Борг

— Мамо, мамо, то можна я теж на річку піду? Ну мамо! — заклопотана жінка різко відвернулася від печі і ледве не зачепила доньку по голові довгою дерев'яною ложкою із залишками каші.

— Я тобі скільки казала: не можна. — роздратовано відповіла мати. — Іди он бур'яни на городі повиривай, не крутись мені тут. — додала вона вже трохи спокійніше і, відкинувши з лоба темне пасмо, повернулася до роботи.

Дівчинка зморщила ніс, вибігла з хати й всілася просто на ґанок, від образи забувши про доручення. Не можна! Та їй вже майже десять літ, Лірка з сусідньої вулиці, ровесниця, вже три роки ходить куди хоче, а над нею все трусяться! Хіба ж вона чимось гірше?

На річку ходили всі: дорослі, після важкого дня у полі, підлітки, наловити риби або раків на вечерю, малі діти, що любили плескатися і грати у піжмурки у дрібній теплій воді. Тільки їй, Сяї, мати завжди відмовляла. Прикро ж бувало, коли всі друзі-товариші йшли на берег, а її відправляли прясти, шити, чи от, як зараз, лободу рвати серед кволої моркви.

Дівчинка сумно зітхнула і попленталась на город. Одного разу вона не послухалась заборони, втекла від матері, та до берега так і не дісталася: зненацька загриміло і спалахнуло над головою, здійнявся страшенний вітер, та ще й блискавка влучила у старезний в'яз обабіч дороги перед самісіньким Сяїним носом. Ух і злякалася вона тоді, що бог вогню розгнівався за непослух і наступна блискавка влучить в неї... Прибігла додому ледве не в сльозах, а злива обійшла хутір стороною, наче нічого не було.

Теперь дівчинка згадувала ту мить із соромом: це ж треба було перелякатися звичайної грози. Та ще й блискавка щоб зі страху привиділася, бо в'яз наступного дня стояв цілісінький. Зараз би вона ні за що не побігла назад, та знову порушити материн наказ чомусь не вистачало духу.

Коли Сяя побачила город, на душі стало ще похмуріше, ніж було до того: у заростях бур'яну не було видно жодної висадженної рослини. Облізлий ворон сидів на голові покликаного його відлякувати опудала і глузливо дивився на грядки зверху. Побачивши дівчинку, він голосно і нахабно каркнув. Тоді Сяя кинула в нього підібраним під ногами камінцем, і птах, неквапливо розправивши крила, полетів геть.

***

Круглий місяць заливав берег срібним сяйвом. Вітру не було, тому дерева здавалися виточеними з якогось неземного каменю. Над темною водною гладдю стелився туман. Він був теплий і м'який навіть на вигляд, одночасно нагадуючи парне молоко і перину. Дічинка зачаровано дивилася на цю красу, затамувавши подих. Вона знала, що там, за завісою туману, є інший берег. На тому березі неодмінно має бути щось важливе, щось чарівне, і до цього "чогось" неодмінно треба дістатися якнайшвидше. Тоді все буде добре, завжди добре, навіки...

...Сяя розплющила очі сіла на ліжку. Було тихо, тільки миша шаруділа в кутку і за вікном співав якийсь нічний птах. Їй постійно видівся цей сон, майже кожну повню. Вона прокидалася посеред ночі, слухала мирне сопіння матері, а потім і собі засинала до третіх півнів уже без химерних сновидіннь.

Але зараз все було по-іншому: відчуття безмежного спокою і ясності нікуди не ділося, не розвіялося разом зі сном. Навпаки, тепер дівчинка точно знала, що їй треба робити, бачила близьку і таку бажану ціль. Все її єство жадало скоріше опинитися біля ріки, в місці зі сну, і, нарешті, дістатися іншого берега.

Повіяло нічною прохолодою. Навіть не здивувавшись, що зазвичай щільно замкнені від нічних потвор віконниці зараз відчинені, Сяя зіскочила з ліжка і пройшла до вікна. Жодна мостина не заскрипіла під її ногами.

***

Кора прокинулась раптово, ніби її облили льодяною водою. В кімнаті було темно і тихо. Хоча Кора бачила в темряві набагато краще звичайних людей, нічого дивного або небезпечного на перший погляд не угледіла і вона: тіні не чаїлися по кутках, потвори не шкреблися у зачинені двері, ніхто не ходив під вікном. Та все ж тривога не полишала її. Було тихо. Занадто тихо. Лише вставши босими ногами на дошки підлоги, жінка зрозуміла: її розбудила не присутність, а відсутність. Біля протилежної стіни стояло порожнє Сяїне ліжко.

Думки плуталися. Корі хотілося заплющити на мить очі і прокинутися зранку та побачити доньку поряд. Але вона усвідомлювала, що цього не станеться, можливо, ніколи, а зараз дорога кожна мить.

