свиснула. Із-за кущів вискочила лисиця. Вона скоса зиркнула на Зоряна, підбігла до дівчини і почала ластитись. Нагрібши купу листя, Зорян сів навпроти, спостерігаючи за поведінкою лисиці.

– Давно вона в тебе?

– Десь з півроку. Знайшла в капкані. Поки лікувала лапу, жила в мене, а потім лишилась.

– То тебе звірі не бояться?

Дівчина глянула на чаклуна. Її рука чесала лисицю за вухом, через що та примружила очі.

– Ні.

– І давно ти це помітила?

Орися облишила чесати лисицю за вухом. Тварина недобре подивилась на Зоряна.

– Відтоді, коли почала жити у названої матері.

– А де вона зараз?

Цієї миті лисиця дзявкнула і чкурнула в хащі. По вершечках крон пробігся вітер. Зорян побачив, як за спиною Орисі від стовбура бука відокремилась висока рогата постать і кинулась до дівчини. Юнак миттю скочив запустивши руку в торбину. Дівчина лише озирнулась, як її схопила велика долоня. Істота щось ритмічно бурмотіла і допитливо розглядала Орисю. Вона й не пискнула, просто дивилась широко розплющеними очима на створіння. Зорян швидко кинув попіл і промовив закляття вітру. Зола огорнула велетня, закручуючись у вихор. Істота закружляла, продовжуючи бурмотіти якусь нісенітницю. Чаклун випростав руку і проказав оглушаюче закляття. Долоня істоти розкрилась, відпускаючи Орисю. Дівчина впала на землю, Зорян схопив її за руку і вони побігли геть.

В присмерку дістались печери. Повітря всередині пахнуло прілим листям і грибами. По стелі повзали світляки, утворюючи своїми вогниками химерне відображення зоряного неба. Зорян зібрав купку хмизу і запалив ватру. Дівчина тихо сиділа в дальньому кінці печери, перебираючи пальцями волосся коси.

– Що то за почвара? Чому вона напала? – ледь тремтячим голосом спитала Орися.

Чаклун проникливо дивився на дівчину. В її очах вже зникав страх і почала зароджуватись цікавість.

– Чугайстер.

Орися полишила перебирати косу.

– Божан казав, що в нас чугайстри не водяться.

У великих зіницях Орисі затанцювали відблиски полум'я, ніби дівчина була породженням самого бога Пека.

– Ти – навка, – здогадався Зорян.

– Здурів? Я не мавка! – дівчина відсунулась назад і напружилась. – В мене спина не прозора!

– Не мавка, а навка, – чаклун підкинув у ватру гілляку. – Мавки нематеріальні, а ти – з плоті і крові. Але ти й не людина. Чугайстри людей не хапають, – хлопець крізь полум'я спостерігав за Орисею. – Ти жила в Горині у названої матері?

– Так.

– А свою справжню родину пам'ятаєш?

Дівчина знітилася, на лобі з'явились зморшки.

– Ні. Пам'ятаю лише, як мене в лісі знайшла пані Олена. 

– Коли це було?

– Три роки тому, – у дівчини на очах заблищали сльози. – Вже півроку як її нестало.

– Прокляте дитя, – прошепотів чаклун.

Орися витерла очі.

– Що?

– Ти прокляте дитя, що стало навкою. Можливо, твої справжні батьки і вивезли тебе до лісу.

Дівчина дивилась на чаклуна, ніби той ніс несусвітню дурницю. Зорян почав пояснювати:

– Ти не пам'ятаєш свою родину, тебе знайшли в лісі. Звірі так і в'ються біля твоїх ніг. На тебе напав чугайстер! Які ще потрібні докази?

– Якщо це й так, то чим я відрізняюсь від звичайної людини?! – вигукнула дівчина, встаючи на повний зріст.

Чаклун відвів погляд і стиснув лівою рукою торбинку. Потім глянув на дівчину.

– Навки мимовільно забирають життєву силу оточуючих людей. Можливо ти винна в смерті своєї названої матері.

Обличчя Орисі спотворила лють. Через вогонь вона кинулась на хлопця. Той схопився, притиснув її до себе і хотів було дістати пилок сон-трави для сонного закляття, та так і застиг з рукою в торбинці. Орисю стрясали ридання. Вона лупцювала Зоряна по спині повторюючи: "Це неправда! Я не винна в її смерті!" Цієї миті з вуст чаклуна злетіло сонне закляття.

Вночі Зоряну снився сон. В небі над ним кружляли змії, змахуючи шкірянистими крилами. Один з них відокремився від зграї і почав знижуватись. Змій приземлився навпроти, химерно підібгавши передні лапи-крила. На спині істоти сиділа Орися. Дівчина щось вигукнула і змій нависнув над Зоряном. Паща створіння розкрилась і чаклун побачив, як з горлянки виривається полум'я, що обпалило його до кісток. Зорян здригнувся і прокинувся.  Перед очима лежала зола згаслої ватри.

Слабке сонячне світло проникало в печеру. Юнак підвівся. Ліве плече немилосердно крутило від довгого лежання. Раптом просвіт затулила тінь. Зорян повернувся. На вході стояла Орися. Біля її ніг сиділа лисиця.

– Я вирішила, що не повернусь в Горин. Житиму в лісі, – дівчина присіла і погладила тварину.

Чаклун скрушно похитав головою.

– Якщо ти не отримуватимеш енергію від людей, то роз'явишся і перейдеш в Нав. До того ж чугайстер не дасть тобі спокою.

Дівчина насупилась. Вона прийняла свою сутність, але ще намагалася думати як людина. 

