Бугурти і маневри

18+

– Любі наші жінки! Лишайтеся завжди такими ж ніжними, чуйними, красивими й добрими – справжніми берегинями домашнього вогнища! З прийдешнім вас Восьмим березня! Ура!

Маргарита Олегівна разом з усіма підняла келих і промимрила щось нерозбірливе самими губами. Шампанське було солодке, аж нудотне, бульбашки огидно лоскотали піднебіння. Маргарита Олегівна вкинула до рота канапку із сиром й обережно потерла очі – здавалося, вони зараз витечуть до бісової матері. Сьогодні вона до другої ночі перевіряла семестрові контрольні потоку механіків, а прокинулася о шостій, щоб зробити кляту запіканку на свято. Потім були три пари й відпрацювання. І ось тепер це мракобісся.

Вона тоскно думала про те, що вдома лежить ще стос контрольної ахінеї. Могла б перевірити все вночі – упоралася б години до третьої, – але одна з личинок механіків написала, що автор вірша «Чого являєшся мені у сні?» – Віталій Козловський. У ту мить Маргарита Олегівна відчула, що зараз збожеволіє, випила тридцять грамів вишневої наливки й попленталася спати.

Яка, в сраку, ніжність і чуйність у таких умовах?

– Ну, добре, дівчата, ви тут продовжуйте, а я на нараду, – радісно сповістив директор технікуму і, посміхнувшись товстими, масними від оселедця губами, вийшов з кабінету. На прощання старий козел удав, що грайливо ляскає свою секретарку Інночку по сідницях.

Чоловіча частина колективу одразу ж розпочала метушливий броунівський рух: у кожного виявилося безліч невідкладних справ – тим паче, що коньяк допили півгодини тому. Молодий викладач історії ще раз побажав колєжанкам – так і сказав, ти диви, вболіває за гендерну репрезентацію! – справжнього жіночого щастя і з очевидною полегкістю витік у коридор. За ним дружно потяглася решта. Фізик на ходу запхав до кишені бутерброд, а до пельки – цукерку з лікером.

– От гандони, – сказала Інночка, коли за останнім з чоловіків зачинилися двері. – Що ти хочеш, аби посуд не мити.

Маргарита Олегівна похитала головою: з пісні слів не викинеш. Старенька алгебраїчка скрушно цокнула язиком і заходилася збирати брудні тарілки.

– Візьмете з собою? – з надією спитала Інночка, показуючи на поколупаний пиріг зі шпинатом. Мужики сказали, що не вживають траву, і дружно знехтували Інноччиними зусиллями.

Маргарита Олегівна вагалася рівно три секунди. Ні, чоловік його не їстиме – але принаймні собі готувати не треба.

***

– Я не розумію, навіщо мені це знати. І взагалі – хто так каже? Серйозно – фОльга? – Юра розвалився в комп’ютерному кріслі. За спиною в нього, на моніторі, топтався залишений без нагляду персонаж RPG. Маргарита Олегівна з тугою й заздрістю розглядала його обріз. Рука сама потяглася до посібника з підготовки до ЗНО. Узяти за корінець. Перехопити зручніше, як цеглину. Херачити по голові, доки не здохне.

– ЗНО – для дівок і для тих, хто хоче батрачити на дядю. А я буду працювати на себе!

Йшла друга година індивідуального заняття. Маргарита Олегівна молили сил у боженьки, бо аргументи в неї вже закінчилися. Але заняття приносило додаткові кошти до блюзнірської зарплатні. Гроші – це косметика, колготки й нова книжка Кідрука.

– Розумієш, Юро, – задушевно сказала Маргарита Олегівна, прибираючи руки зі столу, – нікого не гре…. Тобто є норма – і є узус. Ми часто порушуємо норму, вимовляючи слова, і звикаємо до цього, як до нової норми…

Юра закотив очі. Уся його довготелеса постать висловлювала таку зневагу, що Маргарита Олегівна раптом подумала: ні, не фОльга. Поліетилен. У нього вона й замотає Юру, як довбану Лору Палмер.

Але ж колготки. Косметика. Кідрук. Принцип трьох «к».

Терпи, жінко.

– Спробуймо ще раз. ЖивОпис, чорнОзем, чорнОслив, фОльга…

***

Якась бабуська ввесь час намагалася поставити Маргариті Олегівні на голову свою торбину, і доводилося неабияк угинатися, щоб уникнути такої прикраси на шапку. На підніжці маршрутки, стоячи на одній нозі і впираючись плечем у скло дверей, Маргарита Олегівна нелюдськи вивихнулася й дістала з кишені пальта телефон: три пропущені від директора й двадцять повідомлень у Telegram. Староста механіків довбав як не при пам’яті: «А ви вже перевірили? А залік є? А що там бали? Вибачте, що заважаю! А коли будуть результати?» Маргарита Олегівна змахнула повідомлення й запхала телефон назад до кишені. Дзвінки від директора її рознервували, але ж не перенабирати йому просто зараз?..

