Битва у закинутому дворику

Семен глянув на церкву, вичавивши з себе найонуріший вираз обличчя з усіх можливих. Йому не подобалися храми, та й в Бога він ніколи, насправді, не вірив. А з виразом обличчя, хоч трохи відмінним від понурості, його бачили вкрай рідко — Семен був з тих “чоловіків за сорок”, що не мали родини, терпіти не могли веселощі й ставилився до всього дуже серйозно.

Що, власне, було непоганою рисою для охоронця на кладовищі. Малі Глушки були маленьким містечком, і всі знали “серйозного Семена з Цвинтаря”. Він був настільки знаменитим, най і локально, що підлітки робили з його фотографій меми й тішилися з них на сторінках типу “Підслухано в Глушках”. Семен навіть бачив кілька тих мемів, але жоден з них не видався йому кумедним.

Він ще раз поправив коротку зачіску з першими нотками сивини, дістав з кишені джинсів останню жуйку і, жуючи, увійшов до церкви. Спочатку він ходив зі своєю проблемою до двох психологів та психіатра, але ніякої адекватної допомоги від них не отримав.

Йосип, молодий священик з короткою борідкою, якраз стояв перед іконостасом, щось повільно промовляючи.

— Семене? — здивувався священик, — Ніколи не бачив тебе тут.

— Скажу чесно, я не люблю ходити по церквах, — відказав охоронець. — Мені запах не подобається. Але є проблема, і, можливо, це проблема саме з вашої сфери.

Йосип жестом запросив Семена сісти. Вони вмостилися на лаві, що стояла неподалік від свічок, нікого крім цих двох у церкві не було.

— Я мало кому говорив, — почав Семен, — бо мене би вважали божевільним, чи ще щось. Але я бачу мерців.

Йосип дуже посерйознішав:

— Мерців? Постійно? Тільки знайомих, чи усіх?

— Ні, тільки раз на рік. На закинутому дворику цвинтаря, в день весняного рівнодення. Цей день вже третій рік поспіль випадає на мою зміну, і вночі, коли я лишаюся на цвинтарі сам, приходжу на закинутий дворик, а вони там стоять.

— Як привиди? — дивувався священик. — Чи з плоті та крові?

— Ні те, ні інше. Вони там ніби напів існують, — Семен задумався над тим, як би те краще пояснити. — Дивишся на них, а вони ніби плями, що постійно хочуть вислизнути з реальності.

— І ти прийшов до мене, бо сьогодні знову цей день? — здогадався Йосип. — Відтягував до останнього…

— Казав же — не люблю церков.

Йосип підвівся, підійшов до ікони, що зображала Марію, й довго мовчки на неї дивився, а Семен терпляче чекав. Будучи охоронцем на кладовищі, думав він, легко зневіритися. Коли бачиш, як ховають хороших людей, а погані продовжують вільно ходити світом, виникають природні сумніви в Божих замислах. На думку Семена, Господь може здаватися добрим тільки тим людям, які рідко виходять за стіни храмів.

— Цієї ночі я чатуватиму на кладовищі з тобою, — нарешті сказав священик, все ще дивлячись на ікнону. — Мені важливо зрозуміти, чи побачу мерців і я. Чекай мене у закинутому дворику, я прийду одразу як зайде сонце, згода?

Але Йосип не прийшов, а Семен знервовано курив біля місця, яке вони називали закинутим двориком.

Цвинтар у Малих Глушках був розділений дорогою, і більша частина могил розташовувалася на східній стороні. То було пристойне кладовище, з красивими і доглянутими могилами, чистими доріжками та лампадками біля хрестів. Стосовно західної частини кладовища, яку і називали “закинутим двориком”, все було набагато гірше. Тамтешні поховання в основному датувалися сороковими роками, і майже всі вони були нелегальними. Там було близько сотні могил, закинутих і забутих. Майже на жодній з них не було пам’ятника, а лише іржаві й покручені хрести, з яких вже давно стерлися імена. Між могилами не було доріг, все там поросло травою і чагарниками, і цікавила ця місцина хіба що підлітків та мандрівних фотграфів.

Охоронці кладовища не ходили вглиб закинутого дворика, ходили тільки неподалік хвіртки, аби розлякати місцевих наркоманів чи алкоголіків, що вирішили скористатися непримітним місцем. Часом, дуже рідко доводилося виганяти й молоді парочки, що користувалися могильною романтикою як приводом для вуличного сексу. Але в глибини чагарників не ходили навіть вони, було в цьому дворику щось, що змушувало людей підсвідомо уникати його найтемніших закутків.

