Без права на життя

— Проходьте в кабіну і затримайте дихання.

Олена зробила крок і двері зачинились. Жінка набрала повітря, з отворів у стінах швидко заструменів прозорий гель і накрив її з головою. За мить рівень рідини стрімко почав знижуватись, поки не дійшов до нуля. Тоді їй дозволили вийти.

— Поглянемо на результати, — донеслося через кофтину, яку вона саме натягала через голову, — отже: мозок без відхилень, зір нормальний, четвертий лівий верхній зуб потребує лікування. Графік отримаєте, коли перевіримо всіх. Горло — норма, тут — норма. Тут теж. Теж, теж…

А потім лікар затих.

— Щось сталось? — стурбувалась жінка.

Перевіряючий відірвав здивований погляд від монітора.

— Чорт, та ви вагітні.

Олена ще не встигла усвідомити почуте, як в кабінет уже ввалились двоє охоронців зі зброєю. Без жодних зволікань і церемоній жінку взяли під руки, завантажили в авто і одразу з заводу відправили в центральну лікарню.

Коридор був суцільною чергою. За кількома десятками жінок спостерігали двоє військових з автоматами.

Олена тупцювала на місці, нервово гризла нігті і перебирала в голові можливі варіанти. Хоч вона і досить кмітлива, але її чоловік спритністю розуму ніколи не міг похвалитись. Та й лідерських якостей обом бракувало. Вони — пересічні люди, які ніколи нічим не вирізнялись поміж решти. Отже і дитина їхня повинна бути звичайнісінькою — без лідерських замашок чи геніального розуму, без всього, що могло б не сподобатись. Людиною системи. За цими роздумами Олена навіть боялась подумати про те, щоб порадіти за себе.

— Вперше? — поцікавилась огрядна жінка, що стояла перед нею.

Олена ніяково кивнула.

— Та не бійся так. Нічого тобі не буде. — Олена не стала казати, що переживає не за себе. — Я вже втретє тут.

Подібна заява, змусила відволіктися від похмурих думок.

— Але як це можливо?

Жінка знизала плечима.

— Генетика, певно. Не знаю. Просто так сталося.

— То у вас вже є двоє дітей?

— Ні. Сподіваюсь, що буде перша.

Серце Олени обірвалось і далі вона човгала мовчки.

В кабінеті запропонували присісти. За спиною ще один охоронець повернув ключ в дверях, що додавало тривоги. Олена покірно пройшла майже порожньою кімнатою до старезного дерев'яного столу, за яким сидів лікар років сорока з приємною зовнішністю. Все це нагадувало звичайний похід в лікарню старих часів. Але тепер серед занедбаного, пошарпаного інтер'єру де-не-де зустічались фантасмагоричні прилади, які виглядали інородніми тілами в цьому світі. Ті чудасії могли з легкістю врятувати життя. Вони були панацеєю від будь-якої хвороби. От тільки ні Олена, ні більшість жителів планети не відчували через це жодної радості. Натомість їх переповнював страх, що якись з приладів колись покаже, що вони вже не просто люди, не покірна біомасса, смиренні працівники, а щось інше. Те, що не вписується в систему і загрожує їй.

Ось і Олена перелякано дивилась на сріблястий пояс на столі.

— Потрібно це одягти. Я вам допоможу.

Його доброзичливість підкупляла. Чоловік підійшов і легко зафіксував прилад на животі жінки.

— Зараз подивимось. — Він втупився в старенький ноутбук. — Не хвилюйтесь так. Лише невелика частка зародків не проходить відбір. Можливо, вам пощастить.

Олена зовсім не погоджувалась з цим твердженням, адже щодня проходила повз майже порожні школи. Та й будинки зараз нагадували ті кам'яні спустошені коробки, які залишились у зоні відчуження після аварії на атомній електростанції. Людей було рівно стільки, скільки потрібно для забезпечення функціонування добре відлагодженої суспільної системи та виконання забаганок тих виродків з космосу, які, власне, і встановили такий порядок. Та зайві суперечки зараз могли тільки погіршити її становище. Жінка мовчки чекала вироку, але лікар лише вибалушив очі і з недовірою дивився то на екран, то на її живіт.

