Боги теж вмирають

"Бог помер: тепер хочемо ми, щоб жила надлюдина!"

(Фрідріх Ніцше «Так говорив Заратустра»)

Вітерець ніжно гойдав лампадки, які ледь розсіювали густу темряву у Залі Зібрань. Вогнище спалахнуло востаннє, і згасло, як і цей довгий літній день. Старий дід у довгому білому балахоні, із сивим волоссям, яке кольором не поступалося його одягу, стояв посеред залу. Він підняв руки догори, та розгойдувався на місці, ніби впадаючи в екстаз від власного голосу. Голос старого ніби грім лунав у залі, відбиваючись луною від стін. У величезному кріслі ближче до вогнища та колодязя сидів Айшраванашьянавам - Лугаль , правитель цього міста. Він слухав слова цього мандрівного проповідника, та із роздратуванням стискав ручки крісла.

- Ти лише збурюєш наш народ, та обурюєш наших богів своїми божевільними проповідями! - сказав Лугаль. - Що ти хочеш від нас? Чого ти прагнеш? Забирайся з цього міста, поки не накликав на себе великих неприємностей!

- Істинно кажу вам: всі, хто хоче жити, нехай залишать це місто! - заволав проповідник у білій хламиді. - Бо тут буде лише спустошення та смерть! Марно волати до своїх богів, бо боги мертві!

- Виведіть цього богохульника на вулицю та дайте йому батогів! - наказав Лугаль.

- Скільки батогів дати? - спитав жрець у червоному сарі.

- Скільки в нас богів, яких він образив, стільки й дайте йому ударів батогом, - відповів Лугаль

Жрець вийшов слідом за вартовими, які потягнули проповідника геть. Лугаль втомлено зітхнув і витер з лоба холодний піт.

- Лугалю, чи не краще було вже винести йому смертний вирок та стратити на площі? - спитав другий старий жрець у блакитному сарі.

- Не краще, бо він не ображав мене і наше місто. Він образив лише богів. Будемо справедливими. Нехай боги самі покарають його за образу. Якщо він помре або виживе, на це буде воля богів. Навряд чи він може завдати нам більше клопотів, ніж ми уже маємо. Що там відомо з нашими негоціантами, яких ми доправили до Локхалу? - Лугаль запитав у Варанашрисаратампарама, Майстра торгівлі, який сидів на циновці навпроти них.

Майстер торгівлі захитав головою:

- Мені шкода про це повідомити, лугалю! Але вони відмовили нам. Вони кажуть, що в самих залишилося мало збіжжя. Вони самі відправили кораблі до Уру, Лагашу та Ніппуру з цінними товарами, щоб обміняти їх на зерно. Вони вчинили так само як ми.

- І де ж вони, ці кораблі, які відплили до Уру, Лагашу та Ніппуру? - роздратовано спитав Лугаль. - Минуло вже три місяці. Вони мали би вже повернутися!

- Щодо цього, в нас теж погані новини, - відповів Майстер торгівлі. - Місяць тому у Великому морі стався сильний шторм.

- Але його не мало бути! - здивувався Лугаль. - Це був сухий сезон. На морі не мало би бути штормів в цей час!

- Цього року все було не так, - сказав жрець. - Всі сезони переплуталися. Після великої темряви порушилося все, що було непорушним. Замість дощів у нас була посуха, тому загинув майже весь врожай. А замість сухого сезону пішли дощі. Велика повінь змила всі посіви з полів. Ми багато разів питали богів, чим ми їх прогнівили, але вони не дали відповіді.

- Чи вони коли-небудь давали чітку відповідь? - спитав Лугаль. - Бо я щось не пригадую.

- Так, давали, коли тебе обрали лугалем!

Лугаль сердито видихнув та кинув на жерця роздратований погляд.

- Це було три роки тому! Ви говорили, що боги благоволитимуть мені! Якщо все так, як ви кажете, то наші справи кепські. Відправте ще негоціантів до інших міст! Відправте мисливців у ліси, щоб здобули м'яса! Збільшить кількість рибалок, нехай всі виходять на ловлю!

- Але же не можна. Ще триває нерест… - заперечив йому жрець у блакитному сарі.

- Нерест мав би уже давно закінчитися, - заперечив Лугаль. - Тоді впіймайте річкових птахів. Зробить що-небудь! Відправте жінок з охороною на той берег, нехай позбирають ягоди та горіхи!

