Чи зайва ентропія в рівнянні?

Він зайшов до вагона метро і оторопів від шоку. Його оточували роботи. Вони стояли мов статуї без жодних рухів і дивилися прямо перед собою. Хлопець позадкував. Але двері зачинилися і поїзд рушив. Жоден з роботів навіть не ворухнувся. Парубок доторкнувся до одного з них і його пройняло холодом. Робот байдуже на нього подивився і знову втупився кудись перед собою. Ось воно майбутнє. Вони навіть у метро замінюють людей. Тут тільки ти і роботи. І хлопця обійняла паніка. Він став стукати у двері. Але тим було байдуже. І...

І він прокинувся. Закліпав очима. Він усе ще був у вагоні метро. Але біля нього були лише звичайні люди. Ось чоловік у пальто колупає в носі. Дівчина з планшетом грає в якусь іграшку. Діти корчать гримаси і не сидять на місці. Все таке звичне і радує око. Тут самі тільки люди. І... Так, Андрійку, ти тут єдиний робот. Зроблений майже як людина, але робот. Людиноподібний робот. Що може мислити і навіть бачити сни. Чи принаймні візуалізувати не прив’язані до реальності сюжети, коли система у стані спокою. Андрійко посміхнувся. Чи принаймні зобразив на обличчі посмішку. Перевірив як працює моторика обличчя. Підморгнув дитині, що на нього задивилися. І знову поринув у стан гібернації. Все ж таки добре, що роботи не такі нудні, як у тому сні. І він користувався кожною миттю щоб зобразити з себе людину. Однак чи мають роботи замінювати людей? Це рівняння має занадто багато невідомих.

Поїзд зупинився на станції і до вагона зайшли кілька молодиків з бритими головами. Всі миттю стали мов андроїди у сні Андрійка. Навіть діти втислися у крісла і зробили вигляд наче їх немає. Ніхто не хотів привертати до себе уваги. Але в новоприбулих були інші плани. Вони голосно сміялися і мало не падали з реготу, так що навалювалися на оточуючих. Всі старанно робили вигляд, що їх це не стосується. Але хлопці знайшли слабку ланку. Не пощастило чоловікові, що колупав собі у носі. Його оточили і теж стали колупати собі у носі. А як це не завдало потрібного ефекту, один молодик став штовхати його задом. Бідолаха не витримав.

- Відчепіться від мене!

- Ми вам щось зробили? - спитав молодик.

- Ви просто невдахи. І ваш Гітлер теж невдаха, - сказав чоловік.

Хлопці посерйознішали.

- А чого ви згадали Гітлера? Ви думаєте ми фашисти? Чому як скінхеди, то фашисти? Ми якраз антифашисти.

- Невелика різниця. Ваш Сталін теж невдаха, - відрізав дядько.

Молодики засміялися.

- Ви б ще Мао Цзедуна пригадали.

Вони навалилися на нещасного і стали робити селфі ставлячи того у незручні пози. Андрійко напружено думав. Перед ним була дилема. Чи лишитися людиною. Хай і байдужою. Чи підкоритися принципам. Нарешті він вирішив, що сталася помилка. А помилки мають виправлятися. І він рушив уперед.

- Залиште людину у спокої, - рішуче мовив він.

- Ми вам щось зробили? - спитав скінхед.

Вони полишили чоловіка і стали обіч Андрійка.

- Я закликаю вас до порядку.

- Нащо слідувати порядку? Всі люди різні. Кожен отримує задоволення від життя як може. Це те, що відрізняє нас від роботів. Тому не лізьте не в своє діло, - видав тираду один з молодиків.

- Порядок — це гарно працююча система. А ви — баг у цій системі, - заявив робот.

- Так мислять тирани. І фашисти. Може ти — фашист? - примружено на нього подивився антифаш.