За хвилину двері позаду відчинились. Жінки з черги кидали допитливі погляди в кабінет, намагаючись розгледіти, що відбувалось всередині. Але високий огрядний чоловік у темному діловому костюмі швидко обірвав цю можливість з тріском зачинивши двері.

— Отримав сигнал про критичний рівень ризику. Не помилка? — не вітаючись і не звертаючи уваги на пацієнтку, гість звернувся до лікаря.

— Погляньте! — той вказав на монітор. — Ще ніколи такого не бачив!

— Дев'яносто вісім відсотків?!

Голос товстуна ледь не зірвався на крик. Але в останню мить той стримався. І присунув свого носа впритул до монітору.

— Дев'яносто вісім. Подумати тільки.

— Апарат же не міг зламатись?

Чоловік кинув вбивчий погляд спочатку на лікаря, а потім на Олену.

— Виключено, — жорстко відрізав він.

— То що, власне, робити?

— Тобто? Ви забули статут?

Лікар ніяково опустив очі.

— А якщо це наш шанс? Людства, маю на увазі. Ця дитина поведе за собою. Стане новим Месією. Що нам вартує відпустити цю жінку?

Обличчя гостя стало пурпуровим.

— Кожен зародок, вірогідність непокори якого чи впливу на суспільство в майбутньому більше двадцяти п'яти відсотків, повинен бути знищений. Це я нагадую ваші посадові інструкції.

— Розумію. Але...

— Які ще можуть бути "але"? Чи, може, ви вступили в ряди спротиву і мені варто негайно повідомити куди слід?

Тепер густо почервонів лікар.

— В жодному разі. Навіть не знав, що таке існує.

— Ото ж бо й воно. Виконуйте свою роботу, а я вдам, що нічого не чув.

Лікар не смів підвести очі.

— Дякую. Не знаю, що на мене найшло. Такого більше не повториться.

— Не сумніваюсь. Але, щоб не виникло дурної спокуси, я асистуватиму вам при процедурі очистки.

Олена не вірила в почуте. Вона могла стати мамою особливої не тільки для неї, а й історії, дитини. Це викликало захват і розпач водночас. Гордість за маленьке життя, яке тільки почало формуватись, і жах усвідомлення ситуації, з якої вже не вибратись вагітною. Суперечливі емоції пришпилили її до стільця, замість пошуку хоч якоїсь відстрочки страшного, неминучого вбивства.

— Проходьте.

Олена не одразу помітила простягнуту руку. Їй допомогли підвестися і підвели до дверей в суміжну кімнату. Там копирсалися медсестри, наводячи лад після останньої пацієнтки.

— Маєте двадцятихвилинну перерву, — наказовим тоном повідомив чоловік у костюмі. — Залиште нас.

— Слухаємось, Іване Васильовичу.

— А вас, жіночко, — він підштовхнув Олену, — попрошу сісти в крісло.

Останнє мало вигляд напівгоризонтальної кушетки з можливістю регулювання положення трьох секцій. Поряд стояв столик з наборами скальпелів, щипців та інших інструментів, які у звичайних людей викликали тільки страх. Зі стелі звисала тонка прозора еластична трубка, з вигнутим золотим наконечником — ще один позаземний пристрій.

— Не забудьте роздягнутися.

Олена нарешті насмілилась поглянути на цього начальника, тому підвела очі. Вона думала щось сказати, можливо, навіть благати про пощаду. Але товстун не дивився в її бік. Він сліпо витріщався в стелю і намагався витягти предмет, який дивним чином з'явився у нього в шиї. Ручка скальпеля стирчала антеною, скеровуючи свою жертву в передсмертний танок. Та бліда рука міцно вхопилась за рятівну інопланетну трубку і направила її до рани.

— Не стійте! Не стійте! — кричав переляканий лікар, якому за такий вчинок загрожувала смерть. — У вікно, мерщій!

Жінка метнулася до вікна і ривком розчахнула його. Вона збиралася вискочити, але вчасно зрозуміла, що знаходилась на другому поверсі. Внизу понуро стирчали заржавілі зуби старого кованого паркана. Трохи ліворуч росло дерево. Почувши позаду звуки боротьби, вона стрибнула, виставивши вперед руки. Вхопитись за гілку не вдалося, але швидкість падіння суттєво зменшилась. Вона впала на бік, проте, приземлення виявилось м'яким і безболісним завдяки густому прошарку листя. Сподівання на те, що її не помітять були марними. Ошелешені працівники лікарні і відвідувачі у всі очі дивились на такого несподіваного стрибуна. А тоді хтось крикнув, порушуючи холодну осінню тишу. Дівчина кинулась тікати, намагаючись відірватись від наростаючого гулу збентежених, зляканих і злих голосів.