- Мені шкода, але вони ще не дозріли, щоб їх збирати… - сказав Майстер торгівлі. - Ми, звісно, можемо відправити негоціантів до лісових племен та запропонувати їм наші найкращі товари за найнижчою ціною. Та обміняти їх на їжу. Що поробиш, коли наші печатки більше ніде не приймають, бо ми не в змозі обміняти їх на відповідну кількість глечиків із збіжжя або худоби. У всіх наших сусідів те ж саме що й в нас - їжа стала дорожчою за срібло та золото. Наші товари більше нічого не варті, поки не дозріє новий врожай…

- Щось він дозріває занадто довго, - сказав Лугаль. - ще минулого року у нас вже розпочинали жнива. А зараз?

Він подивився на писаря, який завзято записував всі розмови на листах із тростини.

- Я не дозволяв тобі записувати цю розмову, Мирушо! - сердито гукнув Лугаль.

Писар здригнувся від крику, зупинився та налякано подивився на правителя. Каламар, який він тримав на колінах, перевернувся. Чорна пляма розплилася на його сарі та вже забруднені коліна.

- Який ти незграбний, телепню! - роздратовано гукнув лугаль. - Добре що ти німий, і не дратуватимеш мене своїм базіканням! Візьми всі ці листи та кинь їх у вогонь! Треба знову розпалити вогнище. Все, що ти тут почув, не має бути відомим за межами цих стін! Пиши наказ: "Зібрати всіх, хто має право засідати у Раді Старійшин нашого міста завтра ввечері після заходу сонця. Лугаль милістю богів та волею людей". Зроби копії наказу та рознеси їх радникам. Щоб всі сорок радників отримали послання. Ти знаєш, де вони мешкають. Рознеси всі, навіть якщо це займе всю ніч. Візьми з собою двох охоронців з моєї варти! Напиши про це окремий наказ, та приклади до нього печатку. Бо зараз вночі на вулицях стало небезпечно. Але, спочатку йди до купальні та помийся!

***

Очеретяні стіни Зали Рад здригалися від поривів вітру. Це була єдина будівля у всьому місті, побудована за старою традицією. Потім, як про це переказували у легендах, прийшли боги, і повели все будівлі зводити тільки з цегли, а всю цеглу робити в пропорції 1: 4: 2 і ніяк інакше. Люди, що населяли країну Мелукха, дотримувалися цієї традиції багато століть. Навіть лугаль не мав свого палацу, а жив як і всі заможні містяни - у двоповерховому цегляному будиночку. Мируша, сидячи на маті в темному кутку, зіщулився від холоду і поправив леопардову шкуру, накинуту на плечі. Писар повинен сидіти, не видний і не чутний, поки його не покличуть. Бо така доля кожного слуги...

Очеретяні стіни продувалися з усіх боків. Це було добре в літній період, коли нестерпна спека змушувала шукати укриття під тінню дерев або під навісами у внутрішніх двориках будинків. Він згадав, що вже скоро середина літа. А коли на вулиці холод, і крижаний вітер, що пронизує до кісток... Він вчора вночі весь змерз, поки розносив запрошення на Збори в Будинку Рад всім сорока старійшинам. Чомусь лугаль дуже хотів, щоб збори проходили ввечері, зі сходом Місяця, і в повній таємниці від простого народу…

Через втому і безсонну ніч Мируша задрімав, тому пропустив початок зборів. Один з охоронців розбудив його, копнувши ногою. Переляканий Мируша скочив і озирнувся, перш ніж второпав, де він. До нього звертався лугаль:

- Мирушо, записуй мій наказ. Я, обраний людьми та богами правитель міста, наказую провести урочисте служіння богам у цитаделі! Жертви збіжжям, м'ясом та пивом не приносити. Замінити квітами та сушеними фруктами.

Слова лугаля перервали обурені крики жерців:

- Це неподобство! Це богохульство! Неповага до богів!

- Замовкніть! - вигукнув лугаль. - Наші люди голодують. Вони вже їдять вдвічі менше за норму, щоб прожити до збору нового врожаю! Я не бачу сенсу топити збіжжя у колодязі або спалювати його на вогнищі, коли нашим людям нема чого їсти!

- Але ж так заповідали боги! - перервав його жрець у зеленому сарі. -

за календарем, який дали нам самі боги, ми повинні принести жертву хлібом та збіжжям!