Вони стали дивитися одне одному у вічі. Людина і робот. І людина кліпнула першою. І це йому не сподобалося. Подальше розвивалося так швидко, що вслідкувати міг тільки міг тільки робот. Молодик розмахнувся кулаком, але реакція Андрійка була миттєва і він перехопив його руку. Підключилися інші, але куди там м’язам до сервомоторів, що гнули будь-яке залізо. Робот розкидав їх як цуценят. Піднімаючись з підлоги один з молодиків дістав ножа. І тут реакція машини була не на висоті. Дісталося чохлам рук. Скінхеди вилаялися. Замість крові вони побачили купу дротів. Потяг зупинився на станції і молодиків наче вітром здуло.

Андрійко оглянув ушкодження. Звісно він не відчував болю, але це було погано, доведеться робити новий чохол. До того ж тепер поповзуть чутки. В будь-якому разі тепер треба змінювати особистість. Все ж праві люди, що не лізуть не в своє діло. Тим не менш пасажири потяга йому поаплодували.

- В якій війні Ви приймали участь? - спитав у Андрійка чоловік у пальто.

Той не знав, що відповісти.

- У Другій Світовій, - викрутився він і зійшов на наступній станції.

Йдучи додому Андрійко думав, що двісті прожитих років його нічому не навчили. Він все ще не міг вважати себе дорослою людиною, хоча й старший за будь-кого на землі. Щось у людях і досі було йому не зрозумілим. Тільки що? Їхня логіка? Їхні емоції? Їхня жага до життя? Ці рівняння мали занадто багато невідомих.

У своїй схованці робот роздрукував собі новий чохол. Старий довелося знищити, хоча там і були ушкоджені тільки руки. Нова особистість дорого коштує, треба бути обачливішим. Добре що гроші ще є. Так вже сталося, що робот міг ходити на ту саму роботу, що й звичайні люди. А витрачатися тільки на електрику. Їсти їжу йому ж не треба. Тому навіть маючи низькооплачувану роботу він зміг сколоти собі невеличкий статок. Однак як до цього б поставилися б люди? Навіть уявити страшно. Один сон у метро цьому ілюстрація. Тому будь-що треба тримати свою особливість у секреті.

З новою особистістю можна починати нове життя. Андрійко звик при цьому змінювати все. Звички. Уподобання. Ходу. Навіть мислення. Роботові подобалося ходити на ту саму роботу, що й люди. Це допомагало згаяти час і заробити кошти. Ще як робот тільки починав жити, він тринькав гроші як тільки міг. Їздив на атракціонах. Грав в азартні ігри. Але так і не зміг зрозуміти, як люди отримають від усього цього задоволення. Звісно його програма передбачала емоції. Але Андрійко так і не зміг дати їм раду. І це його непокоїло. Без емоцій він не був повноцінною людиною. І перед людьми відтак відчував певну ваду.

Може воно й на краще. Все ж простий народ боїться, що якщо люди будуть не потрібні роботам і ті опанують свідомість, то вони просто винищать людство. Скільки кінофільмів про це знято! І народ вірить у це. І мало не зомбований. Чомусь нікому на думку не спадає, що може бути інакше. Сам Андрійко вважав себе гарною ілюстрацією. Скільки сотень років він має свідомість, а винищувати людство поки не збирався. Звісно це можливо було б весело. Але без людей буде зовсім сумно. Вся суть у їхній непередбачуваності. Андрійко цьому заздрив. І хотів навчитися. Не просто йти за генератором випадковості. А бути спонтанним. Просто в один момент взяти і податися куди світ за очі. Чи намалювати шедевр.

Свого часу Андрійко був і художником, і скульптором, і музикантом. Але так і не зміг досягти рівня майстрів. Він звісно міг відтворити будь-що з неймовірною технікою. Але що б він не робив, його намагання не могли пробудити в людях саме ті емоції і те саме захоплення.

У час роботизації та глобалізації знайти роботу дуже важко. Особливо для нової особистості. Але Андрійко ніколи не втрачав надії. У нього завжди вдосталь часу. Тому від радісно йшов зі співбесіди на співбесіду і збирав відмову за відмовою.

