Чи легко стати богом?

Вогонь від смолоскипа у правиці не рятував від мороку та холоду. Здавалось, він заледенів від непорушного стояння, перетворився на подобу однієї з кам’яних фігур на сходах. Вгорі – незважаючи на близький ранок, чорне небо. Темна порожнеча поглинула світ, висмоктала усе життя, усю надію. Чи переможе Сонце морок цього разу? Чи настане світанок, новий день?

Що б ні сталося – його життя залишиться чорним навіки. Врятується світ чи загине – йому байдуже. Надто велику плату вимагають боги за ілюзію добробуту й стабільності.

Донедавна боги його не чіпали. Вони були десь там, у височині. А тут, на землі, безліч справ: навчання, праця, родинні свята та веселощі. Маленькі проблеми: то сварка з однолітками, то негаразди з батьками, то невдале виконання завдання. Невеличкі радощі і перемоги, найбільшою з яких став вступ до жрецької школи. Це надавало йому шанс вийти з коловороту щоденної сільської праці, знайти гідну та хлібну посаду.

Богів подякували – піднесли їм щедрі жертви. Та їм здалося – цього недостатньо. І вони нагадали про себе.

Його родина була незаможною, проте кусень хліба у ній був завжди. Та бог дощу забув свої обов’язки – й довелося спізнати справжній голод. Він витримав, батьки – також, проте старі... І маленька сестричка...

Він віддавав їй свою пайку, і вона почувалася добре, навіть пустувала. Хтось позаздрив, а комусь здалося: це – блюзнірство. Сміх недоречний у годину сліз. Надто багато дітей поховали сусіди! І вони звернулися до бога... чи жерців.

Бог почув. Бог зажадав пожертви. Поставив вимогу – життя за дощі. І опиратись його волі було марно.

Малятко втопили у озері. Бог виконав угоду. Та урятуватися встигли не всі.

Мати згасла з туги за дитиною. Залишилися з батьком удвох. Ненадовго. Бог Сонця також вимагав харчів.

Кажуть – батько загинув героєм, рятуючи світ. Та що йому тепер до всього світу! Його маленький світ розбився на шматки. Як решту поглине безодня – йому байдуже!

Останній час живе у напівсні. Ніщо не турбує, не тішить. Навіть те, що йому, як кращому учню і сину героя, сьогодні надана велика честь – стояти на сторожі, поки володар розмовляє із богами.

Той з великим, пишним почтом вже давно піднявся на верхівку піраміди. Не роздивився через темряву – та байдуже! Бог є бог – що живий, що безсмертний! А з богами в нього зараз непрості стосунки.

Морок розрізало гудіння величезних мушль. Він здригнувся, наче від удару. Це – сигнал. Двобій пітьми і Сонця розпочався.

Наважився глянути вгору. Розвиднялося. У сутінках вже можна було розрізнити обриси храму, постаті жерців. І ось, нарешті...

Із храму вийшов ВІН – володар, живий бог, охоронець держави та світу. Здійняв вгору закривавлену правицю. У ній тріпотіло живе, невмираюче серце. Хтось подарував його, щоб підживити Сонце. Як колись батько – у далекому краю...

Вороги теж годують Сонце кров’ю. Воно слабке, кволе. Без биття сердець, дорогоцінної, теплої крові йому не вистачить сил зійти зранку. Саме задля цього йде війна – на землі і на небі.

На землі воюють племена, нагорі – боги. Змагаються за право стати Сонцем. Якщо люди кинуть їм допомагати, припинять священну війну...

На заклик володаря з-поміж гір повільно випливало Сонце – велике, червоне, гладке від вранішньої крові – ось-ось лусне! Скільки життів забрав сьогоднішній світанок?!

Небесний трон зайняв Тескатліпока – жорстокий бог, бог воїнів й царів. Та за межею вже чатує інший. Кращий...

Біля володаря – двійко жерців. Один тримає тацю, інший – кубок. Коштовний посуд виблискує золотом. Блищать, сяють і шати царя. Жерці обабіч – наче чорні круки.

