Нагороди з несамовитим журі

Нагороди з несамовитим журі

та інші призи фендому

(Олег Дивов)

У нашій фантастиці занадто багато премій. Є нагороди поважні, є зовсім невагомі, є нарочито дурнуваті, є такі, що й сміх, і гріх.

Прибутку від них нуль, на тиражі вони не впливають. Недарма сказав Борис Стругацький: «Сенс літературної премії - зробити приємне хорошій людині». Але чому навколо цих призів виникають скандали? Звідки стільки ображених письменників, молодих і не дуже? Є підстави бити тривогу?

Так, є.

По-перше, розмноження нагород помітно їх девальвувало.

По-друге, склалось досить вузьке коло авторів, які гребуть премії лопатами.

Це не влаштовує нікого, включаючи заслужених орденоносців фендому[1]. Навесні 2007 року Олександр Громов, отримавши черговий «Золотий Роскон», висловився про наболіле, давши цілком адекватний аналіз ситуації. Зміст гіркої та в’їдливої громовської статті «Чому мене не порвали» можна звести до формули: щоб одержувати нагороди, писати треба краще, а ви й не намагаєтесь навіть!.. Ходом у відповідь Андрій Бєлянін – от на кого вже не чекали! – звинуватив Громова в лицемірстві, а «старих фенів» хіба лише не в змові проти талановитої молоді.

Ця репліка викликала бурю захвату серед пишучої й читаючої братії. Адже «за Бєляніним» все виглядає дуже просто: кумівство, «розпил» призів, утискання молодих авторів, зневага до фентезі й особливо до так званої гумористичної фентезі. А в нас люблять прості відповіді на складні питання.

Чи так все елементарно насправді? Я, звичайно, не «старий фен», але за останні сім років нахапав (жадібно!) майже тридцять премій, тож темою - володію. І розкрити її - можу. І про таємні змови напишу, і про «стриптиз, обіцяний за приз», який всіх заінтригував. Жодного слова про шляхетність. Ані звуку про честь і гідність. Тільки бруд. А ви вже розбирайтеся.

Отже, які премії вручає фендом?

1. Авторитарні.

2. Умовно неавторитарні.

3. Премії з несамовитим журі.

4. Премії із професійним журі.

5. Демократичні премії.

6. Спеціальні призи.

Тепер розберемося предметно.

1. Найбільш вагома авторитарна премія - це «Бронзовий равлик» від Бориса Стругацького. Обмежується «авторитет» лише тим, що обирає призера з номінаційного списку конференції «Інтерпресскон». Складає «перелік» група фантастознавців, оргкомітет конвенту[2] може додати дві-три позиції.

Теоретично тут можливо «антилобіювання»: припустимо, в перелік хтось не потрапить. Лобіювання виключене - на БНС[3] не натиснеш. З іншого боку, у нього є улюбленці, що ні для кого не секрет. Із третього боку, улюбленці, як правило, пишуть добре, а то й дуже добре.

2. За «умовно неавторитарними» преміями зазвичай ховається нікому не відоме «спонсорське журі». Яскравий приклад - покійна в бозі премія Харківського університету внутрішніх справ. Створено вона була зусиллями літературознавця Ігоря Чорного й настільки залежала від його особистих пристрастей, що думкою невідомого міліцейського «журі» можна зневажити. Двічі лауреат цієї премії, між іншим, Андрій Бєлянін.

Найбільш курйозна з таких нагород - давно всіма забута премія видавництва «Змій Горинич». Директор і головред видавництва Ю.О. Нікітін вручив її своєму провідному авторові Ю.О. Нікітіну.

Найсмішніша - «Меч без імені» від видавництва «Армада» за найкращий дебют. Премію заснували в старожитні часи, коли авторів «Армади» ніхто в упор не помічав, крім Романа Злотнікова, якого важко не помітити й не любити (але призів йому не давали все одно). От видавець і вигадав премію, котра щорічно вручалася на конвенті «Зоряний міст» найбільш талановитому з молодих талантів «Армади». З тої пори багато води витекло, «армадівці» почали брати нормальні призи, але «Меч без імені» функціонує в колишньому режимі.