Лугаль сердито гопнув ногою, та вдарив жезлом по підлозі.

- Але ми повинні приносити у жертву частку з нового врожаю! А наш новий врожай на полях все ще не дозрів!

- Богам начхати на це! - перервав його жрець у синьому сарі. - Боги дали нам календар, встановили нам час для робіт у полі та принесення жертви! Якщо ми не дамо жертву для Джештхи, то богиня не дасть дощу…

- Дощів вже було достатньо, навіть забагато, і більше, ніж нам потрібно, - заперечив лугаль.

- Бо така була її воля! А Калі-Ма вимагає кривавих жертв! - підхопив інший жрець, одягнений у червоне сарі - Ми маємо принести їй у жертву корову та бугая!

- Спочатку хай мисливці спіймають корову та бугая десь у лісі, бо свійських уже всіх з'їли, попри наші заборони, - сказав лугаль. - Ба більше, з'їли всіх віслюків і навіть собак. Хай би людей не почали їсти!

- За містом ще є мавпи, вони теж їстівні, - відповів жрець. - Але ми мусимо принести жертву богині. Якщо нема корів, ми принесемо в жертву людей. Може, тоді боги помилують нас та розвіють ці хмари!

- Я лугаль, який править цим містом! Але я не можу вирішувати такі важливі справи самотужки! Нехай це вирішать старійшини, які тут зібралися! Слуги, принесіть два глечики та камінці! Чорні та білі. Сорок камінців кожного кольору! Той хто за жертвоприношення, хай кидає білий камінець у червоний глечик. Хто проти, хай кидає чорний камінець у чорний глечик! А ти, Мирушо, підрахуєш!

Настала тиша. За кілька хвилин слуги внесли два великих глечики та дві миски з камінцями. Старійшини якійсь час сперечалися між собою, ледь не дійшло до бійок, але варта пильнувала та швидко навела лад.

- Це моє останнє слово, - промовив лугаль. - Ви знаєте мою думку. Але вирішувати вам! Слухайте те, що підкаже вам серце. Камінці опускати по одному! Подивимося, чого ви боїтесь найбільше: гніву богів, чи гніву людей!

Мируша затамував подих. Час спливав дуже повільно. Старійшини, сумні та мовчазні, підводилися, та по черзі, один за одним, опускали камінці у глечики. Нарешті, останній старійшина зробив свій вибір, та сів на своє місце.

- Голосування проведено! - оголосив лугаль. - Мирушо, візьми глечики та тут, на наших очах, порахуй камінці!

Мируша виконав наказ. Він дістав всі камінці з чорного глечика та почав опускати їх у миску по одному. Лугаль рахував вголос.

- Тринадцять голосів за те, щоб не приносити збіжжя у жертву! - оголосив лугаль. - Тепер порахуй, скільки за те, щоб втопити зерно у колодязі та спалити його на вогнищі!

Мируша перерахував білі камінці.

- Шістнадцять камінців! - проголосив лугаль. - Отже, хтось вирішив утриматися. Отже, більшість старійшин за те, щоб залишити наших людей голодними. Нехай це буде на вашій совісті.

- Як бачиш, лугалю, більшість старійшин не втратили пошани до богів та шанують традиції.

- Боюся, аби це не привело нас до великої біди. Рішення прийнято. Ви всі вільні. Мирушо, а ти залишишся. Ще дещо запишеш...

***

Коли настав полудень, жерці, старійшини та заможні городяни зібралися на площі у Цитаделі. Площу оточували вартові із Храмової варти, озброєні великими списами, з маленькими сокирами на поясі, нижчі ростом, ніж мешканці міста, із темнішою шкірою. Їхнє волосся - довге, хвилясте, заплетене у кілька зісок з вплетенням бісеру, іклів, кісток і пір'я свідчило про їх походження від диких племен із Сходу, з якими мешканці міст Мелукхи традиційно торгували, брали звідти на службу молодих та сильних юнаків для охорони торгівельних караванів, а також у міську та храмову варту. Незважаючи на те, що юнаки з тих племен вже вивчили мову та звичаї своїх хазяїв, від них трималися осторонь. Жерці стояли біля священного колодязя, священного вогнища, та каменя плодючості. Вогнище розташоване навпроти колодязя, Камінь плодючості навпроти Вежі Вітрів, а посередині між ними - жертовна яма бога Підземного Світу, куди відправляються души померлих. Все було готово для ритуалу. Але до жерців підбіг схвильований начальник варти - високий чоловік із сивим волоссям. На голові та у бороді в нього бовталися кілька косок із вплетеними золотими та бронзовими намистинами.