Володар кинув серце полоненого на тацю, прийняв кубок в другого жерця. Почав пити. Він дивився з жахом. Зрозумів: боги і земні владикі – одне ціле. Так саме, як влада і кров.

Володар скінчив, облизав закривавлені губи – червоні на блідому, неприродно юному обличчі.

„Пов’язані кров’ю. І не розірвати цей ланцюг. Ми для них – лише харч. Як тварини.

Хіба... Що, як призвати ТОГО – іншого?

Жерці лякають, що загине світ? Нехай! ЦЕЙ світ не заслуговує на те, щоб існувати”.

* * *

Бог-суперник мав ім’я Кецалькоатль. Він, за давніми легендами, був добрим, бо не вимагав людських життів. Тому, мабуть, його і бояться можновладці. Та як розбудити, як визвати його?

Почав зі звичного шляху – дарів. Ще на півдорозі завагався. Це для нього золота каблучка – то коштовність. Єдина справжня цінна річ, єдиний спомин від матусі. Для бога це дріб’язок, крихта – він звик до пишніших пожертв. Проте кажуть, він мудрий: побачить, що дарунок йде від серця.

У храмі було темно. Тхнуло кров’ю. Кров?! Чому? Навіщо! ЦЕЙ бог – добрий!

За мить згадав про добровільний дар. Кожен, хто хоче, жертвує дещицю. Кому до снаги віддавати і приймати біль, є справжнім шанувальником Кецалькоатля.

Взяв гострий шип – і зрозумів, відчув: нема тут бога. Кров – не добровільний дар, а звична бійня.

* * *

Він лежав на подвір’ї, оклигуючи від чергової невдалої спроби зустрітися з богом. Цього разу були чудодійні гриби, що вживають жерці для спілкування із вищими силами.

Поцупив декілька у храмі, потай скуштував – та не відчув нічого, крім нудоти. Проспав добу. Ввижалася суцільна маячня. Прокинувся насилу. Почувався хворим.

Вечірній вітерець приносив запах квітів. Звуки. Хтось співав:

Як одного дня ти зникнеш,

Як колись

Без надії на зворотній шлях зійдеш в безодню,

У мирі і радощах проводь життя.

Ніщо:

Ні заздрощі, ні ревнощі, ні злоба

Хай не заходять у твій дім.

Живи...

Він відчув ДЕЩО. ХТОСЬ був поруч. У подиху вітру, у пахощах квітки, у пісні...

– Не чекав? А викликав так довго. Що ж, запитуй...

Що це – продовження сну-марення чи дійсність? У сутінках – тінь. Густішає, набуває обрисів фігури. І ось вже поряд – літній чоловік з сумним та втомленим обличчям.

– Навіщо розбудив?

– Як?... Невже! Як мені вдалося? Як спромігся?

– За допомогою Квітки та Пісні. І поклику серця.

– Чи справді світ загине?

– Їхній – так.

Напружена тиша – надто багато питань. Нарешті, наважився:

– Я пригадав... У легендах... Ти зміг створити справедливий світ. Чому ти здався, покинув людей? Залишив створене напризволяще?

– Ти починаєш з кінця – не з початку. Хіба ти не хочеш дізнатися, як починалась співпраця людини і бога?

Він кивнув.

– Починалося все з втоми. Я втомився від щоденної борні. Перемога, поразка, знову перемога. А забажав зістрибнути з цього кола. Та, щоб втримати рівновагу світу, мені була потрібна поміч вас, людей.

До того всі наші мали смертних лише за харчі. Поживу. Я вирішив – зроблю вас рівними собі.

Як тобі здається, що для цього потрібне?

– Могутність?

Бог з сумом посміхнувся.

– Так вважає більшість. Інша спроба.

– Сила.

– Це майже одне. Поміркуй: що роблять боги, і може, проте не завжди хоче, людина? Підказка: те, що мене розбудило.

