Чипове комюніке

Зима 2033 року

Сон тепер був цінніший за коштовності. Ті, хто зміг заснути на 5 годин, мав шанс певний час не збожеволіти. Кажуть, що в Шанхаї через великий наплив людей на початку ХХІ століття, важко було заснути щоночі через нестерпний шум. Але то був визначений шум, а зараз панував суцільний скрегіт, виття сирен чи взагалі диявольська суміш частот звукових хвиль.

Весна 2017 року

В помешканнях людей ще тепло, готується їжа, за вечерею йде розмова про день минувший. На Україні продовжується гібридна війна на Сході. Уряд проводить чергові реформи. Діти навчаються, дорослі працюють, більшою частиною вже за кордоном. Самий цікавий факт того часу – раптове зникнення всіх тарганів з домівок. Всіх. Неможлива перемога (чи то була поразка?). Людство роками знищувало тих вусатих бридких істот. Марно були випробувані найкращі хімічні препарати. Таргани з нас кепкували, особливо рижі. А тут пішли самі!

Літо 2023 року

Знали би тоді люди, до кого вони пішли. Кажуть: «Що посієш, то й пожнеш». Почались жнива: спочатку поодинокі випадки непокори побутової техніки, але по всьому світу. Телевізори навмисно вмикали гнітючі передачі, що доводили реципієнтів до депресії. Мультиварки та пароварки псували їжу, холодильники вимикались та починали працювати, коли продукти покривались гноєм та пліснявою, пральні машини рвали одяг, пилососи розсіювали пил навкруги. Зловісні гаджети. Окреме слово гіркоти. Смартфони дзвонили кому заманеться, навіть у роумінгу знаходили абонентів, замовляли платні послуги. Навігатори заводили подорожніх туристів в глухі кути та покидали напризволяще. Ігри на планшетах багато кого з підлітків штовхнули до суїциду, а дорослих – до банкрутства. Електрокари заманювали машини в ДТП. Кількість людських жертв непокори пристроїв збільшувалась в геометричній прогресії.

Осінь 2025 року

Нарешті, схаменувшись, вчені забили на сполох! Якійсь вірус знайшли в електромережах, але принцип його дії розкрити не вдалось. Відомо тільки, що пристрій, під’єднаний до електромережі, може спрацювати проти людини у будь-який час. Наробивши багато їй шкоди, він просто вийде із ладу, наче виконавши якесь завдання. Ніякі фільтри, датчики напруги та інше не могли гарантувати людям безпеку проти електропошесті.

Уряди багатьох країн примусово відімкнули електромережі від живлення. Всю несправну техніку місцева влада зібрала докупи та передавила бульдозерами.

В будинках відімкнули водопостачання. Газ давали обмежено на день, а воду підвозили двічі на тиждень. Виробництво майже все зупинилось. Лише фермерські господарства не давали країнам померти з голоду.

Осінь 2030 року

Дитина, народжена у 2017 році, стала підлітком. Дівчиною. Вродливою. Проте майже сліпою. Навкруги багато було сліпих. Озонового прошарку зовсім не залишилось, рештки знаходились над полюсами.

Дівчину звали Деметрою. Вона мала друга, ненабагато старшого, який був її очами. Ян втратив батька на Сході України у війні, мати збожеволіла та наклала на себе руки у 2020 році. Виріс в інтернаті, змалку був змушений давати відсіч та нічого не брати на віру. Але Ян підтримував Деметру. Спочатку жалів її, потім закохався. Нічого про свої почуття нікому не казав. Навіщо? Бо нікого з рідних в нього й не залишилось, а чужим людям це знання не потрібно.

В сонячний день люди ховались від ультрафіолету в сховищах, вночі виходили в пошуках їжі. В містах щезли коти, собаки, птахи, миші та павуки. Залишилось тільки вороння. Від його каркання, коли чорна зграя закривала небо увечері, ставало моторошно.

Ян вів Деметру з міста до лісу, що був за півгодини ходу від крайнього дому на мікрорайоні.