У цей момент маршрутка пригальмувала на зупинці й двері відчинилися з таким звуком, наче щось велике зробило останній судомний подих. Маргарита Олегівна ледь не випала на асфальт. Вона вчепилася в поручень, на якому вже лежала волохата чоловіча рука, відсахнулася, заметушилася, як дурепа.

– Дєвушка, шо ви вошкаєтеся? – незадоволено проскрипіла бабця-з-торбою.

– Вибачте, – смиренно відповіла Маргарита Олегівна. Краще не зв’язуватися. Бабця щось пробубніла, але не взялася розвивати тему.

Цієї миті Маргарита Олегівна відчула, що ззаду хтось притискається до неї усім тілом. Це її не збентежило: які ще наміри, крім як потрапити до забитого транспорту, можуть бути в людини у годину пік? Збентежило те, як раптом стихли розмови в салоні. І ще – тяжкий, солодкий запах парфумів, який одразу забив ніздрі. Нестерпно захотілося чхнути.

– Парень, куда ти лізеш? – гаркнув водій, просовуючи голову між бабцею і лобовим склом. – Куда ти прешся такий нарядний?

Волохаторукий мужик, що сидів у найближчому до Маргарити Олегівни кріслі, загоготів. «Парень» зробив кілька зворотно-поступальних рухів. Маргарита Олегівна охнула й навалилася на бабцю. Бабця заверещала.

– Ну ще трошки, будь ласочка! – попрохали ззаду ввічливо й дещо плаксиво.

– Зараз, – прошепотіла Маргарита Олегівна. – Зараз, спробую посунутися…

– Газенваген, блін, – голосно прошепотіли в салоні.

– Та викиньте вже з маршрутки цю Європу, вашу мать! – загарчав водій.

Волохата рука простягнулася над плечем Маргарити Олегівни й безапеляційно когось пхнула. Тиск на спину зник. Двері з огидним плямканням зачинилися.

У дзеркало заднього виду Маргарита Олегівна встигла роздивитися хлопця, що розпачливо простяг руки в бік маршрутки, як зневажений і упосліджений ізгой. У нього був яскраво-рожевий чубчик, а тендітну статуру увиразнювали приталена курточка й вузькі джинси.

– Розвелося отетіх от, – пробухтів волохаторукий. – Оце діти на них дивляться, а тоді тожи стають такими… небесного кольору.

– Раньше порядок був, – піддакнула бабця-із-торбою. – Хіба за оце батьки наші воювали?

Стара глянула на дядька із надією, але той лише схвально щось мугикнув і втупився у вікно, не поспішаючи поступатися місцем бабці, як заповідали батьки.

Маргарита Олегівна щосили вкусила себе за губу. «Розвелося отетіх», еге ж.

***

– Щось ти якась втомлена, дівчинко моя, – зауважила тренерка, щойно Маргарита Олегівна переступила поріг клубу. – Бережи себе.

Було дуже складно втамувати істеричний сміх.

Перед тренуванням Маргарита Олегівна, вже перевдягнута й налаштована на вправи, згадала про механіків. Повернулася до роздягальні, сфотографувала сторінку блокнота з оцінками й скинула старості. Хлоп одразу почав бомбити уточнювальними запитаннями, серед яких виокремлювалося найбільш часто повторюване «А коли ви будете?». Маргарита Олегівна вимкнула звук. Кровосісі. Треба було не прогулювати цілісінький лютий – тоді вона була щодня!

Під час присідань їй стало зле. Перед очима затанцювали білі плямки, їх дедалі більшало, фігури, які вони утворювали, ставали складніші, поки Маргарита Олегівна у знемозі не сіла на килимок. Тренерка влила в неї води й під ручки повела на диванчик у холі, причитаючи, що завтра свято, а жіночці, бачте, погано. Маргарита Олегівна ніяк не могла зібрати докупи, до чого тут свято і яке, бляха, свято взагалі, але промовчала. Диванчик був такий м’якенький, навіть з подушками. Ну то й що, що майже зомліла, велике діло. Зате який диванчик!..

Здається, Маргарита Олегівна трохи задрімала, тому що вібрація телефона під дупою не на жарт її сполохала. Вона розплющила очі, вхопила смарт і довго безпорадно тикала пальцями в екран, намагаючись його розблокувати. Із жалем зауважила, що пора робити манікюр.

Телефонував директор. Та трясця, вона зовсім забула про нього.