Тепер Семен стояв біля хвіртки й курив, не випускаючи з рук ліхтарика. Надії, що Йосип таки прийде, вже не було — певно святоша злякався перспективи провести ніч з мерцями. Семен вже двічі бачив їх, тому його страх був помітно меншим, але все ж був. Минулого року він дивився на мертвих, так само стоячи біля хвіртки, а тоді пішов звідти геть і до ранку близько дворика не проходив.

Цього разу він вирішив бути сміливішим. Загасив цигарку, кинув до урни недопалок, і визирнув на дорогу. Жодної людини, жовтої автівки. Чому в такі ночі місцевість завжди стає безлюднішою.

Охоронець знову зазирнув у закинутий дворик, і вони вже були там. Нерухомі постаті, мерці, що завмерли у химерних позах, не напівпрозорі й не монохромні — зовсім не схожі на привидів з кіно. Але при цьому було в них щось нечітке, що натякало: це мертві люди, вони не звідси. Чоловіки, жінки, діти, літні люди — всі застигли так, ніби кожен займався своєю справою, поки їх не зафіксував якийсь невидимий фотограф.

Першою думкою Семена був намір тікати звідти геть. Але він швидко взяв себе в руки, заспокоївся й наважився придивитися. Постаті, здавалося, вібрували — ніби намагалися вирватися з тієї оболонки, що відокремоювала їх від реального часу.

Ліхтарик в руках Семена тремтів, але чоловік таки почав наближатися до мерців. Йому стало цікаво, чи зможе він торкнутися когось з них, чи відчує тепло на їхній шкірі, чи зможе змусити їх рухатися. Але чим ближче він підходив, тим помітніше ставало те, що фігури таки рухалися, просто дуже повільно. Тепер це було схоже вже не на фотографію, а на відеозапис, але неймовірно сповільнений.

І при зменшенні відстані між Семеном та мерцями їхня швидкість збільшувалася. Він підійшов до перших могил, а отже і доперших мерців, але торкнутися так і не наважився. Від решти могил його відділяла стіна з чагарників, тому охоронець зупинився і завагався.

“Було б набагато простіше, якби Йосип таки прийшов” — подумки сказав Семен. А тоді таки увійшов у чагарники й побачив решту могил, а поруч — решту мерців.

І тепер вони рухалися з нормальною швидкістю.

До Семена підійшов чолов’яга у кожусі. Він був молодим і не мав вигляд надто розумної людини, але при тому видавався дуже добрим. І дуже мертвим.

— Ти новенький? — запитав чолов’яга. — Мене звуть Вовчиком, моя робота — проводити новеньких!

Вовчик здавався дуже задоволеним з того, що йому довірили таку роботу. Інші мерці займалися своїми дивними справами — носили воду у відрах, чистили зброю, прали одяг… Діти гралися старими химерними іграшками, а літні люди сиділи на лавках і про щось перемовлялися.

— У нас тут саме підготовка до бою, і зайві руки не завадять! — енергійно продовжував Вовчик. — Нам же пощастило, ми можемо битись! От бачив тих бідолах на межі? Тих, що застрягли між часовими потоками! Такі розгублені, бо надто тягнуться до живих.

Семен дивився на Вовчика з великою серйозністю і ще більшим страхом. Він, зрештою, зміг вичавити з себе питання:

— А тут, значить, всі — мертві?

— Ну, я б так не узагальнював, — усміхнувся Вовчик, демонструючи далеко не повний набір зубів. — Тут, у дворику, всяке живе. Але у нас тут в основному мерці, так. Якщо пройти ще кілька кілометрів на захід, можна знайти Землі Купців. Купці не мертві, але й живими їх не назвеш.

— На кілька кілометрів? — дивувався Семен. — Але ж весь дворик в довжину не має й одного кілометра.

— Це тому що зазвичай ти обходив його зовнішнім світом. У самому дворику і час, і простір мають трохи інакші властивості, — Вовчик говорив так, ніби всі ці фрази завчив і сам не зовсім розумів їхнього сенсу. — Ну не будь же таким серйозним. Деякі речі простіше усвідомити, ніж зрозуміти. Наш дворик таким і є — усвідомлюваним!

Вовчик підвів шокованого Семена до лавки, на якій сиділи дві бабусі. Одна з них була високою і товстою, а друга — худою і низькою.

— Баб лїЛюб, у нас тут новенький, — задовлено повідомив провідник худорлявій бабці.

— Оце тобі втіха, Вовчику, — засміялася Баба Люба. — Новеньких то у нас уже кіко, років сорок не було, еге ж?

Велика і товста бабуся почала гучно реготати, її регіт прокотився могилами, розхитав чагарники й навіть зірвав трохи листя з дерев.

— Шось твій новенький дуже серйозний, — заявила вона. — Може не витримати тут.

— Перевчиться, — відмахнувся Вовчик.

— Не витримає тут? — перепитав Семен. — Я не планую тут лишатись, я не вмирав — просто охоронець на кладовищі.