- Тримайся міцніше, спуск як завжди захаращений непотребом, - хлопець дбав про безпеку завжди.

- Ян, я хотіла тобі сказати дещо важливе…

- Може спочатку спустимось? – буркнув під ніс Ян, але знав, що продовження все одно буде.

- Я бачу третій день знаки уві сні. Вони схожі на петрогліфи, які ми бачили у печерах Кам’яної могили. Ти мусиш пам’ятати…

- Приблизно…Там було щось конкретне? – Ян вже чомусь нервував.

- Я тільки чітко бачила знаки великого дерева, печери та великого звіра, схожого на ведмедя.

- Що я можу сказати, дивний сон, - замислився Ян на хвилину, - треба подумати. Може це натяк. Ти і раніше бачила передбачення у снах.

- Що дивно, там був ще знак ріки. Це збігається з однією місциною, яку я знаю, - каже Деметра, - до неї три години ходу.

Ян мав скептичний настрій, але все-таки знав, безпечніше перебувати в лісі вночі, ніж у місті. Тому погодився йти хоч до ранку. Підлітки йшли голодні, брудні, але в кожному була надія на справжність сну Деметри. Може він приведе до відправної точки якихось позитивних змін у їхньому житті. В лісі не було тиші, звук сирен долинав й сюди. Кросівки на ногах давно вже втратили форму, облізли, але підошви ще тримались. Отже, йти можна по пересіченій місцевості.

- Стій, зупинись, - зойкнула дівчина, - це десь тут. Тобто, має бути десь тут, - пояснила вона. Скажи, що ти бачиш?

- Попереджай про свої видіння, - переводячи дух, відказав Ян, - ледве серце не зупинилось!

- Не жалійся, а скоріше кажи…

- Так, що я можу бачити о третій годині вночі весною, – мимрив хлопець, - так, чітко бачу якесь провалля збоку. З іншого боку долі лежить дерево, колись було великим. Річки не бачу і не чую. Як тобі такий розклад обставин?

- Залиш мене тут саму, а ти йди шукай річку. Це може бути навіть струмок, але повинен десь близько знаходитись!

- Як скажеш, провидиця, - хлопець із сарказмом відповів на пропозицію Деметри, - тільки сядь на це дерево й нікуди не щезай!

- Добре, не барись.

Залишившись сама, Деметра міркувала: «Що буде, коли сон виявиться лише фантазією розуму, що живе надією? Що їй скаже Ян та батько вдома?» Невеселі думки занурили дівчину у підсвідомість. Щось-таки насувалось. Спочатку нечітко, потім все виразніше, аж поки до різкого болю у серці прийшло знання, що потрібно робити! Терміново! Вона закричала, крик лунав навкруги. Вона зомліла… Прийшла до тями від різких поштовхів. Ян знайшов її та перелякався в смерть. Тож і трусив її, наче ковдру із пилом.

- Відпусти! Все в порядку, - відсахнулась Деметра від обличчя Яна, що заглядав у перелякано у вічі, – тепер мені все зрозуміло.

- А про мене що казати?

- Так, у нас мало часу. Потрібно знайти в отому проваллі щілину, що прикрита завісою. Може й забита чимось. Я непевна, але щось схоже на схованку ти там обов’язково мусиш знайти. Я буду поруч.

- Інструктаж такий собі вийшов, - скептично процідив Ян, - а втім, хоч якийсь.

В провалля Ян впав, не зрозумівши, де він починається. Тому пошуки почались із лайки. Якийсь час він не казав нічого, тільки сопів та важко дихав. Деметра вже заціпеніла від холоду, але не зважала на це. Бо дуже важливу річ вони повинні зараз знайти. Ян нарешті подав голос: «Щось таке є тут збоку. Закрите. Буду намагатись відтягти його нагору. Скинь свого ременя з джинсів та кинь мені вниз». Нова прикрість – ремінь, падаючи вниз, пряжкою боляче вдарив по обличчю хлопця. Знову лайка. Нарешті, де метра почула поряд рух повітря та щось важке впало їй під ноги.