– Алло, – нарешті промимрила в мікрофон. – Слухаю…

– Шлюхаю! – перекривив директор. Він був вочевидь дико роздратований. – Де ти шляєшся, Марго? У мене для тебе термінове доручення!

– Я була зайнята, – вона намагалася триматися якомога ввічливіше, хоч всередині потроху закипав гнів. Та що цей козел собі дозволяє? Вона йому що, якась кріпачка срана? – Виба…

– Карочє, – відрубав начальник. – Там наче сьогодні видали новий правопис чи що воно за чума. Ти ж у нас така вся просунута – проведеш завтра семінар для вчительок району. Все ясно?

– На котру? – мертво уточнила Маргарита Олегівна. – У мене механіки вранці…

– Та сплющилися мені твої механіки! На десяту проведеш, і чаю їм якогось з бутербродами організуй, бо ти ж знаєш тих учительок, жруть як не в себе! Все, давай, мені нІколи!

І він відімкнувся.

– Щось сталося? – співчутливо спитала пещена дівка на ресепшені.

Маргарита вимучено посміхнулася і забила в ґуґлі «новий правопис».

Механіки капець як зрадіють.

***

– Ну що ти так довго? – ласкаво спитав Сергій, допомагаючи їй зняти пальто. Під ногами терлася, дико волаючи, кішка. – Я купив вина… Сир порізав… Я вже вечеряв, до речі. Ми ж домовлялися трохи розслабитися.

Маргарита Олегівна, зітхнувши, поцілувала його в щоку. Справді, вона зовсім забула. Це вони, значить, запуск «Фалькон 9» дивитимуться. Останнім часом вони нудні, ці запуски – без фейлів.

За час трансляції вона встигла б перевірити ще п’ять-сім робіт.

– Звісно, котику, дай мені пару хвилин, – Маргарита Олегівна звичним жестом підіпхала чоловікове взуття з середини коридору під стіну й рушила до ванної кімнати. У піддоні душової кабіни лежало котяче лайно – і, схоже, вже давненько. Маргарита Олегівна мовчки прибрала його й помила піддон з порошком.

Вона стерла макіяж і перевдяглася в домашню сукню, яку вранці лишила на кошику з брудною білизною. Глянула в дзеркало: ніби нічого, тільки в мішках під очима можна ховати картоплю на зиму.

Кішка вартувала під дверима – і одразу розверещалася, худобина. Ну, ясно, ніхто не додумався її погодувати.

До речі, про їжу.

Шлунок заспівав голосної й стражденної на весь коридор. Маргарита Олегівна швиденько підхопила кинуту на підлозі сумку й дістала загорнутий у серветки гостинець від Інночки. Так вони й запихалися удвох на кухні: кішка сухим кормом, а Маргарита Олегівна – потовченим пирогом. У раковині лежали тарілка й кілька чашок, а на заляпаній жиром плиті стояла брудна сковорідка, до дна якої поприставали засмажені начорно шкварки.

– Ну де ти? – крикнув з кімнати Сергій. – Починається!

Знову завібрував телефон.

«Так коли нам прийти?» – не вгавав староста механіків.

Маргарита Олегівна вимкнула екран, подумки побажавши усьому потокові горіти в пеклі з «Енеїди» Котляревського, і щоб чорти їм цілодобово читали децими чотиристопним ямбом зі складним римуванням а-б-а-б-в-в-г-д-д-г.

У голові Маргарити Олегівни крутилися уявні слайди майбутньої презентації «Імплементація нових норм правопису в середній школі та закладах професійно-технічної освіти». На третьому було слово «ИРІЙ».

Вона сіла на ліжко біля чоловіка, притулилася до його плеча, вдихнула затишні запахи поту й піни для гоління. «Фалькон» летів нормально – що йому буде. Маргарита Олегівна поклала до рота тонко нарізаний пармезан і розсмоктала, неуважно стежачи, як перший ступінь сідає на платформу.

Сергій розлив вино в бокали. Злякалася, що розвезе, але потім подумала: та нехай, просто вгачу кави побільше. Чоловік потеревенить трохи про прогрес, скоро засне, і можна буде попрацювати. А нормально проведуть разом час на вихідних.

Люди в центрі управління польотом плескали в долоні.

Сергій зненацька поцілував її у скроню, тоді у вилицю, а далі його руки обережно відібрали в Маргарити Олегівни бокал.

О боже, подумала вона, ну це ж треба, як невчасно.

З іншого боку, вони так давно цього не робили, бо обидва страшенно втомлюються, тож, якщо в нього є настрій, вона вже якось…

Руки Сергія все наполегливіше торкалися її грудей. Він притяг Маргариту Олегівну до себе, обійняв. Вона слухняно притулилася, обхопила його за талію, відчувши, який він збуджений.

«Ирій»

«Павза»

«Гемінґвей»

Точно! Треба не забути розповісти про фемінітиви!