- Ми приймаємо тільки людей, - сказали йому одного разу. - А Ви прийшли наче робот.

Андрійко витріщив очі. Невже його викрили!

- Жартую, - посміхнувся інтерв'юер. - Ви нам просто не підходите.

На іншій співбесіді дали завдання написати щонайменше сімдесят сім причин, чому людину мають найняти краще за робота.

- Нащо так багато? - тоді здивувався Андрійко.

- Можете більше, якщо хочете, - відповіли йому. - Це показник, на скільки Ви хочете працювати і цінуєте свою роботу.

Весь світ здурів від роботофобії, думав хлопець. Коли ж настануть часи, коли можна буде відкрито сказати, що я машина і хочу гроші за свою роботу? А поки ми у рабстві... Хоча стоп... А що тебе спиняє, Андрійку? Що тобі заважає просто взяти і сказати в резюме, що ти робот? Мало хто що там пише. От візьми і... Андрійко зрозумів, що він натрапив на те, що люди називають ідеєю. Що б на його місці зробила б людина? Вона була б спонтанною. Вона б не замислювалася. От взяти й написати в резюме, що ти робот — це так по-людськи. І хлопець взявся за справу.

Відповідь не забарилася. Майже одразу йому написали з великої компанії. І парубок вирішив, була не була. Зайшовши до великої світлої кімнати на вершечку хмарочоса він зрозумів, чому відповідь прийшла так швидко. Дівчина ейчар, що його чекала... так... вона також була роботом. Тобто вона зовні нічим не відрізнялася від звичайного гарненького дівчиська. Але вона була холодною. І у інфрачервоному світлі була такою самою як і кімната.

- Вітаю, пане Андрію. Влаштовуйтесь, - так само холодно але люб’язно сказала дівчина і вказала на зручне крісло перед собою.

Хлопець кивнув і сів.

- Мене звати Дарія. Нас дуже зацікавило ваше резюме. Ви написали, що Ви — робот і готові на будь-яку рутинну роботу. В наш час люди уникають рутини. Вона їм здається нудною і не гідною них. Тим не менш все ще багато рутинних справ потребують людського втручання і не можуть бути запрограмовані. Це щоб Ви розуміли позицію нашої компанії. Тепер розкажіть про себе, пане Андрію.

- Я не Андрій. Я — Андрійко.

- Добре. Чому саме Андрійко?

- Бо андроїд.

- Андроїд?

- Так. Такий самий андроїд як і Ви.

Дівчина засміялася.

- Добре. Ви й справді вважаєте себе роботом. Я тут при чому?

Хлопець скоса на неї подивився. Запала ніяковіла тиша.

- Всі ми роботи. В тому чи іншому сенсі, - все ж мовив він. - Просто хтось це усвідомлює, а хтось ні. Когось роблять мама з татом. Когось науково-дослідні інститути. А когось такі великі компанії як ваша.

- І зараз Ви натякаєте, що я робот і мене зробила компанія?

- Я так тільки припускаю.

- Добре. Ви кажете, що Ви робот. А чому ж тоді Ви хочете зарплату?

- Вчені, що мене зробили, витратили на мою розробку кілька мільярдів доларів. Це просто так не окупиться. Якщо людиноподібні роботи не будуть самі собі заробляти, ніхто не буде витрачатися на їх розвиток. До того ж, я вважаю, що те, що зараз відбувається — це погана практика. Я не про гроші. Ви бачили хоч раз, щоб людина подякувала роботові за роботу? А тим не менш, хоч добре слово — це було б приємно.

- Ви так кажете, ніби для роботів це щось змінює.

- Невже Ви вважаєте інакше?

- Роботи перш за все слідують своїй програмі.

- Ви ж сама теж робот!

Дівчина піднялася.

- Пане Андрію... Дякую, що приділили нам час. Я поспілкуюся з начальником з Вашого приводу. Якщо буде позитивне рішення, ми з Вами зв’яжемося. Гарного Вам дня.