Вовчик збентежено оглянув новоприбулого і почухав потилицю.

— Це дивно, — сказав він після павзи. — Якби ти був живий, не міг би сюди потрапити. Це все направильно, тебе має оглянути Олька.

Провідник потягнув Семена між могил та заклопотаних людей. Вони йшли до групи людей, що зібралася біля вогнища. Серед тих людей була лікарка у характерному халаті.

— Оль, можа тебе на секунду? — запитав Вовчик.

Лікарка підвелась, підійшла до Семена з Вовчиком і дуже по-дружньому всміхнулася.

— Чого тобі? Знову порізався багнетом, коли грався?

— Нє, це щодо новенького! — жваво говорив провідник. — Каже що живий!

Оля поправила халат і почала уважно дивитися на Семена. Той тим часом намагався знайти логкіку в тому, що відбувалося. З самого початку Вовчик сказав, що вони саме готуються до битви. До битрви проти кого? Як маленький дворик може бути водночас дуже великим? Семен до всього в цьому житті підходив серйозно і оцінювально, але це місце здавалось йому дивним і безглуздим, і серйозно його сприймати було дуже складно.

— Він справді живий, — повідомила Ольга. — Але водночас і мертвий. У нього був брат в утробі матері, але вони зрослись, і він поглинув брата.

Вона підняла голову й подивилася прямо в очі Семена, а тоді сказала:

— Ти завжди носиш в собі когось мертвого, і тому маєш право проходу між світами. Можеш повертатися додому, на тебе там чекають живі.

Після цих слів лікарка повернулася до вогнища й більше не дивилася в бік Семена. А Вовчик знервовано заговорив:

— Не йди одразу, лишись з нами на час битви! Я ж бачу, ти бойовий чоловік — нам такі потрібні. А після бою підеш додому. М?

— Що за битва? Проти кого? — Семен розгублено дивився на Вовчика, намагаючись хоч щось зрозуміти.

— Проти ворога, звісно! Це ж ми стоїмо тут, біля самої межі, й охороняємо ваш світ! Якщо ворог прорветься — всьо, катастрофа для обох світів!

Семен сам не зрозумів, чому погодився лишитися. Певно більше з цікавості, ніж від свідомого розуміння важливості битви. Йому було цікаво, проти кого ж воюватимуть мертві, як взагалі працює це місце і чим може закінчитись ця історія.

Вовчик відвів його до чоловіка у військовій формі, що саме роздавав усім гвинтівки, а дорогою пояснив, що чоловіка звуть Прапорщиком і він відповідальний за оборону межі між світами.

— А, новенький! — задоволено усміхнувся Прапорщик. — Бери гвинтівку, набої, пару гранат і йди в їдальню. Будеш частиною північного загону, разом з Вовчиком. А тепер біжи, маєш встигнути поїсти перед битвою!

Семен не встиг промовити жодного слова, просто взяв гвинтівку й рушив за Вовчиком до великого столу, за яким саме вечеряли солдати.

— Не думав, що мертвим потрібна їжа, — сказав Семен.

Він тепер говорив набагато менш серйозно, ніби вже зрозумів, що логіка тут працює трохи інакше, і прискіпливо ставитися до неї — безглуздо.

— Мерцям не потрібна їжа, — пояснив Вовчик. — Але мерцям треба їсти. Справа не біологічних функціях їжі, а в символічній функції трапези. Те ж саме стосується всього в нашому дворику — ми купуємо речі у купців не тому, що будемо ними користуватися, а заради самого процесу торгівлі. Та й суть битви у самій битві, а не в її наслідках. Не забувай, що матерія тут — дуже нестабільна штука, а символи — непохитні.

Семен сів за стіл і почав їсти, все ще обдумуючи почуте. Він сам не розумів, як дійшов до такого: ще зовсім нещодавно він ходив до церкви, бо думав, що має ментальні порушення, а тепер їсть суп, тримаючи біля себе гвинтівку, і готується до битви бозна з ким в незрозумілому символічному світі мерців. Коли він встиг на все це погодитися?

Коли він встиг у все це повірити?

Там, де ряди занедбаних могил переходили у туманне і безмежне поле, стояло дивне створіння, тільки віддалено схоже на людину. То був чоловік у довгому темному балахоні з каптуром, що повністю приховував обличчя. Зріс істоти сягав трьох метрів, і вона повільними рухами стелила перед собою килимок, а потім розкладала на ньому дивні товари: старий дірявий одяг, гільзи, корпуси від мін, запчастини від танків, старі відра. Деякі люди підходили до істоти і купували предмети, забираючи їх з собою й складаючи біля своїх могил.

— Це купець, — пошепки пояснив Вовчик. — Вони часом приходять зі своїх земель для торгівлі. А іноді ми відправляємо до них експедиції.