– Пісня?

– Творчість.

Боги творять. Створили цей світ, змінюють його. Людина теж здатна на це. Проте їй легше наслідувати звичні, знайомі зразки. Дехто грає на цьому: боги, їх служителі – володарі й жерці. Щоб утримати світ у покорі, вони обплутали вас ланцюгом обрядів, забобонів, приписів і заборон. Більшість вдоволена цим, але дехто бунтує. Дехто хоче вийти за межу, як ти.

Саме цих я й розпочав навчати. Вчив їх творити по-справжньому: звільнити своє серце, вкладати у створене душу, полинути думками до зірок. І залишитись у творінні власних рук й сердець безсмертними та рівними богам.

Нам майже вдалося. Толлан. То було справжнє Місто Сонця. І сяяло воно й нагорі, й на землі.

– Та чому ж переміг Тескатліпока?

– Творити – важко. Бути вільними – також. Підкорятись, прямувати звичними шляхами – значно легше.

Ворог теж пообіцяв, що ті, хто йдуть за ним, стануть богами. І запропонував шлях – легший та коротший.

Будувати – важко, руйнувати – легко. Збирати приємніше, ніж віддавати. Йти за ватажком спокійніше, ніж торувати власний шлях. І, нарешті: творити, давати життя – завжди біль. А більшість йде за тим, хто обіцяє насолоду. Багатство, могутність, безсмертя. Без особливих зусиль. Просто зараз. Відбирати легше, ніж давати, бо кожен думає: здолають не його, а він.

Я пропонував безсмертя всім, він – лише обраним. Я вимагав праці, духовних зусиль, знань, він – нахабності та войовничості. Моя пожива – краса, його – кров. Він переміг, бо кров здобути легше. Я заслаб. Я здався.

– Але ж ти прокинувся, прийшов.

– Відчув надію у твоєму поклику.

– Тоді підкажи – що робити?

– Цей світ приречений. І врятувати його можуть лише Квітки та Пісні.

– Що це?

– Подумай.

– Поезія?

– Творчість.

Твори будь-що, та вкладай у творіння душу. Тоді творіння врятує творця, подарує безсмертя.

Так – не збираючи, а віддаючи, можна продовжити власне життя, життя світу.

Творчість, пам’ять не дають мені загинути. Квіти прорастають крізь каміння – я живу. Хтось співом заглушує гуркіт боїв – і я дихаю. Люди досі памя’тають про Толлан.

Побільшає в світі творців – і зросте моя сила. І тоді нам вдасться подолати світ насильства. Проте не зруйнувати – змінити.

Бог вдивився у його розчароване обличчя, посміхнувся:

– А ти думав – я знищу його? Але ж тим ти лише підживиш Тескатліпоку. Пам’ятай. Руйнувати – легко, створювати – важко. Чи вистачить у тебе сил творити?

– Так.

– Буде важко. Я попереджав!

* * *

Темрява. І звичний біль.

Що було далі?

Все ж таки поразка. Їм тоді не вистачило сил. І часу.

Філософія Квітки та Пісні поширювалася. Здавалося – ще трохи, і прийде ВІН. Кецалькоатль.

І він прийшов. Проте – не справжній бог. Один із слуг Тескатліпоки у його подобі.

У світі змінилося все – і нічого.

Клацнув пультом. Звичайні новини. На екрані – один з небожителів, володар сотень мільйонів душ, мільярдних статків. Похваляється зброєю. Мовляв, все в нього готове до нових загарбань.

А ось і другий напівбог, його суперник. Каже – готовий для відсічі. Хай тільки спробує!

Чергове змагання богів. Люди – харч. На них не звертають уваги, дозволяють копирсатися в багні, ліпити з нього щось, створюють ілюзію добробуту. А потім руйнують усе і збирають пожертву. Розхитують світ, який – він знає – на межі. Здається: опиратись – марно. Проте – ні! Він пригадує. Він пам’ятає.