Як чинити далі Олена не уявляла. Розраховувати на те, що її не шукатимуть вдома, було б верхом дурості. До сутінок ще можна якось зливатись з натовпом. Але о сьомій кількість патрулів потроювалась, а кількість мешканців помітно скорочувалась. Перевіряли жорсткіше. Потрібно знайти місце, де перечекати кілька днів, щоб зібратись з думками. Як варіант — попроситись до когось з подруг. Сказала б, що посварилася з чоловіком.

Але ці роздуми перервались монотонним голосом, який звучав десь поруч з гучномовця: "Увага! Увага всім! Розшукується небезпечний злочинець. Жінка. На вигляд тридцять-тридцять п'ять років. Русяве волосся до плечей. Зелені очі. Овальне обличчя, видовжене, худорляве. Зріст сто шістдесят сантиметрів. Вага п'ятдесят два кілограми..."

Далі дівчина не вслухалася. Шукали саме її. Кілька перехожих майже одночасно потяглися за мобільними, бо отримали повідомлення. Проходячи повз одного старого Олена впізнала на екрані власну фотографію, яка красувалася на її ідентифікаційній картці. За пошуки взялися серйозно. Скоро і спецвипуск новин запустять по телевізору. Часу залишалося все менше. Варіант з подругою відпадав.

Жінка прагнула розчинитись і зовсім уникнути контактів з людьми. Вона звернула в темні непривітні двори і йшла напростець, не збавляючи ходи, аж поки остання багатоповерхівка не залишилась далеко за спиною. Надворі майже стемніло, що дозволяло залізти в якусь непримітну схованку і чекати наступного ранку. Але це нічого б не вирішило, а тільки відстрочувало неминуче. Проте Олена знайшла вихід і він розташовувався в трьох кілометрах від неї.

Хоча в містах значно поменшало людей, але в селах це було ще більш відчутно – десятки покинутих будинків були в кожному населеному пункті. Сутінки приховали втікачку від зайвої уваги. Вона рушила навпростець через поле і швидко дісталась до перших дворів невеликого селища десь на сотню будинків. Мало де світились вікна, але жінка не поспішала. Хата повинна бути давно залишеною господарями. Незважаючи на втому, Олена брела, вдивляючись в занедбані подвір'я. Нарешті трапився гідний кандидат. Сухий високий бур'ян навколо перекошеної хати, напівзруйнована стайня — все вказувало на самотність цього місця. Та жінка не зайшла в будинок, а знайшла хитку драбину на десяток щаблів, приставила до стіни і обережно пробралася на горище, вхід до якого розташовувався з боку городу. Дошки стогнали під її обережними кроками. В темряві постійно траплялися перешкоди, тому пересуватись довелось неквапливо.

Нагорі вистачало всілякого ганчір'я, впереміш з купами іншого мотлоху. Олена саме вмостилася на щось м'яке, коли до вух донеслися звуки. Внизу хтось ходив, крізь діряву стелю лунало приглушене бурмотіння. Кілька чоловіків сновигали кімнатами і щось тихо обговорювали. Дівчина принишкла. Не важливо, були вони поліцейськими, чи якимись забулдигами, які забрели сюди, щоб перехилити по чарці потай від дружин — вона не повинна потрапити їм на очі.

Нарешті невідомі повсідалися. Якраз під нею, що дозволило частково почути розмову.

— Що чути про Махновську?

— Ще не спіймали. Схоже, десь засіла.

— А може впіймали, але не кажуть?

— А який сенс? Судячи з тих зусиль, які вони прикладають, їм зараз не до блефу.

— Подумати тільки, дев'яносто відсотків і вони її проґавили. — Надовго запанувала тиша. — А що наші?

— Всі шоковані. Ніхто не вірить, що таке можливо. Думають, це якийсь хитрий підступ, щоб підштовхнути Спротив до активних дій і, таким чином, вивести на чисту воду.