Окремо в ряду «умовно неавторитарних» стоїть «АБС-премія» (до неї додається грошовий приз - велика рідкість). Формально це премія із професійним журі. Реально - і журі, і номінаторів призначає БНС. Він же вибирає з лонг-листу фіналістів (не менш трьох), потім журі визначає переможців. Хронічний лауреат «АБС-премії» - Дмитро Биков.

3. Премія з несамовитим журі - закордонний «Єврокон». Андрію Бєляніну якісь болгари пояснили, що «Єврокон» заздалегідь поділено: цього року даємо росіянинові, у наступному - болгаринові й т.п. Справді, така змова реальна, але тільки у «східноєвропейському крилі» фендому. І доки не почнеться конфлікт інтересів - отут коаліція миттю розвалиться. «Єврокон» добувається відвертим лобіюванням і потужними презентаціями. Беруть його, витрачаючи багато сил і спиртного. Вибивають для своїх. Зробити приємне хорошим людям.

Схожим чином (хто крутіше «проставиться» - винуватий, презентується) вибивається й місце проведення наступного загальноєвропейського конвенту. «Єврокон-2008» пройде в Москві. А планували «Єврокон-2007»[4], тільки от біда: українська делегація буквально витягла його з-під носа у росіян, які вже були впевнені в перемозі... З тої пори наші з українцями помітно менше дружать. Та й президент у них якийсь підозріло рябий.

Це так, до слова (до слова Бєляніна) про те, що на «Євроконі» усе розпиляне й всі заодно. Наші не знайшли спільної мови з киянами, яких знають сто років як облуплених! Гарні лобісти, нічого не скажеш.

4. До минулого року найбільш вагомим призом від професійного журі був «Страннік». На жаль, однойменний пітерський форум змінив формат, доля його неясна, «вага» призу різко впала. Але раніше взяти «Страннік» - це було круто. Журі премії складалося з авторитетних фантастів, над якими шефствував особисто БНС.

У «Странніка» були свої мінуси. По-перше, його не любили давати за книги, вже десь премійовані. По-друге, шефство БНС - це справа обоюдогостра. Тому що Борис Натанович об'єктивна людина, але якщо кого любить, то знайде нагоду про нього згадати вголос, а далі розумій як знаєш, шановне журі... Відомі прен-цен-денти. Зрештою, вони там прикидали, кого ощасливити премією цього року, а хто й почекати може - і т.п.

Найбільш незалежна (за початковим задумом) премія із профжурі - московська «Філігрань», судять яку тільки критики, а принцип відбору один: літературні чесноти тексту. Журі врівноважено за рахунок критиків з дуже різними пристрастями. Традиційно «Філігрань» підтримує вмілих, але маловідомих, малотиражних і малопремійованих авторів.

Орієнтовано на яскраві знахідки й «нові слова», що нехай навіть вийшли малюсіньким тиражем, журі київського «Порталу». Поки що, судячи з результатів, дорікнути киянам нема в чому.

За двома ознаками – висока літературна якість і високий гуманізм – відбирають лауреатів Меморіальної премії Кіра Буличова. Журі складається з людей, що особисто знали Ігоря Всеволодовича, і я готовий присягнути: ми (sic!) скоріше удавимося, ніж пропустимо текст, що не відповідає цим критеріям. На жаль, премію можна давати членам журі, і рано або пізно ми перенагороджуємо один одного. Це, напевно, зі сторони має дикий вигляд. Але що робити: «Інших письменників у мене для вас немає». Зайвий привід згадати статтю Громова, з якої почалася ця дискусія.

Нарешті, найбезшабашніша премія - «Нетверезий меч», який вручає фен-група «Мертв’яки» за краще відображення в тексті процесу розпиття спиртного. Я наполягаю на тому, що «Мертв’яки» - професійне журі з питань випивки. Хоча вони й на фантастиці непогано розуміються.

А де ж «Аеліта», найстарший наш конвент, який вручає свій приз аж з 1981 року? А не тут.