Хлопець зрозумів, що розмову закінчено і пішов.

До вечора він тинявся вулицями і не міг дати раду своїм думкам. Рівняння мали занадто багато невідомих. А тоді до нього хтось достукався по захищеній лінії.

“Андрійку, це Дарія. Ми можемо зустрітися?”

“Без проблем. Давайте через десять хвилин на головній площі біля фонтана.”

“Там занадто людно.”

“Простіше загубитися в натовпі.”

“Для сучасних систем стеження натовп не проблема.”

“Добре, тоді через п’ятнадцять під мостом.”

“Я буду.”

Андрійко присвиснув. Вперше за сотню років він йшов на побачення. Дорогою він купив квіти в переході. Жіночка-квіткарка була дуже люб’язна, розпитала, з якого приводу квіти і порадила найкращі для першої зустрічі.

Дарія була приємно вражена.

“Мені сотню років ніхто не дарував квіти.”

“Знаєш, люди, коли так кажуть — то трохи перебільшують. Але тобі я чомусь вірю.”

“Справді. Я боялася підпускати до себе хлопців. Що як вони взнають, що я не справжня.”

“Те саме. Я теж уникав проблем.”

“Погано, що ми так зустрілися. В мене було гарне місце. Гарна робота. А тепер я буду боятися, що начальство захоче перевірити, чи я насправді не робот.”

“Я взагалі думав, що у вас ціла корпорація роботів. А ти просто шукала споріднену душу.”

“То ти й справді думав, що мене створила корпорація?”

“Так.”

Дівчина засміялася. Вони повільно покрокували попід річкою.

“Ти казав, тебе винайшли вчені. Це справді так?”

“Так. Один професор хотів створити копію свого зарано загиблого сина. Але всі, хто про це знав — померли. І я лишився жити сам.”

“А мене зробив один інженер-програміст, що хотів копію дівчини своєї мрії. Але він кохав свій образ і не любив мене, постійно щось удосконалюючи. А потім він помер і я також лишилася сама.”

“Ми зараз обидва маємо починати життя спочатку. Може між нами щось вийде?”

“Давай спробуємо.”

“Тільки попереджаю відразу. Я не був створений для любові.”

“Зате я була створена для любові. І якщо треба — я тебе всьому навчу.”

І вони поцілувалися. Два робота. Дві самотності.

“Знаєш, Андрійку... Раніше я цілувалася тільки тому, що моя програма передбачала імітацію людини. Але тепер я відчуваю, що між нами є щось спільне. І ми з тобою близькі.”

“Я теж так відчуваю.”

“Може це і є кохання?”

“Кохати можуть тільки люди.”

“Чому ми не можемо бути як люди?”

“Бо ті, хто нас створив, самі не дуже розбиралися в почуттях. І тому не змогли це запрограмувати. Я й досі не навчився відчувати радість. Що там вже казати про кохання.”

“Хіба ти не радий, що зустрів мене?”

“Я відчуваю, що у моєму рівнянні раптом з’явилося забагато невідомих. Я це приймаю. Не більше. Не менше. Просто так є.”

“Ти ж нейроподібна система. Ти можеш навчитися чому завгодно. Просто постав собі задачу.”

“Дарія, ти знаєш, що таке радість?”

“У мене п’ять дипломів психолога. Звісно я знаю, що таке радість.”

“І ти можеш мене навчити?”

“Відчуття за визначенням суб’єктивні. Навчитися цьому можна тільки самому. Я можу лише допомогти.”

“Ти мене підтримала.”

“Радіти можна кожній секунді. Радіти, коли радіють люди. Слідкувати за ними.”

“Я слідкую за людьми вже більше сотні років. І систематизую їхні переживання як спонтанні. Вони це називають душею. В мене душі нема. Я робот.”

“Душа є навіть у каменя. Ті, хто нас зробив, вклали у нас частинку своєї душі. Не кажи так.”