— Це не провокація. Бо той лікар, який аборти робив, теж з наших. Під прикриттям. Хоч би не розколовся на допитах.

— Ох, не знаю, не знаю.

— В будь-якому випадку його стратять. Але не хотілося б, щоб ця смерть стала марною. Потрібно знайти цю жінку і захисти. Такого реального шансу в нас ще ніколи не було.

— Я розумію, і більшість підтримує цю ідею. Люди хочуть переходити до активних дій, але немає чіткого плану, координації. Де шукати, як? І головне — що потім робити? Це ж треба десь її переховувати ще, як мінімум, вісім місяців. А поки дитина виросте! Скільки їй знадобиться часу, щоб стати нашим лідером?

— Але ж сидіти склавши руки — теж не вихід…

На цих словах чоловіки обірвали розмову. Обоє почули, як на горищі хтось вовтузився. Вони перезирнулись і дістали зброю. Один великого ножа, а інший — обріз мисливської рушниці. Кожен тихий скрип супроводжувався серпантином пилу, що повільно летів додолу від самої стелі. Потім почулося як відчинилися двері на горищі і хтось поволі зліз донизу. Повстанці не збиралися переслідувати шпигуна, адже було темно і їх не впізнали б, але незнайомець і не збирався тікати. Він обійшов будинок і зайшов всередину.

— Це точно вона?— поцікавився високий блондин в шкіряній куртці.

Його елегантний, дорогий і чистий вигляд контрастував з напівзруйнованим зерносховищем, куди Олену привезли ще серед ночі.

— Так, вона.

— Ну, а її перевірили?

— Не зрозумів. Як?

Блондин відмахнувся і попросив привести жінку. А ще наказав постовим бути уважними і не розслаблятись.

Через хвилину перед ним постала тендітна жінка років тридцяти, досить симпатична, невисока і дуже втомлена.

— То ви і є Олена Махновська?

— Так. Олександрівна.

— Не будете проти, якщо ми перевіримо?

— Чи я ̶ це я?

— Не зовсім, — і він дістав із великої спортивної сумки пояс, подібний до того, що був в лікарні.

Жінка без суперечок дозволила вдягнути на себе цю інопланетну штуку. Блондин щось поклацав у телефоні і на обличчі засяяла посмішка, коли на екрані висвітився результат.

— Ви ж зможете нас захистити? — з надією запитала Олена. — Заради цього я і прийшла сюди.

Чоловік все не міг оговтатись. Його переповнювали одночасно радість і тривога. Руки тремтіли, а в голові проносились варіанти. Сотні справ, які потрібно зробити, щоб цей скарб заблищав по-справжньому. Скільки всього попереду. Далі чекали роки підготовки і планування повстання.

— Звичайно. Ви в надійних руках.

Тієї ночі Олег не спав. Нервове збудження не дозволило навіть подумати про сон. Олену він особисто завіз у хату, яку кілька років тому отримав у спадок від діда. Та знаходилась за сорок кілометрів від міста. Невеликий хутір, який і за кращих часів налічував всього з десяток будинків, здавав позиції стрімким набігам лісу. Кілька хат давно завалились, на трьох чекала така ж доля в найближчому майбутньому. Проте дідів будинок перебував у хорошому стані. Про всяк випадок Олег слідкував за ним і наводив лад в садку. Там легко можна пересидіти перший час, до того як вирішиться, що робити далі. Але Олег поки сумнівався, що і як слід чинити.

Підказкою стали новини. Ранковий випуск практично весь присвячувався подіям вчорашнього дня, пов'язаним із жінкою-втікачкою. Йшлося про небезпечну злочинницю, яка вчинила силу-силенну правопорушень, поранила працівників адміністративних служб і ще купу всіляких неподобств. Олег не одразу второпав про що мова. Навіть подумав, що говорять не про Олену, яка нічого такого не робила. Але, коли показали її фото, второпав, що влада не хотіла розголосу. Справжня причина пошуків могла сколихнути суспільство, сприяти відродженню давненько згаслих розмов про повстання і спротив прибульцям. А останні дурними не були. Вони прагнули зробити все тихцем. І Олег зрозумів з чого потрібно почати.