- Біда, лугалю! Простяцікі бунтують! Вони йдуть до воріт Цитаделі! Там їх цілий натовп зібрався!

- Чого вони хочуть? - спокійно спитав лугаль, нічим не видаючи свого хвилювання.

- Вони кричать "дайте їсти!", - відповів начальник варти. - Може ви вийдете до них та поговорите? Якось заспокоїте їх?

- Чим я їх заспокою? - лугаль розвів руками. - Я хотів написати наказ, щоб видати всім хліба з храмових зерносховищ. Але жерці були проти. А старійшини їх підтримали. Чим ще я можу зарадити?

- Хоча би поговоріть з ними! Поясніть їм щось! Вони вимагають зустрічі з вами!

- Гаразд, - відповів лугаль. - Не починайте церемонію без мене! Я ненадовго. Скажу кілька слів та повернуся!

- Ми йдемо з тобою, - сказав жрець у сірому сарі. - Всі четверо. Бо хтозна, що там утнуть ці люди. Ми маємо тебе захистити, лугалю!

- Це мій народ, - заперечив лугаль. - Вони мають мене послухати. Я візьму із собою дюжину вартових…

- Там натовп, - нагадав йому жрець. - Натовп дуже злий. Я чую їхні крики аж звідси. Ми візьмемо з собою ще по чотири вартові. Якщо вони не заспокояться, ми покажемо їм, що таке гнів богів, якщо вони вже забули!

- Хто я такий, щоб з вами сперечатися? - зітхнув лугаль, та дав знак всім вирушати...

Лугаль піднявся східцями на стіну біля воріт. Перед воротами Цитаделі хвилювалося людське море. Море облич - старих та молодих, але всі втомлені, змарнілі й повні відчаю. Ремісники, селяни, пастухи - тут зібралися чоловіки із всіх верств населення міста. Вони щось кричали, але окремих слів не можна було розібрати, тому можна було почути лише суцільний гул, наче це штормове море набігало на берег.

Коли статура лугаля у парадному одязі - яркому блакитному плащі кольору індиго та червоно-зеленому сарі з'явилася на стіні, натовп вибухнув сердитими вигуками.

Лугаль змахнув рукою, вимагаючи тиші. Натовп поступово затих. Всі, як один дивилися на правителя міста. За його спиною стояли чотири жерці із ціпками та дюжина вартових із списами.

- Народе мій! - звернувся лугаль до натовпу. - Чому ви прийшли до цитаделі? Хіба ви не знаєте, що сьогодні велике свято, коли заможні мешканці міста повинні вшанувати богів, та принести їм жертви?

- Не треба жертв! - почулися вигуки. - Хай боги ще почекають! Вони ще можуть чекати, а ми ні! Наші діти вмирають з голоду! Нам вже нема що їсти! Дайте нам хліба! Дайте нам зерна! Відкрийте сховища!

- Люди! Послухайте мене! Я би дав наказ, щоб видати вам хліб! Але ви знаєте, що всі сховища належать храмам. Жерці проти того, щоб відібрати хліб у богів, та дати його людям! Я нічого не можу із цим вдіяти!

У відповідь він почув гнівні вигуки та потужний рев юрби. Люди обурювалися від того, що почули. Уперед виступив старик у білому вбранні. Тепер це вбрання було у плямах бруду та крові. Проповідник підняв руки із ціпком та прокричав:

- Люди! Ви бачите, що коїться! Цей нечестивий правитель не хоче давати вам хліб! Ці нечестиві жерці вам брешуть - вони хочуть втопити хліб у колодязі, та спалити його на вогнищі! Але в цьому немає сенсу! Бо всі ці боги мертві! Йдіть, та візьміть те, що належить вам!