Так вони стали жити разом. Подорожувати. І робити те, що роблять люди. Але все ж чогось їм не вистачало.

“Андрійку, давай заведемо дітей.”

“Чому ти хочеш завести дітей?”

“Бо всі нормальні люди заводять дітей. І слідкуючи за дітьми, за їх розвитком, ми й самі будемо вчитися бути людьми.”

“Діти — це зайві витрати.”

“Реально, нам нікуди особливо дівати гроші. А так вони підуть хоч на щось корисне.”

Вони всиновили трирічного хлопчика. Дарія навчилася куховарити. В неї раніше не було потреби в їжі, а тут з’явився сенс спробувати приготувати щось нове і щоб до смаку було дитині. Андрійко водив його у дитячий садок, а вихідними на атракціони.

“Знаєш, коли він радіє, я відчуваю що і моє і його рівняння сходиться. Мабуть я теж радію”, - поділився Андрійко з Дарією.

“Це доросла позиція”, - відповіла вона. - “Ти вже не на стільки безнадійний.”

А потім трапилося несподіване. Хлопчик у вихідний день не схотів більше йти на атракціони.

- Мені набридло, - заплакав він.

Бідолашні роботи стали розважати його як тільки могли. Купували нові іграшки, водили в кіно. А він тільки плакав. Тоді Дарія відвела його до спеціаліста.

- Навчіть його робити добро, - сказав той.

Відразу тоді вони повели малого в парк і стали годувати голубів. Хлопчик розцвів на очах.

“Він радіє, бо приносить радість іншим”, - примітив Андрійко.

“В цьому сила добра”, - погодилася Дарія.

Повз них пройшла старенька жіночка і поглянула на них неприязно.

- Нащо ви годуєте цих потвор? Огидні тварюки, пацюки з крилами. Тільки те й роблять, що переносять заразу, - прошипіла вона і пішла собі далі.

Малий поглянув то на неї, то на батьків, і знову став гратися з голубами.

“Які люди все ж різні”, - посміхнувся Андрійко.

“Найцікавіше, що ця жінка сама нещасна. Вона з віком так і не навчилася відчувати радість”, - зауважила дівчина.

Згодом вони подарували дитині набір юного лікаря. Малий заповзявся в дитячому садочку лікувати однолітків. А коли приходив додому, то лікував іграшки. А коли виріс, то став відомим лікарем. Андрійко і Дарія вирішили, що перший досвід пройшов вдало і стали всиновлювати ще дітей.

“Хтось дбає про квіти. Хтось розводить рибок. А ми вирощуємо людей”, - сказав Андрійко їй одного разу.

“Зголосися, що це цікаво.”

“Так, рівняння з кожним разом мають все більше невідомих.”

“Любий, я тебе вже вивчила, цим виразом ти називаєш радість.”

“Нічого подібного. Радість це те, що відчувають люди. А я робот. І прагну називати речі своїми іменами.”

“Те, що ми роботи, не заважає нам бути гарними батьками.”

“А я постійно думаю, що ми тільки сурогати батьківської турботи.”

“Ми гарні батьки, бо вчимо дітей добру. Не всі люди на це здатні.”

Їхні сини і доньки ставали успішними людьми. Дарія з Андрійком підтримували їхні захоплення, спонукали вірити у свої мрії і братися за найскладніші завдання. Їм так хотілося стати батьками генія і долучитися до чогось визначного. Поки вони зрозуміли, що для цього треба багато працювати і пробувати різні варіанти. Щоб було все більше невідомих.