Жінка бігла так, ніби за нею гналися всі демони світу, не зважаючи на каміння, що збивало ноги до крові. З неба, наче велетенське всевидяче око, байдуже дивися повний місяць. "Встигнути, встигнути!" — ця думка пійманною птахою билася у скроні. Нарешті кам'яниста дорога під ногами змінилася вологою від нічної роси прибережною травою. Тиша була настільки повною, що здавалась загрозливою. Не може бути настільки тихо.

"Ос-с-сь і ти прийшла, нелюдь." — задоволено пролунав із туману шепіт. "Пам'ятаєш-ш-ш мене?"

***

Того року зима була важка як ніколи. Минулої весни колишні міські жителі змушені були знятися із насиджених місць і вчитися виживати поза великими поселеннями. Через одну страшну помилку в містах і великих селах тепер оселилися інші створіння, що прорвалися крізь тканину світів і, як нічні метелики, кинулися на світло й тепло людських душ і тіл. Небагатьом врятованим довелося тікати в ліси і степи, наново братися за орало, власноруч зводити хати і стіни навколо нових хуторів. Незважаючи на зусилля ордену Змінюючих, що ціною життя багатьох своїх дітей закрив проріхи між вимірами, навіть далеко від міст небезпеки вистачало: моровиків, болотяників та інших дрібних падальників розплодилося настільки багато, що вони збивалися у зграї та нападали вже й на живих; водилися в лісах і інші, куди небезпечніші потвори.

Люди переживали, мабуть, найгірші часи. Найгірші часи переживав і орден. Якщо до того Змінюючі і люди жили в мирі, то тепер перші відчували провину за скоєне їхніми браттями, а другі — ненависть.

Попри все це, орден намагався відновити баланс. Всі діти клану були покликані. Всіх до єдиного зобов'язали дати обітницю захищати людей всіма можливими способами. Змінюючі розподілили між собою територію, що постраждала від Прориву, а люди, кожен день втрачаючи своїх, все більше їх ненавиділи, і ця ненависть знаходила вихід у звірських розправах над "виродками, що задумали винищити рід людський, відкривши ворота в пекло".

Дала обітницю і Кора, хоч у момент Прориву вона вже п'ять років не бачила жодного Змінюючого. Таких як вона називали Від'єднаними — тими, хто від'єднався від клану і пішов жити серед людей. Орден був милосердний, він легко відпускав своїх дітей. Та коли кожен Змінюючий став вартувати сотні людей, він покликав не тільки добровільних вигнанців, а навіть вигнанців засуджених. Мета була одна: пережити зиму і допомогти її пережити людям.

Багато жителів маленького містечка на південному кордоні вижили, але їм все одно довелося покинути свої домівки. Вони заснували поселення північніше кордону з Пусткою, біля ріки Черет, в яке згодом зійшлися вцілілі з інших навколишніх сіл. Від'єднана із чоловіком теж перебралися туди і, після принесення обітниці, стала хранителькою нового хутора. Разом вони пережили зиму.

Весна прийшла несподівано, коли всі вже втомилися чекати на неї. Вона пробивалася крізь нагріту сонцем землю першими квітами, літала над головою разом із пташками, дихала в обличчя теплим духмяним вітром. Люди посміхалися один одному, лагодили свої помешкання, просушували відсирілий одяг. Та посмішки зійшли з їхніх обличь, коли за півкілометра від хуторної стіни знайшли обпалене людське тіло. Тіло було знівечене настільки, що годі було й зрозуміти, кому воно належало. Проте Кора одразу зрозуміла, хто залишає своїх жертв у такому стані. Із Пустки прийшли саламандри.

Про цих істот розповідали старовинні легенди і перекази. Вони не з'являлися на заселених територіях вже сотні років, але Прорив привабив створіннь не тільки з іншої сторони світової тканини, а й з дальніх куточків світу цьогобічного. Змінюючі добре знали, що таке саламандри. Попри те, що розповідали людські легенди, щоб звільнити   місто від саламандр, потрібні були зусилля декількох магістрів ордену, а не один герой із очеретовою сопілкою. Та й у першому випадку врятувати місто частіше за все не вдавалося.

Кора розуміла: якщо їх не зупинити зараз, сьогодні, — завтра таких тіл будуть сотні, а післязавтра — тисячі. Ніхто з братів і сестер не встигне навіть отримати виклик, не кажучи вже й про те, щоб дістатися сюди. Але тут була ріка, а тому примарний шанс зупинити знищення краю був. Треба було тільки зуміти укласти угоду.

Дух з'явився, тільки-но жінка підійшла до берега. Він виглядав як велетенський змій, створений із переплетених водяних струменів. Духи могли приймати будь-яку форму, та цей настільки зрісся зі зміїною, що навіть шипів, ніби гадюка.