Натовп заревів, наче великий стоголовий та сторукий звір, чудовисько яке "стооко, стозевно, і лаяяй!". Жерці вскинули свої ціпки. У жерця у червоному сарі з жезлу вирвалося полум'я. Вогняна куля полетіла у юрбу, і кілька тіл спалахнули. Вогонь швидко поширювався, охопивши ще кілька людей поряд. Утворився пустий простір, і по юрбі вдарили три блискавки. Тіла людей почорніли. Волоси встали дибки, скривлені від бою обличчя застигли у жахливих гримасах. Два інших жерці також підняли свої ціпки. Люди почали падати, знесилені, та не могли піднятися. Інша група заволала, побачивши якісь страхіття, та побігли назад. Виникла тиснява. Знову у натовп вдарила куля вогню, знову вдарила блискавка.

- Відчуйте гнів богів, покидьки! - закричав жрець. - Мерзенне кодло, жахлива помісь шакалів і гієн!

Люди бігли з площі, намагаючись скоріше сховатися у вузьких провулках.

- Бачили як драпали ці людинки? - торжествуюче запитав жрець.

- Рано радієте, - відповів лугаль. - Вони ще повернуться. Їм більше нема чого втрачати…

- На цей випадок ми подвоїмо варту біля воріт, - запевнив його жрець. - Вони не полізуть через стіни!

***

Перерваний обряд жертвопринесення мав відбутися. Жерці зайняли своє місце. Сонце вже не відкидало найкоротшу тінь, але це вже нікого не хвилювало. День, найдовший у році, спливав. Вже один глек зерна висипали у колодязь, один мішок зерна спалили у вогнищі, птахи склювали хліб, піднесений Мінакші, богу неба та дощу, залишилося принести жертву Богині та Рогатому Богу. Чотири жриці танцівниці, чий одяг складався лише із бус, браслетів та намиста, почали свій запальний танець. який символізував життя та смерть, творення Всесвіту та життя у ньому. Жрець, скинув свій одяг, залишившись лише у в пов'язці на стегнах, надягнув на голову маску-шолом із рогами, та приєднався до танцю. Два слуги потягнули до вівтаря зв'язаних чоловіка та жінку - у масках бугая та корови. Вони знали, що їх чекає, тому їхні роти було заліплено кляпом. Жрець, пританцьовуючи потягнувся до поясу. Блиснув бронзовий ніж, і чоловік впав із перерізаним горлом, з якого хлистала кров. Жрець повторив теж саме із жінкою. Чотири жриці-танцівниці підскочили до жертв, намагаючись спіймати якомога більше крові у жертовні чаші. Натовп мовчав. Людське жертвоприношення - це крайня міра. Коли нема худоби. яка годилася би у жертву. Це жест відчаю. Раптом вартові закричали, показуючи на небо. Мируша підняв голову та завмер: на сонце набігала тінь. Затемнення. Поганий знак для всіх. Особливо після жертвоприношення. Вартові впали на землю, охопивши голови руками, старійшини встали на коліна, і почали голосно волати та молитися усім богам. Лише лугаль стояв мовчки, опустивши голову. Жерці бігали біля жертовників та несамовито волали, волаючи до богів.

- Боги! За що? Хіба вам не сподобалася наша жертва? - жрець небесного бога волав у відчаї, і бігав по колу, кланявся та знову волав.

До лугаля підбіг вартовий - один з тих, кого залишили стерегти ворота до Цитаделі. Його одяг був розірваний у кількох місцях, з його плеча капала кров, а на обличчі застигла корка пилу, бруду та засохлої крові.

- Біда, лугалю! Біда! Юрба винесла ворота! Вони йдуть! Вони незабаром будуть тут! Біжить!

- Де варта, яку ми залишили біля воріт? - спитав лугаль.

- Вони вбиті, або розбіглися! Я побіг сюди, щоб вас попередити!

Жерці перші прийшли до тями, почувши ці слова. Ледве вони змогли привести до тями вартових. На площу йшла юрба. Здавалося, це йдуть колони мурах. Люди йшли стіною, і тепер всі були озброєні. Кожен тримав ніж, сокиру, спис або серп чи ціп. Були й просто обірванці із палицями. Було зрозуміло, що вони не відступлять. Жерці знову підняли ціпки, вдарила блискавка, полетіла вогняна кулька. Але вперед перед юрбою вийшов той самий сивий проповідник у замурзаній хламиді. Він підняв руки та закричав:

- Ваші боги мертві! В них більше нема сили!