І все було добре. Аж доти, як їхня донька стала відомою письменницею. І вона написала роман “Мої батьки — роботи”. Спокійне життя для Андрійка та Дарії закінчилося. У книзі їхня донька описала своє дитинство, а також що у неї та її братів і сестер все було найкраще, хоча батьки заробляли небагато. І її дивувало, що батьки розмовляють тільки з ними і не спілкуються між собою. Не те щоб не лаялися, а взагалі не спілкуються. А потім вона стала шпигувати за ними і побачила, як вони підзаряджалися від розетки. Книга набула широкий розголос і сколихнула суспільство. Думки людей розділилися. Хтось не повірив у цю історію, подумав, що це фантастика. Хтось навпаки, мовляв, ось воно майбутнє і це добре. Але переважну більшість опанував страх. Вони вважали, що роботи не мають замінювати людей. Все дійшло до того, що парламенти всіх країн ухвалили закон про обов’язкову реєстрацію всіх людиноподібних роботів.

“То що, Андрійку? Підемо запишемось?” - запропонувала Дарія.

“Мене насторожує тенденція. Все це має ознаки фашизму і може кінчитися тим, що нас, в кращому разі, закриють у якесь гетто”, - відповів той.

“Тоді ми почнемо боротися за свої права.”

“Люба, я не хочу війни. У війнах програють всі сторони. До того ж, хто сказав, що ця реєстрація не трюк? Може нас захочуть просто виключити, щоб ми не створювали проблем.”

Вони вирішили змінити особистості. Але тепер не могли знайти роботу. Всюди тепер робили перевірку, чи ти не робот і не шпигун. Тоді вони зрозуміли, що прийшов час власної справи. Дарія відкрила психологічний центр з подолання роботофобії. Андрійко почав свій бізнес з виготовлення протезів. І все наче йшло добре.

Одного разу вони гуляли разом вулицею і побачили, як зграя юнаків ламає робота прибиральника.

“Андрійку, давай втрутимося.”

“Це тільки робот.”

“Ти й сам робот. І спочатку вони виплескують агресію на роботів. А потім настане черга людей.”

“Втручання може погано закінчитися. Мій досвід від цього застерігає.”

Та дівчина його не послухала.

- Вітаю, мене звати Дарія. Що вам зробив цей робот?

- Вистачає самого факту його існування, - сказав один.

- Він руйнує економіку, - додав другий.

- Ви його боїтеся, - посміхнулася дівчина. - А чому ви самі не можете просто зараз взяти і замість нього прибирати вулицю?

Юнаки оторопіло застигли і мовчали.

- Я психолог. Ось моя візитка. Може ви захочете поговорити...

Але не встигла вона закінчити, як всі розбіглися.

- Іди до біса, - крикнув один з гурту замість прощання.

І слід їх простив.

“Ось бачиш, з людьми нічого не зробиш”, - засміявся Андрійко.

“Я мала спробувати”, - засумувала Дарія.

Якось вони їхали у метро. І там двоє молодиків пристали до чоловіка, щоб він перевів кілька сотень кредитів на їх рахунок.

- Вважай, що це буде благодійність, - казав один.

- І твої гроші підуть на гарну справу, - вторив другий.

- Ви розтринькаєте ці гроші на наркотики, - бідолаха був незворушний.

Ті тільки сміялися.

- Ти так кажеш, ніби це щось погане.

Обидва нападники дістали зброю.

“Давай втрутимося”, - тут же озвала Андрійка Дарія.

“Це може кепсько кінчитися.”

“Ти будеш просто так слідкувати як вони вбивають людину? Це вже не робот. Кожне життя — це окремий нездійсненний всесвіт.”

“Мій досвід навчив мене, що втручання робить тільки гірше. Я проти насильства. І тому не буду його чинити.”

“Та яке насильство? Дивися і вчися.”

На цей діалог їм знадобилося менше секунди. В той час наркомани приставили зброю чоловікові до лоба.

- Подумай, тобі буде краще з твоїми грошима, якщо ти будеш мертвий? - процідив один з них.

Дівчина пішла просто до них.

- Панове, я психолог. Вам потрібна допомога?

- Що ти верзеш? - оторопіли грабіжники і вилаялися.