Сивий жрець і сивий монах працюють над літописом, упорядковують Квітки та Пісні. Збирають докупи залишки легенд, відновлюють історію Толлану.

Інша країна, інший чернець за гратами мріє про Сонце. До нього приходить бог Кецалькоатль. Біль, мука. Перо у скалічених пальцях. Натхнення. Він з темниці крокує просто до Країни Мрій...

А ось митець звертається до бога – і його фрески оживають, починають рух.

Поет оспівує красу і радість світу.

Архітектор проектує божий храм.

Скульптор увічнює у камені кохання.

Будується міст, що єднає країни, міста.

Прорастають квітки на асфальті.

Лунають пісні.

Він – безсмертний.

Буде жити вічно.

Хто?

Ім’я?

Не залишилося.

Лишились тільки твори.

Паростки. Насіння.

Дар Хранителям-братам.

Вогник у нескінченній естафеті Світла...

* * *

Коли прокинувся, він почувався трохи краще.

Надворі – світло. Прояснялися й думки. Та нічне марення все не хотіло відпускати.

Щось таки є у них, у тих видіннях-снах.

Сюжет потенційної книги?

Не тільки.

Ніч та підсвідомість кажуть те, про що страшно зізнатися розуму.

Такі, як він – лише іграшка сил, що за могутністю зрівнялися з богами. А може, ТІ – голови держав і корпорацій – вже НЕ люди?! Надто дивний світ вони створили, з якого вилучається людське.

І цей світ – на межі. Чи – за межею?

А звичайні, пересічні люди облаштовують свій затишний куток, боронять його голіруч – і програють в тій борні. Як і він. Кілька разів зводив свій палац, а він осипався піском...

Його світ розбився на друзки у дитинстві, у часи реформ, коли батьки втратили всі заощадження. Важко працюючи, склеїв уламки – задля того, щоб лишитись без роботи внаслідок банкрутства фірми. Піднявся вдруге, відкрив свою справу – прогорів через зміну законів. Він боровся за свій світ як міг: утретє змінив спеціальність, знайшов тихе місце – та знову розгнівав богів. Брак ліків – наслідок чергової реформи – і він став непрацездатним інвалідом.

Та не здався й тут. Згадав юнацькі мрії – і почав писати.

Знав, що зараз добре йдуть бойовики. Склепав кілька. Продаються. Заробив на ліки. Вирвав у богів кілька років життя. Задля чого?

Вимкнув телевізор – йшлося про нові реформи, прилаштував до ліжка ноутбук. Відкрив файл з черговою стрілялкою. Робота як робота. Гроші платять. А що аж вивертає – то дарма.

Але... Хіба це те, що мріялося?

Творити світи, вкладати душу, бути вільним. Писати те, що хочеш, і як хочеш. Ось би зараз кинути непотріб і розпочати оповідь про того, хто ввижається у снах! Та – формат, строки, зобов’язання контракту...

Він не зміг переграти богів – досі грає на їхньому боці, за їхніми правилами, і боїться відступити бодай крок.

Але – навіщо? Адже світ вмирає.

А як зійде зі шляху – помре він. І сам помре, і світ не порятує.

А може – припинити вже чіплятися за це нікчемне життя? Скільки вдасться купити? Рік? Два? І розтринькати їх на непотріб!

У нього ще є час. Так, небагато. Проте достатньо, щоб зробити головне – те, заради чого він прийшов в цей світ, те, про що йому нагадують у снах. Він повинен пробудити Квітку й Пісню.

Він самотужки не врятує світ – та прийдуть інші...

Відкрив новий файл, набрав перші слова. Нарешті – вільний! Розмовляє серцем!

Невдовзі – ніч. І втома. Біль. Питання.

Чи видадуть твір? Чи помітять його? Зрозуміють – чи вимастять брудом?

Відмахнувся, розпочав новий рядок.

Проблеми і вагання – потім. Час спливає.

Кецалькоатль прошепотів у напівсні:

– А хто тобі сказав, що богам – легко?