З жахом Мируша помітив, що вогняна куля оминула старика у білому вбранні, вдарившись у людей, які йшли позаду. Із зловісним сміхом проповідник наблизився до жерців, та вдарив своїм ціпком по ціпку найближчого жерця. Ціпок із квіткою лотосу, з якого раніше вилітав вогонь, зламався посередині, ніби він був зроблений не з металу, а з порохнявого дерева. Другий жрець випустив блискавку зі свого ціпка, але блискавка оминула старця, й вдарила в когось з вартових. Удар, і ціпок з тризубом теж зламався.

- Здавайтеся, і ваша смерть буде швидкою, - з посмішкою сказав старець. - Ваш бог помер! Тепер настав час для надлюдини!

Жерці побігли що було сили. Але старець змахнув посохом, і вони впали. Розлючені люди настигли їх, вганяючи сокири та ножі у їхні спини. Один із нападників відсік руку жерця та підняв її, вгризаючись у плоть зубами. Кілька людей повторили його приклад.

- Радійте, люди! Сьогодні на вечерю у нас буде м'ясо! Багато м'яса! Сьогодні ми заб'ємо цих жирних вгодованих свиней!

Юрба почала тіснити варту. Вартові, тримаючи у руках списи, билися відчайдушно, розуміючи, що бігти вже нема куди. Але сили були нерівні. Вони падали один за одним. Що могли зробити кілька десятків воїнів у шкіряній броні проти тисячі злих людей, кожен з яких тримав примітивну, але зброю?

Лугаль стояв за їхніми спинами, не звертаючи уваги на те, що відбувалося навколо.

- Не стій, Мирушо! - крикнув він писареві. - Біжи, ховайся, рятуйся! Напишеш потім про все, що ти побачив. Розповіси іншим… Я лугаль. Я маю залишитися на своєму місці, щоб там не сталося. Якщо боги судили мені померти, то я помру із гідністю. Я повертаюся до Зали Рад. І там прийму свою смерть…

Він повернувся та пішов. Він йшов спокійно, із гідністю. Ніхто із юрби не наважився його переслідувати. Мируша побіг слідом. Але кілька людей перекрили йому шлях, розмахуючи ножами. Мируша позадкував назад і уперся в стінки колодязя. Рішення виникло відразу - він обернувся, схопився за край і стрибнув вниз, прямо в воду…

Прохолодна вода привела його до тями. Колодязь був глибокий, але всередині була гірка з жертовного зерна, яка дозволяла йому тримати голову над водою і дихати...

***

Мируша провів у воді на дні колодязя два дні. Він тремтів від холоду та страху, чуючи крики на поверхні. Він відчував запахи диму, крові та паленого м'яса. А ще запах обпеченої глини. Мабуть, юрба вривалася у будинки, грабували та намагалися їх підпалити. Наступного дня хтось опустив глиняний глечик на мотузці у воду. Мируша, пихкаючи від зусиль, послаблений після двох безсонних ночей, почав лізти по мотузці наверх, але не втримався та впав у воду. Він виринув, випльовуючи воду та почув зверху голоси.

- Щось глечик важкий, - почув він голос.

- Мабуть, води багато. - сказав інший голос. - Ще й збіжжя там втопили!

Мотузка з глеком піднялася. Чоловіки довго та жадібно пили воду великими ковтками

- Я би на твому місці спустився туди та пошукав! Їсти хочеться!

- Вони, ці хитрі ватажки сховища захопили, та поставили свою варту! А чесним людям нічого не дали! Все лише своїм людям! Сам лізь, та шукай! А я тебе підніму. Спробуй у глечик зернятка набрати замість води!

Мотузка знову повільно опустилася. На глеку, обхопивши його ногами, сидів маленький чоловік, майже такого же росту як Мируша. Писар не вагався. Він почекав, поки чоловік опуститься у воду та стиснув руки у нього на шиї. Він почекав, поки пузирі перестануть випливати у воді, і чоловік перестав дихати. Тіло виплило на поверхню, наче мішок, набитий соломою. Мируша зняв з його поясу кинджал, і так само прилаштувався на глечику.

- Ну, довго ти там? - спитав голос зверху. - Підіймати тебе чи як?

Мируша промимрив щось нерозбірливе, як зміг, але той, хто був нагорі, зрозумів. Мотузка почала підійматися. Коли голова Мируши з'явилася над бортиком колодязя, писар швидко підтягнувся на руках та вихопив кинджал. Той, хто тримав мотузку, не встиг швидко зреагувати на небезпеку. Мируша полоснув ножем по горлу. Чоловік захрипів та осів, впавши набік. Кров полилася на плитки бруківки.