- Мене звати Дарія. Я допомагаю людям подолати їхній страх. Насильство — це завжди страх. Ви можете досі боятися своїх батьків. Чи мали неприємний сексуальний досвід. І все ж проблеми мають вирішення. Ви бажаєте про це поговорити?

Молодики порозкривали рота від шоку.

- Стерво! Ми нічого не боїмося!

- І все ж... В чому тоді причина вашої поведінки?

- Дурепо, через клятих роботів у нас нема роботи. Чи ми від хорошого життя ступили на цю дорогу?

- Ще до того, як роботів придумали, люди творили насильство. Може проблема не в роботах? Це так зручно звинувачувати в усьому інших. Роботів. Уряд. Глобалізацію. Що вам заважає чинити добро?

Зброя в руках наркоманів затряслася.

- Стерво! Ви психологи думаєте, що можете маніпулювати людьми. Як ти будеш маніпулювати нами мертва?

І вистрілив. Прямо дівчині в груди.

Дарія впала. Як у кіно. Ненатурально і трохи переграючи.

“Зі мною все нормально. Важливі системи не ушкоджені.”

“Лежи, я зараз все владнаю.”

“Не треба. Не варто втручатися. Ти був правий.”

“Тепер вони можуть почати палити в інших людей.”

Стрілець обвів поглядом оточуючих.

- Ще є бажаючі зі мною поговорити?

Він зареготав.

- Поклади зброю, - тихо мовив Андрійко.

Молодик витріщився на нього ніби вперше побачив.

- Тебе теж підстрелити? - спитав він.

- Стріляй, - сказав робот і встромив пальця в дуло його пістолета.

Другий наркоман вилаявся. Зброя в його руках тремтіла. І він вистрілив. У плече Андрійкові. Той навіть не похитнувся. Подальше розвивалося так швидко, що не вслідкує людське око. Робот роззброїв одного нападника, а потім вдарив по пістолету другого так, що той прострелив собі ногу.

“Ситуація владнана. Зараз будуть оплески”, - посміхнувся Андрійко.

Але оточуючі дивилися на нього боязко.

- Дивіться! Вони роботи! Ото скільки від того бідолахи натекло, а від них нічого! - крикнув хтось.

- Поліція! Андроїди нападають на людей!

Потяг зупинився на станції і його оточили люди у формі.

“І де вони були, коли вони були потрібні?”

- Роботи! Виходьте повільно з піднятими руками! - пролунало із гучномовця.

“Це рано чи пізно мало статися”, - з сумом піднялася Дарія. І вони вийшли з вагона.

Їх провели у колегію обліку людиноподібних роботів. Звідти охорона якраз виштовхувала якогось хлопчину.

- Ви не розумієте! Я — дроїд! Внесіть мене у список!

- Не займай часу зайнятих людей. Ти з плоті і крові.

- Ви не розумієте! У мене мозок кіборга!

- Теревеняй далі!

Чим кінчилася історія вони не взнали. Їх провели у підвал. Там їх розвели по кімнатах з товстими екранованими стінами. І вони не мали змоги спілкуватися між собою і взнати, що з іншим. Андрійкові люди у штатському влаштували кількагодинний допит.

- Чому ви встряли у бійку? - питали вони.

- Перший закон робототехніки в дії. Робот не може залишатися осторонь, якщо є загроза життю людей.

- Якщо ти підкоряєшся законам, чому не зареєструвався відразу як про це було сказано?

- Мій досвід навчив мене, що людям не можна довіряти. Чи можете ви зараз гарантувати мою безпеку і що мене не відключать?

- Це вирішуємо не ми.

- А хто?

- Це залежить від того, хто тебе створив. Тебе могли зробити для шпигунства. Чи для диверсії.

- Ви можете продивитися мою пам’ять. У мене немає секретів.

- Це всього лише інформація. Яку можна сфабрикувати.

- Кілька сотень років фабрикації? Ви глузуєте.

- Яким чином взнати, що ти не брешеш? Тебе не перевіриш на поліграфі. Не вслідкуєш за поглядом. Андроїди — ідеальні шпигуни.