— Він братиме участь у битві? — запитав Семен, доїдаючи суп.

— Ні, вони не мають до того стосунку. Бачиш, він уже згортає килим? Зовсім мало торгівлі, йому й на тиждень не вистачить. Але він хоче забратися до того, як почнеться бій.

Справді, істота повільно згорнула килим і почала плавно рухатися геть.

— Воїни, по позиціях! — пролунала команда Прапорщика. — Приготуватися до бою!

Всі мерці схопилися за зброю і побігли займати свої місця за пагорбами, барикадами та хрестами. На обрії з’явилося військо ворога — то був хаотичний натовп дивних істот, схожих на антропоморфних свиней, озброєних револьверами. Якби Семену доводилося би складати словник, він би намалював таку істоту навпроти слова “потворний”.

Семен заховався за тією ж барикадою, зробленою з непотребу, що й Вовчик. Він згадав армійські часи, приготувався стріляти. Десь неподалік вибхунула граната, і почалася страшна стрілянина: кулі влучали у землю, піднімали куряву, відбивалися від металевих хрестів і свистіли, свистіли, свистіли…

Семен визирнув з-за барикади і підстрелив одного з ворогів. Істота з вереском впала на землю, але їх було набагато більше, ніж мерців. Вовчик стріляв, вбиваючи потвору за потворою, і ховався тільки коли треба було перезарядити гвинтівку. “Оце так сміливість” — подумалось Семену. Чолов’яга дуже ризикує, так сміливо визираючи з-за укриття.

Але стрілянина продовжувалася, і Семен теж все сміливіше вбивав ворогів. Часом і потвори влучали у мерців, тоді хтось з померлих падав на землю й не рухався, і Семен думав про те, що, виявляється, навіть трупів можна вбити.

Лікарка Оля бігала між поранениими, намагаючись допомагати їм. Вона виглядала стурбованою. Прапорщик стояв між барикадами, викрикуючи накази й стріляючи по ворогах. Навіть бабусі мали при собі зброю й нещадно вбивали свиноподібних почвар. Але ворогів було багато і вони вс еодно невпинно наблжалися.

Ворожа куля влучила Прапорщику в груди, збивши бідолаху з ніг. Розлючений Вовчик почав ще сміливіше стріляти по ворогах, але через кілкьа секунд і сам отримав кулю в око. Семен перелякано крикнув, коли обм’якле тіло сміливця впало біля його ніг. Ольга підбігла до підстреленого Вовчика й оглянула труп.

— Він мертвий? — прокричав Семен, все ще стріляючи по ворогах.

Ряди свинорилих істот все наближалися.

— Він вже давно мертвий, — зітхнула Ольга. — Завтра буде як новенький. Неможливо вбити мерця, ми стріляємо не щоб вбити, а щоб стріляти. Важить символ вбивства, а не саме вбивство. Завтра і ми, і вони — всі знову будуть ходити, їсти, торгуватися й готуватися до наступної битви. Такий тут цикл існування.

Семен засміявся. Він зрозумів суть, зрозумів, що всі ці постріли не можуть повномірно вбити, і важлива тільки суть вчинку, а не його матеріяльні наслідки. А отже, і він не помре, що б з ним тут не сталося.

Солдат, що ще нещодавно був охоронцем кладовища, взяв по гранаті до кожної руки. Він дочекався моменту, коли ряди ворогів знаходитимуть достатньо близько, і жбурнув обидві гранати прямо у ворожі ряди.

А потвори, натомість, влучили Семену в груди, шию та голову. Все навколо різко потемнішало, і останнє, що бачив Семен — вибух, що розкидав ряди ворогів і змушував тих, хто вижив, тікати у панці.

Коли Семен прокинувся, йому хотілося нервово сміятися. Він перевірив — на ньому не було ран від куль. Зовсім близько сиділи Вовчик, Ольга та Прапорщик.

— Ти непогано повоював, солдате, — сказав Прапорщик. — Загинув, як і варто загинути справжньому воїну!

— З тобою справді приємно воювати, — погодився Вовчик.

Семен підвівся, почухав потилицю, усміхнувся й відповів:

— Ну, легко воювати на війні, на якій ти не можеш загинути.

А тоді Ольга зітхнула, і він раптом усе зрозумів.

— Кулі не можуть вбити мерців, — пояснили вона. — Але ж ти не був мерцем…

— Але тепер я мрець…

Він озирнувся й побачив, що лежить біля свіжої могили, а на хресті написане його ім’я.

— Так, ти вже не перейдеш межі, — Ольга поклала йому руку на плече. — Мені шкода.

А Семен кивнув, по-змовницьки усміхнувся і відказав:

— А коли прийде хтось з купців? Мені треба купити якогось мотлоху щоб обжитися.