— Я можу допомогти тобі, нелюдь. Та що мені буде за с-с-се? — запитав він, схиливши голову набік.

— Моя сила. — просто відповіла Змінююча.

— Мене влаш-ш-штує...

Вода і вогонь ніколи не жили в мирі, тому водна стихія з готовністю відгукнулася на наказ духа і енергію Змінюючої. Від ріки і до самої Пустки згас увесь вогонь, не взмозі протистояти цьому союзу. Не стали винятком і саламандри, які перетворились на звичайних ящерів, втративши свою частку першовогню. Ці ящери ще довго будуть полювати на лісових і домашніх тварин або загублених дітей, але їм зможуть протистояти людські стріли і сокири.

Кора лежала на піску біля води і байдуже дивилася на водяне щупальце, що наближалося до неї. Діло було зроблене. Якщо деякі Змінюючі радше би вмерли, ніж втратили силу, то вона переживе це набагато легше. Раптом щупальце зупинилося, ніби натрапивши на невидиму стіну. Водяний змій обурено зашипів.

— Що с-с-се за жарти, потворо? Ти забула угоду?..

Жінка не відповіла. Тоді величезна хвиля річкової води піднялася, здавалося, до самого неба, і почала повільно валитися на неї...

...Вона опритомніла у своїй хаті за декілька днів. Знахарка, що сиділа біля ліжка, розповіла:"Ми знайшли тебе недалеко біля ріки. Жар був страшенний, лихоманила четверо днів, та дитину не втратила. Треба поберегтися тобі..."

"Дитину?.." — вражено перепитала тоді Кора.

А ще за кілька годин дізналася, що в той день, коли вона уклала угоду із водяником, було знайдено ще кілька тіл. Біля одного з них лежав ніж її чоловіка.

***

Водяного змія не було видно в молочно-білому тумані. Можливо, він не хотів ставати видимим, а, можливо, просто втратив багато сили за останні десять років. Багато його родичів загинули за роки після Прориву, не отримуючи людських жертв і поклоніння. Світ змінився для духів місць, і змінився не на краще.

Біля самої води Кора побачила маленьку людську фігурку.

— Сяя! — гукнула вона, та дівчинка навіть не обернулася. Тоді жінка кинулася до доньки, але послизнулася і впала, вдарившись потилицею.

— Не так ш-ш-швидко... — піднявши голову, жінка нарешті побачила змія. Він значно поменшав з їхньої останньої зустрічі, але тепер вона була майже безсила проти нього. Краєм ока Кора побачила, що Сяя зайшла у воду вже по коліно.

— Стривай, іди сюди! — знову покликала Змінююча. І знову дівчинка навіть не повернула голови, а дух промовив:

— Вона не почує тебе. Вона бачить маленький човник і думає, що на тому березі її чекає чарівна країна... Чуде-с-сна країна. — змій витік на берег і обернувся навколо жінки. Вона не могла поворохнути навіть пальцем, настільки міцними виявилися водяні обійми.

— Ти надурила мене, нелюдь. — продовжував водяник. — Звісно, ти знала, чому Змінюючі не народжують від людей, так? Знала, що дитина забере твою с-с-силу с-с-собі? І лише потім зрозуміла, що не зможеш-ш піти далеко від ріки через угоду...

Я вмію чекати, я дочекавс-с-я.

— Відпусти її. — раптом спокійно відповіла Кора. — Візми мене, якщо хочеш.

— Знущаєш-ш-ся? Ти пуста, твоя с-с-сила в ній!

— На дещо моєї сили вистачить.

— На жалюгідні ілюзії, що мали вберегти твоє дитя від мене? — засміявся дух.

— Ні. — Кора заплющила очі. — На те, щоб відправити тебе до зміючої матері!

Крик змія теж був схожий на шипіння, тільки це шипіння було голосніше за грім. Сутність водяника розпадалася на фрагменти, його тимчасове тіло втрачало форму. Останнім зусиллям волі змій кинувся до дівчинки у воді і накрив її хвилею, яка щойно була його хвостом.

***

Весла тихо поскрипували у Сяїних руках. Берег, вкритий срібним у місячному сяйві піском, був уже зовсім близько. Нарешті, дно човна м'яко торкнулося цього піска. Коли дівчинка зіскочила на берег, вона зрозуміла: радість і спокій снів залишишаться з нею назавжди. Кращої долі годі було і шукати.

***

Світало. Літня жінка вийшла зі своєї хати і підійшла до колодязя. Рука, що взяла відро і витягла його, була кістлявою і зморщеною. Жінку це не здивувало, бо, якщо змінюєш світ, не маючи сили — розплачуєшся власним життям. Кора збиралася вже взяти відро і понести його в дім, та раптом побачила на водній гладені дитяче обличчя. Дівчинка сумно посміхнулася, трохи нахиливши голову набік, а потім зникла, наче видіння.