Він озирнувся. Перше, що писар побачив, були тіла. Сотні тіл лежали на площі. В багатьох з них були відрубані руки та ноги. Мабуть, зголодніла юрба втамувала голод не відходячи з місця. Жертовне вогнище ще димилося. Мируша кілька разів спіткнувся об кістки. Його здогадка виявилася вірною. У відчаї люди вдалися до людоїдства. Більше ніщо не втримувало людей. Він йшов вулицями Верхнього міста. Тіла лежали вздовж вулиці. Понівечені, поламані та порізані. Ймовірно, що юрба вривалася до домівок заможних людей, грабуючи та вбиваючи. Він зайшов до внутрішнього дворику, щоб напитися із колодязя, та із жахом бачив мертві тіла жінок та дітей, які лежали у садочку між дерев. З жінок був зірваний одяг. Руки у всіх тіл були відрубані. Рілля припиталася кров'ю.

На щастя, весь день накрапав дрібний дощик, тому він не відчував сморід та не бачив рої мух. Але від побаченого його ледь не знудило. Він навмання добрів до воріт цитаделі. Вулицями шлялися юрби та невеликі групки людей. Мируша змінив одяг, знявши вбрання з одного з вбитих ним людей, тому на нього не звертали уваги. Писар йшов, хитаючись, вдаючи з себе п'яного. Все письмове приладдя та печатки він сховав у речовому мішку, який позичив у вбитого. Він майже дійшов до міських воріт, коли побачив переляканих людей, які бігли вулицями.

- Варвари, варвари йдуть! - гукали вони, намагаючись сховатися у будинках. На вулиці ще йшов бій. Варвари у хутряних шапках, в кожухах, у чоботах, з сокирами і списами у руках вміло били й убивали нечисленних захисників міста. Мируша схопив речовий мішок, та намагався заховатися у колодязі, але марно - варвар могутньої статури з закривавленою сокирою у руці схопив писаря за шкірку, вихопив у нього мішок та відкрив. Він гукнув: "аха, кинаа дилакхасапа!" та засміявся, побачивши лист із письменами.

Мируша замружив очі. Він чекав що воїн-дикун занесе над свою сокиру та проб'є йому голову. Але нічого не сталося.

- Джанья-ваа! Утхе джааво! Калхе джааво! Вьяса! - гукнув воїн, та схопивши за шкірку, підняв переляканого писаря над землею.

Мируша ледве стояв на ногах, хитаючись, наче тростина під вітром. Його ноги тремтіли.

- Калхе джааво! Вьяса! Утхе джааво! - сердито гукнув воїн, та легко вдарив Мирушу у спину списом. Він показував на ворота міста. Мируша заскиглив, витираючи сльози. Воїн відстебнув від поясу мішечок із шкіри та мовчки вклав його у руки Мируші. Мируша тремтячими руками розв'язав мотузку і подивився, що було у мішечку. Він ахнув: там були зерна. Пшениця, ячмінь, та ще якісь семена маловідомих йому злаків. Воїн залишив йому їжу на кілька днів. Замість того, щоб просто його вбити. Воїн вигукнув якусь лайку, двома рухами зав'язав мішечок мотузкою та знову вклав його у руки Мируші. Писар повісив мішечок собі на пояс. Воїн знову ткнув писаря списом у спину, показуючи на ворота..

"Добре, я вже йду. Зрозумів". - подумав про себе Мируша. - "Я маю йти за ворота. Йти звідси якнайдалі від цього міста. А місто ви зруйнуєте та спалите. Бо ви же дикуни. Але чому ти мене не вбив? Я не розумію."

Воїн ще раз ще сильніше вдарив писаря у спину держаком списа, й ще раз штовхнув. Писар зітхнув та пошкандибав до воріт…

***

- Ти відпустив дасью? - здивовано спитав Масудра.

- Цей дасью - ріші, - сердито відповів Бідхойва. - Я бачив дощечку, на якій він креслив знаки. Або чаклун, або шаман. В нього не було зброї! Я шаную дхарму воїна і не підніму зброю на того, хто не має зброї…

- Я це розумію. - Масудра поклав руку на плече товаришу. - Ходімо, вже обід готовий. Мало, але все що знайшли. У цьому місті суцільний голод. Командаар сказав, що шудри розграбували зерносховища та влаштували собі свято. Зварили з зерна багато пива. Те що ми зібрали - це крихти...