– Я можу повернути тебе до людського стану, – промовив чаклун. – Мені лише потрібні чорні сльози ґорґана.

– Їх важко здобути?

Зорян таємниче посміхнувся.

– Ні.

– Тоді не гаємо часу!

Нашвидкуруч переснідавши, вони вирушили до кладовища зміїв. 

Полуденне сонце ледь виглянуло з-за хмар, освітлюючи велику безлісу ділянку над урвищем. Серед трави де-не-де стирчали кістки. Вибілені сонцем хребці нагадували намистини, загублені п'яним велетнем. Зорян схилився над ребрами, обережно торкнувся їх пальцями. Потім скинув каптура і роззирнувся.

– Тут є череп?

Орися стояла віддалік, ніби боялась ступити на кладовище. Поруч сиділа лисиця і насторожено спостерігала за чаклуном.

– Так, –дівчина вказала рукою, – біля бескиду.

Зорян підвівся і пішов у вказаному напрямку. За кілька метрів до урвища лежав череп змія. Великий, біля чотирьох ліктів завдовжки, він дивився на чаклуна порожніми, завбільшки з кулак, очницями. Зорян поставив ногу на череп і перекинув його. Дістав ножа, встромив у щілину між зубами. За хвилину чаклун тримав у руці трофей.

– То що ти з ним робитимеш?

Дівчина так і не зрушила з місця. Вона спостерігала за чаклуном, що ходив по кладовищу і ніби щось шукав. Спинившись біля голого пагорбка, він присів, помацав землю і заходився креслити коло.

– Викличу змія і накладу на нього закляття покори, – очі Зоряна заблистіли жагою. – Давно хотів випробувати себе. Якщо вдасться, то стану єдиним повелителем зміїв!

В цю мить дівчина побачила, як Зорян змінився. Риси обличчя загострились, погляд став жорстким, солом'яне волосся вмить поблякло, набуваючи кольору попелу. 

Чаклун з силою увігнав зуба в центр кола, підвівся і почав промовляти закляття. Вітер розніс слова на незрозумілій мові. Від цих звуків все довкола стихло. Навіть вітер пропав. Шкіра дівчини взялася сиротами.  Зорян простягнув руку і висипав зі жмені пил, що кружляючи осідав у колі. В закляття вплелися жорсткі шиплячі звуки. Їх сила зростала і в цю мить попіл спалахнув магічним полум'ям. Вогонь шугонув угору, лизнувши простягнуту руку Зоряна. Ніби у відповідь на тріск вогню, з неба долинуло протяжне клекотання. Орися глянула вгору. З-поза хмар до них спускався ґорґан.

Він приземлився на краю урвища і зашипів. Змієвидне тіло вигнулось, довгий хвіст шмагав з боку в бік, немов батіг. Передні лапи зі шкірянистими крилами вп'ялися кігтями в кам'янистий ґрунт. Змій нависнув над чаклуном, що, здається, навіть не помітив його. Орися зачаровано спостерігала за дійством, відчуваючи шкірою двигтіння повітря. Тон закляття змінився і тепер воно нагадувало гортанне каркання. В цю мить Зорян глянув на змія. Невідома сила грубо притиснула тварину до землі. З пащі змія вилетів пронизливий клекіт, крила забились в конвульсіях. Ґорґан щосили рвонувся, намагаючись піднятися, та голова була міцно притиснута до землі. Чаклун дістав ножа і сунув його у вогонь. Змій застогнав, аж полум'я затремтіло. Тіло тварини зсудомило, а з очей бризнула чорна рідина.  

– Досить! Відпусти! – бліда Орися підбігла до чаклуна і схопила його за руку. Біля вогню знесилено хрипів ґорґан. Зорян скляним поглядом зиркнув на дівчину і прошипів:

– Не заважай! Потрібно більше сліз!

Дівчина подивилась на розпластаного ґорґана, що безсило намагався звільнитись від магічних пут, потім на чаклуна. Її рука повільно пройшла крізь вогонь і вхопила зуба. Полум'я затремтіло.  Орися висмикнула зуба із землі і чаклунство розвіялось. Зорян безсило випустив ножа, схилився, припадаючи на коліно.

– Що ти накоїла? – процідив він.

Ґорґан підвівся, розправив крила і рвонувся до свого кривдника. В його розкритій пащі зароджувався вогонь. 

– Ні! – крикнула Орися і стала між чаклуном та змієм. Змій спинився, спантеличено розглядаючи дівчину і принюхуючись. Зорян підвів погляд і скрипнув зубами. Дівчина повернулась до чаклуна.

– Мені не потрібні сльози ґорґана такою ціною.

Вона підійшла до змія і торкнулася чорної рідини під очима. Змій покірно схилив голову. Орися залізла на спину, ґорґан розправив крила і знявся у небо.

– Це не твоє випробування! Ти все-таки маєш душу, – крикнула дівчина згори. – Твоє випробування ще попереду!

Від дзвінкого голосу дівчини з очей Зоряна спала пелена закляття. Жага досягти неможливого витекла, як вода з дірявого цеберка. Обличчя набуло природніх рис, а волосся – жовтавого кольору. Хлопцю здалося дивним, що Орися так легко відмовилася від можливості стати людиною заради життя іншої істоти, але з острахом усвідомив, що глибоко в душі він її розумів.      

Юнак підвів голову і подивився на силует, що прямував до вершини гори. Поруч дзявкнула лисиця. Зорян глянув на тварину і простягнув руку. Лисиця схилила голову набока, почухалась, потім ніби роззирнулась і подріботіла до хлопця. Зорян посміхнувся.