Протягом кількох годин він знайшов відеокамеру, проконсультувався з кількома спеціалістами і остаточно вибудував в голові алгоритм дій. Опісля роздав надійним людям завдання. Цілий день робота кипіла. Шестерні підпільної групи незгідних з існуючим устроєм почали рух, направляючи накопичену енергію проти загарбника. Від нього був потрібен лише ефектний сюжет до вечірніх новин. І Олег його зняв.

Коли більшість людей повернулась з підприємств, шахт і заводів, повечеряла і звично всілась біля телевізорів, щоб дізнатись останні новини, то з екранів говорили не ведучі, а жінка, яку вже майже дві доби розшукувала поліція.

— Вам кажуть, що я небезпечний злочинець, місце якому у в'язниці, але це не так. Єдина моя провина в тому, що хочу зберегти життя власної дитини. Кожен був у ситуації, коли комусь з близького оточення, а то і особисто вам, лікарі вказували на живіт і понуро хитали головою, даючи зрозуміти, що потрібно позбуватися того, що всередині.

Але хто дав право їм вирішувати долю наших дітей? Хто виставив ці кляті показники ризику і що вони означають? Яка різниця, що у когось тридцять відсотків, а у мене − дев`яносто вісім?

Не можна й надалі дозволяти позбавляти нас частинки власної душі! З кожним роком кількість землян катастрофічно зменшується. Потрібно протистояти системі та прибульцям, які її встановили, бо рано чи пізно людство зникне. Не буде кому добувати залізо і торгувати з космічними зайдами. А ломбертанці навіть не звернуть на це увагу. Таку тимчасову незручність вони швидко виправлять, замінивши нас машинами.

Не варто доводити до цього. І ось з'явився реальний шанс відновити власну незалежність, якщо вірити приладам самих прибульців. Не хочу здаватись голослівною і продемонструю все наочно.

Хтось подав пояс, який жінка вдягнула. Сотні тисяч пар очей прикипіли до екранів, намагаючись добре роздивитись цифри, які там з'явились — чи не примарилось їм.

— Виходьте на вулиці, висловлюйте незгоду! Хай забираються геть…

На цьому трансляція обірвалась. На екранах висвітились написи про технічні несправності.

— І що тепер? — запитала Олена, відводячи погляд від телевізора.

Олег знизав плечима.

— Зачекаймо і побачимо.

Вони сиділи мовчки, поринувши у власні думки. Олена розмірковувала чи правильно вчинила, погодившись на сюжет. Проте шляху назад вже не було в будь-якому випадку.

Олег же згадував власну дружину. Вона теж була вагітна. Але це було далеких шість років тому. Ще ніхто не турбувався про здоров'я пацієнток. Кожен боявся за власну шкуру і намагався догодити загарбникам. Жінка померла під час аборту через сильну кровотечу. Горе-лікар щось пошкодив і не потрудився все виправити. Вагітних тоді було море. Черги на терміновий аборт вимірювались кілометрами. То був пекельний конвеєр, який нікого не шкодував.

На початку не було фантастичних позаземних апаратів, які в лічені секунди зупиняли кровотечі, відновлювали кістки і лікували психічні розлади. Все з'явилось набагато пізніше того часу, коли Олег поховав кохану. Саме тоді він активно почав шукати однодумців для боротьби проти панування інопланетян, які непомітно, м'яко і без особливих зусиль захопили всю владу і встановили нові порядки. Особливо гірко ставало від того, що він сам колись з ентузіазмом сприйняв їх появу, радів переговорам між землянами і ломбертанцями, вітав такі розумні, здавалось, пропозиції викорінення споживацького способу життя.

Інопланетні монстри захопили людей, як дурників, які повелися на щасливе майбутнє. Гості пропонували власні знання й технології в обмін на наші природні ресурси – залізо, магній тощо. Але незабаром їм вдалось захопити владу, змінити устрої більшості країн, організувати стрімке скорочення кількості населення. Все відбувалось з карколомною швидкістю, але не зустріло жодного спротиву, бо діяли вони через своїх протеже із числа людських лідерів, які видавали реформи за необхідні та корисні для населення. Ломбертанці отримали добровільних слухняних рабів без жодного пострілу. Ми самі вдягнули ошийник і віддали їм повідок. А в моменти, коли виникали сумніви: "А чи не занадто дешево ми продалися?", — гості з космосу підкидали кілька непоганих бонусів, як то можливість висококласного лікування чи пенсія в п'ятдесят років. Тоді все заспокоювалось і забувалось. Кілька сотень людей, певно, отримали щось більш вагоме, хтозна, що запропонували косміти еліті людства. Та це й не важливо.