Вона ухилялася від поцілунків майстерно, майже витончено. Поцілунки заважали думати.

***

– Тобі зовсім не сподобалося? – спитав чоловік понуро й заходився шарудіти в ліжку, шукаючи труси. – Нащо було починати.

Маргарита підвелася на лікті й хотіла сказати: «Просто втомилася…», – але зненацька картинка перед її очима згасла, стало темно, як у могилі, і посеред цієї темряви сліпуче спалахнули високі літери:

«ВИ ЗАБУЛИ ЗІМІТУВАТИ ОРГАЗМ. РІВЕНЬ НЕ ПРОЙДЕНО»

***

Марк зняв окуляри віртуальної реальності і глибоко вдихнув. Потім видихнув. І ще, і ще.

– Лорі, води! – покликав хрипко і сів на ліжку.

Коліщата Лорі тихо зашурхотіли підлогою: робот привіз склянку на таці. Марк пожадливо зробив кілька великих ковтків і відчув, як закрутило у шлунку.

– Лорі, вечеря, – сказав він – і буквально відчув огидний запах яєчні зі шкварками. Ні, сьогодні жодного штучного м’яса. – Салат зі свіжих овочів та авокадо.

Лорі підморгнув тачскріном і поїхав на кухню. Звук, з яким запрацював кулінарний комбайн, на щастя, нічим не нагадував шкварчання сала на пательні.

Цю грьобану гру Марк проходив на мінімалках – на мінімалках! – уже вп’яте – і відчував, що в нього самого потихеньку починає підтікати дах. Не дивно, що її заборонили. Вона справді пропонувала повне занурення – сенсорне, атмосферне, ідеологічне. Єдиною метою дня Маргарити Олегівни було ніде не зафейлити з погляду суспільства. Марк програвав уже вдесяте: вимагав у чоловіків мити посуд, вимагав у Сергія прибрати за кішкою, намагався викликати поліцію через дії дядька з маршрутки. Сам потрапляв до поліції через нігіліста Юру. Ці кляті подвійні стандарти для чоловіків і жінок, молодих і старих, гетеросексуалів і ґеїв, начальників і підлеглих доводили його до сказу. Якого біса, ну якого біса людина має імітувати, що їй добре, аби лише задовольнити его іншої людини? Він би не знав, що робити, якби Анна раптом почала награно стогнати й запевняти його, що він альфа-самець із найбільшим у світі прутнем.

Анна.

– Лорі, повідомлення! – крикнув він. – Було щось від Анни?

На екран смарт-браслета прийшло коротке: «Скринька порожня».

Марк зітхнув і встав, щоб пошукати в аптечці легке заспокійливе. У нього трохи паморочилося в голові: забагато годин у грі.

«Real History» сконструювали на основі блогів початку ХХІ століття, але далі ідея захопила розробників, і вони спробували відтворити інші епохи – більш віддалені в час, ті, про які було менше точних відомостей. Літописи, хроніки, щоденники, листи, фрески й гобелени – Марк чув, що застосували все, що могли.

Анна захопилася ідеєю відіграти середньовічну принцесу на максималках – це з нею трапилося після фестивалю історичної реконструкції. Тоді під час бугурту одній учасниці вибили два передні зуби, але вона мала надзвичайно задоволений вигляд – що ті зуби, можна вставити. На маневри на конях Анна дивилася розтуливши рота, чисто тобі дитина.

Вона витримала три сеанси в грі.

Посттравматична терапія триває вже понад чотири місяці – так по ній довбануло. Історія про дівчину, які відігравала принцесу й з’їхала з глузду, стала легендою в мережі. Кожного разу, коли Марк натрапляв на обговорення Анниної історії, йому хотілося кричати й сперечатися – і тут допомагав досвід Маргарити Олегівни.

Марк знав, що мовчати – не краще, але це берегло йому сили.

Анна переїхала до муніципального житлового закладу. Це було дуже розумно з її боку – вчинок дорослої людини, свідомої наслідків своїх необачних дій й готової до роботи над собою.

Але Марку сильно її бракувало.

Салат був зелений, як шпинат у пирогу Інночки. Марк поколупався в ньому й відсунув.

– Лорі, – попросив він. – Прибери це негайно. І взагалі – прибери.

Він знову ліг у свою самотню постіль, одними очима стежами, як Лорі крутиться кімнатою, збираючи брудний одяг для прання та дезінфекції. Вогники Лорі підморгували якось сумно й осудливо, і раптом Марк подумав: господи, ми ж упевнені, що штучний інтелект буває лише слабким – але що як ми помиляємося?

Можливо, всередині його Лорі також живе така собі Маргарита Олегівна? І як тоді вона сприймає його, Марка?

У якій ролі?..