5. Демократичні премії (коли голосують всі акредитовані учасники форуму) і конференції, на яких їх вручають, – найбільш гучні, скандальні й відомі. Старійшина тут - колись буйний, а нині затишний пітерський «Інтерпресскон»; найбільш «робочий» - московський «Роскон»; найбільш розкішний - харківський «Зоряний міст», де золотий «Кадуцей» за перше місце насправді золотий, аж двісті грамів.

Про ці премії ходить чимало брудних пліток - і не дарма. Саме при «демократії» розцвіло «консолідоване» (тобто за змовою) голосування. Саме на таких конвентах буяє пропаганда й контрпропаганда. Це схоже на чорні політичні технології, хіба тільки без підкупу виборців.

З голосуванням на «Інтерпрессконі» були пов'язані гучні скандали на світанку конвенту, у ранні 90-і. Пітерці першими ввели систему акредитацій: щоб гості з «груп підтримки письменників» хоча б гроші платили за бюлетені. Потім ці витребеньки самі зійшли нанівець - надто вже не комільфо.

Важливо відзначити, що попередня змова на «Інтерпрессконі» не давала гарантій вже у двохтисячному році. Тоді московська делегація з перепою згадала про роман «Вибраковка» і вирішила дружно за нього голоснути - а то чого це Дивов у нас як бідний родич? Чесно скажу, п’янючі були всі в драбадан. Хоч це нас і не виправдовує... Приз, все одно, отримав Лук'яненко. Сказав: вибач, я не навмисно! Ну, посміялися. А дарма.

Гикнулося нам усім на «Росконі-2002». Найдемократичніший конвент, де список для голосування - повна бібліографія фантастики за минулий рік - виявився зненацька уразливим. На ранніх «Росконах» заповнювало бюлетені людей по сотні, рідко більше. І з'ясувалося, що згуртована група в дюжину особин може пропхнути в шорт-лист кого завгодно. У другому турі багато хто не голосує, і та ж група, наставивши своєму протеже перших місць у бюлетенях, підводить його впритул до «бронзи». Щоправда, вище аутсайдерові не підійнятися ніяк.

Цю тактику - цілком усвідомлено й з тверезих очей - застосувало літоб'єднання «Бастіон». З гаслом: настав час рухати своїх, чим вони гірше інших?.. «Свої», до речі, якщо й були слабенькі, то згодом стали точно «не гірше». А тоді раптом шорт-листи замайоріли іменами, яких зовсім не чекали. І в підсумку на третє місце вискочив роман Олександри Сашнєвої «Наркозу не буде». По ньому кіно зараз зняли. Помітно учнівська, але яскрава й несподівана для того часу книжка. Її варто було преміювати хоча б для того, щоб іншим авторам дати стимул писати агресивний «неформат».

Проблема була в тому, що Сашнєву ще мало знали, книгу мало хто читав, а «бронза» - опаньки! І добре б ідейні батьки «Бастіону» робили обличчя цеглиною. Ні, вони галасливо святкували перемогу. Вони й зараз кажуть, що незалежне літоб'єднання має право й навіть зобов'язане проштовхувати «своїх». Ну, чисто формально це так...

Конвент був, як навмисно, зовсім чумовий. Знову народ, уже за традицією, поринав у свій улюблений фонтан біля бару. Серед інших там плюскотілася одна письменниця. Топлес. Ну так, ми такі. Звідси й пішла байка про «стриптиз, обіцяний за приз». От тільки купання було на день раніше від голосування. І письменниця зняла майку із чисто хуліганських міркувань: її «піймав на слабо» законний чоловік, теж фантаст. Ну так, вони такі обоє.

Отже, виникла проблема. Намагалися, видумували, як зробити зовсім об'єктивні премії, – і отримуйте. Наче не конференція фантастів, а Державна дума.

Було багато лайки. «Бастіон» просили вгамуватися. «Бастіон» не почув. За рік або два, коли якийсь їхній автор у шорт-листі зрівнявся з Вітіцьким, Лук'яненко демонстративно, на очах у цього автора, зі словами «Що ж ти, Димко, робиш?!» проголосував за нього й запхав бюлетень в урну.