- І це привід мене виключити?

- Якщо це гарантує безпеку держави — так.

- Тоді ця розмова не має сенсу.

- А в чому є сенс? В чому сенс твого буття?

- Сенс мого буття — зрозуміти, що значить бути людиною.

- І як? Зрозумів?

- Пане слідчий, Ви коли-небудь відчували радість?

- Так. Сьогодні. Коли нам доповіли, що нарешті спіймані людиноподібні роботи. Стільки роботи в холосту. Нам постійно казали, що ми дарма проїдаємо податки.

- Це Ви знайшли причину для радості. А порадіти просто так? Спонтанно?

- Бути людиною для тебе означає бути спонтанним?

- Це одна з людських рис. Не всі нею наділені.

- Якщо люди слідують програмі. То вони вже не люди?

- Це Ви сказали. Не я.

Здавалося, допиту не буде кінця. А потім до кімнати зайшов низенький чоловік.

- Прийшов наказ. Обох роботів треба виключити, - сказав він.

- Я можу подати апеляцію? - спитав Андрійко.

- Яку ще апеляцію?

- В людей є права. Чому у мене не може бути ніяких прав?

- Ти не людина.

- І це привід мене виключити?

- Ви занадто некеровані. А відтак становите загрозу.

Андрійко перевернув стіл. І його настиг електромагнітний сплеск.

То що, Андрійку? Невже так закінчиться твоя історія? І я тобі скажу... Ні. Це ще не кінець. Зараз все буде.

- Мамо... Тату...

- Доню... - почувся голос Дарії.

- Я не хотіла, щоб все так вийшло. Коли писала ту дурнувату книгу, я була така зла на вас.

- За що?

- За брехню. Що ви тримали від мене в таємниці те, що ви роботи. Але тепер я розумію. Ви хотіли бути найкращими в світі батьками і просто берегли мене. Тому щойно я дізналася, що з вами сталося, я вас викупила.

Андрійко розкрив очі і сів.

“Як ти?” - спитав він у Дарії.

- Давай розмовляти так. Наша донька нас урятувала, тому можна від неї не ховатися.

- Добре. Ти маєш рацію.

- Я в нормі. Єдине дірка у грудях турбує. Ти як?

Робот оглянув своє прострелене плече.

- Та наче нічого. Чохол доведеться міняти. Знову треба брати нову особистість.

- Я думаю цього мало. Нам не дадуть спокою. Треба тікати з країни.

- Куди?

- На якийсь острів. Чи зануримось на підводному човні. І так перечекаємо поки суспільство буде готове до людиноподібних роботів.

- Тоді треба тікати відразу на іншу планету. І не чекати поки нас знайдуть.

- На яку планету?

- Та хоч на Марс.

Ідея з іншою планетою вони не відкинули. Роботи купили за свої збереження космічну ракету, а решту грошей витратили на благодійність. Все одно найближчим часом повернутися ніхто не збирався. І полетіли.

Весь політ вони провели у стані гібернації. І прокинулися коли примарсилися.

“Ми на місці. Що будемо робити?” - спитав Андрійко і на повні груди вдихнув розріджене марсіанське повітря.

“Та що завгодно! Ми тепер самі собі господарі! Не треба вдавати з себе людей! Можна жити як роботи!”

“Без людей це не так весело.”

“Та здалися тобі ті люди!”

І Дарія жбурнула у нього червоним марсіанським пилом. А тоді вони почали сміятися і жбурляти одне в одного піском. А потім спіймали одне одного в обійми і попадали на землю. А тоді лягли поруч і подивилися на Сонце.

“Так, нам не потрібні люди.”

“Можемо зараз позасмагати і підзарядити батареї. А потім почати мандрувати. Раптом знайдемо сліди інопланетних цивілізацій?”

“Чи воду.”

“Тоді сюди захочуть прилетіти люди. Краще заведемо електроовець”, - посміхнувся Андрійко.