- Тримай свої скарби світу, - Ян не стримував невдоволення та підозри, що це буде щось пропаще та безглузде.

- Скажи, як воно замкнене? Чи можна зараз його відкрити?

- Ти впевнена, що його потрібно відкрити зараз?

- Ян, не вагайся, відчиняй!

Після декілька невдалих спроб, в нього-таки вийшло підтягнути кришку на коробці та відтягти її набік, приблизно так відкривають консерви ножем. Просунувши всередину пальці вхопили знайому річ. Карта пам’яті. Чудово! До якого ж пристрою вона підійде? Та й форма не зовсім схожа на звичайні накопичувачі.

- А до чого було тут дерево, річка? – запитав Ян, - вони теж щось означають, чи тільки вказують на місце схованки?

Відповіді він не отримав. Озирнувся. Оторопів. Деметра дивилась не на нього, а просто в небо, очі в неї горіли зеленим полум’ям. Навкруги запала тиша. Щось насувалось. «Все, це – кінець», - прошепотів хлопець. Легенько потягнув за руку дівчину, але відсмикнув свою долоню, наче обпечену струмом. «Що відбувається? – крутилась в голові думка, - що я повинен зробити?»

Демерта опустила голову, ніби прийняла якесь рішення, зустрілась очима з Яном. «Я бачу тебе і все навкруги! - говорили її очі, - але мені зараз не заважай! Віддай карту!»

Ян ошелешено простягнув руку з картою пам’яті та тільки й міг спостерігати за тим, що відбувалось...

Весна 2035 року

Кожна жива істота або неживий предмет на Землі тепер має вбудований чип із функцією до самовідновлення та перезавантаження. Немає хвороб, голоду та катаклізмів. Людина має вільний вибір щодо заняття та місця проживання. У будь-який момент може обміняти свій чіп із твариною, рослиною, птахом та навіть бактерією чи грибом. Це вільний вибір. Через цікавість побути кимось іншим, зовсім не схожим на людину. Навіть можливо обмінятися чипами із неживими предметами. Побути телевізором або лавою у парку. Проте існую певна вірогідність, що лавою так можна і простояти довгий роки. Це припущення можливе лише для новачків. Чип знову перезавантажиться через півроку. А поти у вас буде час насолодитись новим образом життя. Але це все одно ж життя! Людство вийшло на новий рівень існування у Всесвіті. Завдяки Деметрі з Яном.

Через обмін інформації між людьми будь-якої раси, цивілізації, віку та релігії. Та толерантності. До будь-якої форми існування на Землі.

Через особистий досвід кожної людини, яка зробила обмін чипами з кимось іншим. Не тягнеться більше рука зламати гілку дерева, нарвати квітів для букета, посади тварину або птаха в клітку, рибу обмежити акваріумом.

«А як же бути з поміркованими індивідуумами людей, що не хочуть мінятися чипами? – запитає хтось занадто вдумливий, - щось передбачено для цього?» Аякже, знову знадобились уряди країн для прийняття законодавчої бази. Вчені підрахували, що для повноцінного життя потрібно обмінюватись чипами раз на рік щонайменше, але не частіше ніж 2 рази. Тому, якщо ви забарились і не зробили власний вибір, його зробить регіональний сервер.

Деметра з Яном одружились. Вийшла чудова пара. Обмін чипами роблять залюбки. Ведуть такі собі щоденники вражень. З недавніх спогадів, виокремлюють час, коли були обидва космічними літаками. До речі, Ян із сміхом пригадує метеоритний дощ, який добре побив йому боки.

Людина – найрозумніша істота на Землі. Але тільки розуму замало для існування у Всесвіті! Любов, віра, підтримка всьому, хто цього потребує, увага до ближнього (і це не фігура мови) зробить планету Земля дружньою до різних форм життя та гостинною до інопланетних.

«А звір, - спитають найдопитливіші з вас, - нащо у видінні Деметри був звір? Де він подівся чи що означав?» Я, гадаю, вже багато з людей знає відповідь. Звір є в кожному з нас. Темний чи світлий початок. Або кінець.