Обидва воїни попрямували до величезної площі, яка майоріла у кінці вузької вулички.

- Вони не думали про те, що вони їстимуть завтра? - здивувався Масудра.

- Як бачиш, - сказав Бідхойва. - Вони вже вбили всіх, хто міг думати про завтрашній день. Шудри живуть лише днем сьогоднішнім. Така їхня натура. Мене ось що непокоїть - люди повстали та вбили усіх - царя, старійшин, жерців. Як цей брахман залишився живий?

- Мабуть, десь сховався, - Масудра знизав плечима. - Сидів десь у погребі, а їсти захотів – виліз. А шудри вже забули, кого і як вони вбивали ще вчора.

Бідхойва озирнувся, та зітхнув,

- Наш ріші Вайшраван каже, що люди цього міста порушили закон Ріта. Вони вбили своїх господарів та порушили порядок Всесвіту. За це всіх, хто носить зброю, доведеться вбити. А це місто має бути спаленим, щоб Агні очистив його від мерзоти.

- Цікаво, що на це скаже наш раджа Таксіла? - Масудра погойдав головою. - Тут стільки здобичі, що вистачить навіть нашим онукам. А скільки пустих будинків! - він розвів руками, показуючи на багатства, які залишилися.

- А яка нам користь у цих вуликах з гліни та піску? - розсміявся Бідхойва. - Зараз така холодрига, що собаку на вулицю не виженеш. І весь час дощить. У тих домах всі стіни вкрилися цвіллю. А скільки треба деревини, щоб протопити піч та зігріти усі ті помешкання? Краще вже перезимувати у шатрах. Так тепліше. Вистачить і хмизу, щоб було тепло... Ще знайшли трохи деревного вугілля. Цікаво, де вони його брали? Я бачив ліс лише на іншому боці ріки...

- Мабуть, звідти й брали, - сказав Масудра. - Як вони туди діставалися? Невже плавали на цих човниках та плотах із тростини? Вони же від вітра розваляться!

- Аякже ще? - Бідхойва знову засміявся. - Які же тут жили бовдури! Вирубили весь ліс, до останнього деревця, щоб робити оці кирпичини. Хіба погано жити у хатах-мазанках? Деревини менше піде, і глини менше витратять. Дурні люди…

- Це все зрозуміло, - сказав Масудра. - Але мене непокоїть, як нам тут жити? Ми пішли з нашої землі, рятуючись від шаленого холоду та голоду. Сподівалися тут добре поїсти та принести жертви богам, щоб допомогти їм у боротьбі. А виявляється, тутешні мешканці з'їли геть усе - навіть собак та пацюків.

- На це є вихід! - Бідхойва посміхнувся. - Зібрати полонених, та примусити зробити нам плоти. Переправитися на інший берег, та взяти там усе, що нам треба. Боги отримають свою частку. Треба щось робити, щоб боги нам допомогли! Боги допомагають лише тим, хто сам щось робить! Ті, хто сидить, склавши руки та волають про допомогу- нічого не отримують. Як вчив ріші Вайшраван - у людей своя війна, а у богів - своя. Треба допомагати одне одному, щоб світ знов повернувся до рівноваги, як він був створений Брахмою!

- Мешканці цього міста - дурні, - сказав Масудра. - Вбити жерців, зруйнувати зображення богів, щоби що? Молитися демонам та просити їх про милість? Це просто смішно!

- А може їхні боги уже програли свою війну? - спитав Бидхойва. - Ріші кажуть, що якщо богів позбавити підтримки жертвами та молитвами, вони слабшають. Тому потрібно приносити пуджу, щоб давати їм сили на боротьбу за наш світ!

- Тобто, боги теж вмирають? - здивувався Масудра.

- Так. боги теж вмирають, - сказав Бідхойва. - Вони не вічні. Наш світ теж колись скінчиться. Одні вмирають - інші народжуються. Це коло життя. Ось вогнище, і нас там чекає смачний обід! Мабуть, найкращій обід за останні дні. Подякуємо богам, що ми знову маємо що їсти!

Від великого казана доносився запах кулешу. Обидва воїни прискорили кроки, щоб поїсти вперше за цей довгий день...