Тишу розітнув телефонний дзвінок. Олена спостерігала як обличчя Олега ставало то суворим, то усміхненим. Він ходив кімнатою, кивав головою і здебільшого слухав. За цим викликом одразу надійшов інший, а потім ще, і ще.

— Люди вийшли на вулиці, — нарешті повідомив чоловік, коли випала хвилина. — І їх багато. Поки не дуже активні, але сподіватимемось, що там знайдуться лідери, які проявлять відвагу повести за собою.

Тепер вже Олег телефонував кудись, радився, наказував, домовлявся. Олена ж дивилась у вікно і розмірковувала, як зміниться тепер її життя. Ще не знала, хто має народитися, але сподівалась, що дівчинка. Було б символічно, щоб з жінки розпочалася нова ера, без обмежень, утисків і регуляції народжуваності.

— Потрібно терміново тебе перевезти, — сказав за якийсь час Олег, — почалися збройні заворушення, прибульці веліли своїм владним маріонеткам вивести військових проти мітингувальників.

— Військових? — здивуванню Олени не було меж. — Чому ж тоді ніхто не використав зброю проти ломбертанців, коли вони нас захоплювали?

— Розумієш, хай це звучить трохи дивно, але косміти не бояться нашого озброєння. Вони заволоділи нами не фізично, а психологічно. Тому і звільнитися потрібно точнісінько так само.

— Але що це означає? Я вважала, що ця дитина поведе за собою армію, яка змете загарбників. А ти кажеш, що це не так. Гадаєш, вона читатиме лекції і натхненні проповіді? На когось вони вплинуть?

— Не знаю, як і що саме буде. Але ми звільнимось лише тоді, коли самі скинемо кайдани рабського мислення, зрозуміємо, що можна чудово жити без прибульців, які тільки експлуатують нас як паразити.

— Але ж і так відомо, що вони виродки і вбивці.

— Це розуміємо ми з тобою. Є ще не так багато осіб, які думають так само. А решта, — він похитав головою, — сидить мов в інкубаторі. Їм комфортно: робота є, гроші є, житла — хоч відбавляй, медицина і соціальний пакет на рівні. Що ще потрібно? Єдина надія, що кількість цих зомбі зменшуватиметься. Як показує сьогоднішній день, ми правильною дорогою йдемо. І твоя дитина допоможе прискорити процес і стимулювати непокору. А зараз потрібно тікати.

— Але куди?

— Далеко, якнайдалі звідси.

Вони довго їхали старими занедбаними дорогами вздовж полів і бездоріжжям через ліс, аж поки не дісталися величезної галявини, надійно прихованої деревами від цікавих очей. Там стояв вертоліт. До них вийшов пілот.

— Що це значить? — запитала стурбовано Олена.

— Ти полетиш з ним у безпечне місце. Хоч там не буде так комфортно, як в хаті мого діда, але жити можна.

— А ти?

Олег дістав камеру.

— Залишусь, щоб підтримувати інтерес публіки. Транслюватиму твоє відправлення в невідомому напрямку замість новин – так усі знатимуть, що вам вдалось врятуватися від поліцейських.

— Добре, — Олена посміхнулась в об'єктив, — ми ще побачимось?

— Сподіваюсь.

Вони обійнялись. А потім жінка сіла в гелікоптер.

Олег трохи постояв, спостерігаючи, як пілот проводив останні приготування перед зльотом і завів двигун, а потім пішов до машини. З багажника витягнув ручний гранатомет. Камеру прилаштував на машину і вистрілив у вертоліт, який саме відірвався від землі. Повітряне судно спалахнуло і розлетілось на друзки.

Чоловікові залишалось змонтувати з цього матеріалу відео з правильними коментарями. Смерть Месії так сколихне громадськість, що прибульці і не раді будуть, що сюди прилетіли. Вони повернуться додому, а люди знов отримають свободу волі.