А потім усе скінчилося. Різко підскочила кількість учасників «Роскону». На останній з'їхалося чи ледь не сімсот осіб. І загальна думка десяти-двадцяти, навіть тридцяти, стала «важити» дуже мало. Майже нічого.

І автори «Бастіону» так виросли, що не мають потреби в підтримці.

Так, рецидиви консолідованого голосування, напевно, трапляються. А ще на конвентах щосили агітують і деагітують. Хіт минулого «Роскону» - нашептана в безліч вух фраза: «За цей роман голосувати не можна, тому що фентезі так писати не можна!» Й спрацював же аргумент. Але вся ця мишача метушня не коштує зайвих нервів, коли включаються такі забійні фактори, як «доступність носіїв» й «інерція брендів». Якщо статут нагороди припускає три призових місця, то на верхні два не застрибнеш жодним лобіюванням й антилобіюванням. Вся підкилимна боротьба йде максимум навколо «бронзи».

Вагоміше за будь-якої пропаганду сам факт приїзду письменника на конвент. Але навіть поява на «Росконі» самого Крапівіна підняла його повість лише до «срібла». Хоча жива легенда приїхала, людина, внесок якої у фантастику величезний, а особистий авторитет серед «старих фенів» безмежний. Самі думайте тепер, хто кому чого дає й за які особливі заслуги...

За ідеєю, найбільш передбачувана з демократичних премій - «Сігма-Ф», за яку голосують читачі журналу «Єслі». Зрозуміло, що величезна фора - у текстів, що вийшли в «Єслі». Інша розмова, у яких саме текстів. Там по-різному буває.

6. Спеціальні призи - кожний по-своєму маленька трагікомедія.

Наприклад, видавництво ЕКСМО придумало премію «Фантаст року», що вручається за об'єктивним критерієм - підсумками продажів за рік. Коли вона виникла, на топі були суцільні «ЕКСМОшники», і змін ніхто не чекав. Злі язики казали: ЕКСМО, слідом за «Армадою», зробило премію для тих своїх, котрим нормальних призів не дають... А потім «АСТшник» Лук'яненко яа-ак жахне! А через рік знову яа-ак жахне! Отут вирішили про всяк випадок: більше двох разів поспіль «Фантаста року» одному авторові не давати...

Типовий спецприз - премія Харківського Інституту Диваків, гарний штучний рубін у золоті, якого вручають на «Зоряному мосту» «за заслуги перед Її Величністю Фантастикою». За вислугу років, коротше кажучи.

Найстарший наш спецприз - «Аеліта». Ця премія із профжурі вручається за кращу книгу останніх двох років, але отримати її можна тільки раз на життя. Що й виводить «Аеліту» у категорію спецпризів.

Найбільш екзотичний спецприз - «Великий Зілант» казанського конвенту «Зіланткон». Він вручається за книгу, яка ніколи не одержувала жодних призів.

Бувають і разові акції. «Самим уїдливим спецпризом» я б назвав грошову премію в кілька тисяч доларів, засновану якоюсь північсталлю «для підтримки молодих дарувань». Хто пам'ятає, кому її вручила Юлія Латиніна, – той пам'ятає. Зал «Роскону» корчився від сміху. От же був час! І Юля була ще... інша. Вейський цикл, «Сто полів», боже, як далеко це все позаду...

Такі у фантастів основні премії. Так вони вручаються. Андрій Бєлянін просив всю правду - от вона, на тарілочці. Невже дуже страшна?

Якщо зовсім відверто, «старші» зачекались нових яскравих імен. Не просто так визнані наші лідери проводять семінари й майстер-класи. І недарма «Роскон-2006» скажено аплодував, коли на третє місце піднялися, розділивши його з маститим Лазарчуком, Карина Шаїнян і Дмитро Колодан. Пробитися до нагород дійсно непросто. Для цього потрібно зробити потужний текст, що голосно пролунає й міцно запам'ятається. А в ідеалі - видавати такі тексти регулярно. І «старші» досить високо тримають планку, ти спробуй її перестрибни. Дивно, що деякі автори не хочуть цього зрозуміти й ображено ниють: знову нагороду дали не мені, улюбленому...

А може, все-таки писати треба краще?

Sergiy Torenko